Тема 11. Політична система сучасної України
Ефективність політичної системи вимірюється спроможністю влади забезпечувати державний суверенітет, національну безпеку та національні інтереси, утверджувати свободу, справедливість, людську гідність, гарантувати конституційні права і свободи громадян. Верховенство права, ефективність влади та її децентралізація, самодостатність громад і гарантії місцевого самоврядування, позиції у сучасному світі характеризують потужність держави.
11.1. Основні характеристики та особливості політичної системи України
Сучасну політичну систему України можна назвати пострадянською. Вона характеризується поступовим переходом від командної до соціо-примирливої системи, поєднуючи в собі ознаки кожної з них. З одного боку маємо сильно розвинену державну бюрократію, відсутність дієвого громадського контролю за владою, слабкість громадянського суспільства, “зрощення” влади і бізнесу тощо.
З іншого – існує демократичний виборчий процес, розвивається багатопартійність, створюються умови для розвитку сучасної правової держави, формуються змагальні відносини між владою та опозицією і т.ін.
16 липня 1990 р. Верховна Рада України прийняла ДЕКЛАРАЦІЮ ПРО ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ УКРАЇНИ.
Декларація:
– стверджувала сучасну назву держави – Україна;
– вводила до офіційного легітимного обігу категорії “національна держава”;
– підкреслювала приналежність до українського народу – єдиного джерела державної влади – громадян усіх національностей;
– констатувала верховенство Конституції та законів республіки на своїй території;
– розмежовувала владу на законодавчу, виконавчу та судову;
– гарантувала громадянам рівність перед законом, права та свободи, передбачені як Конституцією УРСР, так і нормами міжнародного права;
– територіальне верховенство та недоторканість кордонів;
– економічну самостійність і захист усіх форм власності;
– економічну безпеку та національно-культурне відродження українського народу.
Проголошуючи свій намір стати в майбутньому нейтральною державою, Україна заявила про своє право на власні збройні сили, внутрішні війська й органи державної безпеки, безпосередні та рівноправні відносини з іншими учасниками – суб’єктами міжнародного права, визнавала пріоритети загальнолюдських цінностей, норм міжнародного права над внутрішнім правовим полем.
24 серпня 1991 р. Верховна Рада України ухвалила АКТ
ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ. Реалізуючи положення Декларації про державний суверенітет, Верховна Рада урочисто проголосила незалежність України та створення самостійної Української держави.
В одному пункті Акт проголошення незалежності України повторював положення Декларації про неподільність і недоторканість території України, натомість в іншому – фіксував суттєві зрушення: Декларація стверджувала лише верховенство Конституції і законів УРСР на своїй території, а Акт наголошував, що на території України мають чинність виключно Конституція та закони України.
Перший всеукраїнський референдум, що відбувся 1 грудня 1991 р., підтвердив легітимність і надав найвищої юридичної сили прийнятому паламентом Акту проголошення незалежності України. Цей референдум довів реальну спроможність українського народу самостійно вирішувати найважливіші питання суспільного та державного життя.
28 червня 1996 р. Верховна Рада України прийняла КОНСТИТУЦІЮ УКРАЇНИ. Вона є ключовим політико-правовим документом довгострокової дії, фундаментом не лише сучасних, а й майбутніх перетворень у суспільстві, основою його консолідації.
Законом України від 8 грудня 2004р. до Конституції були внесені зміни, проте у 2010 році рішенням Конституційного суду їх було визнано такими, що ухвалені з порушенням процедури. У зв’язку з цим відновила свою чинність Конституція в редакції 1996 року.
Українське суспільство будує власну суверенну, назалежну, демократичну, соціальну, правову державу, в якій права людини визнаються найвищою соціальною цінністю.
