---

---

5 МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ ДО ВИКОНАННЯ ОСНОВНОЇ ЧАСТИНИ КУРСОВОЇ РОБОТИ

5.1 Аналіз ринку

Першим кроком для розробника, що починає розглядати можливість випуску будь-якого нового товару або послуги, є аналіз ринку. Тільки об'єктивний, докладний та повний аналіз допоможе досягти поставлених перед розробником цілей.
Аналіз ринку – це комплекс дій, спрямованих на вивчення всіх факторів, умов, ситуацій, які впливають на стан і розвиток ринку, на зміни його обсягів, структури, масштабів.
Аналіз ринку проводиться з метою одержання об’єктивної інформації про реальну ситуацію на ринку, виявлення та оцінювання сили впливу основних чинників. У ході аналізу виявляють обсяги, структуру, широту та якість попиту, пропозиції за певний час і тенденції розвитку ринку, визначають ступінь збалансованості попиту й пропозиції, встановлюють відхилення між цими категоріями. Особливе значення надається аналізу цін як основному факторові, що формує попит населення. Оцінюють розмір і структуру незадоволеного попиту, ступінь масовості попиту (як відношення кількості споживачів товарів (послуг) до загальної чисельності ймовірних споживачів).
Крім того, ефективність інновації оцінюється з економічної, технічної і фінансової перспектив її реалізації. Одним з фундаментальних компонентів інноваційного рішення, що мають виробничу функцію, є проектування поточних прибутків, які будуть отримані при реалізації. Прогнозування цих прибутків базується на проектованому попиті на інноваційне рішення. Отже, проектування попиту є обов’язковим елементом для всіх аспектів оцінювання інновації. Точність економічного, технічного та фінансового аналізів залежить від вірогідності оцінки попиту, оскільки аналіз ринку дає відповідь на досить важливі запитання:
Чи буде інноваційний продукт продано покупцеві?
Чи дозволять отримані доходи покрити інвестиційні витрати?
Таким чином, аналіз ринку дає оцінку обсягів і структури формування попиту, характеристику фірм-конкурентів, їх місце та перспективи на даному товарному чи регіональному ринку. Оцінюються сильні і слабкі місця конкурентів для розробки стратегії і тактики конкурентної боротьби з метою посилення своїх позицій на ринках. Визначається також ступінь впливу (позитивний чи негативний) науково-технічного прогресу, організаційних чинників на результати ринкової діяльності; відповідність матеріально-технічної бази (гуртових складів, торговельних площ, обладнання, устаткування), форм організації збуту чи торгівлі, маркетингових послуг, інформаційної діяльності, реклами товарів обсягам товарообороту та існуючому попиту населення. Дається оцінка ефективності роботи сучасних сервісних служб щодо обслуговування споживачів товарів чи послуг.
На стадії генерування ідеї нової продукції чи послуги необхідно:

1. Описати основні техніко-економічні та споживчі характеристики інноваційної продукції;
2. Встановити рівень ринкової новизни товару (абсолютно новий (піонерний) чи поліпшений товар);
3. Описати основні вимоги споживачів до нового товару;
4. Встановити потенційних споживачів інновації;
5. Описати потенційні ринки збуту;
6. Спрогнозувати попит на інноваційне рішення.

Ринковий попит на товар – це та кількість товару, яка може бути куплена певною групою споживачів у вказаному регіоні, в заданий відрізок часу, в рамках конкретної маркетингової програми.  
Попит на товар підприємства – це частина сукупного ринкового попиту, що припадає на товар даного підприємства при різних рівнях маркетингових витрат.  
Аналіз попиту на нову продукцію – один з найважливіших напрямів діяльності інноваційних компаній. Комерційним компаніям немає сенсу вкладати свої кошти в НДДКР, якщо кінцевий результат себе не окупить.
Тому необхідним є розрахунок ємності ринку. Для цього потрібно спрогнозувати такі дані:

• середня кількість споживачів, які використовують товари аналогічні розроблюваному (П);
• середній відсоток споживачів, які зацікавляться придбанням інноваційного продукту (Пп);
• середній термін заміни інноваційного продукту (Т);
• середній відсоток споживачів, що захочуть придбати розроблюваний товар повторно (Сп).

(Прогноз зазначених даних проводиться розробником (студентом) самостійно на основі аналізу літературних джерел і статистичних даних).
Визначившись із вихідними даними можна визначити:

• потребу в інноваційному продукті
• оптимістичний прогноз попиту на інноваційне рішення
• песимістичний прогноз попиту на інноваційне рішення
• реалістичний прогноз попиту на інноваційне рішення
7. Обґрунтувати вибір каналів збуту нового товару;
8. Описати систему післяпродажного обслуговування нового товару;
9. Встановити головних конкурентів;
10. Описати та здійснити порівняльний аналіз продукції конкурентів;
11. Обрати перспективний метод ціноутворення.

