Модуль 3

Тема 5. Україна наприкінці ХVII - у XVIII столітті.

ГЕТЬМАНЩИНА (Гетьманська держава) - усталена в науковій літературі назва української національної держави, створеної внаслідок національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького, що існувала впродовж 1648-1782 років. Офіційна назва держави - Військо Запорізьке. Царський уряд уникав вживання назви Гетьманщина і в офіційних документах називав її Малоросією. Столицями Гетьманщини в різні часи були м. Чигирин, Гадяч, Батурин, Глухів.

На початковому етапі свого існування територія держави була визначена умовами Зборівської угоди (1649) і формально обмежена територією трьох воєводств - Київського, Брацлавського, Чернігівського, хоча фактично влада гетьмана поширювалася на значно більшу територію. У 1663 р. відбувся поділ України на Ліво- та Правобережну, внаслідок чого територія Гетьманщини значно скоротилась: Київське (без Києва) та Брацлавське воєводства відійшли до Речі Посполитої, що дістало юридичне оформлення в таких документах, як Андрусівське перемир’я (30 січня 1667 р) та Трактат про вічний мир (6 травня 1686). Територія Гетьманської держави поширювалась тепер на Чернігівщину, Слобожанщину та Область Війська Запорізького.

Новостворена Гетьманська держава мала власні органи влади та управління, своєрідний військово-територіальний поділ (на полки та сотні), єдину податкову, фінансову, судову, військову системи, підтримувала дипломатичні стосунки з іншими державами. Однак після укладення Березневих статей 1654 р. між Україною та Московською державою уряд останньої розпочав систематичне обмеження прав та привілеїв Гетьманщини, звівши її до стану автономії, права якої постійно звужувалися.

За традицією, початок якої поклав Б.Хмельницький (Березневі статті), кожен наступний гетьман Лівобережної України укладав з царським урядом так звані "статті", які отримували назву від місця їх підписання, визначали правовий статус українських земель "під високою рукою" московського царя і на період правління даного гетьмана правили за конституцію України. Характерно, що за поодинокими винятками, кожні наступні "статті", підписані лівобережними гетьманами, були гіршими за попередні.

Проаналізуємо основний зміст договірних статей, підписаних лівобережними гетьманами та царським урядом за період з 1663 року по другу половину ХVІІІ століття.

• Дем’яну Многогрішному (1669-1672) Глухівські статті забороняли вступати в зносини з іншими державами, ускладнили перехід селянства в козацький стан.
• Івану Самойловичу (1672-1687) Конотопськими статтями заборонено позбавляти старшину посад, карати її без згоди Старшинської ради. Козацькі посли були позбавлені права участі в переговорах Москви з Варшавою у справах, що стосувалися України. Гетьман мав розпустити компанійські (наймані) полки, що слугували опорою його особистої влади.
• Івану Мазепі (1687-1708) Коломацькими статтями було приписано, щоб “Малоросію не називали землею Гетьманською, а лише визнавали землею, яка знаходиться в царській самодержавній владі”. Статті обмежували право гетьмана розпоряджатися військовими землями. Гетьман зобов’язувався направляти козацьке військо на війну з Туреччиною та Кримом. У гетьманській столиці Батурині розміщувався полк московських стрільців. Діяли всі попередні заборони.
• Івану Скоропадському (1708-1722) замість союзницьких статей, які б підтвердили права і вольності Гетьманщини, Петро І надіслав іменний указ, яким не тільки обмежував сферу його діяльності , але й призначив свого резидента з правом контролю гетьмана та уряду України.
• Наступного наказного гетьмана чернігівського полковника Павла Полуботка (1722-1723), російський уряд не визнав і в липні 1722 р. призначив для управління Україною Малоросійську колегію (1722-1727 рр.)
• Данилові Апостолу (1727 - 1734), який просив царя про відновлення державних прав України на основі Березневих статей 1654 року, російський уряд надіслав так звані "Рішительні пункти", які суттєво обмежили автономію Лівобережної України.

• Кирило Розумовський (1750 - 1764) - останній гетьман Лівобережної України - фактично був призначений на цю посаду російською імператрицею Єлизаветою Петрівною, що перебувала у таємного шлюбі з його старшим братом Олексієм. Він не підписував жодних статей, оскільки Гетьманщина вже розглядалась царатом як невід’ємна складова Російської імперії, яка, щоправда, мала певні особливості.

