18.3. Стан модернізаційних процесів в сучасній Україні

Нині Україна, як і низка інших держав пострадянського простору, є країною “перехідної цивілізації”. У 1991 році остаточний крах утопічної ідеї “держави загального благоденства” відкрив шлях для отримання Україною незалежності, а значить і можливості розпочати процес оновлення суспільства і держави. Втім, ще задовго до 1991 року стара радянська система почала народжувати протестні тенеденції, що рік від року зростали. При цьому сформований нею механізм творення й розподілу розподілу ресурсів, матеріальних і духовних благ залишався чинним. Відтак, маючи згадану основу, суспільство не прагнуло її повністю скасувати, натомість вдосконадити, чого за старої політичної системи відбутись не могло. Разом з тим, для процесу модернізації характерна повна зміна стандарту споживання, яку було розпочато.

Результатами таких процесів були різка диференціація суспільства, зубожіння населення, піднесення протестних настроїв вже щодо нової влади, непевність у майбутньому за відсутності будь-яких новодержавницьких концепцій.

Лише останнім часом ми починаємо спостерігати певні зрушення, на доказ того, що оновлення суспільно-політичної системи, продеклароване у перші роки незалежності, хоч і повільно, але все ж таки зрушило з місця.

На сучасному етапі розвитку України процес модернізації можна визначити як комплекс соціальних, економічних, політичних, культурних та інтелектуальних трансформацій.

Важливими факторами модернізації в економіці є розширення індустріальних технологій, які базуються на використанні капіталу і наукового знання, широкому освоєнні природних ресурсів, розширенні вторинного (переробка, торгівля) та третинного (послуги) секторів господарства, розвиток ринкових відносин.

У соціальній сфері – послаблення застарілих типів соціальності та розширення сфери нових раціональних зв’язків, заснованих на професійних чи ринкових критеріях, що супроводжується зростанням майнової диференціації, розподілом діяльності на виробничу, політичну і суспільну.

В культурній сфері – диференціація духовних систем і ціннісних орієнтацій, секуляризація й плюралізація громадянської свідомості та освіти, розвиток національної культури, різноманіття ідеологічних течій, свобода засобів масової інформації тощо.

Разом з тим, модернізація в Україні є відображуваною й частковою.

Перше пов’язане з тим, що наша країна лише нещодавно стала на шлях самостійної державності, тому їй доводиться використовувати (відображати) до досвіду тих, хто цим шляхом вже пройшов.

Друге вказує на те, наразі у суспільно-політичній та економічній системах переплетено доволі суперечливі елементи, які гальмують рух уперед. Наприклад, досить важко поєднуються такі речі, як активна соціальна політика та лібералізація економічних відносин.

Модернізація може бути визначена як успішні перетворення, що обумовлюють прогресивний розвиток. Водночас перетворення в сучасній Україні часто не мають чіткої спрямованості. Залишається відкритим питання про мету та ідеальний образ необхідних змін.

Модернізація практично ніколи не супроводжується стабілізацією існуючих політичних структур. Українська модернізація наштовхується на безліч перешкод політичного патерналізму та клієнтелізму на шляху не тільки зростання рівня політичної участі, але й розвитку системи в ширшому соціально-історичному значенні. Слабкість інфраструктури громадянського суспільства і брак каналів самовираження окремих прошарків компенсуються формуванням багатьох елітних груп. Замість розвинутого суспільного плюралізму швидкими темпами оформлюється елітний корпоративізм.

У загальному вимірі особлива складність суспільних перетворень в Україні полягає в тому, що українське суспільство здійснює потрійну трансформацію: одночасно виконуються завдання ринкового реформування економіки, демократизації та створення національної держави. Наша країна намагається перейти від тоталітарного режиму до абсолютно протилежного – демократичного. Здійснення такого переходу набуло додаткових ускладнень: спочатку було необхідно у стислі терміни створити передумови для демократичного розвитку, а вже потім розпочинати розбудову демократичного суспільства.

В Україні не існує всезагальної згоди стосовно мети політичного розвитку, і це найсерйозніша перешкода на шляху демократичної модернізації. Щоб зупинити дезінтеграційні та деградаційні процеси і розпочати кардинальні перетворення, важливо стабілізувати політичну ситуацію і таким чином розширити модернізаційні можливості політичної системи.

Політична модернізація, як і модернізація взагалі, натрапляє в Україні на перешкоди і пастки. Найбільш поширені з них:

– крайнощі технократизму, який ігнорує соціальні потреби суспільства;

– популізм, що приносить в жертву соціальній політиці ефективність економічного розвитку;

– нездатність або небажання політичної влади поширити імпульс модернізації з елітарного на масовий рівень;

– різна міра зацікавленості, прийняття та розуміння модернізаційної мети політичною елітою, а також наявним потенціалом для її втілення;

– неглибоке, механічне сприйняття сучасних політичних цінностей і норм при фактичному домінуванні традиційної політичної культури.

Ці тенденції простежуються і в характері сучасного політичного розвитку, який в Україні має амбівалентний характер – модернізаторський та антимодернізаторський водночас.

Перша тенденція проявляється у включенні в політичне життя соціальних груп та індивідів (в усіх сферах суспільного життя створено інститути громадянського суспільства), в послаблені традиційної політичної еліти.

Друга тенденція виражається в специфічній формі здійснення модернізації. Ця специфіка полягає в авторитарних методах діяльності та менталітеті політичної еліти, які визнають тільки однобічне – згори вниз – спрямування команд при закритому характері прийняття рішень. Політичний режим в Україні виявився різновидом гібридизації, яка ґрунтується на поєднанні демократичних інститутів, норм і цінностей з авторитарними.

Таким чином, проблема способів реалізації та перспектив модернізації українського суспільства потребує, перш за все, його оцінки з точки зору здатності до самоорганізації. Навіть побіжне ознайомлення з історією нашого суспільства переконує в тому, що воно має недостатню відкритість, а його розвиток в основному проходить в умовах закритих систем – від жорстких авторитарних форм до хаотичного стану.

Змінити цю тенденцію можливо лише впроваджуючи відкритість на всіх рівнях суспільної системи. Це потребує, перш за все, формування громадянського суспільства як механізму самоорганізації та саморозвитку як кожної особистості, так і соціуму в цілому.

Важливим напрямом дій нової політичної еліти стає вироблення ідеології модернізації, оформлення доктрини, за допомогою якої сформується ідейний взаємозв’язок “верхів” і “низів”, що стане джерелом суспільної згоди, активізатором суспільної волі, мотивом утвердження суспільних цінностей, обумовить своєрідну “революцію свідомості”. Ідеологія модернізації має бути прагматичною, раціональною, конструктивною, інтегративною і спиратися на досягнення світової суспільної думки, на духовні й культурні традиції, зокрема – національні, і водночас забезпечувати зміни попередніх ідеологічних парадигм.