4.4. Державотворчі пошуки у вітчизняній політичній думці ХХ ст.
З початком XX cт. українська національна ідея набула значного поширення. Попри суперечності її розвитку, різні інтерпретації політичними партіями і представниками суспільно-політичної думки, поразку національно-визвольних змагань у революційну добу української історії, вона надавала практичного сенсу становленню політичної думки в Україні та політичної організації України. Українська політична думка XX ст. стала фундаментом, на який на зламі тисячоліть змогла опертися сучасна вітчизняна політична наука.
МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ (1866–1934) – лідер українського національно-визвольного руху. Видатний український історик і політичний діяч, автор кількох конституційних проектів та майже 1800 наукових праць. М. Грушевський завершив концептуальне обґрунтування політичної історії українства, відкинувши традиційні схеми і московську династичну генеалогію С. Соловйова, В. Ключевського, довівши, що українці, росіяни і білоруси походять не з однієї “колиски”, а кожний з них має власне коріння.
М. Грушевського значно збагачується історією державотворення, історією права, судівництва, культури, освіти, релігії, господарства тощо. Політичне, державне життя він вважав важливим, але не єдиним і не найвирішальнішим чинником становлення нації, у тому числі й нації бездержавної.
До початку визвольних змагань 1917–1918 pp. у політичній доктрині М. Грушевського простежувався пріоритет соціального над державно-національними інтересами. Лише згодом він віддавав перевагу державно-політичному чинникові.
Політична ідеологія М. Грушевського не обмежувалася політичною історією. Йому належить значний внесок у концептуальне збагачення таких категорій, як політична теорія, політичний процес, політичний інститут, політична культура тощо.
Грушевський доводив, що політичні процеси протікають під впливом не лише економічних, матеріальних, природнобіологічних, а й психологічних, особистісних, культурознавчих чинників, визначну роль у їх перебігу відіграє еліта. А українська ідея, разом з ідеєю свободи і незалежності у процесі єдності й боротьби протилежностей, виражаючи прагнення до соборності, колективізму, водночас еволюціонізувала до індивідуалізму.
Завдяки старанням М. Грушевського значно просувалась уперед теорія українського конституціоналізму, яка збагачувалась його новими досягненнями, спродукованими вітчизняною, російською і світовою конституційною думкою.
В’ЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ (1882–1931) – видатний історик і політолог. Заснував консервативну школу в українській політології.
В. Липинський написав чимало фундаментальних історичних і політологічних праць, у яких остаточно викристалізовується його монархічно-консервативна державотворча концепція. Насамперед це – “Україна на переломі, замітка до історії українського будівництва в XVII-ім столітті” (1920), “Релігія і Церква в історії України” (1925), “Листи до братів-хліборобів” (1925).
Особливістю і позитивним елементом національного консерватизму В. Липинського була ідея політичної інтеграції як засобу творення незалежної національної держави. Нація для нього – це всі громадяни держави. Націоналізм В. Липинського зводиться до того, що українці відрізняються від інших народів лише своєю політичною інтеграцією. Інтегровані на ґрунті етнокультури і національної самосвідомості, вони повинні згуртовувати всі народи в одне ціле.
Суттєвим внеском В. Липинського у політичну науку є його типологія та аналіз форм державного устрою. За його схемою, існують три основні типи державного устрою: “демократія”, “охлократія” і “класократія”.
Характеризуючи “демократію”, В. Липинський зауважує, що державна влада в її умовах або ж потрапляє безпосередньо до рук “багатіїв-плутократів”, або до рук найнятих ними політиків- професіоналів з-поміж інтелігенції. Внаслідок цього державна влада стає знаряддям реалізації не народних, а приватних інтересів окремих осіб чи угруповань. Розмежування в умовах демократії політичних партій позбавляє їх відчуття політичної відповідальності, а необмежений демократичний індивідуалізм підриває в суспільстві основи дисципліни і правопорядку. Одним з прикладів такої “демократії” В. Липинський вважав Українську Народну Республіку.
