Тема 19. Політичні конфлікти
Вивчення конфліктів є одним із головних завдань політології, оскільки сучасна епоха розглядається багатьма політологами як період загострення (з тенденцією до наростання) конфліктів, а управління ними – як одна з найважливіших умов підтримки соціально-політичної стабільності всередині країни та на міжнародній арені. Актуальність теоретичних і практичних аспектів цього поняття обумовлена загостренням різнопланових конфліктів в Україні та в інших посткомуністичних країнах.
19.1. Поняття та основні характеристики політичного конфлікту
Конфлікт (від лат. сonflictus) у буквальному розумінні слова означає “зіткнення”. Конфлікти супроводжують людство протягом усього історичного шляху, впродовж усього життя людини (конфлікти з природою, між родами та племенами, між бідними та багатими, між різними політичними силами, державами, у виробничих колективах, сім’ї).
Найбільш гострі конфлікти відбуваються між індивідами і соціальними групами у сфері політики. Політика, з одного боку, є діяльність по попередженню і вирішенню конфліктів (“мистецтво житии разом”). З іншого боку, політика – це засіб провокації конфліктів, оскільки вона пов’язана з боротьбою за владу. Технологія і практика управління конфліктами визначаються не тільки загальними правилами, але й соціально-економічним, політичним станом суспільства, історичними, національними, релігійними і культурними особливостями.
КОНФЛІКТ – крайнє загострення суперечностей сторін, пов’язане з відмінностями їхнього становища в суспільстві й пов’язаної з цим реальної чи надуманої суперечності інтересів, цілей і цінностей; зіткнення та протиборство (протидія) певних систем, політичних партій, громадських організацій, етнічних груп, держав та їх органів, окремих осіб.
ПОЛІТИЧНИЙ КОНФЛІКТ – це протиборство різних соціально- політичних сил, суб’єктів політики в їх прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов’язані, насамперед, із боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політичного статусу, а також з політичними перспективами подальшого розвитку суспільства.
Будь-які конфлікти зумовлені як об’єктивними, так і суб’єктивними факторами, а саме:
– нерівністю людей, соціальних і національних спільнот;
– несумісністю суспільних та індивідуальних цінностей;
– невідповідністю між сподіваннями та дійсністю;
– відмінністю у політичній культурі, типах лідерства;
– відсутністю достовірної інформації;
– прагненням завоювати та утримати владу.
На думку багатьох науковців, узагальнюючим фактором, що спричиняє конфлікти, є соціальний інтерес. У центрі конфліктів найчастіше лежать економічні, соціальні, зовнішньо- та внутрішньополітичні, територіальні, мовні, міжконфесійні, міжетнічні та інші проблеми.
ТЕОРІЯ КОНФЛІКТУ. Найбільший внесок у розроблення теорії конфлікту зробили Арістотель, Т. Гоббс, Н. Макіавеллі, Д. Віко, А. Токвіль, К. Маркс, М. Вебер. Ця тема є також визначальною у наукових працях В. Парето, Е. Дюркгейма, Т. Парсонса, Р. Дарендорфа.
В сучасній науковій літературі виділяють два основні підходи щодо визначення сутності політологічного поняття соціального конфлікту, які сформульовані американським соціологом Т. Парсонсом та німецьким політологом Р. Дарендорфом.
Т. Парсонсон, зокрема, вважає, що кожне суспільство є відносно стійкою й стабільною культурою. Кожний елемент такого суспільства робить свій посильний вклад для підтримки діючої політичної системи; кожне суспільство є добре: інтегрованою структурою, функціонування якої опирається на ціннісний консенсус його членів. Основним методом забезпечення належної стабільності та інтеграції такого суспільства є співпраця конфліктуючих сторін.
Р. Дарендорф, навпаки, стверджує, що конфлікт у політиці є звичайним явищем. На його думку, відсутність конфлікту в суспільстві є чимось дивовижним і ненормальним. Адже кожне суспільство не є незмінним, тут не існує сталості, немає нічого постійного, воно пронизане розбіжностями та конфліктами. Головне для кожного суспільства – відшукати належні форми і методи розв’язання конфліктів.
Виникаючи як зіткнення, передусім, економічних інтересів соціальних спільнот, соціальні конфлікти обов’язково охоплюють сферу реалізації політичної влади; набуваючи політичного характеру, вони проявляються як соціально-політичні конфлікти.
Основоположниками теорії політичного конфлікту вважають К. Маркса і А. Токвіля, які відзначали неминучість солідарності всередині соціальних асоціацій, союзів і конфліктів між ними. Однак, за К. Марксом такі соціальні асоціації, союзи є класами, а по А. Токвілю – соціальними спільностями та добровільними асоціаціями. Перший автор розглядав конфлікт і консенсус як альтернативи, абсолютизуючи при цьому роль політичного конфлікту, а другий – висунув ідею про те, що демократія включає баланс між силами конфлікту й консенсусу, спираючись на політику соціального партнерства.
