5.2. Характеристика основних політико-ідеологічних доктрин сучасності.
ЛІБЕРАЛІЗМ – (лат. libezalis – вільний) – політична та ідеологічна течія, що об’єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва та демократичних свобод і обмежує сфери діяльності держави.
Лібералізм як одна з найбільш поширених у світі ідейних і соціально-політичних течій сформувався ще в ХVІІІ ст. У другій половині ХІХ ст. він окреслився в самостійний напрям, який з появою ліберальних партій набув особливого розвитку і значення.
Поняття “лібералізм” потрапило до політичного словника в 30–40-ві роки ХІХ ст.
Базові цінності, політичні пріоритети та приклади партій, що сповідують ліберальну доктрину подаються на рис. 5.3.
Р и с . 5 . 3. Б а з о в і ц і н н о с т і, п о л і т и ч н і т а е к о н о м і ч н і п р і о р и т е т и,
а т а к о ж п р и к л а д и п а р т і й, щ о с п о в і д у ю т ь л і б е р а л ь н у д о к т р и н у
Історично виникнення класичного лібералізму пов’язане з появою нового для феодального суспільства класу – буржуазії. Однак у класичному лібералізмі свобода ще не вступала в драматичні відносини з новими капіталістичними відносинами. Вона розглядається як рівність, як свобода для всіх, а індивідуалізм – як розвиток і самовираження особистості.
Біля витоків лібералізму стояв Дж. Локк, який обґрунтував ідею суспільного договору та природного права, коли держава є результатом угоди між людьми. За цією угодою люди передають державі частину своїх прав, але є такі права, що належать їм від народження і не можуть бути відчужені. До них належать, насамперед, право на життя, свободу і власність. Ідея індивідуальної свободи є незаперечною, центральною в лібералізмі.
Засновники класичного лібералізму вважали, що лібералізм – це заснований на особистій ініціативі і свободі вибору спосіб дій, готовність до сприйняття нових ідей і разом з тим заперечення диктату ідеологій, політики і влади.
Згідно з ліберальним ідеалом мета створення держави – збереження і захист природних прав людини, відносини між окремою людиною і державою повинні мати договірний характер, а верховенство закону є інструментом соціального контролю. У кожному суспільстві громадянським свободам надається пріоритет над політичними, юридичними та моральними нормами.
БЕНЖАМЕН КОНСТАН (1767–1830) – ідеолог буржуазного лібералізму Франції першої половини ХІХ ст. Він вважав, що свобода утверджується не через владу народу, а через незалежність індивіда від державної влади. Свобода людини – це особиста, громадянська свобода. Права громадянина існують незалежно від державної влади. Політична свобода, держава, на думку Констана, є лише засобом забезпечення громадянської свободи. Влада, яка порушує громадянську свободу, перетворюється на тиранію, ліквідує засади власного існування. Звідси висновок : політична влада, кому б вона не належала – монарху, народові, не може бути абсолютною. Межі її – у правах особистості.
ІЄРЕМІЯ БЕНТАМ (1748–1832) – англійський мислитель. У творах “Принципи законодавства”, “Керівні основи конституційного кодексу для всіх держав” сформулював теорію утилітаризму, взявши за основу принцип корисності. Відповідно дії людини мотивуються практичною вигодою, тісно пов’язаною з пошуком задоволення та уникнення страждань. Загальне благо є сукупністю індивідуальних благ. У цьому полягає головний закон соціально-політичного життя. Особистість (її вигода і щастя) є метою, а держава – засобом. І. Бентам забезпечував революції, покладаючись на реформи. Завдання держави вбачав у тому, щоб на основі принципу корисності забезпечити найбільше щастя для найбільшої кількості людей. Цієї мети можна досягти через політику лібералізму: вільний розвиток приватно – власницьких відносин, демократизацію державних інститутів, забезпечення законності, підконтрольності діяльності посадових осіб.
Як політична течія лібералізм розвивався не лише в Західній Європі, США, а й у Російській імперії, до якої входила Україна, що було зумовлено розвитком капіталістичного ладу.
В останній третині ХІХ ст. почав складатися новий тип лібералізму – неолібералізм, або “соціальний” лібералізм. (Дж. Гобсон, Т. Грін, Ф. Науман, Дж. Д’юї, Дж. Джеліотті, Р. Дарендорф, М. Фрідман).
НЕОЛІБЕРАЛІЗМ (грец. neos – новий, libezalis – вільний) – сучасна політична течія, різновид традиційної ліберальної ідеології та політики, що сформувався як відображення трансформації буржуазного суспільства від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки, інституалізації нових форм державного втручання в суспільне життя; “етатистський” різновид лібералізму зі збереженням принципу демократії, вільної конкуренції, гласності, приватного підприємництва.