До держав “охлократичного” типу В. Липинський відносить революційні диктатури, фашизм, більшовизм та ін. Для цієї системи характерне зосередження політичної й духовної влади в одних руках. Під духовною владою він розуміє не лише церковну в її традиційному розумінні, а й ідеологічну в сучасному розумінні, коли глава держави є водночас пророком і непогрішимим інтерпретатором офіційної ідеологічної доктрини. Особливістю “охлократії” є, на його думку, те, що вона в минулому складалася з кочовиків, а в новітні часи – з декласованих елементів. За такого державного устрою панівною стає монолітна військово-бюрократична ланка, яка легко маніпулює юрбою.
Найприйнятнішою для України В. Липинський вважає “класократію” – форму державного устрою, яка відзначається рівновагою між владою і свободою, між силами консерватизму і прогресу. В основу такого устрою повинна бути покладена правова, “законом обмежена і законом обмежуюча” конституційна монархія. На чолі держави має бути монарх (гетьман), влада якого передається в спадок і є легітимною.
Пропонуючи монархічний устрій, В. Липинський заперечує демократію як метод організації нації, але не заперечує її як свободу. “Класократія” в його розумінні є гармонійною політичною співдружністю хліборобського класу як консервативної опори держави з іншими класами. Лише ця співдружність здатна, на думку В. Липинського, забезпечити державотворення й організацію української нації.
Загалом ідеї В. Липинського не знайшли широкої підтримки. Однак багато його висновків щодо утвердження України як самостійної держави зберегли своє значення, викликаючи інтерес у сучасних політиків і політологів. Зокрема, непересічне значення мають думки про теорію еліт, які за оригінальністю можна поставити в один ряд з класичними визначеннями Г. Моски, В. Парето і Р. Міхельса.
МИКОЛА МІХНОВСЬКИЙ (1873–1924) – відомий як автор промови “Самостійна Україна”, один з ймовірних розробників проекту “Основного закону Спілки народу українського”. Він вважав, що необмежена свобода всебічного духовного розвитку людини та її найкращого матеріального благополуччя можлива у “державі одноплемінного національного змісту”, що кожна нація прагне самовиявлення у формі незалежної самостійної держави, а “найпишніший розквіт індивідуальності можливий лише в державі, для якої плекання індивідуальностей є метою, – тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність – це головна умова існування нації, а державна незалежність – це національний ідеал у ділянці міжнародник відносин”.
Показує негативну роль Російської імперії в поневоленні українців, перетворенні їх на рабів, приреченні нації на політичну і культурну смерть, примусовому насадженні українофобії, нищенні української мови, підтримуванні російської культури за рахунок України, жорстоких репресіях щодо українства, зневажанні свободи совісті, недоторканності особи, інших природних прав людини.
На цій підставі М. Міхновський висуває гасла:
1) “Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець залишається на нашій території, ми не маємо права покласти зброю”;
2) “Візьмемо силою те, що належить нам по праву, але відняте від нас теж силою”;
3) “Вперед! Бо нам ні на кого надіятись і озиратись назад”;
4) “Одна, єдина, нероздільна, вільна самостійна Україна від Карпат до Кавказу!”. Завдання “розплющення очей у рабів, – небезпечних для панів”, на його думку, повинна вирішувати національна інтелігенція, застосовуючи як мирні, так і збройні засоби боротьби.
Отже, напередодні національно-визвольних змагань (1917–1920 pp.) в українській політичній думці з'явилася тенденція до обґрунтування необхідності досягнення української національної незалежності і повної державної самостійності. Але домінуючою упродовж перших двох десятиліть XX ст., як і раніше, залишилась ідея політичної автономії України у складі чи то конституційної Російської імперії, чи то федеративної Російської демократичної республіки, побудованої на новітніх конституційних засадах.
