2.2. Політичний процес
Політичний процес є специфічною категорією політології, що отримала неоднозначне тлумачення: його ототожнюють з поняттям політики в цілому (Р. Доуз), вбачають специфіку політичних процесів в результатах функціонування політичної системи (Т. Парсонс) або в динаміці боротьби суб’єктів політики за статуси і владу (Р. Дарендорф), а також в політичній поведінці суб’єктів політики в ході реалізації своєї мети (Ч. Мерріам). Виходячи з цього, робимо висновок, що в змісті будь-якого політичного процесу присутні зміни, діяльність людей та їх конфлікти, а також функціонують певні інститути і досягається результат.
ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЦЕС – це сукупність інституалізованих і неінституалізованих дій суб’єктів політики, які здійснюють формування та реалізацію загальною колективною владою волі суспільства. Західні політологи підкреслюють, що політичний процес є орієнтаційним поняттям, яке забезпечує діалог людей і культур, але не визначає його кінцевого результату.
ХАРАКТЕРИСТИКИ ПОЛІТИЧНОГО ПРОЦЕСУ. Політичний процес є одним із суспільних процесів і відрізняється від правового, економічного, ідеологічного, духовно-культурного своїми якісними характеристиками:
по-перше, він є визначенням конкретного, з кінцевим результатом процесу певного масштабу (наприклад, формування певної партії, проведення виборів і т.ін.);
по-друге, відображає реальну взаємодію суб’єктів політики;
по-третє, показує як індивіди, соціальні групи та інститути влади з усіма своїми стереотипами, цілями і забобонами взаємодіють один з одним та з державою, реалізуючи при цьому свої специфічні соціальні ролі та функції.
Джерелом розвитку політичних процесів виступають суперечності всередині політичної системи. Існує три групи таких суперечностей і всі, хто бере участь у політичному процесі, обов’язково повинні це враховувати:
по-перше, протиріччя частини (певного класу, політичної партії) і цілого (народ в цілому);
по-друге, протиріччя всередині частини (поділ суспільства на класи, соціальні групи має умовний характер і суперечності зберігаються завжди);
по-третє, протиріччя частини по відношенню до свого авангарду (політична партія, яка повинна виражати інтереси певної частини народу не дотримується своєї програми, що відриває маси від верхівки партії).
Наприкінці 50-х років XX ст. виник самостійний напрям аналізу політичного процесу – теорія політичної модернізації, суть якої полягає в описі характеру і напрямків переходу від традиційного до раціонального суспільства в результаті науково-технічного прогресу, соціально-структурних змін і перетворень нормативно-ціннісної системи. Оскільки саме політична система має бути якомога більш адаптованою до нових проблем, породжених суспільно-політичними змінами, то одним з найголовніших завдань політичної модернізації є формування політичної системи соціальної дії. Інституціоналізація політичної структури також є важливою метою, адже удосконалення традиційних інститутів, що в процесі модернізації суттєво змінюють свої функції та характер діяльності або ж взагалі реформуються в нові структури, є необхідним. Процес модернізації має альтернативний характер, разом з тим можемо говорити про певні стандарти в організації економіки, політики, соціальних відносин (як-то товарно- грошовий регулятор виробництва, збільшення затрат на освіту, зростання ролі науки в раціоналізації економічних відносин, сприяння якомога більшій соціальній мобільності населення, плюралістична організація влади, зростання політичних комунікацій і багато інших тенденцій).
СТРУКТУРА ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСІВ складається з таких етапів:
- етап представлення політичних інтересів груп інститутам, що приймають управлінські рішення (включає виявлення, формування, пропаганду політичних інтересів індивідів, спільнот, організацій та рухів). Оскільки організовані і неорганізовані асоціації громадян мають різний характер і регулярність у представництві своїх інтересів, то центральним моментом на даному етапі є електоральний процес. Політологи радять звертати особливу увагу на способи, якими політична еліта впливає на результати голосування, соціальну структуру, етнічний склад, рівень освіченості, домінуючі цінності і т.п.