Під назвою “кейнсіанство” (від імені англ. економіста Дж. Кейнса) поступово утвердилася відповідна система економічних поглядів, яка передбачала посилення економічної та соціальної ролі держави. Архаїчні принципи вільного ринку і вільної конкуренції, на думку прихильників цієї системи, обертаються злиднями та безправ’ям одних задля процвітання інших. Реалізація кейнсіанських принципів покликана пом’якшати, попередити економічні кризи або навіть усунути їх, а отже, зміцнити капіталізм. Відповідно без держави взагалі неможливо забезпечити мінімум політичних прав для громадян. Звідси вимога збереження за нею значних регулюючих функцій, визнання закономірності існування профспілок. Концепція “держави добробуту” обґрунтувала необхідність і можливість подолання соціальних конфліктів. У політичній сфері проголошувалась ідея “плюралістичної демократії”, згідно з якою політична система – механічний процесс урівноваження конкуруючих групових інтересів.
Найбільш помітне практичне втілення неолібералізм дістав у політиці “нового курсу” президента США Ф. Рузвельта, особливо в роки другої світової війни та у повоєнні роки, що було зумовлено науково-технічного революцією, яка потребувала значних державних капіталовкладень в основні фонди невиробничої сфери, у розвиток освіти і науки, у підвищення класифікації робочої сили, в охорону здоров’я.
У 50-ті роки ХХ ст. вирізнилася соціально – охоронна функція доктрини сучасного лібералізму, спрямована на збереження капіталізму, реформування його окремих ланок та інститутів. Проте наприкінці 60-х – на початку 70-х років він утратив динамізм і здатність оперативно відгукуватися на проблеми суспільства. Його витіснив неоконсерватизм.
У середині 80-х років неолібералізм знову почав міцніти в боротьбі з право консервативними і лівими течіями, зокрема було зроблено спробу переосмислити характер відносин суспільства, державно-політичної системи та індивіда, сформулювати концепцію “передового ліберального суспільства” (В. Жискар Д`Естен ).
Неолібералізм є неоднорідною масою. Так, “праве” крило вважає, що вирішення проблем сучасного суспільства можливе через створення уряду згідно з вимогами моралі, воно виступає за “мінімальну” державу, солідаризуючись в цьому з консерваторами; “ліве” крило – заперечує класові суперечності, зводить їх до конфлікту між виробництвом і споживанням.
Серед теоретиків лівого крила – Джеймс Гелбрейт, відомий як автор теорії конвергенції, згідно з якою інтернаціоналізація економічної, політичної та культурної діяльності веде до політичного і соціального зближення різних політичних систем. Представником цього напрямку є також Даніел Белл, автор основних засад концепції “постіндустріального” суспільства, яка є продовженням концепції “індустріального суспільства” та “стадій економічного росту”. Різновидом ліберальної теорії постіндустріального суспільства є концепція інформаційного суспільства З. Бжезінського і О. Тофлера, в якій інформація, її виробництво, поширення і використання розглядаються як головна сфера діяльності людства.
В основі неоліберальних теорій фігурують не так проблеми розподілу й перерозподілу національного доходу, структура соціальних потреб суспільства і способів їх задоволення. Соціалізм, соціальну справедливість неоліберали трактують як загальні гуманістичні спрямування, яких дуже важко досягти, оскільки „природа людини” незмінна.
У сучасному світі існують два напрями лібералізму: соціальний і консервативний. Головна відмінність між ними полягає в тому, що перший визнає необхідність державного регулювання соціально-економічних процесів, а другий, навпаки, прагне до всілякого обмеження втручання держави в суспільне життя.
Нині ліберальний рух налічує до 110 партій; 60 із них об’єднані в Ліберальний інтернаціонал, створений 1947 р. В Україні лібералізм як політична доктрина представлений групою різноманітних ліберальних партій і рухів. Його прихильники виступають за формування вільного ринку, забезпечення умов для різних форм економічної діяльності, розвитком конкуренції.
КОНСЕРВАТИЗМ – (лат. consezvaze – зберігати, охороняти), політична доктрина, яка зорієнтована на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад. Його політико-ідеологічний світогляд визначається як комплекс життєздатних принципів, головними серед яких є свобода і відповідальність, авторитет, релігійність, природна нерівність людей та їх скептицизм.
Базові цінності, політичні пріоритети та приклади партій, що сповідують консерватизм подаються на рис. 5.4.
ЕДМУНД БЕРК (1729–1797) – родоначальник консервативної ідеології, англійський політичний діяч, філософ і публіцист. У своїх численних працях Е. Берк засуджував Французьку революцію. Його книга “Роздуми про революцію у Франції” (1790) стала своєрідною Біблією консерватизму. Головна ідея книги – традиціоналізм, схиляння перед святістю традицій. Він віддавав перевагу превентивним реформам, покликаним упереджувати революції.
ФРАНСУА РЕНЕ ДЕ ШАТОБРІАН (1768–1848) – автор терміну “консерватизм” (1815), французький мислитель і громадсько-політичних діяч.
Фундатори консерватизму протиставили висунутим європейським Просвітництвом і Великою французькою революцією ідеям індивідуалізму, прогресу, раціоналізму погляд на суспільство як на органічну й цілісну систему, амальгаму (суміш різнорідних елементів) інститутів, норм, моральних переконань, традицій, звичаїв, що сягають корінням у глибину історії.
