Модуль 6

Тема I2. Національно-державне відродження українського народу. Україна в сучасному світі.         

У центрі Європи постала і утвердилася незалежна держава з 50 мільйонним населенням і найбільша за територією. Поява власної держави і свого права – свідчення високого рівня розвитку нації.

Національна держава є найбільш досконалою і доцільною формою політичної організації суспільства, засобом регулювання суспільних відносин, захисту особи та гарантії її основних прав.

Становлення України як незалежної держави відбувається на засадах природного, загальновизнаного народами світу права – права нації на самовизначення, за наявності етнічної території з її природними ресурсами, успадкованим економічним потенціалом, духовними та культурними надбаннями попередніх поколінь, великим досвідом державотворення.

Стартові умови державотворення (економічний потенціал, соціальний і культурний фактори)

Наявність достатньої кількості різноманітних корисних копалин, сприятливі кліматичні умови створюють лише можливість незалежності. Реальна незалежність досягається внаслідок здатності суспільства оволодіти природними ресурсами, створити доцільну і ефективну економіку, яка б забезпечувала як власні потреби, так і запити міждержавного обміну, протистояла економічній і військовій експансії.

Стартові умови державотворення (територія, населення)

Сукупність всіх природних ресурсів, економічного і науково-технічного потенціалу, що має забезпечувати матеріальні і духовні потреби громадян, є основою суверенітету України. Це принципово важливе положення знайшло обґрунтування в Декларації про державний суверенітет України, прийнятій Верховою Радою 16 липня 1990 р. і в Законі про економічну самостійність України від 3 серпня цього ж року.

В Декларації про державний суверенітет України наголошувалось, що Республіка “забезпечує захист всіх форм власності”. Цим практично визначався курс поступового переходу до ринкової економіки.

Визначались основні засади зовнішньої політики:

• позаблоковий статус України;
• без’ядерний статус України.

Документи про економічну самостійність України приймалися в умовах існування СРСР. Вони підкріплялися двосторонніми договорами та міжурядовими угодами про співробітництво з Білорусією, Узбекистаном, Туркменією, Казахстаном, Латвією, Грузією та іншими республіками.

19 листопада 1990 р. був підписаний Договір між суверенними Україною і Росією в якому наголошувалося, що відносини між обома республіками мають розвиватися на основі рівності, добросусідства й невтручання у внутрішні справи один одного

Паралельно із встановленням економічного суверенітету відбувалися корінні зміни в політичному і духовному житті суспільства:

Процес суверенізації України в складі СРСР розвивався в напрямку повного унезалежнення. Події 19-21 серпня 1991 прискорили цей процес. 19 серпня 1991 р. в Москві відбулась спроба державного перевороту. Консервативні сили в КПРС та державному апараті СРСР усунули від влади М.Горбачова, оголосивши його хворим і нездатним виконувати обов’язки Генерального секретаря ЦК КПРС та Президента СРСР, створили орган тимчасового управління Радянським Союзом - Державний комітет з надзвичайних ситуацій (російською мовою ГКЧП), ввели війська до Москви. Боротьбу проти ДКНС (ГКЧП) у Москві очолив Б.Єльцин, який об’єднав навколо себе всі демократичні сили Росії.   Голова Верховної Ради України Л.Кравчук зайняв за цих умов досить обережну позицію. З одного боку, він з честю витримав тиск, який чинили на нього І секретар ЦК Компартії України Гуренко та прибувший до Києва повноважний представник ДКНС генерал Варенников і не зробив жодних заяв на підтримку заколотників. З іншого боку, попри всі зусилля Народної Ради (опозиційного крила Верховної Ради України), депутати Верховної Ради, що в цей час перебували у відпустці, так і не були скликані і, таким чином, Верховна Рада України офіційно не визначила свого ставлення до заколоту. Отже, як у анекдоті, який любить згадувати сам Л.Кравчук, він в черговий раз пройшов "між крапельками".

21 серпня 1991 року заколот в Росії було придушено, заколотників заарештовано. Але  заколот підштовхнув Верховну Раду України до відповідних висновків. Головним з них було усвідомлення факту, що Україна як складова СРСР, як і в  1917 році, автоматично втягується в орбіту подій, що відбуваються в Росії,  і, не маючи власних збройних сил та інших силових структур, не здатна протистояти негативним та небажаним для неї наслідкам. Результатом подій 19-21 серпня у Москві став  Акт проголошення незалежності України, оприлюднений 24 серпня 1991 року.

