16.2. Поняття та зміст демографічної політики
ДЕМОГРАФІЧНА ПОЛІТИКА – сукупність програмних настанов, соціально-значимих цілей, рішень тих чи інших суб’єктів політичної діяльності, направленої на регулювання чисельності обумовлених соціальних спільностей людей, того чи іншого економічно-географічного регіону.
Демографічна політика може мати ряд аспектів: вона може бути направленою на охорону стабільної чисельності народонаселення, на його ріст, чи на запобігання значного збільшення чисельності народонаселення.
Демографічна політика, в зв’язку з цим, включає засоби, що стимулюють народжуваність тими чи іншими соціально-економічними факторами, чи направлені на скорочення народжуваності.
РОЗВИНУТІ ДЕРЖАВИ в силу особливостей їх соціально-економічного розвитку раніше інших зіткнулися з рішенням демографічних проблем, викликаних, в першу чергу, тривалим падінням народжуваності їх населення. Так, США займають одне з перших місць по наявності бездітних сімей. У скандинавських державах також відмічається падіння народжуваності. На кожну жінку в розвинутих державах припадає у середньому 1,9 дитини /нульовий приріст/, в той час як у 1970 році було 2,5 дитини. В Англії, Швеції, Норвегії, Фінляндії він дорівнює 0,2%. В Австрії, Данії, Італії цей коефіцієнт дорівнює 0.
Тому саме в цих державах вперше було вироблено засоби, призначені подіяти на розвиток процесів народонаселенні. Паралельно з падінням народжуваності тут відбувалися глибокі соціальні зміни, в контексті яких переглядались минулі уявлення про демографічний розвиток.
Сьогодні розвинуті держави розробляють політику соціальної адаптації, що визнається західними вченими найбільш перспективною формою демографічної політики. Ідея соціальної адаптації, тобто, пристосування до змін у демографічних тенденціях, має сьогодні багато прихильників у Німеччині, Нідерландах, Швеції. Соціально-економічні фактори, що впливають на рівень народжуваності, існують в багатьох державах. У розвитку системи таких заходів держави Західної Європи значно випереджають Північну Америку.
В структурі соціально-економічних заходів найбільш розповсюджені допомоги та надбавки, а також податкові пільги, причому останні все більше уступають першість допомогам та надбавкам, список яких дуже різноманітний. До економічних засобів відносяться також різні непрямі пільги – транспортні, житлові тощо.
Найбільш розповсюдженим засобом боротьби з падінням народжуваності, особливо в державах з розвинутою системою сімейного страхування, стало підвищення рівня матеріальної допомоги сім’ям. Але при цьому уряди, як правило, заперечують сугубо демографічні цілі, а мотивують цей крок чисто соціальними причинами.
Для держав Західної Європи найбільш характерна система сімейних надбавок, що виплачуються по прогресивній шкалі, причому об’єми їх досить значні.
Не менш важливим засобом, спрямованим на подолання протиріч між материнством і домашньою зайнятістю жінки, є оплачувана відпустка за вагітністю та доглядом за дитиною. Так, у Франції та Швеції післяродова відпустка сплачується б розмірі 90$ від ріння заробітної плати. Однак, в Швеції це правило розповсюджується лише на першу половину відпускного післяродового періоду. У другій його половині жінка отримує фіксовану суму, що не залежить від її доходу.
Найбільш тривала післяродова відпустка надається у Швеції – 26 тижнів, Австрії – 17, Фінляндії – ІЗ тижнів. Найменш тривала – в державах, що не реалізують офіційно демографічну політику, наприклад, у Великобританії, Бельгії та Нідерландах - 6 тижнів.
В той же час у розвинутих державах відсутній єдиний погляд на наслідки низької народжуваності в сполученні з переважаючою у свідомості громадян установкою на невтручання держави в процесс прийняття рішень. Однак, засоби впливу на демографічну поведінку закладені у комплексі конкретних законодавчих, економічних, соціальних інститутів та факторів, розвиток системи яких продовжується.
Ряд учених визнає за потрібне засоби, які можна використовувати для впливу на поточний рівень народжуваності: можливість неповної трудової зайнятості жінки, гарантоване поновлення жінки на роботі, збільшення тривалості оплачуваних відпусток та інш.
ДЕРЖАВИ, ЩО РОЗВИВАЮТЬСЯ у зв’язку з нерівномірністю соціально-економічного росту, опинились у скрутному становищі в області демографії. Феномен демографічного вибуху загострив й притаманні цим державам соціально-економічні протиріччя, зігравши роль каталізатора у процесі розробки та реалізації їх демографічної політики.
Протидія інтенсивному підвищенню народжуваності стає головним її змістом, перетворившись в об’єктивну суспільну потребу.
