Модуль 5

Тема 9. Україна в складі СРСР /1922-1939 рр./

Сім неповних років війни та громадянської смути призвели підпорядковані більшовикам території колишньої Російської імперії до стану руїни. В одній лише Україні побоїща, розстріли та епідемії, пов'язані з війною, особливо громадянською, забрали близько 1,5 млн життів. Нестача харчів, палива, безробіття змусили сотні тисяч людей виїхати з міста у село. Практично припинилося виробництво товарів. Було очевидно, що остаточно виснажене суспільство не готове до корінних соціальних перетворень, що їх планували більшовики.

Між тим, більшовицька партія не збиралася відмовлятися від свого стратегічного завдання – побудови соціалізму, навіть в умовах розореної війною країни. Тому ще під час громадянської війни встановлення влади більшовиків у будь-якому регіоні супроводжувалося запровадженням політики воєнного комунізму, в основі якої лежало прагнення встановити соціалістичний лад в економіці і водночас забезпечити продуктами Червону армію та голодуючі російські міста.

Зміст політики «воєнного комунізму»

Знаряддям виконання цієї політики стали: військові загони (продзагони), комісари, комітети незаможних селян, які примусово вилучали в селян всі «надлишки» сільськогосподарської продукції. Компенсація не передбачалась.

Наслідки політики «воєнного комунізму»

Більшовики на чолі з Леніним змушені були визнати провал політики “воєнного комунізму” і після рішень Х з’їзду РКП(б) (березень 1921 р.) ввели “нову економічну політику” (НЕП).

Зміст НЄПу

Перехід до НЕПу ускладнювався рядом обставин:

- політичними. Значна частина радянського і партійного керівництва не розуміла суті НЕПу і вимагала повернення до звичних „воєнно-комуністичних” методів керівництва. Це породжувало численні дискусії в партії та суспільстві, що супроводжувались боротьбою за владу, в якій врешті решт переміг Й.Сталін;

- політико-економічними. Влітку 1921 р. південь України, як і російське Поволжя, охопила посуха. Оскільки мешканці цього регіону були в опозиції до радянської влади і, за даними ЧК, готові підтримати плани підпільно-партизанського штабу Юрія Тютюнника щодо визвольного походу проти більшовиків, проти них були вжиті заходи: в селян забрали той невеличкий врожай, який їм вдалося зібрати. Наслідок – восени 1921 р. виник голод, від якого померло біля 1,5 млн. селян.

- економічними. Підприємства, отримавши самостійність та перейшовши на госпрозрахунок, щоб швидше відновити виробництво і збільшити свої прибутки, різко підняли ціни на промислову продукцію. Оскільки ціни на сільськогосподарську  продукцію, через зубожіння населення, не могли так швидко зростати, виникла криза збуту, яка отримала назву „ножиці цін”. Зазначимо, що вона була подолана економічними методами.

Запровадження НЕПу мало помітні економічні наслідки. Уже в 1927 році українські селяни обробляли на 10% більше землі, ніж в 1913 р. Сягнуло довоєнного рівня виробництво предметів споживання, повнокровно запрацювала грошова система.

В грудні 1922 р. було завершено підготовчу роботу по створенню Союзу Радянських Соціалістичних Республік. 30 грудня в Москві відбувся І з’їзд Рад СРСР. В ньому взяли участь делегації Російської, Української, Білоруської та Закавказької радянських республік. З’їзд затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР і Союзний договір. Було обрано Центральний Виконавчий Комітет СРСР, його очолили 4 співголови (від України – Г.Петровський). В 1924 р. була прийнята Конституція СРСР, в 1925 р. – Конституція УСРР.

Політика, спрямована на активізацію творчого потенціалу народів новоствореного СРСР, сприяла прогресу економіки. Правда, вона проводилася таким чином, щоб ця активність не вийшла з під контролю партійного керівництва. В цьому суть політики коренізації, яка в Україні отримала назву українізації, і мала на меті зняти наростаюче протиріччя між народними масами і партійно-радянсько-господарським апаратом.

 Зміст політики коренізації

Успіхи коренізації в Україні 

Успіхи коренізації дали підставу називати цей період українським ренесансом.