5.2 Оцінювання рівня якості інноваційного рішення

За умов вільної конкуренції з двох однакових товарів покупці завжди вибирають найдешевший, а за однакових цін – найякісніший. Під якістю розуміють сукупність властивостей і характеристик продукції (послуг), що дають можливість задовольнити відповідні потреби. Міра придатності товару задовольнити певну потребу споживача оцінюється за допомогою спеціальних показників якості – кількісних характеристик однієї або кількох властивостей продукції за конкретних умов її створення чи використання.
Оцінювання рівня якості інноваційного рішення проводиться з метою порівняльного аналізу і визначення найбільш ефективного, з технічної точки зору, варіанта інженерного рішення.
Рівень якості – це кількісна характеристика міри придатності певного виду продукції для задоволення конкретного попиту на неї при порівнянні з відповідними базовими показниками за фіксованих умов споживання.
В даній курсовій роботі під час оцінювання якості продукції доцільно визначити абсолютний і відносний її рівні.
Абсолютний рівень якості інноваційного товару знаходять обчисленням вибраних для його вимірювання показників, не порівнюючи їх із відповідними показниками аналогічних виробів. Для цього необхідно визначити зміст основних функцій, які повинні реалізовувати інноваційне рішення, вимоги замовника до нього, а також умови, які характеризують експлуатацію, визначають основні параметри, які будуть використані для розрахунку коефіцієнта технічного рівня виробу. Система параметрів, прийнята до розрахунків, повинна достатньо повно характеризувати споживчі властивості інноваційного товару (його призначення, надійність, економічне використання ресурсів, стандартизація тощо).
Далі необхідно визначити величину параметрів якості в балах. Необхідно для кожного параметра встановити граничні його значення (кращі, гірші, середні), які приймаються на основі літературних (вітчизняних і зарубіжних) даних. Всі ці дані для кожного параметра заносяться в табл. 5.1.

Таблиця 5.1 – Основні параметри інноваційного рішення

Із врахуванням коефіцієнтів вагомості відповідних параметрів можна визначити абсолютний рівень якості інноваційного рішення за формулою:

де Рні – числове значення і-го параметра інноваційного рішення, n – кількість параметрів інноваційного рішення, що прийняті для оцінювання, аі – коефіцієнт вагомості відповідного параметра (сума коефіцієнтів вагомості всіх параметрів повинна дорівнювати 1 або 100%). (Вагомість кожного параметра в загальній кількості параметрів, що розглядаються при оцінювання параметрів, визначається методом попарного порівняння. Оцінювання проводить експертна комісія, кількість членів якої повинна дорівнювати непарному числу (не менше 7 чол.). Експерти повинні бути фахівцями в даній предметній галузі. Проте, в даній курсовій роботі, з метою скорочення обсягу робіт, коефіцієнти вагомості параметрів призначаються розробником інноваційного рішення – студентом – із врахуванням важливості обраних параметрів для даного інноваційного продукту).
Одночасно визначають відносний рівень якості окремих видів продукції, що виробляється (проектується), порівнюючи її показники з абсолютними показниками якості найліпших вітчизняних та зарубіжних аналогів (товарів-конкурентів) (табл. 4.2).

Таблиця 4.2 – Основні параметри інноваційного рішення та товару-конкурента

Крім того, за товар-конкурент необхідно прийняти вироби з найкращими показниками, які наявні на ринку подібної продукції, або запроектовані вироби, з яких є відповідна інформація.
Відносні (одиничні) показники якості з будь-якого параметра qі визначаються за формулами:

де Рні, РБі  – числові значення і-го параметра відповідно нового і базового виробів.
Формула (4.6) використовується при розрахунку відносних показників якості, коли збільшення величини параметра веде до покращення якості виробу (наприклад, продуктивність виробу), а формула (4.7) – коли зі збільшенням величини параметра якість виробу погіршується (наприклад, маса, споживча потужність).
Відносний рівень якості інноваційного рішення визначаємо за формулою:

Значення відносного показника якості повинно бути більше одиниці – при покращенні і-го показника якості – і менше одиниці – при його погіршенні.

