15.2. Основні категорії етнонаціональної політики
Етнічні форми існування людства подані у наступній схемі:
Р и с . 1 5 . 2 . Е т н і ч н і ф о р м и і с н у в а н н я л ю д с т в а
При з’ясуванні сутності етнонаціональних відносин найчастіше вживають поняття, пов’язані з їхнім розвитком: “народ”, “нація”, “етнос”. Нерідко їх трактують як синоніми, хоч вони мають істотні відмінності. Уже в античності намітилося розрізнення цих понять. У давньогрецькій мові, наприклад, для позначення поняття “народ” використовувалися два терміни: “етнос” (племінна спільнота) і “демос” (цивільна, політико-правова спільнота). У Стародавньому Римі поняття “римський громадянин” мало не племінний, а політико-правовий зміст.
У середньовічній Європі термін “нація” спочатку (з XV ст.) означав “земляцтво”. До XIX ст. він набув сенсу, близького до сучасного. “Нація” стала трактуватися як альтернатива феодально-династичної і племінної роз’єднаності.
НАРОД – біологічна єдність, група, поєднана кровними, біологічними зв’язками. Схематично діалектику його формування можна змоделювати у такий спосіб:
Р и с . 1 5 . 3 . Д і а л е к т и к а ф о р м у в а н н я с у т н і с н о г о п о н я т т я “ н а р о д ”
Вчені довели, що французький народ – наслідок змішання римлян, кельтів і германців; український – слов’янських і тюркських племен Київської Русі; завдяки змішанню слов’ян, угро-фінських племен, гунів, монголів і татар постав російський (московський) народ. Та сутність народу не вичерпується біологічним походженням, оскільки він живе в певному просторі. Колективними зусиллями народу облаштовувалася певна територія. Народжувалося поняття “батьківщина”. До цього прилучився ще один важливий компонент – мова. З її допомогою люди спілкувалися між собою, завдяки їй починалося духовне життя народу.
Кожне соціальне явище – це явище народне: народна культура, народне мистецтво, народна релігія тощо.
ЕТНОС – формується здебільшого на основі єдності території та економічного життя, але в процесі історичного розвитку багато які етноси втрачають спільність території. Наприклад, українці живуть зараз у багатьох країнах близького й далекого зарубіжжя. Там вони утворюють етнічні групи (національні меншини), що належать до єдиної нації певної країни. Протягом писаної історії етноси розвивалися в кількох формах, головними з яких вважаються: рід – плем’я – народ – нація. Як феномен, кожний етнос – це специфічна форма існування людського роду, соціокультурний організм на певній стадії цивілізаційної зрілості цих щаблів, тобто: нації, народності, племені, роду. Тому його можна визначити як стійку, історично усталену на певній території сукупність людей, що мають спільні риси (серед Сім’я Родина Рід Плем’я Народних і расові), стабільні особливості культури (включаючи й мову) та психологічний склад, свідомі своєї єдності та відмінності від інших подібних утворень (мають самосвідомість).
Отже, до рис, які становлять якісні ознаки етносу, належать мова, народне мистецтво, звичаї, обряди, традиції, норми поведінки, звички тощо. Зауважимо, що жодна з названих рис не є детермінантно етнознаковою. Саме в сукупності вони становлять певну етнічну культуру, формування етносу відбувається на основі єдності способу буття певних спільнот.
НАЦІЯ – політично, державно організований народ. Нація утворюється на основі певного етносу, до якого приєднуються представники інших етносів, що живуть на певній території та пов'язані між собою певним типом соціально-економічних відносин.
МЕЖА МІЖ ЕТНОСОМ І НАЦІЄЮ – пролягає між тим, що не залежить від людини, не є її особистою заслугою і зумовлена лише фактом її народження і тим, що потребує від неї певного особистого зусилля й усвідомленого вибору. Якщо до етнічної культури люди прилучаються колективно, з причини своєї належності до певного етносу (внаслідок традиційного, локального, анонімного характеру цієї культури), то до національної культури вони прилучаються здебільшого індивідуально, а інколи – всупереч своєму етнічному походженню. У цьому розумінні нація протистоїть кровноспорідненій і буттєвій визначеності людей, їхньому існуванню як гомогенних колективів з невирізненністю індивіда з певного способу життєвиявлення.
Так, у Франції живуть французи, британці, фламандці, німці, баски, корсиканці; в Англії – англійці, шотландці, ірландці, валлійці. Всі вони окремо “народи-етноси”. А всі разом є представниками французької чи англійської (державної) нації, оскільки нація – це сукупність громадян країни. Та найчіткіше цей процес простежується на прикладі сучасних США, де з іммігрантів різного етнічного й расового походження сформовано єдину американську націю. У кожній з названих країн живуть також українці, які, з позиції цих держав, – американці, англійці, французи українського походження, хоча суб'єктивно (етнічно) ці люди вважають себе представниками української нації. Схематично діалектику формування сутнісного поняття “нація” представлено у наступніх схемі:
Р и с . 1 5 . 4 . Д і а л е к т и к а ф о р м у в а н н я с у т н і с н о г о п о н я т т я “ н а ц і я ”
Нації викристалізувалися лише в XVII–XVIII ст. (німці стали нацією в XIX ст.). На відміну від народу, нація не є витвором природи, а народжується історично. Процес переростання народу в націю – це повільна кристалізація національної свідомості, збереження свого етносу перед нищівними силами ззовні. З огляду на взаємозв’язок з етнічними утвореннями, нація немовби переводить їх існування на новий ступінь, певною мірою “знімаючи” такі чинники етнічної ідентифікації, як територія проживання, кровна спорідненість, мова спілкування, певний культурно-господарський тип, символічна визначеність тощо. Цей процес може прискорюватись (екстремальні умови - визвольна боротьба, війна, революція тощо) або гальмуватись.