ВИННИЧЕНКО ВОЛОДИМИР (1866–1934) – у своїх творах “Конкордизм”, “Нова заповідь” і “Слово за тобою, Сталіне”, В. Винниченко схиляється до висновку, що причина жорстокості суспільно-політичного розвитку – в самій людині. А щоб зробити життя справедливим і рівноправним, слід оновити все, що становить єство людини – психіку, душу, мораль, побут, родину і навіть систему харчування. Тільки оновлена людина стане спроможною змінити світ.
Твір В. Винниченка під назвою “Заповіт борцям за визволення” відображає еволюцію його політичних поглядів на засоби й методи боротьби за незалежність України. Стисло їх можна викласти у двох політичних заповідях.
Перша заповідь полягає в тому, що незалежну Україну слід творити в Україні, а не поза її межами: “Українська держава, була і є. її... створив народ, нація, а не купка бідних емігрантів; народ її захищав і буде захищати всіма силами своїми, фізичними й духовними”. Допомоги в боротьбі за національне визволення українського народу, вважав Винниченко, слід шукати не в зовнішніх силах, а в українському народі, йдучи назустріч його соціально-політичним прагненням.
Друга заповідь цієї книги – необхідність орієнтації на розв’язання національне-державного питання України не через війну, а через мир, зближення двох протилежних соціальних систем. Розмірковуючи над жорстокістю XX ст., він розчаровується в ідеях соціалізму, бо на його очах носії найрадикальніших, найгуманніших ідей свободи, прийшовши до влади, створили жорстоку систему терору й насилля.
Політична теорія В. Винниченка ґрунтувалася на його соціально-політичній програмі так званої “колектократії” – системи всебічної (духовної, правової, фізичної й матеріальної, внутрішньої) гармонії між людьми планети. Протилежні політичні системи, на його думку, не повинні ворогувати, а мусять порозумітися політично і зблизити я економічно шляхом докорінної реорганізації господарства. Ці думки В. Винниченка багато в чому збігаються з ідеями представників “теорії конвергенції” (Дж. Гелбрейт, П. Сорокін, Р. Арон, А. Сахаров та ін.).
ДМИТРО ДОНЦОВ (1883–1973) – дотримувався утопічної ідеї насильницьким шляхом дати особистості цілковиту свободу. Найвідоміші його праці: “Історія розвитку української державної ідеї” (1917), “Мазепа і мазепинство” (1919), “Підстави нашої політики” (1921), “Націоналізм” (1926), “Дух нашої давнини” (1944), “Хрест протии диявола” (1948), “Правда прадідів Великих” (1953), “Московська отрута” (1955), “За яку революцію” (1957), “Дві літератури нашої доби” (1958), “Незримі скрижалі Кобзаря” (1961), “Хрестом і мечем” (1967), “Клич доби” (1968).
У праці “Націоналізм” він обґрунтовує власний підхід до утвердження нації, вказує на необхідність цілеспрямованого виховання національне наснажених людей, які б визнавали моральним і етичним лише те, що утверджує націю.
Обґрунтовуючи необхідність перетворення національної ідеї в націоналістичну, Донцов прагне витворити українську ідеологію, піднести “стяг, навколо якого гуртувалася б ціла нація”. Він не приховує свого захоплення більшовиками, фашистами, янкі, вказує на те, що вважає прийнятним для української боротьби за державність. Головним у житті окремої людини, на його думку, є не інтелект, а воля з її виявами самолюбства, ненависті, любові тощо.
Націоналізму ліберальному (культурному) Донцов протиставляє витворений ним “чинний націоналізм”. Інтелектові в ньому протиставляється “воля до життя” і “воля до влади”; знанням і раціоналізму – ірраціоналізм і романтизм; вселюдському розумінню свободи – ідея боротьби, експансії і насильства; скептицизму й відсутності віри – догматизм, винятковість, твердість і фанатична віра в “свою правду”; ліберальному демократизму – інтереси нації будь-якою ціною.