КОНФЛІКТНІ ВІДНОСИНИ. За своїм характером відношення між політичними суб’єктами діляться на союзних, партнерства, протиборства і ворожнечі. Вони представляють систему економічних, соціальних, політичних, науково-технічних, культурних, моральних, соціально-психологічних, військово-стратегічних і інших зв’язків і взаємодій між державами, націями і національностями, політичними, суспільними, релігійними і іншими організаціями усередині держав, груп держав, міжнародними організаціями міжурядового і суспільного характеру. Для конфлікту властиві відносини протиборства і ворожнечі.
Множинність зв’язків і взаємодій суб’єктів конфлікту з метою аналізу доцільно згрупувати в наступні сфери (сектори) відносин: політичний, військовий, економічний, соціальний і екологічний. Кожна з груп відносин відображає найбільш істотні сторони взаємодії між суб’єктами конфлікту.
Конфлікт, як найбільш гостра форма прояву конфліктності відносин, навіть в ході світових воєн не охоплює всю сукупність відносин різного рівня. Він виникає на окремих ділянках цих відносин, де визначаються вузли суперечностей. У цих вузлах можна виявити безпосередніх і непрямих учасників конфлікту. Сукупність відносин у вузлах суперечностей між їх суб’єктами складають конфліктну ситуацію. Вона характеризується відкритим зіткненням, що усвідомлюється учасниками як конфлікт. Сам же конфлікт відбувається при спробі сторін оволодіти об’єктом конфлікту.
СУБ’ЄКТИ ПОЛІТИЧНОГО КОНФЛІКТУ. До них відносяться коаліції держав, окремі держави, а також партії, організації і рухи, що борються за запобігання, завершення і дозвіл різних видів конфліктів, пов'язаних з відправленням владних функцій.
Першим атрибутом суб’єкта конфлікту є його положення. Під цим розуміються позиції суб’єкта конфлікту в загальній системі відносин. Позиції суб’єкта конфлікту (наприклад, держави) визначаються в значній мірі його силою. Проте вона не є остаточною. Велика роль в конфліктах (пряма або непряма) підтримка суб’єктів конфлікту з боку інших суб’єктів міжнародних відносин, а також умов реалізації потенціалу суб’єктів конфлікту.
Другим атрибутом, основною характеристикою суб’єктів конфлікту, є власне, сила. Під нею розуміється здатність одного суб’єкта конфлікту змусити або переконати іншого суб’єкта конфлікту зробити те, що в іншій ситуації він робити не почав би. Іншими словами, сила суб’єкта конфлікту означає здатність до примусу.
ОБ’ЄКТИ ПОЛІТИЧНОГО КОНФЛІКТУ. Це найменш вивчений з теоретичної точки зору елемент конфлікту як системи. Під об’єктом (предметом) конфлікту розуміється інтерес, визначений суб’єктами конфлікту, виражений в їх обґрунтованому або помилковому праві на щось. Процес розвитку системи конфлікту визначається взаємодією його об’єкту (предмету), як прояви реальних суперечностей, з його елементами (суб’єктами, конфліктними відносинами). Система конфлікту ніколи не предстає “готовим”, “закінченим” обєктом для аналізу. Вона є процесом, сукупністю протиборств і угод.
ТИПИ КОНФЛІКТІВ. Найпоширенішим є поділ конфліктів на конфлікти цінностей, інтересів та ідентифікацій.
Конфлікт цінностей, зокрема, постає як зіткнення різних ідеологічних концепцій, розбіжності між якими виступають основними передумовами конфлікту (ліві – праві, ліберали – консерватори, комуністи – соціал-демократи).
Конфлікт інтересів пов’язаний, у першу чергу, з зіткненням політичних та соціально-економічних інтересів, які призводять до конфлікту між владною правлячою верхівкою та широкими верствами населення (як приклад, конфлікт через проведену в Україні номенклатурно-бюрократичну, а не народну приватизацію).
Конфлікт ідентифікації простежується тоді, коли вирішується питання щодо визначення громадянином тієї чи іншої країни своєї етнічної та громадянської належності. Сутність конфлікту полягає в тому, що частина населення не бажає визнавати себе громадянами тієї держави, на теренах якої вони в даний час проживають.
За своєю природою конфлікти бувають глобальними, регіональними, міждержавними, внутрідержавними, місцевими, міжпартійними та внутріпартійними, міжособистісними.
Деякі вчені дотримуються поділу конфліктів на антагоністичні (непримиренні) та неантагоністичні (примиренні).
Неантагоністичні конфлікти не носять діаметрально протилежного характеру: при обговоренні тієї чи іншої проблеми допускається різне її розуміння, простежуються різні способи її вирішення. Антагоністичні конфлікти характеризуються своєю непримиренністю: кожна із конфліктуючих сторін прагне здобути перевагу, що, як правило, заводить обидві сторони в глухий кут.