Попри спроби російського уряду обмежити автономію Гетьманщини, лівобережні гетьмани, наскільки це було можливо, проводили політику, спрямовану на збереження прав держави, подолання розколу України.

Дем’ян Многогрішний (1669-1672)

Підписуючи Глухівські статті, зумів подолати найгірші наслідки діяльності свого попередника І.Брюховецького. За умовами цих статей збір податків в Гетьманській державі повертався до рук української адміністрації, перебування московських військ в Україні було обмежено п’ятьма найбільшими містами. Добився, щоб Київ з округою, незважаючи на умови Андрусівської угоди 1667 року, залишився у складі Гетьманщини.

Іван Самойлович (1672-1687) посилив контроль над бунтівливими запорожцями і в 1676 р. разом із російським військом відважно повів свої полки, щоб вигнати з Правобережжя турків та Дорошенка. Чи не найщасливіший момент у кар'єрі Самойловича настав, коли Дорошенко урочисто склав перед ним гетьманську булаву, після чого він став величати себе «гетьманом обох берегів Дніпра». Проте через два роки турки витіснили Самойловича з його російськими союзниками з Правобережжя. Залишаючи ці землі, Самойлович організував масовий вихід правобережного населення на лівий берег. Внаслідок цього первинна батьківщина козацтва практично знелюдніла.

▼Гетьман Іван Мазепа                                                                 Гетьман Іван Самойлович►

Іван Мазепа (1687-1708) прагнув об’єднати в єдиній державі всі українські землі, передбачав побудову в Україні станової держави західноєвропейського зразка із збереженням традиційного козацького устрою. Реалізовуючи свою задуми, дбав про формування аристократичної верхівки українського суспільства. З цією метою козацька старшина наділялася значними землеволодіннями, одержувала нові права та привілеї. Разом з тим, видав низку універсалів, спрямованих на захист прав рядових козаків, міщан, селян. Спряв розвитку культури Гетьманщини. За його правління збудовано або відновлено низку монументальних споруд у стилі українського бароко, зокрема, нове приміщення Києво-Могилянської академії. Опікувався розвитком літератури, освіти.  

У роки Північної війни (1700-1721), яку Московська держава вела проти Швеції за вихід до Балтійського моря, за вказівкою Петра І повів козацькі полки на територію Речі Посполитої і взяв під контролю українські землі, що перебували у її складі. Влада гетьмана поширилася на Правобережну Україну (1704-1709). Довідавшись про плани Петра І ліквідувати гетьманство та козацькій устрій в Україні, гетьман навесні 1705 року розпочав таємні переговори із союзником Карла ХІІ польським королем Станіславом Лещинським. Весною 1708 р. було укладено угоду між шведським королем Карлом ХІІ і Мазепою, яка передбачала відновлення державної незалежності України у союзі із Швецією. 4 листопада 1708 р. гетьман І. Мазепа перейшов на бік шведського короля Карла ХІІ. Це викликало масові репресії московських військ проти українського населення, зокрема, було зруйновано гетьманську столицю Батурин, Запорізьку Січ. У битві під Полтавою (27червня 1709) об’єднані сили українців та шведів були розгромлені військами Петра І. Карл ХІІ та Мазепа мусили відступати в Молдавію (тоді турецькі володіння), де гетьман і помер восени 1709 року.