Р и с . 5 . 4 . Б а з о в і ц і н н о с т і, п о л і т и ч н і т а е к о н о м і ч н і п р і о р и т е т и т а п р и к л а д и п а р т і й, щ о с п о в і д у ю т ь к о н с е р в а т и з м
Як тип суспільно-політичної думки та ідейно-політичної течії консерватизм відображає ідеї, ідеали, орієнтації, ціннісні норми тих класів, фракцій і соціальних груп, становищу яких загрожують об’єктивні тенденції суспільно-історичного й соціально-економічного розвитку. Часто консерватизм буває своєрідною захисною реакцією середніх і дрібних підприємців, фермерів, ремісників, які відчувають страх перед майбутнім, що спричиняє невизначеність і нерідко погіршення соціального статусу. Консервативною вважають також загальноприйняту в суспільстві сукупність цінностей, форм адаптації до традиційних соціальних норм та інститутів.
Консерватизм наголошує на необхідності збереження традиційних правил, норм, ієрархії влади соціальних і політичних структур, інститутів, покликаний захищати статус-кво, пояснювати необхідність його збереження, враховуючи реалії, що змінюються, пристосовуватись до них.
Свою здатність до цього він продемонстрував на поворотних етапах історії. Так, за вільно підприємницького капіталізму консерватизм обстоював ідеї вільної конкуренції, вільного ринку, а після великої економічної кризи і особливо після Другої світової війни – кейнсіанські ідеї державного регулювання економіки, соціальних реформ, “держави добробуту”.
Помітне місце в конструкціях сучасних консерваторів посідають проблеми свободи, рівності, влади, держави, демократії. Більшість консерваторів вважає себе захисниками прав людини і головних принципів демократії. Не заперечуючи плюралістичної демократії, вони висловлюються за критичний підхід до неї, визначаючи взаємозв’язок між капіталізмом і демократією.
Значна частина консерваторів ставить на перше місце суспільство, яке, на їхню думку, значно ширше від уряду, історично, етично й логічно вище за конкретного індивіда.
У другій половині ХХ ст. традиційний консерватизм вступив у суперечність із тенденціями суспільного розвитку, що зумовило його трансформацію в неоконсерватизм, прихильниками якого були “стовпи” сучасної політології С. Ліпсет (США), Ф. Хайєк (Австрія), Х. Ортега-і-Гассет (Іспанія).
НЕОКОНСЕРВАТИЗМ – політична ідеологія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс провідних країн світу, які сповідують принцип знаходження “золотої середини” між деструктивністю необмеженої ринкової стихії і неефективною тотальною державною регламентацією, збереження законності й правопорядку.
Зліт неоконсерватизму пов’язаний з приходом до влади таких відомих політичних лідерів, як Рональд Рейган і Джордж Буш-старший у США, Гельмут Коль в Німеччині, Маргарет Тетчер у Великій Британії, Жак Ширак у Франції, Ясухіро Накасоне у Японії, Джуліо Андреотті в Італії та інших.
Неоконсерватори наголошують, що суспільство – складна органічна цілісність, а його частини настільки взаємопов’язані, що зміна однієї з них підриває стабільність усього суспільства. У суспільно-політичній сфері не можна діяти за планом або згідно з соціальною теорією. Треба спиратися передусім на досвід. Суспільство вдосконалюється поступово за внутрішніми законами, закоріненими в минулому. Вирішальне значення, на думку сучасних консерваторів, мають звичаї, вподобання, традиції народу. Головним критерієм суспільного розвитку представники цього ідеологічного напряму вважають зміну звичок, традицій і характеру людей.
Сучасні консерватори наголошують, що розвиток суспільства мусить бути безпечним як для окремої людини, так і для всього суспільного організму. Важливого значення в удосконаленні суспільства сучасні консерватори надають моральному вдосконаленню людини.
Основні течії консерватизму – традиціоналістська й патерналістська – виступають на захист сильної влади й держави, вбачаючи в них засіб забезпечення традицій, національної своєрідності. Сучасні консерватори проти того, щоб визнавати метою суспільного розвитку свободу особистості. На їхню думку, суспільна мета постає як єдність інтересів держави та нації. Воля більшості не може бути останньою інстанцією, не може абсолютизувати громадську думку, адже в сучасних державах її цілеспрямовано формують, нею маніпулюють. Оскільки сучасне суспільство плюралістичне й охоплює багато культур, то єдиної громадської думки бути не може. Кожен обстоює власну позицію, від чого страждає нація, держава.
Неоконсерватори як прихильники елітарної демократії – вважають, що партійна демократія за умов постійної боротьби за владу призводить до того, що громадяни стають неслухняними, розбещеними. Не заперечуючи таких норм політичного консенсусу, як свобода, правова держава, федералізм, вони виступають за політичну централізацію, проголошують концепцію “обмеженої” демократії.
Неоконсерватори критикують лібералів, які, на їхню думку, завдали суспільству великої шкоди, сподіваючись, що свобода ринкових відносин стане економічними, соціальними й політичними важелями розвитку.