Проголошення незалежності України поклало початок тривалим і дуже складним трансформаційним процесам. Потрібно було не лише зламати до самих основ існуючий суспільно-політичний лад, економічну систему, спосіб життя, духовні цінності, але й створити нове суспільство, нову економіку і культуру. При цьому виникла проблема захисту від негативних факторів, які супроводжують запровадження ринкової економіки: монополізації, масових банкрутств, зростання безробіття, швидкої соціальної стратифікації.

В процесі державотворення незалежна Україна пройшла перший і, безумовно, найтяжчий та вирішальний етап. В його ході можна виділити дві основні стадії, які характеризуються:

І стадія -  глибоким падінням економіки та кризою влади (24 серпня 1991 р. – весна 1994 р.).

ІІ стадія - масштабними компромісами з противниками демократії, незалежності і державності (почалася весною 1994 р.).

І - стадія

Демократичні сили України з різних причин не змогли взяти на себе формування владних структур. Тому їм довелося, з одного боку, ламати шалений опір старої державної та партійної номенклатури, а з другого – співпрацювати з нею у вирішенні складних, інколи несподіваних проблем державотворення, таких як: спроби нелегітимного відділення Криму, відновлення Криворізької республіки, статусу Севастополя, розподілу Чорноморського флоту, територіальних претензій з боку Росії і т.п. На цій стадії прийнято майже 400 законів та понад 1100 різних постанов і рішень з питань суспільного життя та державного будівництва.

На їх основі було:

У січні-лютому 1992 р. Верховна Рада затвердила мелодію державного гімну “Ще не вмерла Україна” композитора М.Вербицького, синьо-жовтий прапор і тризуб – малим гербом України.

Але процеси державотворення гальмувалися низкою факторів.

ІІ - стадія

Дострокові вибори Верховної Ради і Президента поклали початок ІІ-ї стадії трансформації суспільства і процесу державотворення.

Досягнута певна стабілізація відбулася за рахунок компромісів, які не кращим чином позначилася на темпах, глибині та ефективності економічних перетворень а відтак на добробуті людей. Звідси їх незадоволення життям та владою.

Найбільш рельєфними подіями і явищами цієї стадії стали:

1. Спроби докорінного реформування основи суспільства – економіки. Основні пріоритети:

• стабілізація фінансово-грошової системи;

• створення ефективних форм приватної власності;

• структурна перебудова економіки;

• впровадження наукоємких і високотехнологічних галузей;

• підтримка вітчизняного виробника;

• реформація агропромислового комплексу.

2. Прийняття 26 червня 1996 р. нової Конституції, яка закріпила основні принципи демократичної, соціальної, правової держави.

3. Введення у вересні 1996 р. повноцінної національної валюти – гривні.

4. Повторне обрання 14 листопада 1996 р. Л.Д.Кучми Президентом України.

5. Консолідація в січні 2000 р. під тиском Всеукраїнського референдуму різних політичних сил у Верховній Раді. Зміна керівництва Верховної Ради.

6. Візит папи Римського Іоанна – Павла ІІ України.

7. Розширення зв’язків з діаспорою.

Характерні риси 1 етапу

Характерними рисами 1 етапу (обох його стадій) були:

• Збільшення кількості політичних партій. У 1994 році в державі було зареєстровано понад 30 політичних партій, у 1998 р. – більш ніж 50, у 2001 р. - понад 100.
• Зростання впливу партій лівого спрямування. За кандидата комуністів П.Симоненка на Президентських виборах 2002 р. проголосувало 38% виборців.
• Конфронтація між гілками влади з використанням найбрудніших прийомів і засобів дискредитації опонентів (чого тільки вартий касетний скандал). Інколи у населення складалося враження, що посадові особи, депутати, партійні лідери замість пошуку шляхів виведення України з важкого становища, займаються пошуками компромату один на одного.
• Криміналізація суспільства: вбивство за замовленням; незаконне або злочинне нагромадження капіталів; ухилення від сплати податків; безвідповідальне ставлення до своїх обов’язків; переведення коштів за кордон, у офшорні зони; відмивання нечесно набутих грошей посадовцями самих високих рангів (Лазаренко П.І.).