Особливості нерівномірного економічного розвитку із всією очевидністю проявились у держав Азії, Африки та Латинської Америки. Серед них виділяється група так званих нових індустріальних держав, які показали иключно швидкі темпи соціально-економічного росту /Сінгапур, Малайзія, Південна Корея/, де пройшли кардинальні демографічні зміни у напрямку до раціонального типу репродуктивності населення.
Наприклад, дуже скрутна ситуація у двох мусульманських державах Південної Азії – Бангладеш та Пакистані. Багато з демографічних показників цих держав схожі: народжуваність – 42 і 40%, смертність – 16 та 14%, дитяча смертність – 120 і 115%. Історично усталені традиції, закріплені у релігійних догмах та міцних етнокультурних стереотипах, до цих пір сприяють збереженні) в цих державах активної популяціоністської політики.
От найбільш характерні цифри для держав так званого “третього світу”: голодуючі, коли голод постійний і має характер захворювання – 600 млн.чол; кількість людей з очікуваною тривалістю життя менше 60 років – І млрд. 700 млн. чол.; населення країн, де діти вмирають частіше, ніж дорослі – І млрд.400 млн. чол.; люди, які ніколи не бачили лікаря - І млрд.500 млн. чол.; люди, чиї Heжиттєві потреби залежать від використування дров – 1,5 млрд. чол.; повністю неграмотне доросле населення - 814 млн.
У Південній Кореї, на Тайвані та Сінгапурі демографічна політика почала розвиватися вже в першій половині 60-х років, а в решті держав – практично у першій половині 70-х років. Лише чотири держави цього регіону – Бруней, Кампучія, Лаос, М'янма – до цих пір не мають її і не реалізують. Демографічній “безтурботності” цих держав сприяє великий доход від експорту цінних копалин та нерозвинутість соціальних відносин.
В Лаосі, наприклад, ще в 1972 році було сформульовано державну програму демографічних заходів, та однак практичного розвитку вона до цього часу не отримала.
Разом з тим, в цьому регіоні існує чотири держави, де проблема надмірного росту народонаселення вже вирішена чи близька до цього – Сінгапур / коефіцієнт сумарної народжуваності у 1987 р. – 1,5/, Сянган – 1,4, Тайвань – 2,3, та Південна Корея – 2,1. Ці держави мають найбільший показник активності в сфері демографічної політики, її результативність була великою вже на початку 60-х років і в результаті за 1972-1982 роки падіння загального коефіцієнту народжуваності склало тут у середньому 34%.
Демографічна політика Індонезії головний упор робить на малодітну сім’ю. В результаті вже в першій половині 80-х років почалося різке зниження дітонародження без шкоди для національної економіки, традиціям та культурі. Так, у 1988 р. чисельність населення Індонезії перевищила І7 млн. чол. при валовому національному продукті на душу 500 дол. на рік.
Історичний досвід по регулюванню (у розумінні зниження) дітонароджуваності значний. У цьому плані можна виділити кілька його найбільш поширених тенденцій (форм):
– стерилізація (добровільна і вимушена);
– економічні санкції;
– стимулювання, пільги;
– розповсюдження контрацептивів;
– зростання якості життя.
Показна в цьому зв’язку ситуація в одній з ведучих держав світу, що розвиваються, – Індії, де демографічна політика почала проводитися з 1952 року.
Якщо населення Індії в 1947 р. становило 343 млн. чол., то до 1981 р. воно подвоїлось, а в 1990 р. – це 840 млн. чол., щільність населення -256 чол. на. квадратний кілометр.
У 1975–1977 роках насильницькій стерилізації було піддано значну кількість індійців, головним чином представників менш забезпечених верств населення; тільки за квітень 1976 року – січень 1977 року, за деякими даними, близько 8 млн. чоловік було піддано цій процедурі. Гострота соціально-політичної ситуації, що виникла, призвела до відставки уряду І. Ганді. Нове керівництво проголосило принцип відмови від будь-якого насильства чи примусу при здійсненні політики планування родини. З 1976 році уряд прийняв нову программу під назвою “Національна політика населення”, що також не дала радикальних змін. І в наш час Індія веде демографічну політику, яка поки що не приводить до суттєвих змін на краще, тому що головний наголос в ній робиться на стерилізацію, а це, звичайно, лякає населення своею необоротністю.
В ісламізованих державах для проведення демографічної політики найбільші труднощі являє дуже пригнічене становище жінки, що веде до її обмеження в культурному, економічному та соціально-політичному відношеннях. Тому ефективність цієї політики в значній мірі залежить від позиції чоловіків, а традиційний ідеал цих держав – багатодітна сім’я.
Тільки в державі Туніс можна говорити про помірно-активну демографічну політику, в останніх же ефективність її проведення дуже слабка. Деякі держави /Лівія, Об'єднані Арабські Емірати, Саудівська Аравія/, не зважаючи на гостру проблему перенаселення, майже не роблять спроби проводити демографічну політику.
