Тема 16. Демографічні проблеми політичного розвитку людини і суспільства
Демографічна проблема – сукупність соціально-демографічних проблем сучасності, що зачіпають інтереси всього людства. Найважливіші проблеми народонаселення, які загрожують украй негативними наслідками: стрімке зростання населення, або демографічний вибух, у країнах, що розвиваються, і загроза депопуляції, або демографічна криза, в економічно розвинених країнах. До проблем народонаселення слід віднести також неконтрольовану урбанізацію в країнах, що розвиваються, кризу великих міст у деяких розвинених країнах, стихійну внутрішню й зовнішню міграцію, яка ускладнює політичні відносини між державами.
16.1. Сутність та основні тенденції розвитку демографічних процесів в сучасному світі
ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ ДЕМОГРАФІЇ – дослідження відтворювання населення, зміни у його чисельності, розміщення під впливом як природного руху (народжуваності, смертності), так і міграцій, переміщень.
Термін “демографія” було введено в середині ХІХ ст. французьким вченим А. Гийяром. Він походить від двох грецьких слів – “демос” – народ, та “графо” – пишу, що дослівно означав – народоописування.
МАЛЬТУС Т (1766–1834) – сформулював “закон народонаселення”, що фіксує диспропорції між “швидкістю розмноження живих істот”, включаючи і людину, і кількістю їжі, одержуваної в процесі виробничо-господарської діяльності. Виявив реальні суперечності між ростом населення, особливо його найменш забезпечених верств населення, і можливостями продовольчого забезпечення в умовах ринкового господарства, що формується.
СПЕНСЕР Г. (1820–1903) – англійський соціолог вказав на рівновагу в природі факторів, що сприяють як збереженню видів, так і їхній деградації. Вивів т.з. “органічну теорію”, яка виходить з того, що технічний прогрес створює передумови для звільнення “життєвих сил” людини, поліпшення умов його життєдіяльності; у результаті повинно відбуватися зниження рівня смертності, збільшення середньої тривалості життя.
НОУТСТАЙН Ф. (1902–1983) – розробив у загальних рисах теорію демографічних змін, що зв'язала воєдино зростання населення, економічний розвиток і соціальний прогрес. Ця концепція, відома як теорія “демографічного переходу”, підрозділяє всі суспільства на три типи.
Згідно з цією концепцією, для суспільств перехідного типу, що знаходяться на першому етапі демографічного розвитку, характерні високі показники народжуваності і смертності, зростання населення незначне, а то й зовсім відсутнє.
У межах цього типу демографічного розвитку, що характеризується залежністю відтворення від зовнішніх факторів, первісне суспільство подолало “рифи” можливого вимирання, не допускаючи водночас надмірного зростання населення, не забезпеченого від повідними матеріальними умовами (необхідна кількість продовольства, енергії тощо). Такі суспільства привласнюючої економіки.
Друге принципове видозмінення демографічних процесів відбулося в період “неолітичної революції”, коли перехід від привласнюючого до відтворюючого господарства (одомашнення диких тварин, штучне розведення злаків) забезпечив небувалий раніше приріст сільськогосподарської продукції.
Нарешті, на третьому етапі світового демографічного розвитку, звично, датується серединою XX століття, у розвинутих країнах стала домінувати тенденція стагнації демографічного зросту. Загалом, для суспільств цього типу характерне приблизне урівнення показників народжуваності і смертності, за значно нижчих їхніх рівнів порівняно із суспільствами першого типу.
ДЕМОГРАФІЧНА СИТУАЦІЯ У СВІТІ.
Протягом багатьох тисячоліть народонаселення світу росло надзвичайно повільно. Вважається, що до початку IV тисячоліття до н. е. воно становило близько 100 млн., до 1000 року н. е. ледь досягало 300 млн., а до 1500 року збільшилося до 425 млн. Такі темпи відповідають річному приросту максимум до 0,7% за рік.
Починаючи з епохи Великих географічних відкриттів темпи зростання народонаселення помітно збільшились і наблизилися до 1 млрд. у 1830 році. Ще через 100 років (у 1930 році) воно становило 2 млрд., у 1960 році – 3 млрд., а у 2000 – 6 млрд. осіб. Середнє зростання чисельності наблизилося до лінійного із середнім значенням абсолютного приросту близько 85 млн. чоловік за рік. На 2000 рік загальний коефіцієнт народжуваності у світі становив до 24,6%, загальний коефіцієнт смертності – 9,8%, коефіцієнт природного приросту – 14,8%.