Головні підсумки І-го етапу українського державотворення

1. Незалежна Україна відбулася остаточно і безповоротно. Вона живе повноцінним і повнокровним життям, в усіх властивих суверенним державам вимірах і параметрах. На 2000 р. Україна мала дипломатичні відносини з 153 країнами світу і з 187 здійснювала торгівельні операції. 9 листопада 1995 р. першою з держав СНД – Україна вступила до Ради Європи. В липні 1997 р. Президент України і Генеральний секретар НАТО Хав’єр Солана підписали “Хартію про особливе партнерство між Україною та НАТО”. У 2000-2001 рр. Україна включена як непостійний член Ради Безпеки ООН і протягом місяця головувала на її засіданнях.

2. Сформувалося нове покоління людей, не обтяжених канонами і стереотипами минулого, людей, які позитивно сприймають цінності демократії, громадянського суспільства, цивілізованих ринкових відносин в економіці. Це потужний людський потенціал, спроможний взяти на себе відповідальність за долю держави і суспільства у ХХІ столітті.

3. Відбулися якісні зміни в усіх сферах суспільства, і насамперед в економіці. Прийшли й міцніють нові форми господарювання, засновані на приватній власності, економічній зацікавленості, діловій ініціативі. З’явився відповідальний господар. Кількість підприємств, які не належать до державного сектора, сягнула за 80% від їх загальної чисельності. До такої ж цифри наближається частка промислової продукції, яку вони виробляють.

4. Розвивається агропромисловий комплекс України. Власниками землі стали понад шість з половиною мільйонів селян. Загалом у приватну власність передано понад 95 % сільськогосподарських угідь. Здійснилася віковічна мрія українського селянина про землю. Нині на приватній основі виробляється практично вже вся аграрна продукція.

5. Великі зміни відбуваються не тільки в національній економіці, а й в ідеології, світоглядних і життєвих засадах, способі мислення та дії, ментальності народу. Закріплення Конституцією невід’ємного для всіх громадян України права на свободу світогляду та віросповідання, насичення його реальним змістом сприяють активізації релігійного життя. За 10 років незалежності держава повернула різним церквам 3,4 тис. храмів та понад 10 тис. предметів культового й церковного вжитку. За цей ж час побудовано близько 3 тис. церковних споруд. Свобода совісті стала важливою складовою частиною духовного відродження народу.

6. Нового рівня розвитку досягло культурне життя. Українське суспільство має можливість вільно висловлювати свою точку зору, працювати в різних стилях і жанрах, вільно використовувати надбання світової культури та національної культурної спадщини. Дістали поштовх для нового піднесення наука, освіта, література, театр, всі види мистецтва. Зросла мережа виставок, музеїв, розвиваються фізична культура і спорт.

 7. Чи не найзначнішим підсумком 10 літнього процесу державотворення став феноменальний факт мирного розв’язання складних трансформаційних проблем, часто дуже гострих і болісних. Велика держава з’явилася на світовій арені без пролиття бодай краплі крові й утвердилася без відкритих протистоянь – внутрішніх і зовнішніх. Українська держава жодного разу не повертала зброю проти своїх громадян, а її солдати удостоїлися честі бути найкращими в складі миротворчих сил Організації Об’єднаних націй.

Водночас у розвитку українського суспільства надзвичайно гостро виявилися численні негативні явища. Сформувалась кланово-олігархічна система влади, проведена приватизація у багатьох випадках мала грабіжницький характер, реформи аграрного сектора призвели до його занепаду, жалюгідне фінансування науки та культури поставило їх на межу глибокої кризи. За даними міжнародних експертів, Україна посіла одне з перших місць в Європі за рівнем корупції, дві третини населення опинилися за межею бідності. У 1999 р., після обрання Л.Кучми Президентом України на другий термін, почався процес згортання конституційних прав і свобод населення. Зовнішньополітичний курс України  характеризувався повною залежністю від Росії, яка ще більше посилилась після акцій "Україна без Кучми" 2000-2001 рр., викликаних оприлюдненням аудіофайлів майора Мельниченка та вбивством журналіста Георгія Гонгадзе.

В Україні гостро відчувався брак усебічно обгрунтованої програми суспільного розвитку. Можливість її появи пов’язували з черговими президентськими виборами, які відповідно до Закону України "Про вибори Президента України" відбуваються в останню неділю жовтня п’ятого року президентських повноважень. Вибори мали відбутися 31 жовтня 2004 року. Про намір балотуватися на посаду президента заявили 26 представників, які оприлюднили своє бачення перспектив розвитку України. Проте всі розуміли, що основними кандидатурами на президентське крісло були В.Ющенко - представник демократичних сил і В.Янукович - провладних. Між ними і розгорнулась запекла передвиборна боротьба.