5.3 Оцінювання конкурентоспроможності інноваційного рішення

У найширшому розумінні конкурентоспроможність товару – це можливість його успішного продажу на певному ринку і в певний проміжок часу. Водночас конкурентоспроможною можна вважати лише однорідну продукцію з технічними параметрами і техніко-економічними показниками, що ідентичні аналогічним показникам уже проданого товару. Для того, щоб високоякісний товар був одночасно і конкурентоспроможним, він має відповідати критеріям оцінювання споживачів конкретного ринку в конкретний час.
Однією з умов вибору товару споживачем є збіг основних ринкових характеристик виробу з умовними характеристиками конкретної потреби покупця. Такими характеристиками найчастіше вважають нормативні та технічні параметри, а також ціну придбання та вартість споживання товару.
Нормативні параметри характеризують властивості товару, регламентовані обов’язковими нормами, стандартами і законодавством ринків майбутнього продажу.
До групи технічних параметрів, що їх використовують для оцінювання конкурентоспроможності, зазвичай вносять показники призначення та надійності, а також ергономічні та естетичні показники.
Крім того, задовольняючи потреби, покупець витрачає свої гроші як на придбання товару, так і на його використання. Розмір цих витрат формує ціну придбання та вартість споживання товару.
Дані для розрахунку загального показника конкурентоспроможності інноваційного рішення необхідно занести до таблиці 5.3.

Таблиця 5.3 – Нормативні, технічні та економічні параметри інноваційного рішення і товару-конкурента

Загальний показник конкурентоспроможності інноваційного рішення (К) з урахуванням вищезазначених груп показників можна визначити за формулою:

де Іт.п.– індекс технічних параметрів (відносний рівень якості інноваційного рішення); Іе.п. – індекс економічних параметрів.
Індекс економічних параметрів визначається за формулою:

де РНеі, РБеі – економічні параметри (ціна придбання та споживання товару) відповідно нового та базового товарів.
Якщо >1, то інноваційне рішення вважається більш конкурентоспроможним, ніж товар-конкурент, обраний за базу для порівняння; якщо <1, то рівень конкурентоспроможності інноваційного рішення є нижчим, ніж у товару-конкурента; якщо =1, то ця ситуація інтерпретується як тотожність рівнів конкурентоспроможності обох товарів. Безумовно, мета виробника – отримати >1, цілеспрямовано збільшуючи Іт.п. та зменшуючи Іе.п..

5.4 Калькуляція виробничої собівартості інноваційного рішення

Під собівартістю продукції розуміють в економічному значенні сукупні витрати на її виробництво і збут, тобто вартість всіх ресурсів, що були використані для перетворення вхідного продукту у вихідний за умови розширеного відтворення. Відповідно до чинних нормативних документів перелік і склад статей калькулювання собівартості продукції встановлюється розробником з урахуванням особливостей технології, техніки та організації виробництва.
Типова калькуляція собівартості продукції містить такі статті витрат
1. Сировина та матеріали.
2. «Зворотні відходи» (вираховуються).
3. Покупні комплектуючі, напівфабрикати, роботи і послуги виробничого характеру сторонніх підприємств та організацій.
4. Паливо та енергія на технологічні цілі.
5. Основна заробітна плата робітників.
6. Додаткова заробітна плата.
7. Відрахування на соціальні заходи.
8. Витрати на утримання та експлуатацію устаткування.
9. Загальновиробничі витрати.
10. Інші виробничі витрати.
Для приладобудівних підприємств може не використовуватися стаття «Паливо та енергія на технологічні цілі».
До статті «Сировина та матеріали» вносять вартість сировини та матеріалів, що входять до складу вироблюваної продукції, утворюючи її основу, або є необхідним компонентом для виготовлення продукції (робіт, послуг). Ці витрати визначаються на основі норм витрат матеріалів на одиницю продукції, цін на матеріали та витрати на транспортно-заготівельні роботи (плата за транспортування, вантажно-розвантажувальні роботи, комісійні, страхові витрати та ін.).
Також варто одразу розглянути склад статті «Зворотні відходи». Зворотні відходи вираховуються за можливою ціною їх реалізації.
Інформацію про використані матеріали доцільно подати у вигляді
табл. 5.4.

Таблиця 5.4 – Матеріали, що використовуються при виготовленні даного інноваційного продукту

Розрахунок витрат на матеріали проводять за допомогою формули:

де Ні – витрати матеріалу і-го найменування, кг (шт., м тощо); Ці – ціна одиниці матеріалу і-го найменування, грн.; Кі – коефіцієнт транспортних витрат (1,1…1,15); Ві – величина відходів і-го найменування, кг (шт., м тощо); ЦВі – ціна відходів і-го найменування, грн.
До статті «Покупні комплектуючі, напівфабрикати, роботи і послуги виробничого характеру сторонніх підприємств та організацій» вносять вартість: покупних комплектуючих і напівфабрикатів, що підлягають монтажу або додатковій обробці; робіт і послуг виробничого характеру (здійснення окремих операцій з виготовлення продукції, обробка сировини та матеріалів тощо), які виконуються сторонніми підприємствами або структурними підрозділами підприємства, що не належать до основного виду діяльності. Всі витрати за цією статтею безпосередньо зараховують на собівартість окремих виробів і визначають аналогічно витратам на матеріали.
Інформацію про використані комплектуючі доцільно подати у вигляді табл. 5.5.