Наріжним каменем соціальної політики сучасні консерватории вважають заохочення особистих досягнень, ініціативи. Соціальний захист у державі повинен поширюватись лише на тих. хто не має змоги працювати. Неоконсервативна свідомість непримиренна до споживацтва. Кожен крок до соціальної справедливості сучасні консерватори розглядають як зрівнялівку, послаблення свободи. Коли громадянин сподівається, що держава мусить забезпечити йому комфортне існування, знімаючи чинники ризику, це протиприродно і небезпечно для держави. Адже розвиток суспільства залежить від ініціативи й відповідальності його громадян. Природним, на їхню думку, є те, що в суспільстві існують слабкі особистості (аутсайдери) і сильні.
В історії України найвідомішими представниками консерватизму були В. Липинський та С. Томашівський. У сучасній Україні неоконсервативних позицій дотримуються Українська республіканська партія, Українська консервативна республіканська партія та деякі інші.
СОЦІАЛІЗМ – вчення і теорії, які стверджують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці, на основі соціально забезпеченої свободи особистості.
Узагальнений суспільно-політичний ідеал аналізу охоплює теоретичне обґрунтування рівності, свободи особистості, справедливості та інших загальнолюдських цінностей. Догматизований марксистський соціалізм нехтує або й зовсім заперечує економічну свободу індивідів, конкуренцію та неоднакову винагороду за працю як запоруку зростання матеріального добробуту людини й суспільства. Як альтернативу він пропонує нетрудовий перерозподіл доходів, політичне регулювання економічних і соціальних процесів, свідоме встановлення державою норм і принципів соціальної рівності (нерівності) та справедливості. Пріоритет у соціалістичній доктрині надається державі, а не індивідові, свідомому регулюванню (плануванню), а не еволюційним соціальним процесам, політиці, а не економіці.
У політичній науці існують різноманітні тлумачення соціалізму. Найпоширеніші з них – з позиції марксизму і з погляду соціал-демократії.
МАРКСИСТСЬКА КОНЦЕПЦІЯ СОЦІАЛІЗМУ. Вона розглядає його як нижчу, незрілу фазу комунізму – суспільно-економічної формації, яка характеризується ліквідацією приватної власності та експлуататорських класів, утвердженням суспільної власності на засоби виробництва, провідної ролі робітничого класу, здійсненням принципу “від кожного за здібностями, кожному за працею”, забезпеченням соціальної справедливості, умов для всебічного гармонійного розвитку особистості.
Реалізація догматизованого марксистського варіанта соціалізму здійснювалися через масове соціальне насильство, заборону приватної власності, ринкових відносин, політичної та духовної опозиції. Соціалізм як суспільний лад протиставив себе свободі й демократії, що призвело або до повної його ліквідації (СРСР, країни Центральної та Східної Європи), або до глибокої кризи (Куба, Північна Корея ) чи ринкового реформування (Китай). Відповідно це спричинило і кризу уявлень про соціалізм.
СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНА КОНЦЕПЦІЯ СОЦІАЛІЗМУ. Вона визначає цього як суспільний лад, що досягається не революційною ліквідацією, а формування капіталізму зі збереженням приватної власності, забезпеченням зростання середнього класу і соціального партнерства, досягненням значно вищого рівня соціальної рівності й справедливості.
СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІЯ – ідеологічна й політична течія, яка виступає за здійснення ідей соціалізму в усіх сферах суспільного життя; важлива складова політики лівих сил сучасності, передусім Західної Європи.
Базові цінності, політичні пріоритети та приклади партій, що сповідують соціал-демократичну доктрину подаються на рис. 5.5.
Р и с . 5 . 5 . Б а з о в і ц і н н о с т і, п о л і т и ч н і т а е к о н о м і ч н і п р і о р и т е т и, а т а к о ж п р и к л а д и п а р т і й, щ о с п о в і д у ю т ь с о ц і а л - д е м о к р а т и ч н у
д о к т р и н у
Соціал-демократія як політичний рух виникла в останній третині XIX сторіччя у Західній Європі як партія робітничого класу, яка стояла на революційних позиціях.
ЕДУАРД БЕРНШТЕЙН (1850–1932) – одним з перших здійснив розгорнуте обґрунтування соціал-демократичної ідеології.
Його теоретична позиція тісно пов’язана з політичною організацією на реформи. На відміну від К. Маркса він вважав неможливим завоювання політичної влади пролетаріатом, який не досяг того рівня політичної та моральної зрілості, щоб управляти суспільними процесами, перебрати на себе всю повноту державної влади. Перехід до соціалізму може відбуватися не внаслідок революції, яку Е. Бернштейн назвав “політичним атавізмом і ознакою варварства”, а лише через соціалізацію капіталізму. Найближчими цілями робітничого руху він вважав боротьбу за економічні й політичні права.
Е. Бернштейн віддавав перевагу стихійному, еволюційному розвиткові економіки, основою організації якої є споживча й виробнича кооперація, здатна вдосконалювати за ініціативою “знизу”, утверджувати справжню демократію, за якої жоден клас не користується привілеями.
Щоб досягти суспільного стану, необхідний певний рівень правосвідомості громадян – уміння жити за законами, контролюючи свої пристрасті. Адже демократична форма правління передбачає високий ступінь не лише свободи, а й відповідальності всіх
Е. Бернштейн вважав, що між соціалізмом і демократією немає прірви. Демократія ґрунтується на визнанні суверенітету особистості, а тому сприяє її інтелектуальному та моральному розвиткові. Для соціалізму як руху з удосконалення виробничих відносин характернее гуманістичне ставлення до людини праці, її потреб та інтересів. Звідси назва його концепції – “демократичний соціалізм”.
