3.4. Розвиток політичних ідей у ХІХ–ХХ століттях

Становлення і розвиток політичної науки в ХІХ–ХХ століттях відбувались під впливом соціології і філософії. Цей період став новим етапом у розвитку світової політичної думки.

МАКС ВЕБЕР (1864–1920) – німецький мислитель, вважається основоположником західної соціології і фундатором західної політичної науки. Заслуга М. Вебера як політичного мислителя полягає насамперед у тому, що в своїх творах він ґрунтовно охарактеризував сферу політики і політичних процесів, їх роль у суспільному житті, заклав базові уявлення про такі опорні категорії політичної науки, як влада, політика, держава, бюрократія, демократія, харизма, легітимність тощо.

М. Вебер вважав, що політика – це сфера суспільних відносин з приводу влади або здійснення впливу на розподіл влади як між державами, так і всередині держави між різними групами людей.

Найбільш істотною ідеєю веберівської концепції політики є ідея, що політика є особливим видом людської діяльності. З одного боку, вона представляє собою апарат легітимного панування, а з іншого – специфічну професійну діяльність, що включає все суспільне життя.

Веберівський підхід до політики як до суспільного виробництва, тобто певної макроструктури, в якій всім громадянам надається певне місце і роль у всій системі владних відносин, вплинув на формування структурно-функціонального методу аналізу політики.

ТОЛКОТТ ПАРСОНС (1902–1979) – американський вчений, представник структурного функціоналізму в політичній науці. Політика, за Т. Парсонсом, включає в себе, з одного боку, соціальний механізм, а з іншого – інституціональну структуру. Як соціальний механізм вона складається з трьох елементів:

1) визначення колективних цілей;

2) прийняття рішень;

3) мобілізація необхідних ресурсів для досягнення цілей.

Як інституціональна структура вона також включає три елементи:

1) інститут лідерства;

2) органи влади;

3) норми і правила регламентації.

Ідеї Т. Парсонса були покладені в основу системного аналізу політичного життя і теорій політичних систем, які були розроблені Д. Істоном.

Предметом політології, на думку Девідка Істона, є аналіз процесів в життєдіяльності політичних систем через які відбувається авторитетний розподіл цінностей, типових способів реагування, що дозволяють системі забезпечувати виживання.

ВІЛЬФРЕДО ПАРЕТО (1848–1923) та ГАЕТАНО МОСКА (1877– 1941) – італійські вчені, що зробили зщначний внесок в розвиток політичної науки ХХ століття. Вони досліджували суть феномену оновлення політичного (правлячого) класу та шляхи цього процесу.

Головний зміст їхнього дослідження було висловлено В. Паретою: “Будь-яка еліта, яка неспроможна піднятись на захист своїх інтересів, перебуває у повному занепаді. І їй нічого не залишається, як поступитись іншій еліті, наділеній мужністю, що її бракує першій. Якщо ж еліта вважає, що проголошенні нею гуманні принципи до неї застосують, то це чисте марення і переможці продзижчать їй у вуха невблаганні слова: “горе переможеним” ”.

МОІСЕЙ ОСТРОГОРСЬКИЙ (1854–1919) та РОБЕРТ МІХЕЛЬС (1876–1936) – відповідно російський та німецький вчені, в І-й половині ХХ століття започаткували наукові підходи до аналізу функціонування політичних партій. Р. Міхельс в праці “До соціології партій в сучасних демократіях” формулює “залізний закон” олігархії. Вчений застерігає: “Будь-яка демократія неминуче веде до олігархії, перетворюється на олігархію”. Адже демократія неможлива без організації.

Вагомим здобутком політичної думки ХХ століття стали праці таких видатних теоретиків та мислителів світового масштабу, як Р. Дарендорф, Й. Шумпетер, Ф. Фукуяма, У. Ростоу, Г. Алмонд, Р. Даль та інші. Детальніше на їх ідеях ми зупинимося при розгляді тем Модуля ІV.