3.3. Політичні концепції Нового часу

За Нового часу сформувалися основні національні школи високорозвину-тої політичної думки, вдосконалювалися актуальні й для сьогодення політичні ідеї.Основні ідеї цього періоду були пов’язані із розвитком двох теорій: суспільного договору та природного права. Фактично мислителі цього періоду намагалися дати відповідь на запитання: хто для кого існує – держава для людини, чи людина для держави?

ОСОБЛИВОСТІ розвитку політичних знань Нового часу:

- аналіз проблем прав та свобод людини, закону і держави, демократичного устрою суспільного життя;

- формування ліберальної політичної ідеології;

- обґрунтування необхідності розподілу влад;

- аналіз цінностей і механізму функціонування буржуазної демократії;

- формування концепції прав людини та громадянина.

ТОМАС ГОББС (1588–1679) – автор знаменитого “Левіафану”, представника англійської політичної думки На думку Гоббса, людина – не суспільно-політична істота, а егоїстична тварина (“людина людині – вовк”). Рівна від природи, вона отримує “право на все”, яке в умовах суцільного егоїзму, честолюбства перетворюється на “право ні на що”, на війну всіх проти всіх. Для формування стану “людина людині бог” виникає штучна інституція – держава, яка відбирає в індивідів природні права, окрім права на фізичне життя. Безмежні права держави зосереджуються в руках абсолютного монарха, а тому поділ влад на гілки неприпустимий, бо знову призведе до громадянської війни. Влада суверена-монарха не підлягає контролю, він – над законом.

За Гоббсом, держава – це і є суспільство, а суспільство – і є держава, які підносяться над людиною. Тобто, за Гоббсом – людина існує для держави, звідси виникла вся школа тоталітарних вчень.

ДЖОН ЛОКК (1632–1704) – головний фундатор класичного лібералізму. Локк був виразником ліберально-демократичного напряму англійської політичної думки. У праці “Два трактати про державне правління” він першим серед мислителів на рівні в ланцюжку “особа – суспільство – держава” поставив на перше місце особу (потреби й інтереси людини), на друге – потреби й інтереси суспільства і лише на третє – потреби й інтереси держави. Цей підхід згодом був покладений в основу політичної доктрини класичного лібералізму.

Держава, за Локком, виникла не внаслідок “війни всіх проти всіх”, а з первісного миру і злагоди серед рівних і вільних людей для забезпечення цих природних, невідчужуваних прав і захисту приватної власності. Люди, передавши державі права, не втрачають їх. Держава оберігає такі права. А найдосконалішою формою держави є не абсолютна, а конституційна монархія. Гарантом запобігання в ній політичної сваволі щодо особи повинен бути поділ влад на законодавчу, виконавчу (в т. ч. і судову) та союзну (займається зовнішньою політикою). Такий поділ слід здійснювати на засадах і принципах верховенства закону, якому підпорядковуються всі, в т. ч. й законодавці.

Локк виводить три основних права людини, які в літературі отримали згодом назву “не відчужені”: право на життя, право на свободу, право на власність.

ШАРЛЬ ЛУЇ МОНТЕСК'Є (1689–1755) – французький правознавець, просвітник, один із засновників новітньої політичної науки. У своїх працях – “Персидські листи”, “Роздуми про причини величі римлян і їх занепаду”, “Про дух законів” – він наголошує, що головне завдання держави – забезпечити людині політичні свободи (можливість робити все, дозволене законами, і не робити того, що законами заборонено, бо тоді такої свободи не буде ні для кого), і громадянські свободи (спокій духу, відчуття громадянської безпеки, запобігання необґрунтованим приватним і публічним звинуваченням індивіда, гуманне кримінальне законодавство, неухильне дотримання правил судочинства, недопущення деспотизму і зловживань з боку посадових осіб, суворе дотримання законів і непорушний режим законності).

Монтеск’є стверджував, що таке забезпечення політичних і громадянських свобод можливе лише за існування в державі незалежних одна від одної гілок влади – законодавчої, виконавчої та судової. Саме незалежність, а не розподіл функцій між ними, ставив Монтеск’є на перше місце, розуміючи, однак, що реально в політичному житті може йтися лише про незалежність суду.

Для досягнення справжньої незалежності суддів Монтеск’є пропонує запровадити досвід Франції щодо купівлі-продажу суддівських посад, і “уособлення” цієї влади в присяжних (виборних народних представника, яких періодично скликають на спеціальні сесії).

Незалежність законодавчої та виконавчої влади, за Монтеск’є, має відносний характер, бо насправді в системі стримувань та противаг існує своєрідна “незалежна залежність”, коли одна влада не дає змоги іншій зловживати своїми функціями, що і є гарантією забезпечення прав і свобод громадян.

Законодавчу владу, на його думку, має уособлювати двопалатний парламент, який складався б з нижньої – народної палати, депутати до якої обиралися б на основі всезагального виборчого права всім населенням, і верхньої – аристократичної палати, палати перів, члени якої призначаються з представників пануючих верств і передають посади своїм спадкоємцям. Такій моделі властиві відносна незалежність палат, розподіл їх функцій і стримування, позаяк обидві палати наділені правом призупинення або скасування рішень одна одної. Ухвалені парламентом закони обов’язкові для виконання виконавчою і судовою гілками влади, тобто законодавці мають пріоритет, але в тому разі, якщо самі підпорядковуються законам.

Найважливішою рисою виконавчої влади Монтеск’є вважав швидкість дій. А це можливо за умови, коли вона зосереджена в руках однієї особи – монарха.

Жодна з влад не повинна володіти повноваженнями скасовувати рішення перших двох, але кожна може призупинити ухвалу, яка суперечить законові. Іншими словами, гілки влади стосовно одна одної виконують ще й контрольні функції. Монтеск’є блискуче обґрунтував механізм забезпечення прав і свобод людини і громадянина, водночас він доводив, що скасування привілеїв панів, духовенства, дворянства, міщан призведе до деспотичної народної держави.

Прихильно він ставиться до демократії, якій властиве тяжіння суспільства до чеснот і загального блага. Головним для аристократії мислитель вважає помірність (невибагливість), а монархії – честь. Всім їм притаманні відповідні правові системи: для демократії важливо законодавче закріпити рівність прав дітей при успадкуванні, заборонити накопичення багатств в одних руках; для аристократії – обмежити пишноти, щоб не викликати заздрощів у бідних; для монархії – зберегти власність, підтримати багате дворянство як силу і велич держави.

Деспотія ж тримається на страху, свавіллі, закони їй не потрібні, бо деспот руйнує суспільство і спотворює природні права людини.

Форма держави визначає не лише “дух законів”, а й характер зовнішньої політики: для республіки – мир і поміркованість, для монархії – войовничість. Неабияке значення для держави має розмір її території: малій республіці загрожують завойовники; велика монархія здатна протистояти їм, але схильна до загнивання зсередини, до деспотизму. Тому невеликим державам доцільно об’єднуватись у федеративні утворення, де можна буде використати переваги малих і великих країн.

Значний внесок в політичну науку Нового Часу було зроблено Жан-Жаком Руссо, Г. В. Ф. Гегелем, І. Кантом, а також представниками утопічного соціалізму Т. Мором, Т. Кампанеллою, Ш. Фур’є, Р. Оускон та іншими. Ідеї зазначених мислителів, зокрема щодо сутності владних відносин, концепції розподілу влади, теорії суспільного договору, ідеологічних основ розвитку суспільства та інші, буде детальніше розглянуто під час розгляду тем Модулю ІІ.