Соціал-демократи не вважають соціалізм сформованою кінцевою метою. ЇЇ не можна досягти одним стрибком, вона неперервна, протягом розвитку людської цивілізації наповнюється новим змістом. Демократичний соціалізм не претендує на роль вчення про кінцеві цілі робітничого руху, він є своєрідною дискусією, діалогом, пошуком цілей і засобів цього руху.
Соціал-демократи надають перевагу еволюційному шляхові розвитку, перетворенню суспільства на краще через реформи. Їх економічні засади ґрунтуються на ідеї усуспільнення, а не одержавлення засобів виробництва. Своє ставлення до ринку вони визначають формулою: “Конкуренція – наскільки можливо, планування – наскільки необхідно”. Міжнародна діяльність соціал-демократів базується на ідеї миру, міжнародної солідарності, терпимості, ліквідації соціальної та національної нерівності й дискримінації людини.
Глибока еволюція соціал-демократії почалася в 1951 році, коли Франкфуртський Конгрес Соцінтерну визнав право на приватну власність як необхідну передумову свободи людини. Згодом у 80-і роки соціал-демократичні партії різко повернули у бік класичного лібералізму, до політики більш вільної конкурентної економіки.
Нові теоретичні положення були включені у програму соціал-демократів на Берлінському з’їзді у 1989 році. В ній, зокрема, зафіксовано відмову від прискореного промислового росту, проведення будь-якої господарської діяльності із врахуванням впливу на стан екології, багато уваги приділено рівному з чоловіками становищу в суспільстві жінок, новими орієнтаціями доповнена программа зовнішньополітичної діяльності.
Найбільший вплив соціал-демократична ідеологія має в Німеччині, Австрії, Великобританії, Франції, Італії, скандинавських країнах. Міцні позиції займає вона також у Латинській Америці, ряді країн Азії, Ближнього Сходу. Про високий авторитет соціал-демократії засвідчує той факт, що нині вони перебувають при владі в 17 європейських країнах. В Україні є декілька політичних партій, що сповідують соціал-депмократичну ідеологію (СДПУ, УСДП та ін.).
З плином часу орієнтири сучасної соціал-демократії доповнюються новими концепціями: якості життя, самоврядного соціалізму, економічної демократії.
КОНЦЕПЦІЯ ЯКОСТІ ЖИТТЯ. Вона є складовою не лише
демократичного соціалізму, а й лібералізму. Суть її полягає в спробі
встановити тісний зв’язок між традиційними матеріальними інтересами
і новими потребами трудящих (економічний захист, поліпшення умов
праці, розвиток системи соціального забезпечення, громадського
транспорту, професійної підготовки, комунальної служби). Якість життя трудящих, на думку соціал-демократів, найвища в соціальній державі).
КОНЦЕПЦІЯ САМОВРЯДНОГО СОЦІАЛІЗМУ. Її у 70–80-ті роки ХХ ст. сформулювали соціал-демократичні партії Франції, Італії, Бельгії у своїх програмних документах. Ця концепція передбачає залучення всіх громадян суспільства до процесу опрацювання й ухвалення рішень, керівництва різними сферами життєдіяльності суспільства. Це активізує громадян, професійні спілки, громадські організації, місцеве самоврядування. Самоврядний соціалізм передбачає політичну демократію : багатопартійність, свободу діяльності опозиції, можливість перебування при владі кількох партій. Соціал-демократи не визнають ніяких форм диктатури, яка несумісна з політичною демократією, складовими якої є права людини, свобода друку, свобода й самостійність профспілкового руху, існування правової держави.
КОНЦЕПЦІЯ ЕКОНОМІЧНОЇ (ПРОМИСЛОВОЇ) ДЕМОКРАТІЇ. Розроблена вона у повоєнний період соціал-демократичними партіями Скандинавії та Німеччини. На мікрорівні ця концепція реалізується через участь трудящих в управлінні підприємствами, на макрорівні – в управлінні суспільною економікою. А це передбачає наявність органів соціального партнерства (ФРН, Австрія) чи економічного самоврядування (Франція ).
Основним методом соціально-демократичної політики вважають реформу як певне коригування соціально-економічної сфери з метою забезпечення чіткого та ефективного функціонування суспільства. Такі реформи неминуче приведуть до демократичного соціалізму. Реформування має спиратися на ідеологію та політику соціального партнерства.
Прагматична частина сучасної соціал-демократії визнає ефективними значні “ін’єкції” в економіку з боку приватного сектора, необхідність посилення механізмів ринкової економіки, знизивши прямі податки, що засвідчує її налаштованість на конструктивну, творчу діяльність.
Світова соціал-демократія є організованою політичною силою. Координатором діяльності соціал-демократів виступає Соціалістичний Інтернаціонал – об’єднання політичних організацій і партій, мета діяльності яких – демократичний соціалізм, новий світовий економічний порядок на основі рівноправності й партнерства між усіма країнами, що охоплює країну навколишнього середовища, уникнення ядерної війни тощо.