Обраний гетьманом після І.Мазепи Іван Скоропадський (1708-1722)►  був не здатен протистояти централізаторським прагненням московського царя Петра І. Гетьманування Скоропадського припало на період швидкого зростання могутності Московської держави, яка офіційно перетворилась в Російську імперію, і приниження Української держави. Петро вживав усіх заходів, щоб ослабити Україну. Але найбільшим ударом для українців стало те, що у 1722 р. Малоросійська колегія — урядовий орган Москви, що складався з шести російських урядовців, які постійно перебували на Україні,— дістала право ділити з гетьманом владу. Це вже було занадто навіть для терплячого Скоропадського. Він поїхав до Санкт-Петербурга просити царя переглянути цю справу. Петро І відмовив йому, і невдовзі, повернувшись до Глухова, старий гетьман помер.Обраний після скасування Малоросійської колегії ◄Данило Апостол (1727 - 1734), розуміючи приреченість усяких спроб відновити політичні права Гетьманщини, зосередив діяльність на поліпшенні соціально-економічних умов у країні. Він продовжив реформу системи судочинства й заснував скарбницю, що забезпечила Гетьманщині перший річний бюджет. Оскільки між 1729—1731 рр. серйозно вичерпався фонд громадських та рангових земель, Апостол провів їх ретельну ревізію та відновив велику частину втрачених земель. Особливо ефективно він обстоював інтереси української торгівлі, захищаючи українських купців від нерівноправного суперництва з росіянами, скоротивши обтяжливі експортні мита, накладені російськими чиновниками. Він навіть здобув кілька політичних перемог. Відвоювавши право призначати Генеральну канцелярію та полковників, Апостол різко зменшив кількість росіян і чужинців у своїй адміністрації. Він також поставив під свою юрисдикцію Київ, що довго перебував під владою російського губернатора. Вражаючим прикладом зміцнення Гетьманщини стало повернення навесні 1734 р. під владу Росії запорожців, які з 1708 р. жили у вигнанні на території кримських татар. Апостол не дожив до цієї події, бо вмер у січні 1734 р.

Після смерті Д.Апостола царський уряд знову дійшов висновку, що потреби в гетьманах немає. З 1734 по 1750 рік на чолі Гетьманщини стояло Правління гетьманського уряду.

Тільки після приходу до влади імператриці Єлизавети Петрівни на численні прохання козацької старшини було обрано нового гетьмана - ▼Кирила Розумовського (1750-1764).

За Розумовського Гетьманщина переживала «золоту осінь» своєї автономії. Проводячи більшу частину часу в Санкт-Петербурзі, де він брав активну участь у придворній політиці, Розумовський також підтримував тісні контакти з Лівобережжям. Розуміючи, що суспільство Гетьманщини стало надто складним, щоб старшина могла виконувати в ньому судові, адміністративні та військові функції, Розумовський починає організовувати окрему систему судочинства. У 1763 р. після тривалої підготовки Гетьманщину було поділено на 20 повітів, кожен із власними судами, які розглядали карні, цивільні та межові (земельні) справи. Суддів обирали звичайно з маєтної знаті. Як і раніше, міщани судилися власними судами. Розумовському ще раз удалося підпорядкувати Київ і запорожців. Крім того, він розпочав дещо поверхову модернізацію козацького війська шляхом систематизації його вишколу, забезпечення уніформою та вдосконалення артилерії. Планувалося заснувати університет у давній столиці Мазепи Батурині, а також охопити початковою освітою всіх козацьких синів. Проте політичні події перешкодили здійсненню цих планів. Усе ж гетьманові вдалося надати Глухову європейської витонченості, прикрасивши його грандіозними палацами, англійськими парками й театром, де виступали оперні трупи навіть з Італії. У місті було багато кав'ярень, а знать поголовно захоплювалася французькими модами.

Пояснення до карти

Слобідська Україна (Слобожанщина) - територія, яку заселили та освоїли українці

  Столиця гетьмана (Глухів)

1775 Дати ліквідації російським урядом окремих автономних утворень українського козацтва

●     Центри полків

 Кордони держави

 Межі території розселення українців

Коли у 1762 р. до влади прийшла Катерина II, Розумовський повертається в Гетьманщину й займається її справами. У 1763 р. він збирає старшину на важливу раду в Глухові. Спочатку її метою було обговорення реформ судочинства. Але ця дискусія швидко поширилася й на проблему занепаду політичних прав Гетьманщини. Під кінець ради делегати ухвалили надіслати імператриці петицію з рішучим закликом повернути втрачені вольності й створити на Лівобережжі шляхетський парламент на кшталт польського сейму. В основі Глухівської петиції лежали посилання гетьмана й старшини на те, що їхня країна є окремим політичним та економічним цілим, пов'язаним з Росією лише в особі монарха. Петиція містила найбільш самостійницькі погляди, які не висловлювалися так відкрито з часів Мазепи. Слідом за цим Розумовський звернувся до імператриці зі сміливою пропозицією зробити посаду гетьмана спадковою в його родині. Інакше кажучи, українці просили Катерину взяти постійне зобов'язання шанувати їхню автономію. У відповідь імператриця Катерина ІІ, прибічниця суворої централізації Російської імперії, вимусила К. Розумовського зректися гетьманської булави. Скасування гетьманства суперечило всім договірним статтям України з Росією, було протиправним, одностороннім актом, підготовляло ґрунт для ліквідації автономії України.