НЕП і коренізація сприяли досягненню СРСР довоєнного рівня розвитку економіки, проте цього була замало. Більшовики прагнули приступити до виконання стратегічного завдання партії – побудови соціалізму. Тому на XIV з’їзді ВКП(б) у 1925 р. був взятий курс на індустріалізацію, тобто на перетворення країни з аграрної та відсталої на високорозвинену індустріальну. Індустріалізація мала забезпечити:

Індустріалізація потребувала значних капіталовкладень. Джерелами її фінансування стали:

Особливості індустріалізації в Україні:

Наслідки індустріалізації для УСРР

Модернізація промисловості зробила Україну урбанізованою державою з значною кількістю робітників і інтелігенції. Разом з тим, індустріалізація поглибила колоніальний характер її економіки – понад 90% промисловості складали видобувні галузі та важка промисловість.

Процеси індустріалізації країни значною мірою залежали від сільськогосподарського виробництва. Селянство, яке становило більше половини населення країни могло дати місту значні кошти, сировину, продукти харчування, робочу силу тощо. Але лише за умови наявності нормальних торгово-грошових відносин між містом та селом. Але більшовики на чолі з Сталіним вирішили розв’язати це питання шляхом проведення суцільної  колективізації. Колективізація за моделлю Сталіна відкривала для держави можливість безперешкодно привласнювати створений селянською працею і додатковий, і необхідний для прожиття виробника продукт. Позбавлений знарядь виробництва, обмежений у громадських правах, колгоспник мав стати приписаним до артілі найманим працівником, виконавцем волі партійно-державної бюрократії як асоційованого власника землі та виробничих знарядь. Звідси випливала безкомпромісна боротьба держави проти селян – вільних товаровиробників, узагальнена й реалізована в політиці “ліквідації куркульства як класу на основі суцільної колективізаці”, розкуркулювання.

Всього за роки колективізації в Україні було експропрійовано понад 200 тис. селянських угідь

Наслідки колективізації:

О.Субтельний називає колективізацію однією з найжахливіших подій в українській історії.

Все це разом стало причиною голоду 1932-1933 рр. в Україні. Останнім часом опубліковано чимало наукових праць, які розкривають жахливу картину становища українського села, пограбованого сталінською аграрною політикою та її виконавцями. Апогей голодомору припав на весну і літо 1933 року. На жаль, досі невідома загальна кількість жертв катастрофи 1932-1933 рр. в Україні. Дослідники називають різні цифри від 2,9 млн. до 5 млн. осіб. Міжнародна наукова конференція, яка відбулася в 1990 р., назвала цифру в 9 млн.жертв.

Отже, колективізація призвела до штучного (хліб в державі був) голодомору, деградації сільськогосподарського виробництва, страждань і жертв українського народу. Крім того, вона остаточно зламала опір селян радянській владі.

Глибокі протиріччя дестабілізували радянське суспільство і вимагали створення такої державної влади, яка б не тільки контролювала, стримувала, а й спрямовувала суспільні процеси в потрібне більшовикам русло. Виконати ці завдання міг тільки тоталітарний режим, який був сформований в 30-х роках ХХ ст. і відразу набув відкрито терористичного характеру. Масові репресії проти власного народу, показові судові процеси над "ворогами народу", зокрема з числа колишніх лідерів партії (так, у 30-ті роки були фізично знищені майже всі найближчі соратники Леніна - Г.Зиновьєв, Л.Каменев, М.Бухарін тощо) стали характерними рисами цього режиму. Ідеологічну основу масових репресій заклав лідер комуністичної  партії СРСР Й.В.Сталін, якій був глибоко переконаний, що по мірі просування СРСР до соціалізму опір ворогів радянської влади має неухильно посилюватись.

Тоталітаризм в Україні означав:

Тоталітаризм тримався на репресіях і забезпечував:

Пригадайте з відомого Вам матеріалу середньої школи:“Справу СВУ”,“Шахтинську справу”,“Справу Українського національного центру” та інші.