КОМУНІЗМ – політична ідеологія, що передбачає влаштування суспільства на основі принципів колективізму, соціальної рівності та соціальної справедливості. Внаслідок недостатньо високого рівня розвитку продуктивних сил розподіл здійснюється за працею. Держава у формі диктатури пролетаріату зберігається лише на нижчій фазі комунізму, а на вищій – відмирає.
Базові цінності, політичні пріоритети та приклади партій, що сповідують комуністичну доктрину подаються на рис. 5.6.
Р и с . 5 . 6 . Б а з о в і ц і н н о с т і, п о л і т и ч н і т а е к о н о м і ч н і п р і о р и т е т и, а т а к о ж п р и к л а д и п а р т і й, щ о с п о в і д у ю т ь к о м у н і с т и ч н у д о к т р и н у
Основні джерела цієї політичної течії виходять від утопічного соціалізму Т. Мора і Т. Кампанелли, а згодом філософів А. Сен-Симона, Ш. Фур’є, Р. Оуена. Визначальний вклад у формування ідеології наукового комунізму було зроблено К. Марксом, Ф. Енгельсом та В. Леніним.
Принципове значення для розвитку наукового комунізму має “Маніфест Комуністичної партії” К. Маркса і Ф. Енгельса, в якому викладено найважливіші ідеї наукового комунізму - про історичну роль робітничого класу як могильника капіталізму і будівника комунізму, соціалістичну революцію і диктатуру пролетаріату, комуністичну партію як політичний авангард робітничого класу.
У 30-х роках ХХ ст. Мао Цзе-дун всупереч марксистсько-ленінській ідеології проголосив, що комуністична партія Китаю у боротьбі за владу повинна спиратися не на робітничий клас, а на найбідніше селянство та партизанські методи ведення революційної війни. В кінці 60-х років китайцями був запропонований радикальний курс прискорення модернізації та індустріалізації своєї економіки (“Великий стрибок”, 1958) та руйнування традицій у духовній сфері (“Культурна революція”, 1966).
Спроба побудови соціалізму в Китаї форсованими методами повернулася невдачею та глибокою соціально-економічною кризою.
У 40–50-х роках ХХ ст., після розгрому фашистської Німеччини та визволення Югославії, лідер югославських комуністів Й. Б. Тіто запропонував свою теорію побудови соціалізму, основану на децентралізації управління, дебюрократизації та введенні робітничого самоврядування. Альтернативний шлях до соціалізму робив політичну систему в СФРЮ більш демократичною, аніж в інших країнах, хоча бажаних результатів досягнуто не було.
Крайнім проявом у 60–70-х роках ХХ ст. неомарксистської ідеології стала діяльність “червоних кхмерів” у Кампучії, “червоних бригад” в Італії, інших країнах світу, що і привело рух “нових лівих” до нищівної поразки, завівши їх в тупик лівого екстремізму та міжнародного тероризму. Незважаючи на кризу, яка має місце в сучасному комуністичному русі, ця політична течія не втратила своєї актуальності і привабливості. Незаперечними є соціально-економічні досягнення соціалізму, які були здобуті на терені колишнього Радянського Союзу, інших країн під керівництвом партій, які сповідували комуністичну ідеологію. Адже у економічно відсталій аграрній країні, якою була Росія до Жовтневої революції, в обстановці ворожого оточення, у стислі строки було здійснено індустріалізацію, ліквідовано безробіття і масову неписемність, введено безплатну освіту, охорону здоров’я, державне забезпечення житлом тощо.
ФАШИЗМ (лат. fascio – пучок, в’язка) – ідейно-політична течія, що сформувалася на основі синтезу сутності нації як вічної та найвищої реальності і догматизованого принципу соціальної справедливості.
Базові цінності, політичні пріоритети та приклади партій, що сповідують фашистську доктрину подаються на рис. 3.6.
Фашизм виник в обстановці революційних процесів, які охопили країни Західної Європи після першої світової війни.
Першу фашистську організацію під назвою “Фашіо ді комбаттіменто” (“Союз боротьби”) створив у 1919 р. лідер італійських фашистів Беніто Муссоліні (1883–1945). Від назви цієї організації і пішла назва “фашист”, яка швидко поширилась в усьому світі. Серед світоглядно-філософських авторитетів фашизму імена Артура Шопенгауера (1788–1860), Фрідріха Ніцше (1844–1900), Карла-Густава Юнга (1875–1961) а також теоретиків соціального дарвінізму Франца Опенгеймера та Людвіга Гумпловича.
Ідеологія фашизму – це войовничий антидемократизм і антикомунізм, расизм і шовінізм. Особливе місце в ідеології фашизму посідає концепція нації як вищої і вічної реальності, заснованої на спільності крові. У сфері зовнішньої політики ця теорія расової зверхності слугувала обґрунтуванням політики імперіалістичних загарбань і поневолення інших народів. Політичною формою фашистської держави є тоталітаризм. Необхідною умовою політичного панування визнається культ вождя.