Існує дві форми перебігу конфліктів: відкрита – відверте, прозоре протистояння, з використанням різних форм та методів боротьби, та закрита, або латентна, коли має місце невидима, таємна боротьба задля досягнення бажаного результату.
ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ КОНФЛІКТУ. Для наявності конфлікту потрібні три умови:
1. Конфліктна ситуація.
2. Учасники конфлікту – суб’єкти, чиї інтереси зачіпає конфліктна ситуація. При цьому наявність самої конфліктної ситуації часом недостатньо, якщо, наприклад, сторони налаштовані миролюбно.
3. Привід для конфлікту, тобто така зовнішня обставина, що виступає “спусковим механізмом”, який породжує розвиток подій.
УЧАСНИКИ КОНФЛІКТУ. У політології прийнято розрізняти таких учасників конфліктів:
підбурювач – це суб’єкт, що підштовхують сторони до конфлікту, докладає певних зусиль до його загострення (необов’язково є безпосереднім учасником конфлікту);
організатор – розробляє тактику і стратегію розвитку конфлікту;
пособник – сприяє розвитку конфлікту своєю моральною або матеріального підтримкою (як правило, прямої участі у конфлікті не бере);
посередник – залишаючись нейтральним, допомагає сторонам, що конфліктують, пом’якшити, локалізувати та врегулювати конфлікт.
Конфлікти стають реальністю після стадії свого назрівання. Суть цього процесу полягає в тому, що до наявних передумав конфлікту додаються ще й додаткові фактори, які загострюють протиріччя та роблять сутичку неминучою. На цій стадії конфліктуючі сторонни усвідомлюють несумісність своїх інтересів і розглядають одне одного як перешкоду на шляху досягнення власних цілей. З якогось моменту вони вирішують, що зберігати status quo неможливо і приступають до активних дій – такий стан взаємин між суб'єктами називається конфліктною ситуацією. Для безпосереднього початку конфлікту потрібний певний стимулюючий фактор, який і виступає приводом до конфлікту. Після нього конфлікт вступає в свою активну фазу.
СТРУКТУРА КОНФЛІКТУ:
– умови його виникнення і характер протікання;
– учасники, суб’єкти конфлікту;
– зміст дії учасників конфлікту щодо досягнення своїх цілей;
– засоби і способи, які використовуються конфліктуючими сторонами для створення чи вирішення конфліктної ситуації;
– уявлення про дану конфліктну ситуацію, що склалося у її учасників, а також у третьої сторони (нейтральних, незацікавлених суб'єктів);
– характер і просторово-часові параметри конфлікту: етапи та інтенсивність протікання;
– наслідки і результати.
ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНОГО КОНФЛІКТУ
сигнальна (характеризує конфлікт як показник певного стану суспільства. Там, де виникає конфлікт, у суспільних відносинах щось потребує серйозних змін. Тим самим конфлікт сприяє встановленню соціально необхідного стану рівноваги. Однак стан рівноваги – завжди відносний і тимчасовий, оскільки в ньому визрівають і чекають свого вирішення нові конфлікти);
інформаційна (розгортання, перебіг, повороти конфліктної ситуації несуть певну інформацію про причини, що її породили та про співвідношення сил у суспільстві. Вивчення цієї інформації – важливий засіб пізнання суспільних проблем і процесів);
диференціююча (процес соціальної диференціації, що відбувається під впливом конфлікту, часто руйнує старі соціальні структури, змінює співвідношення їх елементів, визначає нові форми взаємозв’язку);
інтеграційна (у протистоянні із іншими групами зростає консолідація усередині групи, підвищується ступінь групової ідентифікації усередині групи, підвищується ступінь групової ідентифікації її членів);
динамічна (конфлікт відкриває дорогу змінам, примушує рухатися вперед, розвивати політичну систему).
На побутовому рівні панує думка, що конфлікти, в основному, мають негативні функції. Дійсно, важко заперечити, що наявність конфліктів, особливо довготривалих, створює загрозу ліквідації наявної політичної системи, негативно впливає на авторитет і функціонування влади, є життєво небезпечною для учасників конфлікту; виникнення конфліктів у сфері науки, освіти, культури привносить елемент духовної деградації.
Водночас, конфлікти несуть і позитивний зміст. Вони, зокрема, дають можливість природним шляхом підтримувати динаміку суспільно-політичного життя, що призводить до поновлення і творчої модернізації політичної системи; допомагають зняти напругу в суспільстві, досягти внутрішньо-групової згуртованості; знайти союзників, які здатні підтримати і посилити конфліктуючу сторону; стимулювати свою активність, творчість, домогтися соціальних змін.
З погляду на вищесказане, існування абсолютно безконфліктного суспільства не існує і не може існувати, адже це суперечило б логіці всього історичного процесу розвитку суспільних відносин.