Арешти, допити, суди йшли щоденно. Кількість репресованих не встановлено, але про їх чисельність можна судити по числу “виявлених” в Україні всілякого роду “центрів”, “блоків”, “організацій”(з 1930 р. по 1941р - понад 100). Починаючи з 1933 р. почалося справжнє гоніння на українську інтелігенцію – еліту народу. Жертвами репресій стали: С.Єфремов, В.Чехівський, А.Ніковський, Й.Гермайзе, М.Зеров, М.Хвильовий, Л.Курбас та сотні інших. В Академії наук України, за неповними даними, було репресовано 250 чол., з них 19 академіків. Розгрому зазнала Спілка письменників: 89 чол. розстріляно, 64 заслано, а 83 змушено емігрувати. Масові репресії прокотилися по освітянській ниві. В 1933 р. за політичними мотивами було звільнено близько 200 працівників Наркомату освіти УСРР, всіх керівників облвно, 90% керівників районної ланки та кожен десятий вчитель. Руйнівний смерч пронісся в збройних силах, навіть партії. Із 102 членів і кандидатів у члени ЦК КПУ та 9 членів Ревізійної комісії, яких обрали в 1933 р. репресовано 100.

За розмахом знищення населення власної країни сталінська практика не має рівних у світовій історії. Йдеться про десятки мільйонів громадян. Мабуть, не було в Радянському Союзі такої родини, якої б не торкнулося чорне крило репресій. Навіть дружини найвищих посадових осіб в державі - Голови Верховній Ради СРСР М.І.Калініна і голови Ради Міністрів В.М.Молотова - перебували у в’язницях. Вся ця кривава вакханалія здійснювалася під прапором захисту соціального експерименту по побудові соціалізму – найсправедливішого суспільства – від внутрішніх та зовнішніх ворогів.

Висновок: Сталінська «революція згори» спричинилася до приголомшуючих змін в умовах життя українців та інших народів СРСР. Основною складовою економіки стала промисловість. Міста почали швидко зростати, що через кілька десятиліть перетворило їх на головні осередки населення країни. Докорінних змін зазнало сільське господарство, однією з основних тут була ліквідація приватного землеволодіння. Ці зміни й особливо колективізація в Україні проводилися із застосуванням нечуваного насильства й ціною величезних людських жертв. Хоч би які блага принесла Україні радянська модернізація, безперечним є те, що блага ці коштували невиправдано дорого. Але попри величезні жертви, нова Конституція СРСР 1936 року закріпила висновок про те, що соціалізм в СРСР В ОСНОВНОМУ ПОБУДОВАНО.

Західноукраїнські землі у міжвоєнний період.

У 20-х рр. ХХ ст. західноукраїнські землі були поділені між 3-ма державами:

Українські землі у складі Польщі

Новоутворена польська держава містила найвищий відсоток національних меншостей в усій Європі. У 1921 р. близько третини її 27-мільйонного населення складали українці, євреї, білоруси, німці та інші неполяки. Українці були найчисленнішою національною меншістю й налічували понад 5 млн, тобто майже 15 % мешканців країни. Відтак чисельна перевага польської більшості не була такою великою, щоб дозволити їм цілковито й систематично ігнорувати прагнення непольських народів.

Українці в Польщі складали дві окремі громади, й уряд робив усе можливе, щоб підкреслити відмінність між ними. Більшість українців проживала на колишніх габсбурзьких землях Східної Галичини, або Східної Малопольщі, як її називали. У 1920 р. цей регіон розділили на три воєводства: Львівське, Тернопільське й Станіславське. Понад 3 млн галицьких українців, що переважно належали до греко-католицької церкви, були національне свідомими й відносно добре організованими. Решта українців населяла Західну Волинь, Полісся та Холмщину — райони, що їх Польща відтяла у Росії. Вони налічували приблизно 2 млн. і були в основному православними, до того ж політично, соціально-економічно й культурно нерозвиненими.

Попри величезні політичні перетворення, яких зазнали західні українці в результаті розвалу Австрійської та Російської імперій, боротьби за незалежність та включення до Польщі, соціально-економічні умови їхнього життя по суті лишалися без змін. Населені українцями землі, що складали близько 25 % території Польщі, були нерозвиненими аграрними окраїнами, або внутрішніми колоніями, що постачали центральним регіонам Польщі дешеву сировину, натомість купуючи дорогі готові товари.