- етап вироблення, прийняття та реалізація політичних рішень. Ця стадія включає виділення з політичного контексту проблем, збір інформації, розгляд різноманітних можливих альтернатив. Також обов’язково враховується конституційно закріплений в державі порядок прийняття рішень та відомості про осіб, які виступають від імені держави і ту конкретну ситуацію, у якій виробляється спільна воля.
- етап реалізації політичної волі, вираженої у формі управлінських рішень, а також розподілу та перерозподілу ресурсів влади; контролю за елітою та політичною мобілізацією громадян. На даному етапі визначальним є питання вибору адекватних засобів і методів політичного регулювання (насильницьких або ж ненасильницьких, ідеологізованих чи неідеологізованих і т.п.). В політичній науці розрізняють три режими політичного процесу, що характеризуються активізацією дій соціальних груп, які використовують різні інститути влади для задоволення своїх інтересів: режим функціонування, розвитку та занепаду.
Режим функціонування не виводить політичну систему за рамки взаємин громадян та інститутів державної влади, що склалися на даний час. У цьому режимі політичний процес відображає просте відтворення структурами влади рутинних, щораз повторюваних відносин між елітою та електоратом, політичними партіями, органами місцевого самоврядування тощо.
Режим розвитку означає, що структури й механізми влади виводять політику держави на рівень, що дозволяє адекватно відповідати на нові соціальні вимоги населення та поклик часу. Такий характер політичних змін означає, що інститути державної влади, правлячі кола зрозуміли цілі та знайшли методи управління, відповідні змінам, що відбуваються в соціальній структурі суспільства, а також змінам у співвідношенні політичних сил всередині країни й на міжнародній арені.
Режим занепаду та розпаду політичної цілісності має місце коли відцентрові сили й тенденції піднімаються над інтеграційними й приводять до розвалу встановленого режиму правління. Як наслідок – правляча еліта втрачає здатність управляти суспільством і регулювати соціально-правові відносини, а сам політичний режим втрачає стабільність і легітимність.
Політичні процеси втілюють в собі соціальні і політичні зміни, що є результатом складної взаємодії політичних, соціальних та ряду інших факторів. Результати політичного процесу залежать від сукупності незалежних змінних (наявність ресурсів; сприятливих або несприятливих умов; зовнішнє оточення; втручання неочікуваних, випадкових факторів і т.ін.), а також від залежних змінних, наявних у самому політичному процесові (обраних засобів, способів, методів, виконавців та відносин між ними). Більша частина незалежних змінних може і повинна бути врахована в проекті політичного процесу, так само як і залежних (однак саме ця друга група факторів більше за все здатна порушити політичний процес).
ФОРМИ ПОЛІТИЧНОГО ПРОЦЕСУ:
- революція і реформа;
- політична криза і політичний конфлікт;
- політичне рішення і політичний плюралізм;
- повстання, бунт, заколот, путч;
- політична кампанія і пряма дія в політиці.
Революція являє собою спосіб вирішення внутрішніх конфліктів, що є наслідком глибинних соціально-економічних державних процесів. Як влучно відзначив Ж. Петан, “Рано чи пізно кожна остання революція виявляється передостанньою”. Ч. Джонсон у своїй концепції революції наголошує, що у випадку нездатності суспільства змінити свої інституції відповідно до внутрішніх і зовнішніх змін суспільна система втрачає рівновагу, що і є основною умовою для виникнення революції. Нестабільність змушує маси до пошуку нових лідерів, водночас існуюча влада стрімко втрачає підтримку більшої частини населення. Запобігти революції можна випередивши опозицію або за допомогою сили. П. Сорокін в роботі “Соціологія революції” найбільш важливими причинами революцій називає голод (пригнічення інстинкту харчування), неможливість задовольнити потреби в житлі, одягу навіть у мінімальному об’ємі, панування бідності і жебрацтва одних на фоні процвітання інших, деспотичні екзекуції, масові страти (пригнічення інстинкту самозбереження), гоніння релігійного характеру та ін. Необхідними умовами революційного вибуху, на його думку, є два моменти: масове незадоволення існуючим порядком і нездатність правлячої еліти розробити контрзаходи, щоб хоча б частково змінити умови і направити незадоволення мас і нереволюційне русло.
