Модуль 2
Тема 3. Українські землі у складі Литви і Польщі. Виникнення українського козацтва
Тема 4. Українська національна революція середини ХVП століття
І. Занепад Київської Русі, монголо-татарська навала призвели до ослаблення східнослов’янських земель. Цим і скористалася молода Литовська держава, яка у середині ХІV ст. приєднала Київщину, Переяславщину, Поділля і частину Волині до Великого князівства Литовського. Це було м’яке, "оксамитове", але досить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської Русі. Оскільки українці вважали литовців визволителями від монголо-татар і не чинили їм опору, цей процес не набув характеру військового загарбання. По суті, це була інкорпорація українських земель до складу Литовської держави.
ІІ. Зовсім інший характер мало втягування Галичини в орбіту польського впливу. Цей регіон став своєрідним полігоном, на якому апробовувались форми та методи тотального наступу Польщі на українські землі.
ІІІ. Якщо литовці досить помірковано ставились до підкорених ними українських земель, сповідуючи на перших порах принцип "Ми старини не рушимо, новини не вводимо", то поляки в основу свого курсу одразу поклали окатоличення, полонізацію та колонізацію краю, що програмувало на перспективу різке загострення релігійних, соціальних та етнічних стосунків.
ІV. Поворотним моментом цього періоду стала Кревська унія (1385), укладена між Польщею та Литвою. І хоча виявилась формальною, потужна литовсько-українська опозиція не дозволила повністю втілити її в життя, подальші об’єднавчі кроки - Люблінська (1569) та Брестська (1596) унії значно посилили польську присутність та вплив католицизму на українські землі.
V. Форсований наступ католицизму на українські землі, особливо після переходу їх внаслідок Люблінської унії під владу Королівства Польського, неухильно вів до загальної дезорганізації та занепаду православної церкви, яка почала швидко втрачати роль осередку культурного життя, гаранта збереження національних традицій. Це підштовхнуло верхівку української православної ієрархії до укладення Брестської унії (1596) з католицькою церквою і визнання Папи Римського главою об’єднаної християнської церкви. Однак об’єднання не відбулось. Оскільки переважна більшість вірників-українців та певна частина православного духовенства (особливо на нижчих щаблях церковної ієрархії) засудили Брестську унію, в Україні замість однієї об’єднаної християнської церкви постало три: католицька, яка сприймала уніатів як щось меншовартісне, уніатська та православна, що зазнавала всіляких утисків, але користувалась незмінною підтримкою народу.
VІ. Релігійна полеміка кінця XVI — початку XVII ст. висвітлила ряд наболілих проблем українського суспільства. Вона піднесла дедалі зростаючу напруженість між Польщею та Україною на високоемоційний ідеологічний рівень. Католицька Польща тепер поставала як цілковита протилежність українському суспільству. Та українцям дорого коштувала культурна конфронтація з поляками: вона змусила українську верхівку вибирати між власною застиглою та зубожілою культурною спадщиною й привабливою польсько-католицькою культурою. Тому не дивно, що величезна більшість приймала католицтво й згодом неодмінно полонізувалася. Внаслідок цього українці втратили свою еліту — шляхту. Ці явища мали епохальне значення в їхній подальшій історії.
VІІ. Серйозною проблемою для українських земель XV - XVI ст. стало Кримське ханство. З моменту виникнення Кримського ханства українські землі були для нього одним з головних об’єктів експансії. Це було зумовлено тим, що економіка ханства розвивалась на екстенсивній основі і не могла забезпечити ні потреб держави, ні прожиткового мінімуму місцевому населенню, що підштовхувало правлячу верхівку вирішувати внутрішні проблеми країни за рахунок зовнішньої активності - союзів з тією чи іншою державою та грабіжницьких набігів на сусідні землі. Розгортанню татарської експансії сприяло географічне положення ханства, існування численної армії, підтримка Османської імперії, нездатність Польсько-Литовської держави захистити свої південні кордони. Ці та інші фактори наприкінці XV - на початку XVI ст. перетворили Кримське ханство на силу, що своїми походами спустошувала Галичину, Волинь, Поділля та загрожувала самому існуванню українського народу.
VІІІ. Посилення феодального гніту, полонізація та наступ католицизму спричинилися до виникнення руху опору в українських землях, який жорстоко придушувався владою. Однак повністю придушити його польська влада не могла, оскільки за південним кордоном Речі Посполитої існувало неозоре Дике Поле, буферна зона між Польщею та хижацьким Кримським ханством, - притулок бунтівних та скривджених. Саме там виникло своєрідне суспільно-політичне явище - запорізьке козацтво, яке відіграло виняткову роль в історії українського народу.
ІХ. В результаті відсутність власної держави, прогресуюча втрата національної еліти, церковний розкол, полонізація, окатоличення, наростаюче закріпачення селянства спричинилися до масового народного виступу, а а слабкість королівської влади в Речі Посполитій, розширення впливу Запорізької Січі, втрата контролю над нею з боку Польщі зробили цей виступ можливим.
Х. Визвольна війна, що спалахнула в середині ХVІІ ст. в українських землях, мала на меті визволення України з-під влади шляхетської Польщі, створення власної незалежної держави, формування у ній нового соціально-економічного ладу з дрібною (фермерського типу) козацькою власністю на землю. Війна характеризувалась переплетінням національно-визвольних та соціальних мотивів. Значну роль відігравало і релігійне протистояння (католицизм - православ’я), оскільки вимоги та цілі окремих суспільних сил приховувалися під релігійною оболонкою. Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство та духовенство.
ХІ. Війна почалася у лютому 1648 р. із захоплення повстанцями Запорізької Січі та обрання гетьманом Війська Запорізького Б.Хмельницького. Її закінчення радянська історіографія тривалий час пов’язувала з 1654 роком, тобто роком Переяславської Ради з Росією, роком "возз’єднання", у якому вбачалася основна мета повстання. В сучасній науковій та навчальній літературі існує дві точки зору щодо року закінчення Визвольної війни:
Закінчення Визвольної війни слід пов’язувати зі смертю Б.Хмельницького у 1657 р. Але це дещо механічне вирішення проблеми, оскільки визвольні змагання українського народу після цієї події не припинились, а лише змінили свій характер: стали локальнішими, менш масштабними.
Більш обгрунтованим видається висновок провідних українських істориків В.Смолія, В.Степанкова, В.Шевчука про те, що Визвольна війна закінчилась після падіння гетьмана П.Дорошенка у 1676 р. Вічний мир між Московією та Польщею (1686) юридично зафіксував поразку цієї війни, хоча окремі бої спалахувала аж до придушення Коліївщини (1768).
ХІІ. Ідея національного та соціального визволення сколихнула народні маси та повела їх на боротьбу. Українське суспільство зуміло у короткий час сформувати нову національну еліту, знайти нових перспективних лідерів та ватажків. Пробуджена у ходу визвольних змагань енергія народу дозволила створити модель повноцінної держави, хоча її розбудову так і не вдалося завершити. Разом з тим соціальні протиріччя і конфлікти в таборі повсталих, відсутність у лідерів чітких політичних орієнтирів та надійних важелів управління суспільними процесами, численні прорахунки керівництва, постійний зовнішній тиск та перманентне втручання у внутрішні українські справи іноземних держав (Польщі, Московії та Туреччини) зумовили поразку Визвольної війни.