Навіть за польськими мірками Західна Україна була надзвичайно аграрною: близько 80 % її населення складали селяни (порівняно з близько 50 % у поляків), і лише 8 % припадало на промислових робітників (при середній цифрі 20 % у поляків). На додаток до цих структурних вад українське населення було змушене розв'язувати такі проблеми, як спустошення після війни, дискримінаційна економічна політика уряду, згубний вплив Великої депресії. Словом, соціально-економічна доля західних українців під Польщею була такою ж маловтішною, як і їхнє політичне становище.

Серед перших політичних заходів поляків особливе невдоволення українського селянства викликала програма колонізації. У 1920 р. для зміцнення польської присутності на східних кордонах уряд почав запрошувати до Галичини й Волині переселенців — так званих осадників. Спочатку більшість осадників, особливо на Волині, складали ветерани армії, пізніше стали переважати цивільні. Незважаючи на те, що Галичина була одним із найбільш перенаселених сільськогосподарських регіонів Європи, новоприбулі отримували великі наділи найкращих земель і щедрі фінансові субсидії. Українські джерела свідчать, що до 1938 р. у села Східної Галичини і Волині прибуло 200 тис. поляків і ще 100 тис.— у міста. В усякому разі, хоч наплив польських переселенців не міг рішуче змінити етнічний склад населення східних земель, він був досить значним, щоб викликати гостре невдоволення українців. Українсько-польські стосунки значно погіршилися під час Великої депресії 1929—1933 рр., що особливо дошкульно вдарила по населених українцями сільськогосподарських районах. Селяни потерпали не стільки від безробіття, скільки від катастрофічного падіння прибутків, спричиненого зменшенням попиту на їхню продукцію. В роки цієї кризи чистий прибуток з одного акра невеликих селянських землеволодінь упав на 70—80 %. За цих обставин ненависть українських селян до щедро субсидованих колоністів та багатих польських землевласників виросла, як ніколи. Влітку 1930 р. Галичиною прокотилася хвиля нападів на польські маєтки, що звичайно зводилися до підпалів. Було зафіксовано близько 2200 таких актів. У відповідь на це уряд удався до масових і жорстоких дій. У середині вересня на українські села налетіли великі підрозділи поліції та кавалерії, розпочавши кампанію пацифікації («умиротворення»). Застосовуючи принцип колективної відповідальності, озброєні загони зайняли близько 800 сіл. Вони руйнували осередки українських громад і читальні, конфісковували майно та продукти, фізично карали тих, хто протестував. Було заарештовано понад 2 тис. українців, здебільшого школярів, студентів і молодих селян; майже кожний третій отримав тривалі терміни ув'язнення. У 1934 р. у Березі Картузькій було влаштовано концтабір, в якому тримали близько 2 тис. політичних в'язнів, переважно українців. Того ж року Польща відмовилася від свого зобов'язання перед Лігою Націй забезпечувати права національних меншостей.

Між тим, і в польському, і в українському таборі були помірковані діячі, яким обридли безперервні польсько-українські сутички. З українського боку за компроміс стала виступати найбільша українська політична партія — Українське народно-демократичне об'єднання (УНДО). Її лідерів непокоїли наслідки насильницьких актів ОУН і спровоковані ними репресії щодо українців. На них також тиснув український кооперативний рух (який для ефективної діяльності потребував політичної стабільності), змушуючи шукати шляхів до зближення. З польського боку теж з'явилися ознаки готовності до компромісу. В 1933 р. уряд заснував «Польсько-український бюлетень» — часопис, який висвітлював позитивні аспекти українсько-польських взаємин.

