Модуль 4.

Тема 7. Україна в період утвердження і розвитку капіталізму та першої світової війни.

Тема 8. Українська національно –демократична  революція /І9І7-І920 рр./

Висновки

І. Модернізаційні реформи другої половини ХІХ ст., з одного боку, відкрили шлях до ринкових відносин, становлення громадянського суспільства, з іншого - в силу своєї половинчастості та незавершеності, зумовили появу і загострення багатьох проблем і соціальних конфліктів. Неоднозначність результатів Великих реформ в Україні стала особливо помітною на початку ХХ ст. Певні зрушення, які відбулися в цей час в економічній сфері (концентрація виробництва, утворення монополій, спеціалізація районів та ін.) і уособлювали бурхливий капіталістичний розвиток, не тільки не зняли, а певною мірою ускладнили цілий ряд старих та зумовили появу нових соціально-економічних та політичних проблем (невирішеність аграрного питання, посилення експлуатації робітничого класу, національне гноблення, відсутність демократичних свобод). Поразка царського самодержавства у війні з Японією тільки прискорила соціальний вибух.

ІІ. Революція 1905-1907 рр. була не просто черговим виявом народної активності. В процесі її розгортання відбулися суттєві якісні зміни, з’явилось чимало нових явищ і тенденцій, які помітно вплинули на історичний розвиток України. В цей час відбувається переплетіння, а значить і взаємопосилення робітничого, селянського та національно-визвольного руху; вибухають великомасштабні народні виступи, які дають змогу народу повірити в себе; розхитується опора самодержавства - армія; після оприлюднення жовтневого 1905 р. царського маніфесту помітно розширюються рамки легальної діяльності, набирає сили процес масової самоорганізації суспільства - утворюються політичні партії, ради, профспілки, кооперативи. Царський Маніфест 17 жовтня 1905 року став першим кроком на шляху перетворення абсолютної монархії, яка збереглася в Росії, на монархію конституційну.

ІІІ. Придушивши революційну хвилю, самодержавство вирішило в черговий раз реформою зверху розв’язати аграрне питання. Столипінська аграрна реформа, проведена в 1906-1911 рр., мала в Україні найбільші успіхи. В силу ряду причин (протидія селян, недостатнє фінансування та погана організація реформаційних заходів, відсутність широкої соціальної бази, загибель основного ідеолога та рушія реформ П.Столипіна та ін.) ця реформа не реалізувала повністю свого потенціалу і не досягла поставленої мети. Водночас, відкривши шлях для приватного селянського землеволодіння, стимулюючи розвиток агрокультури, зробивши ставку на особисту ініціативу та конкуренцію, вона прискорила процес переходу українського села на капіталістичний шлях розвитку.

ІV. І світова війна, яка почалася у 1914 році , мала для українців безпосередні і тяжкі наслідки.

• Протягом усієї війни Галичина слугувала ареною найбільших і найкровопролитніших побоїщ на Східному фронті, її населення зазнавало страшних збитків від руйнувань та спустошень, спричинених воєнними діями, а також брутальністю як російського, так і австрійського командування.

• Для українців, котрі не мали власної держави, що захищала б їхні конкретні інтереси, війна мала братовбивчий характер. Величезна кількість українців (у російській армії налічувалося 3,5 млн українських солдатів і 250 тис. служили в австрійському війську) боролися і вмирали за імперії, що не лише ігнорували їхні національні інтереси, але й активно намагалися, як, зокрема, Росія, знищити їхній національний рух.

Єдиним позитивним аспектом війни було те, що вона виснажувала воюючі імперії, створюючи тим самим нові політичні можливості для своїх пригноблених підданих.

V. Війна зумовила глибокий розкол національного руху. Фактично розкол відбувся у двох площинах: як між українцями воюючих сторін, так і в рамках Російської та Австро-Угорської імперій - на прибічників на противників переможної війни держави, підданими якої українці були.

