Модуль 1

Тема 2. Київська Русь та її місце в історії українського народу. Політична роздробленість. Галицько–Волинська держава – спадкоємиця Київської Русі

Київська Русь — держава східних слов'ян, що існувала з ІХ ст. до 1132 року. Ії внесок у світову історію і культуру є надзвичайно великим. В період свого розквіту (кінець X—перша половина XI ст.) Київська Русь була найбільшою державою в Європі, обіймала величезну територію від Балтійського до Чорного моря, від Карпат до межиріччя Оки та Волги.

Становлення держави східних слов’ян

 відбувалося протягом тривалого часу і було закономірним результатом внутрішньої еволюції їхнього суспільства.

За свідченням арабських авторів у VIII-ІХ ст. існували 3 осередки східнослов’янської державності: Куявія (земля полян з Києвом); Славія (Новгородська земля); Артанія (Ростово-Суздальська земля, або за твердженням професора Й.Винокура – південна Волинь і Поділля).

Найбільшим було державне об’єднання, яке літописець називає Руською Землею з центром у Києві. Воно і стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого зросла Древньоруська держава. За літописним повідомленням Нестора Київ було засновано у V ст. Розпочалося правління династії Києвичів. ІХ ст. – князювання в Києві нащадків Кия, Аскольда та Діра. В 882 р. Новгородський князь Олег вбив Акольда та Діра. Відбувається зміна династій. До управління приходить династія Рюриковичів.  ◄Князь Олег (882 - 912)

В дійсності Давньоруська держава формувалося століттями місцевим (автохтонним) населенням. На цей процес впливали і нормани, і візантійці, і хозари, і болгари, і інші народи.

Етапи розвитку Древньої Русі

І-й етап

Початок князювання Рюриковичів: Олега (882-912 рр.); Ігоря (912-945 рр.); Ольги (945-969 рр.); Святослава (869-972 рр.) Основні напрямки політики: зовнішньої: 1) активне розширення державних кордонів, приєднання – древлян, сіверян, кривичів, радимичів, хорватів, уличів – Олегом; в’ятичів, ятвягів, ясів, косогів – Святославом; 2) походи на Візантію з метою укладення вигідних торговельних угод, витіснення хозарів. внутрішньої: 1)централізація управління державою; 2) придушення автономістських виступів підкорених народів; 3) упорядкування збору данини; 4) адміністративна реформа; 5) підтримка нових форм феодальної експлуатації (відробітки, грошова рента).

ІІ-й етап

Розквіт і піднесення (кінець Х – середина ХІ ст.).

Час князювання Володимира (978-1015 рр.); Ярослава Мудрого (1019-1054 рр.). Русь стала найбільшою державою Європи.

Основні напрямки політики:

Запам’ятайте цю дату  -  988 рік. Запровадження християнства в Київській Русі.

Русь досягла зеніту своєї могутності і світового визнання. Маючи, за різними підрахунками, від 3 до 12 млн. населення й величезну територію, що обіймала близько 800 тис. кв. км (майже половина її — в межах сучасної України), Київська Русь була найбільшою політичною формацією середньовічної Європи.  Це була монархія, очолювана великим князем, якому належала вища влада. В своїй діяльності князь спирався на княжу раду, що складалася з княжих мужів – знатних бояр. Вони становили старшу дружину і виконували роль центрального апарату управління (воєводи, удільні князі, посадники, тисяцькі тощо.). Значну роль відігравала молодша дружина – професійні воїни , найближчі слуги князя.

◄Карта (масштаб)

Помітне місце в управлінні державними справами посідало віче. Одні історики вважають віче демократичним органом влади за участю міських низів. Інші переконані, що вічем літописці називають зібрання лише “лучших мужів”. Віче скликалося князем або городянами, коли виникала потреба порадитись або висловити свою думку. Серед питань, обговорюваних на вічі, були військові походи, укладення угод, престолонаслідування, розподіл посад у державі, організація війська. Віче могло критикувати або схвалювати князівську політику, але воно не мало права визначати свою власну політику чи видавати закони. Проте, коли на престолі сідав новий князь, віче могло укласти з ним формальну угоду («ряд»), за якою князь зобов'язувався не переходити традиційно встановлених меж влади щодо віча, а воно в свою чергу визнавало над собою його владу. Хоча право брати участь у вічі мали голови сімей, фактично на вічових сходах панувала міська купецька знать, яка перетворювала їх на арену міжфракційних суперечок.  Місцевий апарат управління був представлений соцькими, десяцькими, тіунами, вірниками тощо.

ІІІ-й етап

Політична роздробленість (кінець ХІ початок – XIV ст.) Її специфічними рисами були прогресуючий характер і наростання князівських міжусобиць.

Основні показники нового процесу:

Одночасно з розквітом і піднесенням авторитету Київської Русі все більше виявлялися ознаки її ослаблення, децентралізації. Свідченням цього є:

• зменшення влади Великого князя;
• зростання сили удільних князів;
• виникнення дуумвірату і триумвірату в управлінні державою;
• князівські з’їзди (снеми);
• посилення експансії половців;
• князівські міжусобиці.

З часом, після смерті В.Мономаха і його сина Мстислава, удільні князі зміцніли настільки, що частина з них (Володимирський, Чернігівський та інші) присвоїли собі титул “великий князь”, почали вести самостійну політику і незалежне від Києва життя. Настав ІІІ-й етап розвитку Руської землі.

Зверніть увагу на думку сучасного українського історика П. Толочко, який вважає, що Давньоруська держава “видозмінила свою форму, прийшла у відповідність до нових структур земельної власності”.