Загалом українці  мали близько 12 політичних партій, які до того ж відображали дуже різноманітні політичні традиції «австрійських» українців Східної Галичини на противагу «російським» українцям Волині, Полісся та Холмщини. Проте існувала одна партія, що була чисельнішою та впливовішою від усіх разом узятих,— УНДО. Вона утворилася в 1925 р. в результаті злиття Трудової партії з рядом менших угруповань. Незважаючи на зміну назви, УНДО фактично являла собою прямого спадкоємця довоєнної Національно-демократичної партії, що була провідною західноукраїнською партією до та під час польсько-української війни 1918—1919 рр. Ця по суті ліберальна партія виступала за конституційну демократію та незалежність України. Щоб підготувати українців до незалежності, вона підтримувала політику «органічного розвитку» та аграрних реформ. Відносно гнучка за своєю тактикою, ця партія вдалася до спроб нормалізації українсько-польських взаємин. Але репресії польського уряду, з одного боку, та екстремізм українських націоналістів, з іншого, ускладнювали проведення центристської політики УНДО. Характерно, що у У 20-ті роки на Західній Україні швидко поширювалися прорадянські погляди. Великою мірою це була реакція на прихильність західних держав до поляків, на їхнє потурання гнобленню Польщею національних меншостей. Західним українцям також імпонували політика українізації у Радянській Україні та відродження селянства за непу. Щоб стимулювати ці тенденції, радянський уряд призначав своїми консулами у Львові українців, намагався привернути до себе західних українських інтелектуалів і студентів, пропагуючи досягнення Радянської України та обіцяючи їм теплий прийом. Прорадянські симпатії дали початок кільком легальним та нелегальним організаціям. У 1919 р. невелика група галичан, більшість із яких були в роки революції військовополоненими у Росії, утворила Комуністичну партію Східної Галичини. Під час короткої окупації Галичини Червоною армією в 1920 р. ці галицькі комуністи — українці, євреї та поляки — утворили ефемерний «уряд». У 1923 р. ця партія змінила назву на Комуністичну партію Західної України (КПЗУ) і, схиляючись перед тиском Комуністичного Інтернаціоналу, стала автономною частиною Польської комуністичної партії.

Одночасно виникали й зовсім інші за своїм спрямуванням політичні організації. У міжвоєнний період з'явився якісно новий різновид українського націоналізму – інтегральний націоналізм. Його ідеологом став Дмитро Донцов — емігрант із Східної України й колишній соціаліст. Український інтегральний націоналізм не спирався на ретельно обгрунтовану систему ідей. Він скоріше грунтувався на ряді ключових понять, основна мета яких полягала не в тлумаченні дійсності, а у спонуканні людини до дії. Донцов стверджував, що нація — це абсолютна цінність, і немає вищої мети, ніж здобуття незалежної держави. Оскільки політика — це по суті дарвіністська боротьба народів за виживання, то конфлікти між ними неминучі. З цього випливало, що мета виправдовує засоби, що сила волі панує над розумом, що краще діяти, ніж споглядати. Для популяризації своїх поглядів інтегральні націоналісти міфологізували українську історію, плекаючи своєрідний культ боротьби, самопожертви та національного героїзму. Расизм складав відносно другорядний компонент цієї ідеології, хоч у писаннях деяких її прибічників можна було відшукати сліди антисемітизму, увага на ньому не загострювалася.

Ще перед тим як була остаточно сформульована ідеологія інтегрального націоналізму, в Галичині й особливо серед емігрантів у Чехословаччині виникли розпорошені групи майбутніх учасників руху. В 1920 р. невелика група офіцерів підпільно заснувала у Празі Українську військову організацію (УВО), що прагнула продовжити збройну боротьбу проти польської окупації. Згодом її командиром було обрано полковника Євгена Коновальця — галичанина, котрий очолював загони січових стрільців у східних українських арміях, видатного провідника у боротьбі за незалежність. У 1929 р. на базі УВО була заснована Організація українських націоналістів (ОУН). Більшу частину її членів складала галицька молодь, а керівництво забезпечували з-за кордону Є.Коновалець та його соратники.

Роль, яку бралася виконувати ОУН, була набагато ширшою від завдань УВО. Як і її попередниця, ОУН лишалася «підпільною партією». Вона дотримувалася військових засад керівництва, конспіративних методів суворої дисципліни й проводила кампанію політичного терору проти польської держави та її представників. На початку 30-х років, крім сотень актів саботажу та десятків випадків «експропріації» державних фондів, члени ОУН організували понад 60 замахів та вбивств. Найважливішими їхніми жертвами стали: Тадеуш Голувко (1913) — широковідомий польський прибічник польсько-українського компромісу; Еміліан Чеховський (1932) — комісар польської поліції у Львові; чиновник радянського консульства у Львові Олексій Манайлов (1933), убитий у помсту за голодомор 1932—1933 рр. на Радянській Україні; Броніслав Перацький (1934) — польський міністр внутрішніх справ, на якого ОУН поклала відповідальність за пацифікацію 1930 р. Але поступово в середині організації назрівав конфлікт поколінь. Він виявився й у самій ОУН, особливо в її проводі. З-за кордону керівництво рухом здійснювало виховане в більш «цивілізовану» довоєнну добу, загартоване роками й досвідом старше покоління Є.Коновальця та його соратників із 1917—1920 рр., таких як Дмитро Андрієвський, Омелян Сеник, Микола Сціборський та Роман Сушко. Хоч вони до певної міри сумнівалися щодо окремих тактичних методів ОУН і особливо вбивств, але їм часто важко було на відстані контролювати своїх підлеглих. Не відкидаючи насильства, Є.Коновалець та його штаб, однак, більше зусиль зосереджували на тому, щоб добитися допомоги чужоземних країн, особливо Німеччини.