Так, корінні жителі Франції навіть після Великої революції не усвідомлювали себе французами і так не називалися. У їхній свідомості вони були “пейзан”, тобто “селянин, мешканець певної території”. У багатьох народів Середньої Азії та Казахстану ще в 20-х роках XX ст.
переважали локальні або родоплемінні назви. Незалежно від мови – таджицької чи узбецької – жителі середньоазіатських оазисів та Південного Казахстану вважали себе таджиками. Існували й більш локальні назви на кшталт: “бухарець”, “ташкентець”, “cамарканді”, “пухорі”. Азербайджанці донедавна йменували себе “тюрками”.
Згадаймо й дотепер відомих в Україні слобожан, поліщуків, галичан або (ця назва актуальна і в мові населення північно-західних областей України) забужан. Такі приклади є в історії будь-якого народу.
ЕТНОНАЦІОНАЛЬНІ ВІДНОСИНИ – відносини між суб'єктами національно-етнічного розвитку – націями, народностями, національними групами та їх державними утвореннями.
Ці відносини бувають трьох типів:
1) рівноправні;
2) відносини панування й підлеглості;
3) відносини, що передбачають знищення інших суб’єктів.
В етнонаціональних відносинах відображена сукупність соціальних відносин. Визначальний вплив на них справляють економічні й політичні чинники, причому політичні частіше стають ключовими, вирішальними. Це зумовлено насамперед значенням держави як важливого чинника розвитку нації.
СУТНІСТЬ НАЦІОНАЛЬНОГО ПИТАННЯ – полягає в тому, щоб нація не лише самовизначилась, а й дала можливість рівномірно й вільно розвиватися всім спільнотам.
Національне питання завжди має конкретно-історичний зміст, що охоплює сукупність національних проблем на даному етапі розвитку країни. А конкретні обставини завжди вимагають від держави певної національної політики.
Саме в цьому розумінні національне питання існуватиме завжди, бо з точки зору діалектики не може бути повного й остаточного його розв’язання:
Р и с . 1 5 . 5 . С т р у к т у р а н а ц і о н а л ь н о г о п и т а н н я
НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА – науково обгрунтована система заходів, спрямована на реалізацію національних інтересів, розв’язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин.
Основні сферивиникнення суперечностей і конфліктів, пов’язаних із національними проблемами:
1. Відносини між центральними органами та республіками (землями, штатами, кантонами). Наприклад, лише на останньому етапі існування СРСР законодавчі акти, ухвалені вищими органами Литви, Латвії, Естонії, Азербайджану та Вірменії, було скасовано чи визнано недійсними в Москві. А республіки ігнорували союзні постанови, документи. Подібна ситуація простежується у відносинах Квебеку з канадським центральним урядом, Північної Ірландії – з англійським.
2. Відносини між союзними (автономними) республіками (штатами, кантонами). У колишньому СРСР національні проблеми призвели до загострення відносин між Азербайджаном і Вірменією, Узбекистаном і Киргизстаном, Росією та Україною. Напруженість у відносинах Азербайджану та Вірменії переросла у справжню війну.
3. Відносини всередині союзних республік. У пострадянських республіках найбільшої гостроти суперечності досягли в Азербайджані (Нагірний Карабах), Таджикистані (громадянська війна), Грузії (Південна Осетія, Абхазія), Молдові (Придністров’я), Росії (Чечня), Україні (Крим). Подолання цих проблем можливе лише за умови забезпечення права всіх народів на вибір форми національної державності відповідно до реальних можливостей кожного етносу. Цим правом скористалися у Нагірному Карабаху і Південній Осетії, проголосувавши на референдумах за свою незалежність.
4. Проблеми національних груп у республіках (штатах), а також національностей, які не мають власних національно-державних утворень. Це стосується насамперед росіян, які проживають за межами Росії (25 млн). Гостро постала проблема російських німців (понад 2 млн), яких сталінський режим огульно звинуватив у підтримці фашистської Німеччини та застосував до них масові репресії, ліквідувавши національну автономію.
Хоча звинувачення було знято 1964 p., однак загалом проблема російських німців залишається нерозв’язаною. Триває масовий виїзд німців до ФРН. У складній національне-державній структурі Російської Федерації існують й інші національні тертя: у Башкиртостані – між башкирами й татарами; Татарстані – між татарами й чувашами;
Дагестані – між аварцями, кумиками і лезгинами; Північній Осетії – між осетинами та інгушами.
5. Проблеми розділених народів. Наприклад, азербайджанці (Азербайджан – Іран), таджики (Таджикистан – Афганістан); курди (Туреччина – Ірак – Іран); корейці (північні – південні) та ін.
Усі ці суперечності можуть вирішуватися чи загострюватися, переростати в конфлікти в процесі проведення певної національної політики.
ПРИНЦИПИ РОЗВ’ЯЗАННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ – подано на рис. 15.6.
Р и с . 1 5 . 6 . О с н о в н і п р и н ц и п и р о з в ’ я з а н н я н а ц і о н а л ь н и х п р о б л е м