▼Князь Данило Галицький

Cправу Романа продовжили його сини Данило та Василько, які після смерті батька були разом із матір’ю вигнані з князівства і дістали можливість повернутися тільки через 15 років. Насамперед Данило утвердився на Волині (1221), де його династія й далі користувалася прихильністю як у знаті, так і у простого люду. Звідси молоді Данило та Василько почали «збирати докупи» землі, якими колись володів їхній батько. Лише у 1238 р. Данило зміг повернути собі Галич і частину Галичини. Наступного року Данило здобув Київ і послав свого тисяцького Дмитра захищати місто від монголо-татар. Тільки у 1245 р., після рішучої перемоги у битві під Ярославом, Данило остаточно підкорив собі всю Галичину. Таким чином, князеві Данилу знадобилося 40 років, щоб повернути володіння батька. Головною турботою князя Данила були, безумовно, монголо-татари. У 1241 р. вони пройшли Галичиною та Волинню, хоч і не завдали тут таких нищівних руйнувань, як в інших руських князівствах. Не маючи можливості організувати ефективний опір, князь Данило змушений був визнати васальну залежність від хана Батия (1246). З цього моменту головним завданням його зовнішньої політики стала організація хрестового походу європейських володарів проти монголо-татар. У 1253 р. князь Данило погодився на коронацію, яку здійснив легат Папи Римського, та приїзд у князівство католицьких місіонерів з метою навернення місцевого населення на католицтво за умови, що Папа Римський бере на себе обов’язок організації хрестового походу проти Батия. Коли Папа не зміг або не захотів виконати взяті на себе обов’язки, князь Данило відіслав корону до Риму та заборонив діяльність католицьких місіонерів. Та все ж у 1254 р. Данило розпочав військовий похід, щоб відвоювати Київ у монголо-татар, основні сили яких були далеко на сході. Незважаючи на перші успіхи, йому не вдалося здійснити свій задум та ще й довелося дорого поплатитися за невдачу. В 1259 р. велике монголо-татарське військо на чолі з Бурундаєм несподівано рушило на Галичину та Волинь. Монголо-татари поставили Романовичів перед вибором: або розібрати стіни всіх укріплених міст, лишаючи їх безборонними й залежними від милості завойовників, або стати перед загрозою негайного знищення. Із каменем на серці Данило був змушений наглядати за руйнуванням мурів, які він так старанно зводив.У 1264 р. князь Данило помер.

Монголо-татари►

  Князі династії Романовичів: Роман (1199-1205); Данило (1230-1264); Лев І (1264-1301); Юрій І (1301-1308); Лев ІІ (1308-1323); Юрій ІІ Болеслав (1325-1340).

Основні напрямки політики Галицько-Волинської держави:

Значення Галицько-Волинського князівства в історії українського народу

1. Галицько-Волинське князівство стало першою етнічною українською державою, землею, де відбувався процес формування української народності.

2.     Успадкувало і розвинуло державні традиції Київської Русі.

3.     Зберегло від асиміляції та знищення культуру, традиції, мову українського народу.

Наприкінці ХІІ – початку XIV ст. внаслідок посилення феодальних усобиць і татарських набігів єдність і могутність Галицько-Волинського князівства послаблюються. На руські землі все більше зазіхають польські, литовські, угорські феодали. Після смерті Юрія ІІ Болеслава у 1340 році Галицько-Волинське князівство перестало існувати.

КУЛЬТУРА ДАВНЬОЇ РУСІ

Культурою називають сукупність матеріальних і духовних надбань людства чи окремого народу

Основою формування давньоруської культури була культура східних слов’ян (плужне землеробство, керамічне та емалеве виробництво, будівельні навики в спорудженні міст), яка зазнала впливів хозарів і арабів, римлян і угорців, особливо візантійців. Домінуючим у розвитку культури був вплив християнської релігії.

Про високий рівень культури свідчать:

Християнство зумовило поширення на Русі монументальної культової архітектури. Пам’ятками цього періоду є:

Спасо-Преображенський собор в Чернігові (1031-1036 рр.); Софійський собор у Києві (1037р.); Борисоглібський собор у Чернігові (1128 р.); Церква Пантелеймона в Галичі (1200 р.) та багато інших. Ярослав Мудрий та його двір (княгиня, митрополит, дружинники) на майдані Святої Софії у Києві ►

Культура Древньої Русі  має світовє значення.

Історичне значення Давньоруської держави

в світовому розвитку:

• Давня Русь, як одна з найбільших високорозвинених держав, відігравала роль стабілізуючого фактора в Європі. Про це свідчать широкі економічні, політичні, культурні і династичні зв’язки руських князів з візантійським та європейськими дворами.
• Русь захищала країни Західної та Центральної Європи від навал степових кочовиків і фактично врятувала їх від монголо-татарського іга.
• Руська земля була форпостом християнського світу на сході, захищала його моральні цінності й спосіб життя, виконувала роль сполучної ланки між народами Європи і кавказькими країнами, арабським Сходом.

для України:

• В умовах Давньої Русі завершився розпочатий в глибині віків процес формування української спільноти, її території, економіки, культури, побуту, рис характеру. У 1187 році з’явилась сама назва “Україна”.
•  Була важливим етапом в історії українського державотворення. У межах її кордонів розвивалися і прилучалися до державного і суспільно-політичного життя різні етноси. Тут набувався так необхідний в сучасних умовах досвід вирішення міжнаціональних проблем.
• Відкрила шляхи використання кращого досвіду передової культури в інтересах власного розвитку, стала скарбницею матеріальної і духовної культури, яка понині слугує джерелом натхнення нових поколінь громадян України.