Підлеглий їм галицький крайовий провід, до якого входили Степан Бандера, Микола Лебідь, Ярослав Стецько, Іван Климів, Микола Климишин і Роман Шухевич, навпаки, тримався тактики революційних дій. Більшості з цих діячів було тільки трохи за 20, і вони не знали принижень та ганьби польського панування. Молодече хизування перед режимом породило в них схильність до насильницького, героїчного типу опору, а відносна поміркованість і спокійніший стиль життя їхніх старших колег за кордоном викликали у них презирство. Невдоволення посилилося після того, як у 1934 р. усіх галицьких лідерів було ув'язнено у концтаборі Береза Картузька, у зв'язку з чим ходили чутки, нібито їх схопили внаслідок недбалості чи навіть зради деяких членів закордонного проводу.

Проте у Є.Коновальця вистачало авторитету й дипломатичної майстерності, щоб запобігати вибухові конфлікту. Тому його вбивство в 1938 р. радянським агентом у Роттердамі стало дошкульним ударом для руху інтегральних націоналістів. Відтак напередодні історичних катаклізмів ОУН опинилася без досвідченого й загальновизнаного вождя.

◄Степан Бандера (1909-1959)

Українські землі у складі Румунії

Іншою країною, котра в хаосі 1918—1919 рр. захопила значну кількість українців, була Румунія. За румунською статистикою, у 1920 р. в її межах проживало близько 790 тис. українців, що складали 4,7 % населення. Своєю нетерпимістю до національних меншостей Румунія перевершувала навіть Польщу. Після визнання у 1920 р. західними союзниками румунських претензій щодо Буковини румунський уряд закрив усі українські школи й навіть відмовився визнати українців за окрему націю. В освітніх заходах 1924 р., скерованих на румунізацію шкіл, українців називали «громадянами румунського походження, що забули рідну мову». До 1927 р. всі сліди колишньої автономності Буковини було стерто, а сам край уже розглядали як одну з румунських провінцій.

Двадцять два роки, проведені українцями під владою Румунії, поділяються на три періоди. У перший період, що тривав з 1918 по 1928 р., румунський уряд запровадив у провінції воєнний стан. Серед буковинських українців, призвичаєних до впорядкованої конституційної системи Австрії, брутальна ліквідація їхніх прав і румунізація культурного життя посіяли шок і розгубленість. Згодом вони трохи оговталися протягом відносно ліберального періоду 1928—1938 рр. Але у 1938 р., з приходом до влади в Румунії військових, почався період жорстокого, майже тоталітарного правління.

За таких обставин лише в короткий період між 1928 та 1938 рр. можна було думати про відродження українського життя, та й то в обмежених рамках. Невелика буковинська спільнота реагувала на румунське правління подібно до своїх співвітчизників у Польщі. Старші за віком і краще соціально влаштовані її представники схилялися на користь «органічної» роботи й компромісу з режимом. Вони відновили культурні товариства, хори, театральні трупи, студентські гуртки та органи преси. У 1927 р. під проводом Володимира Залозецького вони навіть утворили Українську національну партію. Проте у 1938 р. цю партію й багато інших українських організацій було розпущено. У середині 30-х років сформувався «революційний», або націоналістський, табір на чолі з Орестом Зибачинським, Петром Григоровичем і Денисом Квітковським. Вербуючи нових членів із більшою вибірковістю, ніж ОУН у Галичині, ця невелика за чисельністю організація незабаром підпорядкувала собі студентські, молодіжні та спортивні товариства. Завдяки своїй конспіративній будові вона виявилася єдиною на Буковині українською організацією, що не тільки витримала репресії уряду, а й навіть зросла на протидію їм.