• Відверто проавстрійські позиції зайняла утворена в серпні 1914 р. у Львові Головна Українська Рада, що являла собою міжпартійний блок, до складу якого входили радикальна, соціал-демократична та націонал-демократична партії. На чолі цього об’єднання став К.Левицький. У Маніфесті, випущеному Радою 3 серпня 1914 р., зазначалось: "Ненаситність царської імперії загрожує також нашому національному життю, ...яке знайшло захист в конституційному ладі австрійської держави". З ініціативи Головної Української Ради незабаром було створено легіон Українських січових стрільців (УСС). Дотримуючись класичного імперського правила, не озброювати підкорені народи і не створювати з їх представників численні національні бойові одиниці, Австрійська імперія чинила певні перешкоди формуванню легіону. Так, з 28 тис. бажаючих вступити до УСС було зараховано лише 2,5 тис. чоловік і озброєно їх рушницями , знятими з озброєння ще у 1888 р.

• Оборонську, проросійську позицію на Наддніпрянській Україні зайняло Товариство українських поступовців (ТУП). Його газета "Рада" на початку війни закликала українців на захист Російської держави.

• Одночасно група українських емігрантів із Східної України (Д.Донцов, В.Дорошенко, А.Жук, О.Скоропис-Йолтуховський та ін.) заснували у Відні Союз визволення України (СВУ), програмною метою якого було утворення самостійної Української держави.

VІ. Лютнева революція в Росії дала могутній поштовх національно-визвольному руху  в українських землях. Характерними рисами періоду визвольних змагань 1917-1920 рр. були інтенсивність та динамізм історичних подій; поява на політичній арені багатьох протидіючих суспільних сил; невизначеність внутрішньополітичної ситуації; прогресуюча соціально-економічна криза; значна амплітуда форм прояву суспільної активності - від з’їздів, маніфестацій та страйків до анархії, отаманщини та жорстокого збройного протистояння; втягнення в орбіту суспільних протистоянь широких верств населення; втручання в українські справи Росії, Польщі, Німеччини, Австро-Угорщини та ін.

VІІ. Перший етап національно-визвольних змагань українців охоплює період від березня 1917 р. до 29 квітня 1918 р. Це доба Центральної Ради, головними подіями якої було проголошення Української Народної Республіки (ІІІ Універсал) та її повної незалежності (ІV Універсал). За той рік, протягом якого Центральна Рада виступала основним політичним чинником в Україні, вона досягла значних успіхів, але й зазнала страшних невдач:

•  Своєю діяльністю Центральна Рада нарешті поклала край поширеним сумнівам щодо самого факту існування українського народу. Вона перетворила українське питання на одне з ключових питань революційного періоду.

•  Вона також узяла гору над українськими більшовиками, змусивши їх звертатися по допомогу до Росії.

• Вперто висуваючи вимогу українського самоврядування, Центральна Рада серйозно підірвала раніше недоторканий принцип «єдиної та неподільної Росії», змусивши Тимчасовий уряд, а потім і більшовиків відступити (принаймні в теорії) від цієї «священної корови» російського політичного мислення.

Але найочевиднішою в діяльності Центральної Ради була її поразка. До головних причин падіння Центральної Ради  належали:

•  Відсутність двох головних опор державності, а саме — боєздатної армії та адміністративного апарату. Не маючи останнього, Центральна Рада не могла утримувати зв'язки з губерніями та селом, де зосереджувалася найбільша частина її можливих прибічників.

• Суперечки серед її членів щодо характеру внутрішньої та зовнішньої політики. Це виявлялося в гострій ворожнечі між Винниченком і Петлюрою — двома провідними міністрами в уряді. Винниченко доводив, що Центральній Раді слід проводити  радикальнішу, ніж у більшовиків, політику, щоб виправдати сподівання мас на докорінні зміни. Тим часом Петлюра вважав, що слід приділяти більшу увагу будівництву інститутів національної державності.

• Нерозвиненість українського національного руху.Через репресивний характер царського режиму та соціально-економічні особливості українського суспільства більшість освічених людей в Україні були або росіянами, або зрусифікованими. Український рух ще не проникнув у міста. Ці важливі осередки промисловості, комунікацій і кваліфікованих робітників виступали твердинями російської чи інших меншостей, нерідко войовничо налаштованих проти українців. Тому відчувався гострий брак компетентних людей для організації та укомплектування армії і адміністративного апарату української держави. Наявні ж люди були молодими та недосвідченими: Винниченкові було 38, Петлюрі —35, Ковалевському (провідникові найбільшої української партії — соціалістів-революціонерів) — 25, Миколі Шрагу (що замінив М. Грушевського на посаді голови Центральної Ради) — 22 роки. З огляду на ці, здавалося б, нездоланні труднощі, можна зрозуміти, чому, описуючи зусилля Центральної Ради, Винниченко зауважив: «Воістину, ми за тих часів були богами, які бралися з нічого творити цілий новий світ».