Поряд з революціями формами досягнення політичної влади є політичні перевороти, які не призводять до докорінних соціально- політичних та економічних змін, а лише до персональних перестановок в центрі влади. Відомі: державні перевороти – форма зміни глави держави чи уряду, прихід до влади нових політичних сил з боку представників апарату влади чи певних кіл правлячих класів; “палацеві” перевороти – форма зміни влади певним колом осіб, які знаходяться при дворі; путчі – форма боротьби за владу за допомогою використання репресивних заходів і допомоги частини армії; військові змови – форма встановлення влади військовими, що не передбачена законами і спирається на військову силу, яка виражає інтереси військово- промислового комплексу тощо.
Іншою формою світового політичного процесу є еволюція (поступальний розвиток), головним інструментом якої є реформа. Найбільш поширеним є розуміння реформи (від лат. “перетворювати”) як зміни будь-якої істотної сфери життя суспільства при збереженні основ його економічного і соціального ладу. Реформа є повсякденною реальністю у більшості країн світу, оскільки саме життя змушує суспільство перебудовувати державні структури і інституції, пристосовуючи застарілі конструкції до нових умов. Вони можуть бути соціальними, економічними, політичними, їх спрямованість може мати зберігаючий чи перетворюючий характер, бути системними чи стосуватися окремих суспільних сфер (реформа освіти, військова і т.п.) і т.п.
ТИПИ ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСІВ. В західній політології існують наступні системи типологізації політичних процесів:
- за значущістю для суспільства політичні процеси поділяються на базові (характеризують способи включення широких соціальних верств населення у відносини з державою, форми перетворення інтересів та вимог населення в управлінські рішення, типові прийоми формування політичної еліти) і периферійні (відбивають динаміку формування політичних партій, груп тиску, розвиток місцевого самоврядування і т.п.);
- з точки зору участі мас у політичному житті визначають такі, що ангажують – демократичні і такі, що не ангажують – антидемократичні, тоталітарні політичні процеси, в останніх переважають нав’язані громадянам форми політичних відносин і жорстко централізовані методи прийняття управлінських рішень;
- американський політолог Л. Бередст в основу класифікації політичних процесів поклав поняття народу як основного суб’єкта політики. Він визначає такі їх різновиди: пряма демократія (схема якої є такою: народ – законодавчий процес), представницька демократія (що діє за такою схемою: народ – законодавець – законодавчий процес), плюралістична демократія (діє за схемою: народ – групи тиску – законодавець – законодавчий процес);
- за критерієм публічності політичний процес може бути відкритий (характерний тим, що політичні інтереси громадян виявляються систематично в електоральних волевиявленнях, программах партій і суспільних рухів, а соціальні контакти базуються на демократичних принципах і процедурах) і тіньовий (ґрунтується на публічно неоформлених інститутах і центрах влади, на не легалізованих і невизнаних суспільством структурах або ж реальний політичний процес, якому перешкоджають у легалізації і він набуває характеру некерованості і невизначеності).
Різновидами політичного процесу є політична соціалізація, політична участь, політичні зміни та політичний розвиток.
Політична соціалізація – це процес входження людини в світ політики, засвоєння нею досвіду, норм і традицій політичної культури.
Політичні зміни – це збільшення у структурних і функціональних особливостях політичних явищ частки нового, що забезпечує як самовідтворення, так і оновлення суспільно-політичного організму.
Політичний розвиток – це перехід від одного політичного стану до іншого, якісно досконалішого, від простішого до складнішого, зумовлений зростанням і змінами політичної культури, оволодінням новими формами політичної діяльності.