Націоналістична ідеологія в творчості Д. Донцова дала поштовх розвитку тієї суспільно-політичної думки, що сповідувала принцип: мета виправдовує засоби.
МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ (1893–1933) – проводив ідею поєднання комуністичного світогляду та ідей національного визволення українського народу. Хвильовий вірив у те, що національна свобода невіддільна від визволення та розвитку людської особистості, прорікав майбутню “емансипацію колоніальних народів», «азіятський ренесанс». Він був глибоко переконаний, що покликання України полягає в тому, щоб бути посередником між Європою та відродженими націями Сходу.
Хвильовий у яскраво публіцистичній формі проповідував ідею української незалежної держави, яка має слугувати орієнтиром для українського патріота, і зрадити якій – означає зрадити своїй матері. Найкатегоричніше ідея самостійної державності звучить у памфлеті “Україна чи Малоросія?” (1926).
Необхідність самостійності України Хвильовий обґрунтовує тим, що “цього вимагає залізна і непоборна воля історичних законів”, прагненням нації досягти природного стану, який Західна Європа пройшла в часи оформлення національних держав. У М. Хвильового була ідея переродити українця так, щоб він став самосвідомою одиницею, позбувся рабської психіки, що породжувала до цього часу тільки безвольних людей, які вміли говорити прекрасні слова, але ніколи не були людьми діла.
ІВАН ЛИСЯК-РУДНИЦЬКИЙ (1919–1984) – уперше здійснив глибокий аналіз історії української політичної думки з другої половини XIX ст. до середини 80-х років XX ст.
Дійшов висновку, що кожному народу властивий свій, неповторний, національний характер, який визначається “комплексом культурних вартостей, правилами поведінки і системою звичаїв”, характерних для певної країни.
Український народ він відносить до так званих неісторичних, або недержавних народів, характерною прикметою розвитку яких булла відсутність власної держави і нерозвиненість національної еліти як носія політичної свідомості й елітарної культури.
На його думку, процес націотворення, відродження певного народу може відбуватися через національне самовизначення народу, піднесення його освіти й культури.
Він передбачав крах Радянського Союзу, поштовхом массового національно-визвольного руху в Україні вважав боротьбу за владу в середовищі державно-партійної верхівки, утворення опозиційних політичних структур. Так воно, зрештою, і сталося.
У середині 60-х років він дійшов висновку про занепад політичної думки в УРСР, стверджуючи, що патріотичні кола повернулися до стану «аполітичного культурництва». Так виникла ідея написати заяву від американської інтелігенції українського походження до керівництва СРСР та УРСР з політичними вимогами. Текст «Заяви» містив вимоги:
? встановити право громадянства УРСР окремо від всесоюзного громадянства;
? унезалежнити судочинство УРСР від всесоюзних органів суду й прокуратури;
? забезпечити для українських громадян, покликаних до війська, службу в межах республіки у військових частинах з українською мовою як офіційною;
? надати українській мові права державної мови в Українській РСР;
? реабілітувати культурну спадщину України в усій її повноті й усунути перешкоди в дослідженні української історії та культури;
? легалізувати Українську автокефальну православну церкву та українську католицьку церкву, забезпечивши для них рівний статус з іншими релігійними віросповіданнями.
Лисяк-Рудницький визначив три головні завдання демократичної еміграції щодо Радянської України.
Перше полягало в необхідності закріплення й розбудови повноцінного українського суспільства і культурного життя за розпорошення українських сил по різних країнах.
Друге завдання – заповнення прогалин “в культурному процесі в УРСР, який проходить у ненормальних умовинах”, збагачення нації у сфері науки, літератури, мистецтва.
Третє завдання – “знаходити й поширювати в тій стіні щілини, через які промені світла й подуви свіжого повітря доходили б до народу, який замурований у темниці”.