VІІІ. Доба гетьманату (29 квітня - 14 грудня 1918 року) увійшла в історію як спроба консервативних сил зберегти українську державність, встановивши авторитарний режим, що спирався на багнети австро-німецьких окупантів. Режим гетьманату проіснував в Україні менше, ніж вісім місяців, протягом яких реальна влада перебувала в руках німців, а вплив гетьмана та його уряду був обмеженим. Спочатку Скоропадський міг здобути собі певну підтримку завдяки обіцянкам відновити правопорядок, якого прагнула велика частина населення. Проте він не спромігся належним чином підійти до розв'язання двох основних питань, що їх поставила революція,— питань соціально-економічної реформи та національної незалежності. Спроба відновити стабільність шляхом повернення дореволюційного соціально-економічного устрою, насамперед на селі, була найсерйознішою помилкою гетьмана. В національному питанні його уряд займав двоїсту позицію: маючи на своєму рахунку великі досягнення, як, зокрема, українізація освіти й культури, він, однак, змушував українських націоналістів дивитися на нього як на уряд «український за формою, але московський за змістом».

Проте, як зауважує ідеолог сучасного українського консерватизму В’ячеслав Липинський, період гетоманату мав ширше значення. Воно полягало в ознайомленні та навіть залученні на підтримку ідеї української державності деяких представників значно русифікованої соціально-економічної верхівки України. А це в свою чергу сприяло розширенню соціальної бази цієї ідеї поза вузький прошарок української інтелігенції на чисельніший, надійніший і продуктивніший клас «хліборобів», тобто заможних селян і власників маєтків. Відтак, якби Скоропадський утримався, то, на думку Липинського, він привернув би на бік української державності найпродуктивніше населення країни, не залишаючи її в залежності від «ідеологічної секти», як сам гетьман називав національно свідому українську інтелігенцію. Однак поразка Німеччини та Австро-Угорщини у І світовій війні позбавила П.Скоропадського опори і змусила скласти булаву.

ІХ. Ключовими подіями доби Директорії (грудень1918 р. - листопад 1920 р.) були відновлення Української Народної Республіки, акт злуки УНР та ЗУНР; еволюція української державності від парламентської до одноосібної форми правління; втрата через дію зовнішніх сил та суперечливу внутрішню політику державної незалежності.

Х. Отже, у 1917-1920 рр. український народ вперше в ХХ ст. створив незалежну державу. Але на шляху державотворення постали могутні внутрішні та зовнішні сили. Українська національно-демократична революція зазнала поразки. Сусідні держави, особливо Росія та Польща, виявилися незацікавленими в існуванні незалежної української держави і доклали максимум зусиль, щоб зберегти українські землі під своїм контролем.

Внутрішніми причинами втрати державності були:

• відсутність єдності в українському національному таборі;

• недостатня соціальна база державотворення;

• численні помилки та прорахунки керівників української держави.

Але поряд із втратами революція й громадянська війна принесли українцям і здобутки.

•  Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції, поширилася на всі верстви українського суспільства. З одного боку, селянин, що продемонстрував здатність валити уряди й боротися за свої інтереси, здобув упевненість у власних силах і почуття самоцінності. А за цим прийшло прагнення того, щоб до його мови та культури виявлялося більше поваги й визнання.

• З іншого боку, поява українських урядів привчала селян вважати себе українцями. Тому за якихось чотири роки процес національного будівництва зробив величезний крок уперед. У цьому розумінні події 1917—1921 рр. були революцією не лише соціально-економічною, а й національною.

Якщо змагання за національне самовизначення зумовили специфічні риси української революції, то соціально-економічні перетворення пов'язали її зі всеросійською революцією. На Україні, як і скрізь у колишній царській Росії, зник старий лад, і селяни розподілили між собою значну частину конфіскованих земель. Тому, хоч мрії про незалежність лишилися нездійсненими, багато українців мали підстави вважати, що революція не покинула їх з порожніми руками. Все залежало від того, чи дозволить радянський уряд українцям консолідуватися й скористатися здобутками революції. ,