В.Ющенко - лідер найбільшої парламентської фракцій "Наша Україна", колишній голова Національного банку України і Прем’єр-міністр України (1999-2001 рр.) вибудував програму соціальної справедливості на ключовій тезі: "Людина є найвищою цінністю держави". Він бачив майбутню Україну заможною європейською державою, де кожна людина може забезпечити собі і своїй родині гідні умови життя, не шукаючи кращої долі за кордоном. До програми В.Ющенка приєднався Блок Юлії Тимошенко "Батьківщина". 2 липня 2004 р. В.Ющенко та Ю.Тимошенко підписали угоду про створення коаліції "Сила народу". Після першого туру виборів до коаліції приєдналися Соціалістична партія України на чолі з О.Морозом та Союз промисловців та підприємців України на чолі з А.Кінахом. 8 листопада була підписана угода між коаліцією "Сила народу" та Демократичною платформою Народно-демократичної партії.

Привабливу програми оновлення України висунули також сили, які групувалися навколо СДПУ(о) та Партії регіонів. Спираючись на підтримку Президента Л.Кучми, вони висунули кандидатом на посаду президента України Прем’єр-міністра В.Януковича. У своїй програмі В.Янукович наголошував на необхідності розбудовувати суспільство, де головним капіталом і двигуном економічного розвитку є інноваційні ідеї та інформація. "Сильним роботу - слабким турботу", - таким було одне з найвагоміших гасел програми В.Януковича. Орієнтуючись на східні та південні регіони України, він пропонував українцям подвійне російсько-українське громадянство та надання російській мові статусу другої державної.

Передвиборна боротьба набула надзвичайно гострого характеру. Провладні сили проводили вибори за схемою, до якої звикли: широко використовували адміністративний ресурс, тиск на виборців, вдавалися до прямих фальсифікацій. За таким сценарієм завжди вигравав провладний кандидат, що забезпечувало збереження при владі тих же самих олігархічних кланів. Однак за роки незалежності змінився український народ. Цинізм влади, потоки брехні, небажання рахуватися з волею власного народу глибоко обурили тисячі людей. 2 листопада 2004 р. Верховна Рада України заслухала інформацію Центральної виборчої комісії про попередні результати виборів Президента України. Оголошені результати були на користь В.Януковича. Прихильники В.Ющенка не погодились з результатами попередніх підрахунків і заявили, що ЦВК просто не наважився визнати перемогу їхнього кандидата. Попередні результати виборів поставили під сумнів також соціалісти та комуністи. За таких умов ЦВК тиждень вів підрахунок голосів і 10 листопада 2004 р. вимушений був визнати перемогу В.Ющенка. Результати першого туру голосування мали такий вигляд:

В.Ющенко, лідер блоку "Наша Україна" - 39,87% голосів;

В.Янукович, лідер Партії регіонів - 39,32%;

О.Мороз, голова Соціалістичної партії України - 5,81%;

П.Симоненко, голова Комуністичної партії України - 4,97%;

Н.Вітренко, лідер партії прогресивних соціалістів - 1,53%.

Решта претендентів набрали менше 1% голосів.

Згідно із законодавством, другий тур виборів мав відбутися 21 листопада 2004 р. До його проведення ретельно готувались в обох штабах. Тисячі активістів провели понад 1000 публічних заходів, було розповсюджено 75 млн. примірників друкованої продукції. Маючи у своїх руках всі важелі адміністративного впливу, штаб В.Януковича був переконаний у перемозі свого кандидата. Тому, попри дані численних соціологічних опитувань, які свідчили про майбутню перемогу В.Ющенка, 22 листопада 2004 р. голова ЦВК С.Кивалов оголосив попередні результати виборів, за якими переможцем був визнаний  В.Янукович. Це викликало обурення виборців, і покликало сотні тисяч людей на київський майдан Незалежності. Першими на майдан вийшли кияни. Крім них, сюди прибували посланці з усіх регіонів, міст і сіл, де в цей час відбувались масові мітинги та демонстрації. На майдані ставилися намети, збиралися кошти на підтримку своїх представників, тисячі киян запропонували свою допомогу прибулим з інших міст. Помаранчевий колір прихильників коаліції "Сила народу" став символом революції. Там же, на майдані, народився знаменитий девіз: "Разом нас багато! Нас не подолати!"