Українські землі під владою Чехословаччини

Єдиною частиною українського народу, доля якого в цей час значно поліпшилася, були українці Закарпаття. Ізольовані від співвітчизників Карпатськими горами, карпатоукраїнці (або русини, як вони продовжували себе називати) були найменш розвиненими у політичному, соціально-економічному й культурному відношенні. Коли падіння Австро-Угорської імперії поклало кінець мадярському гнітові, цей регіон увійшов до складу Чехословаччини. На відміну від насильницької анексії інших західноукраїнських земель об'єднання Карпатської України з Чехословаччиною було добровільним. Унаслідок підписаної в м. Скрентоні (штат Пенсільванія, США) у листопаді 1918 р. угоди з чеськими лідерами емігранти з Закарпаття погодилися на включення своєї батьківщини до складу нової чеської держави за умови надання їй автономії.

З усіх новостворених держав Східної Європи Чехословаччина була найдемократичнішою. Відтак вона не проводила щодо своїх меншин такої відкритої політики дискримінації та асиміляції, як Польща та Румунія. Питання про автономію, щоправда, не було відразу вирішено, однак чехи дозволили карпатоукраїнцям більшу міру політичної та культурної самореалізації, ніж вони будь-коли мали.

У 1921 р. в Чехословаччині проживало близько 455 тис. карпатоукраїнців. Із них у чеській частині країни мешкали 370 тис., а 85 тис. населяли околиці Пряшева у словацькій частині федерації. Бажаючи модернізувати всі регіони своєї нової держави, чехи намагалися підняти рівень життя й у Закарпатті. У 20-х роках було поділено великі угорські маєтки, й близько 35 тис. селянських господарств отримали додаткові ділянки, кожна розміром понад два акри. Разючим контрастом до Польщі та Румунії було те, що чеський уряд у свої населені українцями території вкладав більше коштів, ніж вилучав. Однак цих інвестицій було надто замало, аби якось полегшити страшні злидні в регіоні. З початком депресії 30-х років населення Закарпаття спіткали тяжкі випробування, що часом виливалися в голодування широких мас народу.

З точки зору освіти й культури чеська політика явила собою жадану зміну після інтенсивної мадяризації. Передусім різко зросла кількість освітніх закладів. Між 1914 та 1938 рр. число початкових шкіл зросло з 525 до 851, а гімназій — із трьох до одинадцяти. Більше того, чеський уряд дозволив населенню користуватися в школах мовою на власний вибір. Такий лібералізм спричинив швидке зростання культурних товариств, таких як «Просвіта» й Товариство русофілів ім. Духновича. Процвітали театральні трупи та хори. Скромному культурному ренесансові сприяла творчість таких письменників, як Василь Гренджа-Донський, Андрій Карабелеш, Олександр Маркуш.

Однак у 1938 р. міжнародні події дуже послабили становище чеського уряду. Внаслідок Мюнхенського пакту до нацистської Німеччини відійшла населена німцями частина Чехословаччини; з мовчазної згоди західних держав вона планувала подальше розчленування чеської держави. При підтримці німців словаки дістали автономію в межах Чехословацької республіки. Спостерігаючи хитання празького уряду, провідники трьох закарпатських фракцій об'єдналися й також зажадали автономії. Чехам не лишалося іншого вибору, як погодитися. 11 жовтня 1938 р. Закарпаття отримало самоврядування.

Хоча першу автономну адміністрацію очолили русофіли Андрій Бродій та Степан Фенцик, вони швидко дискредитували себе як агенти Угорщини й Польщі. Замість них Прага призначила новий кабінет, що складався з українофілів на чолі з Августином Волошиним. Уряд Волошина негайно приступив до перетворення Закарпаття, чи Карпато-України, як вона тоді офіційно називалася, на автономну українську державу. Українізувалися система освіти, видавнича справа та адміністрація. У лютому 1938 р. на виборах до регіонального парламенту українофілів підтримали 86 % усіх виборців. Тоді ж була сформована Карпатська Січ — військова організація, що незабаром налічувала близько 5 тис. бійців.