Дисидентський рух (дисидент – незгодний). У 60—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами і які вимагали ширших громадянських, релігійних та національних прав. Спочатку осередок українських дисидентів складали «шестидесятники» — нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель та брати Горині. В листопаді 1976 р. в Україні була створена Українська Гельсінкська група, яка мала на меті слідкувати за дотриманням прав людини в СРСР. Очолив Українську Гельсінкську групу письменник Микола Руденко. Група налічувала 37 учасників, найрізноманітніших за походженням. Тут були дисиденти, що вже відбули терміни ув'язнення, такі як Ніна Строката, Василь Стус, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична та Вячеслав Чорновіл, а також представники молодого покоління. Дисидентський рух діяв в умовах переслідувань з боку держави.