Українська політика Катерини ІІ (1762 - 1796)

Гетьманщина

Правобережна Україна

Південь України

Отже, Українська гетьманська держава припинила своє існування у 1783 році. Протягом майже століття Гетьманщина була центром політичного життя України. Хоч росіяни контролювали її зовнішні стосунки та воєнні кампанії, а також постійно втручалися у внутрішні справи, все ж управління та соціально-економічна політика Гетьманщини здійснювалися українцями, їм належали ключові позиції в судах, фінансах, армії. Самоврядування сприяло піднесенню української шляхетської еліти, гордої своїми традиціями. Навіть у 1767 р. старшинські посли до Законодавчої комісії відкинули реформи Катерини II, впевнено заявивши: «Наші закони найкращі». Саме Гетьманщина явила для політичних діячів України початку XX ст. прецедент українського самоврядування.

Більш ніж через півстоліття після ліквідації Гетьманщини Тарас Шевченко писав:

Була колись Гетьманщина,

Та вже не вернеться!

Було колись панували,

Та більше не будем.

Тії слави козацької

Повік не забудем.

Гетьманщину не тільки не забули — пам'ять про неї допомогла започаткувати нову добу в українській історії, позаяк саме з нащадків старшини вийшло багато діячів, що сприяли формуванню національної свідомості українців. Історія Гетьманщини стала ключовим явищем національної історії та державотворчих змагань.

ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА

Попри поступову втрату своєї автономії Гетьманщина Лівобережжя лишалася виразно українським політичним, культурним та соціально-економічним цілим, яким ще понад століття правила автохтонна знать. Ця автономія не поширювалася на майже 50 % українців, що лишалися під владою Польщі. З огляду на те, що їхня знать переважно полонізувалася й не мала ніяких політичних інституцій, ці українці (величезну більшість яких становили селяни) були безпорадними перед жорстоким соціально-економічним і релігійним гнобленням. Мало що лишилося від жвавих колись культурних центрів Західної України. Особливо страшні лиха спіткали Правобережжя. Спочатку здавалося, що сама доля призначила, щоб ця колиска козацтва й арена перших перемог повстання 1648 р. стала осередком нового козацького устрою. Проте спустошливі війни доби Руїни перетворили край на безлюдну пустелю. Правобережжя знову потрапило під владу Польщі у 1677 р., але тільки в 1713 р. там були встановлені польсько-шляхетські порядки. Селяни знову були перетворені на кріпаків, що працювали у панських маєтках по чотири-п'ять днів на тиждень, поновилися утиски православної церкви.

За винятком відносно невеликого числа козаків, що наймалися на службу до польських магнатів, козацтва на Правобережжі більше не існувало. Через те, на відміну від ситуації 1648 р., пригнобленим селянам бракувало сил, що могли б підтримати його у повстанні проти шляхти. І все ж виникали широкі, хоч і стихійні прояви народного опору. Його учасників називали гайдамаками. Як і «козак», слово «гайдамака» тюркське за походженням і означає «волоцюга», «грабіжник». Від початку XVIII ст. й надалі поляки називали так селян-утікачів, які ховалися глибоко в лісах і час від часу виходили грабувати шляхетські маєтки. Гайдамаки, які спочатку викликали у правобережної шляхти тільки легке роздратування, поступово перетворилися на головну загрозу для неї. Однією з причин зростання їхньої чисельності було закінчення 15—20-річного терміну звільнення селян від повинностей. Після стількох років свободи багато селян не бажали миритися з раптовим закріпаченням і приєднувалися до гайдамаків. Польська армія не була великою перешкодою для втікачів. Через небажання шляхти фінансувати її військові сили Речі Посполитої зменшилися до якихось 18 тис. чоловік. Із них 4 тис. закріплювалися за Правобережною Україною, чого було замало, аби утримати порядок. Але чи не вирішальним чинником, що сприяв зростанню гайдамаччини, було сусідство із Запорізькою Січчю, з якої надходили постачання, людське поповнення і — що найважливіше — досвідчені ватажки.