У відповідь на консолідацію демократичних сил провладна коаліція використала в своїх інтересах реанімовану ідею регіонального сепаратизму. Представники цієї коаліції заявили, що у разі їх усунення від влади не зупиняться перед розколом країни і утворенням Південно-Східної Української Республіки. З’їзд у Сєверодонецьку, якій українське телебачення транслювало на всю країну, мав підтвердити серйозність їх намірів.

За таких складних обставин вагомий внесок у розрядку напруги зробила Верховна Рада України та її голова В.Литвин. 27 листопада 2004 р. Верховна Рада прийняла постанову "Про політичну кризу у державі, що виникла у зв’язку з виборами Президента України". Як єдиний загальнодержавний представницький орган, що виражає волю народу, Верховна Рада визнала недійсними результати повторного голосування під час виборів Президента України 21 листопада 2004 р., констатувала, що вибори відбулися з порушеннями виборчого законодавства і неповною мірою відображають волевиявлення народу. Верховна Рада висловила недовіру Центральній виборчій комісії та прийняла рішення про дострокове припинення її повноважень. Була утворена Тимчасова слідча комісія Верховної Ради із розслідування порушень під час виборів та встановлення підсумків голосування. Верховна Рада запропонувала В.Ющенку та В.Януковичу провести переговори з метою подолання політичної кризи та підписання відповідної політичної угоди.

8 грудня 2004 р. Верховна Рада України ухвалила Закон "Про особливості застосування Закону "Про вибори Президента України" при повторному голосуванні 26 грудня 2004 року". На підставі цього закону був призначений новий склад Центральної виборчої комісії на чолі з Я.Давидовичем. Проведені згідно з цим законом вибори Президента України довели, що лідером президентських перегонів був В.Ющенко. 10 січня 2005 р. о 23.30 ЦВК оголосив остаточні результати виборів Президента України. За В.Ющенка проголосувало 51,99% виборців, за В.Януковича - 44,2%. Отже, демократичні сили України, за підтримки свого народу, здобули вагому перемогу.

 На жаль, вони не зуміли нею скористатися. Розкол в таборі демократичних сил, непослідовна позиція самого Президента, вміння Партії регіонів за будь-яких умов перегруповуватись та змінювати тактику призвели до ряду прикрих компромісів, які не відповідають духу Майдана, ідеалам Помаранчевої революції. Але уроки Майдана, сподіваємось, засвоєні не тільки народом України, а й владою, яка має бути здатна забезпечити вирішення найактуальніших проблем сучасності.

Актуальні проблеми сьогодення

• Досягнення основних європейських стандартів і параметрів організації державного і суспільного життя на базі демократизації, реального народовладдя, цивілізованої партійної системи.
• Прискорення процесів перетворення всіх сфер суспільного життя з метою:

·         надолуження втраченого в минулі роки;

·         створення стандартів життя, що відповідають сучасному рівню розвинених країн;

·         реалізації концепції соціальної держави, проголошеної Конституцією.

• Утвердження в свідомості людей розуміння того, що демократія – не панацея від усіх бід, не вседозволеність і анархія, а свобода, основана на врахуванні реалій і здатності приймати самостійні рішення та відповідати за їх наслідки, що ринкові відносини – це ще не сам економічний і соціальний прогрес, а лише інструмент його забезпечення.
• Прорив у світовий загальноцивілізаційний процес має забезпечити національна ідея як універсальна формула і мобілізуючий стимул історичної самореалізації українського народу. Поставлене завдання забезпечити справжній культ духовності, піднести суспільний престиж та авторитет інтелекту, знань, освіченості та повернути народу всі генетично властиві йому кращі риси, якості, чесноти.
• Турбота про людину як головний інвестиційний ресурс, який здатний забезпечити інтелектуальний і технологічний прорив, відноситься до першочергових проблем сьогодення.
• Пріоритетною проблемою сьогодення та основним напрямком соціальної політики держави є боротьба з бідністю. Найбільш уразливі і найменш захищені верстви населення повинні бути оточені турботою держави, мати достатню підтримку суспільства.
• Послідовний курс на співпрацю, пошук шляхів зміцнення зв’язків від міжпарламентських до економічних, реальні кроки щодо поглиблення і наповнення новим змістом міждержавних стосунків з країнами світу – такі найбільш актуальні проблеми зовнішньої політики незалежної України.