Р и с . 5 . 7 . Б а з о в і ц і н н о с т і, п о л і т и ч н і п р і о р и т е т и т а п р и к л а д и п а р т і й, щ о с п о в і д у ю т ь ф а ш и с т с ь к у д о к т р и н у
Основу формування фашистських або профашистських режимів становили гранично ідеологізовані партійні організації з їх жорсткою напіввійськовою структурою. Після закінчення другої світової війни фашистські режими впали, а їх ідеологія була заборонена. Однак фашизм не зник, а, пристосувавшись до нових історичних умов, трансформувався в нову політичну течію – неофашизм.
НЕОФАШИЗМ – різноманітні варіанти модифікації відтворення елементів ідеології і політичної практики фашизму, соціальну базу яких, в основному, становлять маргінальні верстви населення.
Ідеологи неофашизму звертаються до витоків фашистської доктрини, намагаються виступати під гаслом відродження “справжнього”, “первісного”, “чистого” фашизму. Вони прагнуть переглянути кордони, обмежити імміграцію, реабілітувати гітлерівських злочинців.
Вони охоче підхопили теорію “нового”, “гуманізованого” фашизму французького письменника М. Бардіна, який трактує фашизм лише як психологічну схильність людей до рішучих дій, незалежно від соціальних інтересів. Твердження, що людина – хижа і зла, неофашисти використовують для виправдання воєнних злочинів фашистів. “Так було і так буде” – мотив їх виступів з цього приводу.
У західному суспільствознавстві функціонує навіть напрям вайоленсологія – наука про насильство. Визначаючи, що насильство стало невід’ємною частиною сучасного способу життя, ідеологи неофашизму намагаються подати його як фаталістичну тенденцію, притаманну як сучасній епосі, так і суспільству загалом, вишукуючи аргументи в генетиці, психології, щоб довести ідею про вродженість, біогенетичну природу феномену насильства, успадковану людиною від своїх пращурів із тваринного світу, що передається з покоління в покоління через гени.
Неофашисти розглядають людину як нікчемність, яка не має самостійного значення. Цей неофашистський погляд викладено в концепції Е. Анріха. Надаючи містичного змісту положенню про спадковість духовного життя поколінь, Анріх до “народного суспільства” включає не тільки живих людей певної національності, а й численні покоління мертвих, воля яких нібито жива і спрямовує дії нащадків.Ця цілісність усіх генерацій народу, в т. ч. й давно померлих, втілюється, за Е. Анріхом, у державу. Тому держава, посилюючись на “волю мертвих” має право нав’язувати свої незаперечні рішення всім громадянам.
Неофашизм як політична течія виник у 60-ті роки ХХ ст.; тоді ж сформувались його ідеологія та організаційні структури. З 70-х років ці організації проводять загальні зльоти. 80–90-ті роки позначені активними способами неофашистів координувати свої дії в міжнародному масштабі.
Сьогодні неофашистські організації функціонують в усіх країнах Європи, Америки, більшості країн Азії, в Австралії, а також в країнах пострадянського політичного простору – всього в понад 80 державах світу.
Про ріст прихильників ультраправих в Європі засвідчили президентські вибори 2002 р. у Франції, в ході яких лідер Народного Фронту націоналіст Жан-Марі Ле Пен набрав близько 18 відсотків голосів виборців. На парламентських виборів цього ж року у Нідерландах, де за ультраправу партію “Список Піма Фортейна”, якого напередодні виборів було вбито, проголосували 17 відсотків виборців (26 місць у парламенті із 150).
Людство вже виробило потужні політичні та правові важелі для боротьби з насиллям, тому неофашизм як реакційна та ідеологічна течія приречений на поразку.
ДО МОДУЛЮ І
Контрольні запитання і завдання:
1. Якщо вам необхідно буде переконати свого співрозмовника в необхідності політологічних знань, які аргументи для цього ви назвете?
2. Що, на ваш погляд, спричинило виокремлення політології серед інших суспільних наук наприкінці ХІХ століття?
3. Вам відомі основні функції політології. Якими з них ви послуговуєтесь у найбільшій мірі?
4. Розкрийте взаємозв'язок і взаємозалежність політології з іншими гуманітарними науками.
5. Проілюструйте відомими вам прикладами роль та місце політології у політичному розвитку сучасної України.
6. В чому Ви бачите відмінність політичної науки від інших гуманітарних та технічних наук?
7. Прокоментуйте висловлювання американського профессора К. Райта: “Політика може бути визначена як мистецтво і практика забезпечення групових цілей, що досягається шляхом подолання опору інших груп”.
8. Чи можна розглядати політику виключно як “брудну справу”?
9. Як ви розумієте розхожий афоризм, що “якщо сучасна людина не займається політикою, то політика все одно займається нею”?
10. Які ви знаєте різновиди соціальних відносин?
11. Які форми та типи політичних процесів вам відомі?
12. Визначте характер політичних процесів у пострадянській Україні.
13. Чи можна реформувати будь-яке суспільство? Поясніть невдачі радянських реформаторів: Н. Хрущова, М. Горбачова. Дайте приклади успішного реформування.
14. Прокоментуйте вислів С. Леца: “Революції – локомотиви історії, але вони часто зупиняються не на тих зупинках”.