Це означає, що в середньому щохвилини на Землі з'являються 270 дітей, умирають 110 чоловік різного віку, населення світу збільшується загалом на 160 чоловік. Щодоби кількість землян зростає на 230 тисяч, що і становить 85 млн. осіб на рік Прогноз на 2025 рік – більше 8 млрд. чол. За прогнозами учених Земля може прогодувати до 20 млрд. чол.
Більша частина (близько 80%) населення Земної кулі нині проживає в регіонах, що розвиваються, а менша – у розвинутих.
Якщо у 1960 році населення Півночі і Півдня співвідносилось як 1:2,1 (відповідно у мільйонах осіб 950 і 2070), то у 2000 році вже 1:4 (відповідно 1270 і 4980). Тобто, відбувся колосальний зсув демографічного балансу на Південь. Ще рельєфніше виглядає народжуваність на Півночі і Півдні: відповідно 1:7,9 (у 1960 році було 1:4,4) на 2000 рік.
Соціально-демографічна ситуація в розвинутому і світі, що розвивається, носить діаметрально протилежний характер. Так, у розвинутих країнах після періоду високих темпів зростання чисельності населення (XIX століття) на початку 70-х років (XX століття) відповідні показники стабілізувалися на рівні 0,9% у рік. У 80-х роках у цілому фіксувалося зниження до 0,6%, що продовжувалося й у 90-х роках.
Утім, і в розвинутому світі демографічна ситуація не настільки однозначна, як могло б здатися.
В одних країнах (Австрія, Бельгія, Швеція й ін.) спостерігалося абсолютне зменшення чисельності населення; в інших, наприклад у США, зберігалися порівняно стійкі демографічні показники (близько 1,0%); для третіх (Австралія, Нова Зеландія) були характерні досить високі, як для промислових країн, темпи приросту населення (1,4%).
Держави СНГ не є винятком з загальної демографічної ситуації на планеті. Так, за переписом населення у 1887 році у Російській імперії проживало 126,6 млн. чол. В канун Вітчизняної війки в 1940 році – 194 млн., у 1959 – 208,8 млн., через 20 років – 269,4 млн., в 1990 – 290 млн. чол. З цього видно, що за останні 1000 років населення землі збільшилося у 15 разів.
Демографічні процеси у сучасному світі йдуть бурхливо і їм не можна дати однозначну оцінку. Так, а 60-х років почався “демографічний вибух”. П’ятимільйонна мешканець планети з’явився на світ у 1987 році. Подвоєння населення сталося за 37 років.
Отже, світова демографічна статистика свідчить, що на початок тисячоліття переважна більшість населення розвинутого світу проживає в країнах, де зафіксований зменшуваний коефіцієнт приросту населення, і навпаки, у світі, що розвивається, зберігаються високі темпи приросту населення. Так, якщо в 50-х роках (до “демографічного вибуху”) щорічний приріст становив 1,3%, а наприкінці 60-х років (апогей “демографічного вибуху”) – 2,5%, то до середини 80-х років відповідні показники перевищували 2%.
Однак соціально-демографічна ситуація усередині світу, що розвивається, надзвичайно диференційована: на Африканському континенті темпи приросту населення становили в середині 80-х років 3%, у Латинській Америці – 2,2, а в Азії (без Японії) – 1,94%. Внесок різних країн і континентів у загальну картину зростання народонаселення різний. В абсолютній чисельності найбільший приріст дали великі азіатські країни – Китай, Індія, Індонезія; натомість найбільша швидкість зростання спостерігалася в Африці і Латинській Америці. У деяких африканських країнах відносний приріст доходив до 4% у рік. У більшості значно розвинутих країн і регіонів (Західна Європа, Північна Америка) ситуація демографічного вибуху спостерігалася набагато раніше – у XIX столітті. Для багатьох з них нині характерний розвиток демографічного переходу до стабілізації чисельності населення.
Підвищені темпи приросту населення в цих регіонах зумовлені пониженням рівня смертності, особливо дитячої, збільшенням тривалості життя при забезпеченні високої народженості.
МІГРАЦІЇ НАСЕЛЕННЯ. ПРИЧИНИ І НАПРЯМКИ ЗОВНІШНІХ МІГРАЦІЙ В ОСТАННІ ДЕСЯТИЛІТТЯ
Міграції населення – це переміщення людей по території, пов’язані зі зміною місця проживання. За напрямом міграційні потоки поділяються на внутрішні (міжрайонні і внутрішньорайонні) і зовнішні (міждержавні і міжконтинентальні). Щодо даної країни зовнішні міграції діляться на еміграцію (виїзд за межі держави), імміграцію (в’їзд у державу) і рееміграцію (повернення на батьківщину). За термінами міграції бувають постійні і тимчасові (у т. ч. сезонні), за формою – добровільні (стихійні чи організовані) і примусові, за причинами (рушійними мотивами) – економічні, політичні, етнонаціональні, сімейно-побутові та ін.
