18.2. Історичний досвід політичної модернізації

Розвиток модернізації знав не лише поступальні етапи, а й тривалі відступи від цивілізаційного шляху у вигляді тоталітарних режимів та злети у вигляді широкомасштабних суспільних перетворень.

Відповідно вирізняють кілька історичних типів модернізації західної цивілізації:

– доіндустріальний (XVI–XVII ст.) – перехід від індивідуального аграрного й ремісничого виробництва до суспільного, формування замість особистої залежності людей ринкових відносин, відчуження виробників від засобів виробництва та існування;

– ранньоіндустріальний (XVIII – початок XX ст.) – перехід від мануфактури до машинного, фабрично-заводського виробництва, розшарування соціально-класових сил та інтересів у структурі громадянського суспільства, перетворення засобів виробництва з ручних на механічні, поглиблення відчуження людей у процесі виробництва, радикалізація проектів суспільних перетворень;

– пізньоіндустріальний (20-ті – 60-ті роки XX ст.) – виникнення поточно-конвеєрного виробництва, наукова організація та інтелектуалізація праці, орієнтація на задоволення соціальних потреб людини, поглиблення міжнародного поділу праці;

– постіндустріальний (70-ті – 90-ті роки XX ст.) – індивідуалізація виробничого процесу і перетворення його на засіб самореалізації особи, примат духовних стимулів над матеріальними, всебічна демократизація й гуманізація суспільного життя;

– інформаційно-технологічний (триває з кінця ХХ ст.) – якісні зміни у виробничому процесі, новий рівень міжособисного спілкування тощо як наслідок інформаційної революції, розвитку високих технологій, прискорення інтеграційних процесів, глобалізації.

Дослідники виділяють також:

1) Органічну модернізацію, яка властива розвинутим країнам Західної Європи й Північної Америки (США, Канада), соціально- політичний розвиток яких відбувався у формі неперервного еволюційного та революційно-реформаторського процесу.

2) Неорганічну модернізацію – характерну для країн, які з певних причин відстали від загальноцивілізаційного розвитку і прагнуть за рахунок широкого застосування досвіду передових країн наздогнати їх за рівнем і якістю життя. Цей тип модернізації було втілено у країнах другого і третього ешелонів капіталістичного розвитку.

Перші з них мали певні передумови розвитку капіталізму та індустріального виробництва, але модернізація відбувалася там переважно під впливом іззовні. Такий характер модернізації в цих країнах було спричинено:

– домінуванням відносин особистої залежності у виробництві;

– низьким рівнем конкурентоспроможності на світовому ринку;

– нерівномірністю соціального розвитку,

– зосередженням національного потенціалу лише на одному з напрямів розвитку (скажімо, створення військово-промислового комплексу).

Деякі країни другого ешелону капіталізму спромоглися досягти успіху в процесі розвитку неорганічної модернізації (Японія, індустріальні країни Азії та ін.).

У країнах третього ешелону внутрішніх передумов капіталізму практично не існувало, а тому й модернізація в них набула викривленого характеру. Це виявилося в таких основних протиріччях:

– зіткнення місцевих норм і традицій з цінностями та елементами модернізації;

– здійснення модернізації переважно неоколоніальними методами за принципом “центр – периферія”;

– домінування як суб’єкта модернізації державної адміністрації, залежної від колоніальної адміністрації;

– невідповідність форсованої вестернізації (наслідування західних стандартів) прагненням традиційних верств населення (у тому числі місцевих політичних і культурних еліт).

Попри це, деяким країнам завдяки модернізації вдалося досягти за показниками соціального й техніко-еко-номічного зростання рівня країн другого ешелону капіталізму (Венесуела, Колумбія, Індія, Пакистан та ін.).

ЦІЛЬОВІ НАСТАНОВИ МОДЕРНІЗАЦІЇ в її теоретичному вираженні досить ґрунтовні:

1. У політичній системі формується здатність до акумулювання претензій і вимог різних соціальних груп, і звідси – здатність до створення відповідних інститутів для регулювання соціальних процесів.

2. Зростання централізації урядових функцій.

3. Формування та швидке зростання раціональної політичної бюрократії.

4. Мобілізація соціальної периферії, активізація участі в політиці шляхом розширення виборчих прав і розвитку вільної преси, формування опозиційних партій і добровільних асоціацій.

5. Поява конкуруючих політичних організацій, котрі поширюють свій вплив на різні функціональні сфери. До них, у першу чергу, належать політичні партії, які, незалежно від суспільного ладу, сприяють “легітимній” презентації настроїв всіх шарів суспільства й підтримці в ньому “порядку”.

Неодмінною передумовою і провідним чинником політичної модернізації є забезпечення широкої участі громадян у політичному житті. Забезпечувати її покликані політичні партії та групи за інтересами, модернізаційний потенціал яких обумовлений їх функціями.

Найважливішою серед них є функція структуризації політичного життя, завдяки якій суспільство постає як певна система організованих інтересів.

Важливе значення має також функція соціальної інтеграції, що дає змогу партіям та групам інтересів виконувати, з одного боку, роль посередників, єднальної ланки між громадянами і владою, а з іншого – сприяти спілкуванню представників різних верств населення.

ХАРАКТЕРИСТИКИ МОДЕРНОГО СУСПІЛЬСТВА.

На сьогодні в суспільних науках склався розлогий перелік типологічних характеристик модерного суспільства. Серед них:

– культурологічні характеристики (раціоналізація суспільної свідомості, лінійно-історичне мислення);

– соціально-демографічні (урбанізація);

– економічні (спеціалізація праці, масове товарне виробництво);

– комунікаційні (збільшення “зв’язності” суспільства за рахунок нових комунікацій – від засобів масової інформації, Інтернету до дорожної мережі);

– адміністративні (перехід функцій управління до рук раціональної бюрократії);

– етнонаціонільні (уніфікація суспільства на базі єдиного мовного і культурного стандарту);

– політичні (формування “арен публічності”, перетворення індивіда / громадянина, а не громади / страти / корпорації на базову одиницю суспільства);

– правові (монополізація законодавства, суду, легітимного насильства під егідою держави)

Модернізаційний досвід багатьох країн демонструє, що концепція модернізація насамперед спрямована на ті підсистеми сучасного суспільства, які можуть бути побудовані (створені) державою або реформовані нею. До їх переліку належать:

– система освіти;

– адміністративна система;

– система збройних сил (армія);

– судова система;

– система виконання покарань;

– наука;

– засоби масової комунікації.