ФОРМА ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ. Україна є республікою, а саме – президентсько-парламентською республікою. Насамперед, на це вказує механізм формування уряду. Відповідно до Конституції Кабінет міністрів формується Президентом. При цьому для призначення керівника Уряду – Прем’єр-міністра – Главі держави необхідна згода парламенту. За згодою Верховної Ради Президент призначає також Генерального прокурора, Голову Фонду державного майна, Голову антимонопольного комітету та Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення. Крім того, Президент і Верховна Рада призначають по половині складу Ради Національного банку та Національної Ради з питань телебачення і радіомовлення.
Верховна Рада може прийняти резолюцію недовіри Кабінету міністрів більшістю від свого конституційного складу. В свою чергу Президент має право вето щодо прийнятих Верховною Радою законів з наступним поверненням їх на повторний розгляд парламенту.
Також Глава держави має право достроково припинити повноваження Верховної Ради за умови, якщо впродовж 30 днів чергової сесії пленарні засідання парламенту не розпочалися.
Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом і Верховною Радою, підконтрольний і підзвітний парламенту.
Ці та інші повноваження державних органів складають основу системи стримувань і противаг в політичній системі сучасної України.
ФОРМА ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ. Україна є унітарною державою (проте з елементом федералізму у вигляді Автономної республіки Крим).
Систему її адміністративно-територіального устрою складають: Автономна Республіка Крим (АРК), області, райони, міста, райони в містах, селища й села. Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається законами України.
Автономна Республіка Крим є невід’ємною складовою України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, що належать до її відання. АРК має власну Конституцію, яку приймає Верховна Рада АРК та затверджує Верховна Рада України.
Нормативно-правові акти Верховної Ради АРК та рішення Ради Міністрів АРК не можуть суперечити Конституції і законам України та приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання.
ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ УКРАЇНИ залишається змішаним, а сааме посттоталітарним – перехідним від тоталітарного до демократичного.
Головними проблемами, які суттєво стримують процес демократизації політичного режиму, зумовлюють низьку ефективність гілок влади та вимагають якнайшвидшого вирішення є такі:
Відсутність чіткого конституційного розмежування повноважень гілок влади та вищих владних інститутів. Насамперед це стосується порядку формування та припинення діяльності парламентської коаліції, підстав припинення повноважень Кабінету Міністрів, процедури здійснення деяких кадрових призначень тощо.
Недостатність законодавчого врегулювання зазначених питань, особливо тих, що зачіпають інтереси різних владних інститутів, створює постійну політичну напругу та можливість зловживання владними повноваженнями з боку окремих органів влади та посадових осіб.
Політизація конституційного процесу. Йдеться про те, що політична реформа або внесення змін до Конституції різними політичними суб’єктами сприймаються переважно крізь призму власних, переважно короткострокових політичних інтересів, та залежно від їх нинішнього статусу (перебування у владі або опозиції). Така ситуація унеможливлює стратегічне планування суспільного розвитку, зокрема розробку й впровадження такої моделі політичної системи, яка б найкраще відповідала національним інтересам України на довгострокову перспективу.
Неспроможність судової гілки влади відігравати роль неупередженого арбітра у конфліктах між іншими гілками влади. Об’єктивними причинами цього є незавершеність судової реформи в країні, відсутність реальної незалежності судової влади від інших її гілок. Політичні сили часто розглядають судові інститути як засіб вирішення політичних спорів всупереч принципам верховенства права та неупередженості судочинства.
Високий рівень патерналізму. Держава продовжує надмірно втручатися в усі сфери суспільного життя, намагаючись регулювати не лише соціально-економічні відносини, а й розвиток елементів громадянського суспільства. Це призводить до обмеження участі громадян в управлінні державою, а відтак до послаблення суспільної довіри до влади.
Відсутність єдиного розуміння політичними силами змісту національних інтересів України та спільного бачення шляхів їх втілення. На жаль, ідеологія державотворення часто підміняється кон’юнктурними політичними гаслами, що неспроможні спродукувати національну ідею та консолідувати країну.
З огляду на це, перспективи розвитку політичної системи України полягають у подальшому вдосконаленні усіх її елементів, зокрема шляхом реалізації нового етапу конституційної реформи.