15. Назвіть основні причини появи перших міфологічних тлумачень влади й держави
16. Прокоментуйте вислів Сократа про те, що правити державою повинні „знаючі”
17. Чому “політію” Аристотель вважав за найкращу форму державного устрою?
18. Якою була головна ідея політичної думки періоду Київської Русі?
19. Пригадайте основні особливості розвитку політичної думки у Новий час.
20. Чому вчення Гоббса стало основою для розвитку тоталітарних вчень?
21. Які права людини за Локом є “невідчужувані”?
22. В чому полягає принцип розподілу влади за Монтеск’є?
23. Назвіть основні принципи політичної діяльності володаря в концепції Макіавеллі
24. Що означає термін “макіавеллізм”?
25. Які Вам відомі органи влади Запорізької січі?
26. Які основні демократичні ідеї містить Конституція Пилипа Орлика?
27. Який внесок у розвиток вчення про державу зробили Стефан Яворський та Феофан Прокопович?
28. Які проблеми демократії, держави та політичних відносин переважали в суспільній думці України другої половини 19 ст.?
29. Яка основна ідея та мета виникнення Кирило-Мефодіївського товариства? Назвіть його основних представників.
30. Охарактеризуйте соціально-політичні погляди
М. Грушевського, В. Липинського, М. Міхновського, Д. Донцова, М. Хвильового.
31. Охарактеризуйте соціально-політичні погляди В. Винниченка та І. Лисяк-Рудницького, з’ясуйте їх значення у розвитку політичної думки в Україні
32. Визначте базові цінності та політичні пріоритети комуністичної, соціал-демократичної, консервативної, ліберальної та фашистської доктрин.
33. З’ясуйте відмінності лібералізму від неолібералізму, консерватизму від неоконсерватизму, фашизму від неофашизму.
34. Що ви розумієте під політичною просвітою населення? Чим викликана актуальність постановки цього питання?
35. В чому, на вашу думку, полягає завдання вчителя в контексті формування знань школярів про політику?
Теми для рефератів та доповідей:
1. Етапи формування політології як науки.
2. Розвиток політології в Україні.
3. Політологія в системі суспільних наук.
4. Політика як наука та мистецтво.
5. Типи та різновиди політичного процесу.
6. Роль революцій в історії людства.
7. Трансформаційні процеси в сучасному українському суспільстві.
8. Особливості соціальних відносин в сучасній Україні.
9. Реформа як засіб політичного розвитку.
10. Поняття політичної влади в історії політичних вчень.
11. Розвиток концепцій соціальних основ політики.
12. Теорія держави і громадянського суспільства в працях Г. Гегеля, К. Маркса.
13. Н. Маккіавелі про якості правителя.
14. Політична філософія І. Канта.
15. Проблема свободи людини в політичній думці Київської Русі.
16. Відродження України в політичній програмі Кирило – Мефодіївського товариства.
17. Ідея “громадівського соціалізму” М. Драгоманова.
18. М. Міхновський – фундатор українського націоналізму.
19. Сучасний лібералізм: традиції і новації.
20. Ідеологічні пошуки сучасних соціалістів.
21. Цінності неоконсерватизма.
22. Соціал-демократія і комунізм : порівняльний аналіз ідеологій.
23. “Посткласичні” ідеологічні течії в ХХ столітті.
24. Місце і роль середньої школи у політичному просвітництві громадян.
Список літератури:
1. Андрущенко В. П. Історія соціальної філософії: (Західноєвропейський контекст) : підручник для студ. вищ. навч. закл. – К. : Тандем, 2000.
2. Бебик В. М. Політологія для політика і громадянина : монографія. – К. : МАУП, 2003.
3. Головатий М. Ф. Соціологія політики : навч. посібник. – К., 2003. 4. Кирилюк Ф. М. Історія політології. – К., 2001.
5. Корнієнко В. О. Еволюція політичного ідеалу (від плюралізму до синтезуючої єдності). – Вінниця : Універсам, 1999. – 430 с.
6. Пойченко A. M. Політика: теорія і технологія діяльності. – К., 1994.
7. Політичні структури та процеси в сучасній Україні : Політологічний аналіз / Ф. М. Рудич, В. Б. Безверхий, М. Г. Кириченко та ін. – К., 1995.
8. Політологічний енциклопедичний словник / за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна. – К., 2004.
9. Політологія: історія та методологія / за ред. Ф. М. Кирилюка. – К., 2000.
10. Політологія. Хрестоматія / cост. М. Василик, М. Вершини. – М., 2000.
11. Політологія: наука про політику / за ред. В. Г. Кременя, M. Л. Горлача. – К., 2001.
12. Політологія : підручник. – Видання 2-ге, перероблене, доповнене / за ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. – К. : Академія, 2006.
13. Потульницький В. А. Нариси української політології. – К., 1994.
14. Скиба В., Горбатенко В., Туренко В. Вступ до політології. – К., 1998.
15. Федів Ю., Мозгова Н. Історія української філософії. – К., 2000.
16. Філософія політики : підручник / за ред. В. Андрущенка. – К., 2003.
17. Шляхтун П. П. Політологія (теорія та історія політичної науки) : підручник. – К., 2002.