14.5. Культ особистості як антипод політичного лідерства
КУЛЬТ – (від лат. “cultus” – шанування) надмірне звеличання чого-небудь або кого-небудь (культ особистості).
МЕХАНІЗМ ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУ ОСОБИСТОСТІ – полягає в тому, що підлеглі починають вихваляти свого начальника перед іншими. Керівник, що не здатний здійснювати управління на тому рівні, за який хвалять його підлеглі (але є бажання, щоб люди вважали, що він керівник саме такого рівня), у цьому випадку стає залежним від своїх підлеглих, які в результаті створення такого культу одержують можливість здійснювати управління (а через нього й свої мрії й устремління) від імені свого начальника, при цьому не несучи за це відповідальності. Отже, культ особистості – це інструмент підпорядкування керівника волі інших людей, що стоять нижче керівника за ієрархією, це характерна якість толпо-“елітарного” суспільства, інструмент управління ним.
ОСОБЛИВОСТІ КУЛЬТУ ОСОБИСТОСТІ – це фактично зафіксована трансформація переходу лідера у “вождя нації” в якості кінцевого результату, з наступники ознаками:
Разом з тім, проблема полягає в тому, що всі вказівки вождя є ніби то “священними істинами” і тому не можуть ураховувати вимоги часу. Доти, поки вождь не висловив нову точку зору за даного питання, стара автоматично є обов’язковою до виконання поза залежністю від того, що за цей час ситуація могла кілька разів змінитися. Між тим, нова сетенція по старому питанню може сприйматися як ознака того, що великий вождь раніше був неправий, а вождь не має права на помилку.
ОСНОВА КУЛЬТУ ОСОБИСТОСТІ – лежить у співвідношенні моральності й професіоналізму керівника й підлеглого йому колективу.
У толпо-“елітарному” суспільстві, коли панує моральність, що затверджує систему взаємин “пан-раб”, у носіїв такої “моральності” існує бажання підкорити собі не тільки того, хто перебуває в ієрархії нижче його по положенню, але й того, хто перебуває вище.Співвідношення морально-ділових якостей керівника й підлеглих йому людей має 3 рівні:
• Керівник за своїми якостями нижче своїх підлеглих.
• Керівник має рівні якості зі своїми підлеглими.
• Керівник за всіма своїми якостями вище за підлеглих йому людей.
Кілька прикладів цього з історії.
Міра розуміння Хрущева була набагато нижче його “команди” (яка й улаштувала йому “культ” особистості), тому він був повністю залежний від її. І як наслідок – швидкий і безславний кінець. Брежнєв був “розумніше” (якщо можна так сказати) Хрущева, був “на рівні” своєї команди, тому й пробув на чолі країни довго, і похований з почестями.Сталін був неспівмірно вищим за кожного зі своїх підлеглих і тому, як би троцькісти не “підвищували планку”, Сталін легко брав пропоновану йому висоту.
Саме в особистості “культивуй мого” і лежить рівень культу в суспільстві. У Хрущева був один, у Брежнєва – інший, а в Сталіна – третій.
РОЛЬ ІМІДЖУ У ФОРМУВАННІ КУЛЬТУ ОСОБИСТОСТІ.
Взагалі прийнято вважати, що президент країни – це надлюдина, яка завдяки своїм здібностям добивається абсолютного лідерства. Однак численні дослідження свідчать про те, що президенти є звичайними людьми, для яких збіг обставин, досвід, величезні амбіції та хороші організаторські (або ораторські) здібності стали визначальними в кар’єрі.
Лише деякі з обраних лідерів країн вирізнялися серед подібних за психотипом людей (наприклад, топ-менеджерів) якимись надзвичайними здібностями. І частіше за все такі люди ставали диктаторами.
Втім, прихід до влади можливий лише за рахунок створення іміджу надзвичайності навколо кандидата – точніше, це є найлегший шлях для отримання влади. Лідер як феномен – це той, хто вирізняється з-поміж маси: або харизматик, або надраціональна людина (тобто справиться з економічними проблемами), або вірний традиціям (і тому буде захищати свою країну). Імідж – це більш точне слово для означення суті політика.
Кеннеді всю президентську кар'єру боровся з болем у спині, але мав імідж завжди усміхненого молодого впевненого політика. Рузвельт не міг встати з інвалідного крісла, але про це громадяни дізналися під кінець його четвертого президентського строку (втім, Рузвельт все ж був надзвичайною людиною – в хвилину афекту він знаходив сили підвестися на зведені від поліомієліту ноги, чим вражав свій генеральний штаб). Сухорукість Сталіна, закомплексованість Гітлера – це теж вдало скривалося за їх іміджами.
Водночас імідж несе в собі не тільки можливість приходу до влади, але й небезпеку. Політик, граючи певну роль, поступово починає нею жити. І якщо суттєва ознака цієї ролі – це популярність, любов мас, то політик з часом починає насолоджуватися роллю, вимагати її задоволення і підкріплення.
Годі й казати, що в усі часи найближчі люди керівників держав сприяли такій ситуації, прививаючи лідеру думку про його особливість.
Самокритика, а тим більше критика з боку – рідкі гості “при дворі”, тому більшість президентів закінчують свої строки у блаженному стані самозакоханості. Культ особистості став логічним продовженням цього стану у країнах, де механізмів розділення декількох центрів (гілок) влади просто не існує.
МОЖЛИВОСТІ ЗАПОБІГАННЯ КУЛЬТУ ОСОБИСТОСТІ.
Західна модель президентства довела свою надзвичайну ефективність у боротьбі з культом особистості. Справа в тім, що в Європі та США президент (або канцлер, прем’єр-міністр) – це не казковий “гарант Конституції”, “лідер нації”, але конкретний лідер партії, який втілює її принципи в життя, і зазвичай керівник виконавчої гілки влади. Маючи навіть такі самі потужні функції, як український президент, закордонний колега вимушений стикатися з двома важливими відмінностями.
Перша – це відповідальність. Президент США чи канцлер Німеччини особисто несе відповідальність за дії уряду, за власні рішення чи події в країні. Це відповідальність політична і чисто психологічна, оскільки саме його/її команда не справилася з поставленими задачами. Джон Кеннеді після невдачі на Кубі (коли заслані американським урядом антикастровські партизани були розбиті у взяті в полон) надзвичайно переживав і намагався залагодити ситуацію – хоча особисто він не був винний у ситуації (вина лежала на ЦРУ). Обвинувачення міністра закордонних справ Йошки Фішера щодо проблем з українськими мігрантами автоматично перекидаються на канцлера Герхарда Шрьодера як лідера команди.
Друга відмінність західної системи урядування – це конкуренція гілок влади. Президент, яким би улюбленим, загальнообраним і харизматичним не був, все одно буде стикатися з діями опозиції, з незгодою парламенту, з демаршами місцевих органів влади. Робота президента в США чи Італії – це постійно доводити свою правоту, боротися за ухвалення тих чи інших рішень. Тільки в кризових ситуаціях президент отримує право наказувати.
Очевидно, що ці дві умови – відповідальність і система управління просто так в Україні не з’являться. За нормальних умов вони довго розвиваються в результаті політичних реформ, розвитку громадянського суспільства, ефективних механізмів самозахисту територіальних громад тощо. Це шлях довгий – бо він є культурним, політичним і системним одночасно.
Єдина можливість для нормалізації цієї ситуації – це створення конкурентноспроможного середовища всередині владної вертикалі. А за відсутності критики, як відомо, істина народитися не може.