Особливу небезпеку для шляхти гайдамаки являли тоді, коли поляки втягувались в міжнародні конфлікти й кризи. Так, у 1734 р., коли між росіянами й двома польськими фракціями точилася боротьба навколо обрання нового короля Польщі, сотник надвірного війська князя Єжи Любомирського на ім'я Верлан утік із війська й оголосив повстання проти панів. Буцімто спираючись на підтримку російської імператриці, Верлан зібрав близько тисячі гайдамаків і селян у сформовані на взірець козацьких загони й розпочав великий грабіжницький похід Брацлавщиною та Галичиною. Врешті польське військо змусило його втекти до Молдавії. Підбадьорені успіхами Верлана, стали виникати інші гайдамацькі ватаги, які намагалися перевершити його. Польська шляхта, проте, відповідала ударом на удар. Вона підкупом схилила знаного гайдамацького ватажка запорожця Саву Чалого до того, щоб він виловлював власних співвітчизників. Протягом кількох років Чалому удавалося виконувати це завдання, доки на Різдво 1741 р. його не вбили запорожці. У 1750 р. гайдамацькі заворушення знову значно посилилися. В самій лише Брацлавщині було сплюндровано 27 міст і 111 сіл. Тільки завдяки новим військовим підкріпленням удалося придушити рух, що розгорівся у велику пожежу.

«Соціальне розбійництво» також поширилося на Західній Україні, особливо в Карпатах. Там ватаги розбійників, що називалися опришками і звичайно налічували по ЗО—40 чоловік, часто нападали на шляхту, заможних купців та орендарів євреїв. Найвідомішим із опришків був Олекса Довбуш. Незважаючи на неодноразові зусилля польських властей придушити опришків, вони продовжували діяти в Карпатах, аж доки ці землі у 1772 р. не відійшли до Австрійської імперії.

1768 рік був часом загальної смути. Шляхту Речі Посполитої дедалі більше дратувало постійне втручання у польські справи російської цариці Катерини II. Спочатку вона добилася того, що королем Польщі обрали її коханця Станіслава Понятовського, а згодом примусила поляків гарантувати релігійні свободи православним. Розлючена шантажем росіян польська шляхта в лютому 1768 р утворила. Барську конфедерацію й напала на російські війська, розташовані на польських землях. Для православних Речі Посполитої настали тривожні часи. Багато з них були переконані, що конфедерати не простять їм підтримки, що її вони одержували від росіян. Інші вирішили вдарити по шляхті, доки вона не напала першою.

Пояснення до карти Центр гайдамацького повстання - Коліївщини Територія поширення руху гайдамаків ....Територія поширення руху опришків Місце загибелі ватажка опришків О.Довбуша   ● Кордони та столиці держав на середину ХVІІІ століття.

Наприкінці червня в руках повстанців були Київське, Брацлавське, а також частина Подільського і Волинського воєводств. Лише присутність польських та російських військ на інших західноукраїнських землях перешкоджала їх приєднанню до повстанців. До поразки повстання зовсім несподівано спричинилися росіяни. Побоюючись поширення повстання на Лівобережжя, Катерина II наказала своєму полководцеві генералу Михайлу Кречетникову надати допомогу полякам. Увечері 6 липня 1768 р. Кречетников запросив на бенкет Залізняка, Ґонту та інших гайдамацьких ватажків, де заарештував їх разом з їхніми приголомшеними товаришами. Росіяни видали Ґонту та 800 його людей полякам, які піддали його тортурам, а потім стратили. Залізняка та решту гайдамаків було заслано до Сибіру. Наступних кілька років польський воєвода Юзеф Стемпковський продовжував чинити помсту над українськими селянами, тисячі яких він замордував у своїй резиденції в Кодні. Так зустріло сумний кінець останнє повстання українських селян проти польських феодалів.