Зовнішні міграції населення започаткувалися в стародавні часи, продовжувалися в середні віки, у періоди нової і новітньої історії. Від початку Великих географічних відкриттів і до середини XX ст. головним вогнищем масової еміграції була Європа (загалом виїхало 60 млн. чол.), другим – Азія. Щонайменше 10-12 млн. чол. Втратила Африка під час примусового вивезення рабів. Вогнищами імміграції були Північна і Латинська Америка, Австралія, Південна Африка, де з нащадків осіб, що вселилися, і при взаємодії з місцевим населенням склалися нові етноси і нації (наприклад англо- і франко-канадці, американці США, кубинці, бразильці, англо-австралійці, англо-новозеландці, бури тощо).
Після Другої світової війни зменшилися міжконтинентальні і зросли внутрішньоконтинентальні міграції. В останні десятиліття у структурі й характері міжнародних міграцій відбулися наступні зміни:
1) поряд із традиційними економічними міграціями (тобто в пошуках кращих умов життя) широко поширилися трудові, що розпочалися в 60-х рр. Сформувалися великі міжнародні ринки робочої сили в Західній Європі (в Німеччині, Франції, Великобританії, Бельгії, Нідерландах, Швейцарії та ін. країнах працює 12–13 млн. іноземних робітників – із сусідніх держав, країн Південної Європи, Західної Азії і Північної Африки; зростає наплив робочої сили із Центральної і Східної Європи); нафтодобувних країнах Перської затоки (іммігранти – мусульмани з країн Північно-Східної Африки, Південної і Південно- Східної Азії); Північній Америці (дешева робоча сила з Мексики). Формуються такі ринки в Південній Африці (ПАР, Зімбабве), Південній Америці (на стику кордонів Аргентини, Бразилії, Уругваю). У 1995 р. у світі було понад 30 млн. робітників-іммігрантів, разом з якими в інших країнах проживало не менше 90 млн. членів їх сімей;
2) різко зріс т. з. “відплив умів” – міжнародна міграція висококваліфікованих спеціалістів у розвинені країни (спочатку в США і Канаду, а далі – західноєвропейські) з країн, що розвиваються (Латинської Америки, Індії та ін.). Зараз зросла кількість країн, що “переманюють розум” (Ізраїль, ПАР, Ірак, нафтодобувні Перської затоки), як і тих, що його “віддають” (країни Центральної і Східної Європи, колишнього СРСР). Всього ж після війни «відплив умів» охопив понад 5 млн. чол.;
3) надзвичайно великих розмірів досягли міграції як наслідок етнічних, релігійних конфліктів, громадянських воєн, інших збройних зіткнень, репресій тоталітарних режимів тощо. Вони охопили багато країн Середнього і Близького Сходу, Південно-Східної Азії, Індію, Пакистан, Афганістан, деякі країни Африки (Руанда, Судан), країни колишньої Югославії (Боснія і Герцеговина, Хорватія), колишнього СРСР (Закавказзя, Таджикистан, Молдова). У 1996 р. у світі нараховувалося понад 30 млн. біженців і стільки ж осіб, переміщених у межах своїх країн.
Міжнародні міграції помітно змінюють – особливо в країнах імміграції – чисельність населення, його розміщення (насамперед в містах), демографічну структуру, етнічний і релігійний склад, якість населення. Часто наплив іммігрантів створює у країнах нові соціальні проблеми.
Великих розмірів у світі набуває нелегальна міграція, особливо з країн Азії в Західну Європу. Вона стала проблемою для транзитних країн, у т. ч. і для України.
Найхарактернішими внутрішніми міграціями є: а) переселення із сільської місцевості в міста (найбільш поширене в країнах, що розвиваються, які переживають т. з. “урбанізаційний вибух”, і в ряді постсоціалістичних країн); б) переселення між містами різної величини і типу, а також з великих міст у приміську зону і навіть у сільську місцевість (у розвинених країнах Заходу, де склалися дуже високі рівні урбанізації і підвищені вимоги населення до якості умов проживання); в) переїзд на освоювані землі (у країнах з великими територіями і цілеспрямованою урядовою політикою щодо господарського залучення нових районів – Канада, Бразилія, Аргентина, Австралія, Китай, Росія, Казахстан та ін.).
Таким чином, демографічні процеси, що проходять у світі, торкнулися всіх народів та держав. Тому особливу увагу сьогодні держави приділяють демографічній політиці.