Держави Тропічної Африки є місцем самої найвищої в світі народжуваності. Максимальний приріст населення тут припадає на 90-ті роки XX ст., а деяке його зниження очікується лише в перші десятиріччя XXI ст.
В основі ставлення народів Африки до дітородіння лежить незмінне уявлення в їх свідомості про те, що кількість дітей – головне багатство та соціальний престиж, а бездітність – хай навіть вимушена – соціальне зло, що підлягає покаранню.
Тому для успішного проведення демографічної політики в цьому регіоні повинна вестись широка роз'яснювальна робота. Тропічна Африка набагато відстає в плані усвідомлення власними структурами необхідності ведення засобів по стриманню росту народонаселення.
Деяких успіхів в проведенні демографічної політики вдалося досягти лише двом африканським державам, що вирівняються від інших значною специфікою, – Маврікії та Кенії, навіть при умові, що в останній спостерігається один з найвищих приростів населення.
Латинська Америка також має свою специфіку, передусім в плані значної нерівномірності демографічного розвитку. В державах цього регіону відносні показники соціально-економічного розвитку, однак, відсталий характер репродуктивності населення. В деяких державах цієї групи /Пуерто-Ріко, Барбадос, Тобаго/ демографічна політика почала проводитися з 60-х років, а в деяких практично не проводилась і у другій половині 80-х років.
Уряд Мексики вперше в 1973 р. почав впроваджувати програму по бажаному зниженню рівня народжуваності, включивши демографічні фактори у всі аспекти політики. Це привело до того, що вже в другій половині 80-х років по ефективності проведення демографічної політики держава вийшла на друге місце серед всієї групи держав Латинської Америки. Якщо у 70-ті роки приріст населення в державі досягав 3,5% у рік, то сьогодні він знизився до 2,1. Мета, що ставлять перед собою мексиканці - довести цей показник до 1% у 2005 році.
В 1977 р. у Мексиці було прийнято “Національну программу планування сім’ї”. Суть її в тому, що на кожний шестирічний строк, коли при владі знаходиться черговий уряд, ставляться чіткі завдання по зниженню народжуваності. Наприклад, уряд, що керує державою сьогодні, повинен добитися зниження приросту населення до 1,4%.
Дуже цікавий досвід по проблемах народонаселення застосовано у Китаї. Уряд цієї держави веде активну боротьбу за радикальнее зниження народжуваності та стабілізацію чисельності населення. В 1979 році була прийнята виключна міра – політика заохочування однодітних сімей.
Розвиток та реалізація демографічної політики в Китаї проходив три етапи. Перший і другий /відповідно 1956–1958 і 1961–1965 рр. Не дали очікуваних результатів в силу рекомендаційного характеру. Третій етап почався в 1970 році. В 1978 р. відповідне положення про планування народжуваності було введено у Конституцію Китаю, що обумовило підготовку радикальних змін у соціально-економічних основах демографічної політики. Дуло введено правило, що на четверту, народжену у китайській сім’ї дитину, батьки не одержують продовольчу картку і така дитина не заноситься у домову книгу, а його мати позбавляється декретних пільг.
Після 1987 року починається четвертий етап реалізації політики планування народжуваності у Китаї, котра вперте в історії цієї держави отримала законодавче оформлення. З 1979 р. починається політика однодітної китайської сім’ї.
Але перед Китаєм виникає ще одна проблема. Як свідчать соціологічні дослідження, до 2025 року 40% населення Китаю буде мати більше 65 років, а це вік, коли людини обмежена у своїх продуктивних можливостях і не може давати суспільству більше, ніж воно дає йому.
Становлення демографічної політики у державах Східної Європи на протязі післявоєного періоду, розробка їх принципів, вдосконалення форм та засобів було нерозривно пов’язано з тенденціями народжуваності та їх конкретними соціально-економічними наслідками.
На початку 90-х років уряди Болгарії, Угорщини, Румунії, Німеччини оцінювали свій рівень народження дітей у країнах, як дуже низький і намагалися проводити таку політику, котра сприяла б його підвищенню. Уряди ж інших дєржав / Албанії, Польщі, Чехії та Словаччини/ були задоволені рівнем народжуваності і бачили своїм завданням забезпечення його збереження. Уряд Югославії вважав за доцільне в деяких районах сприяти підвищенню, а в деяких – зниженню рівня народжуваності.
Польський уряд традиційно намагався розгядати демографічну політику як складову частину загальної соціальної політики, він активно шукає нові підходи до визначення її мети в умовах радикальних реформ.
У Чехії та Словаччині ще в кінці 80-х років урядом було прийнято документи, де пріоритетами визнавалися - створення умов для допомоги матерям, та підвищення самого престижу материнства, допомога у вихованні підростаючого покоління, всебічна підготовка молоді до майбутнього самостійного життя.
Таким чином, очевидна необхідність наукової розробки нової демографічної політики в цих, тепер вже самостійних, незалежних державах.