Таблиця 5.5 – Комплектуючі, що використовуються при виготовленні даного інноваційного продукту

Розрахунок витрат на комплектуючі проводять а допомогою формули (5.12):

де Ні – кількість комплектуючих і-го виду, шт.; Ці – покупна ціна комплектуючих і-го найменування, грн.; Кі – коефіцієнт транспортних витрат (1,1…1,15).
До статті «Паливо та енергія на технологічні цілі» відносять витрати на всі види палива й енергії, що безпосередньо використовуються в процесі виробництва продукції (витрати на паливо для плавильних агрегатів, для нагрівання металу в штампувальних, термічних й інших цехах; витрати на електроенергію для електропечей, для зварювання, електролізу, електрохімічних процесів тощо). Витрати на паливо визначаються аналогічно витратам на матеріали. Витрати на енергію визначаються на основі витрат на одиницю продукції та тарифів на енергію за допомогою залежності:

де В – вартість 1 кВт електроенергії (або 1 л палива), грн.;  П – установлена потужність обладнання, кВт (або витрат палива л/год.); Ф – фактична кількість годин роботи обладнання, яке задіяно на виготовлення одного виробу, годин; Кп – коефіцієнт використання потужності, Кп≤1.
Стаття «Основна заробітна плата робітників» містить витрати на виплату основної заробітної плати робітникам, зайнятим виробництвом продукції, і вона безпосередньо вноситься до собівартості виробу згідно з прийнятими на підприємстві системами оплати праці. Ці витрати за відрядною оплатою праці визначають тарифними ставками та нормами витрат часу на виробництво одиниці продукції (залежності (5.14) – (5.15)).
Витрати на основну заробітну плату робітників:

де n – число робіт за видами та розрядами; tі – норма часу на виконання конкретної операції, годин;  – коефіцієнт співвідношень, встановлений Генеральною тарифною угодою між урядом і профспілками (=1…5); – погодинна тарифна ставка робітника відповідного розряду, який виконує певну роботу, грн./год.:

де Мм – мінімальна місячна оплата праці, грн.; Кі – тарифний коефіцієнт робітника даного роряду; Тр – число робочих днів в місяці (Тр=21…23 дні); Тзм – тривалість зміни, годин (Тзм=8 годин).
Інформацію про основну заробітну плату заносимо до таблиці 5.6.

Таблиця 5.6 – Основна заробітна плата робітників

До статті «Додаткова заробітна плата» відносять витрати на виплату виробничому персоналу підприємства додаткової заробітної плати за працю понад установлені норми, заохочувальні виплати за поточну виробничу діяльність, компенсаційні виплати тощо. Зазвичай, ці витрати встановлюються у відсотках до основної заробітної плати на підставі відповідних розрахунків на підприємстві:

До статті «Відрахування на соціальні заходи» вносять: відрахування на державне (обов'язкове) соціальне страхування; у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності; відрахування на державне пенсійне страхування; відрахування на обов’язкове соціальне страхування на випадок безробіття.
Відрахування на соціальні заходи здійснюється від суми всіх витрат на оплату праці робітників, зайнятих безпосередньо виробництвом продукції. Нормативи, за якими здійснюється відрахування, встановлюються на державному рівні.

До статті «Витрати на утримання та експлуатацію устаткування» вносять: амортизаційні відрахування від вартості виробничого та підйомно-транспортного устаткування, цехового транспорту та інструментів і приладів зі складу основних виробничих засобів, інших необоротних матеріальних і нематеріальних активів; витрати на проведення поточного ремонту, технічний огляд і технічне обслуговування устаткування; витрати на внутрізаводське переміщення вантажів; платежі за користування наданими в оперативну оренду основними засобами; знос малоцінних і швидкозношуваних інструментів і пристроїв нецільового призначення, інші витрати. На одиницю продукції ці витрати повинні розподілятися з урахуванням величини витрат за годину роботи устаткування та тривалості його роботи при виготовленні відповідного виду продукції. На практиці досить часто витрати на утримання та експлуатацію устаткування вносять до собівартості одиниці продукції спрощеним порядком за кошторисними ставками пропорційно до основної заробітної плати робітників, зайнятих у виробництві відповідної продукції.
Якщо немає можливості розподілити витрати на утримання та експлуатацію устаткування за наведеними методами, їх вносять до складу загальновиробничих витрат.
До статті «Загальновиробничі витрати» належать витрати: пов'язані з управлінням виробництвом (утримання працівників апарату управління виробництвом, оплата службових відряджень персоналу цехів, витрати на інформаційне забезпечення управління тощо); на повне відновлення та капітальний ремонт основних фондів загальновиробничого призначення; витрати некапітального характеру, пов'язані з удосконаленням технологій та організацією виробництва, поліпшенням якості продукції; на утримання, обслуговування, поточний ремонт виробничих приміщень; на контроль за виробничими процесами та якістю продукції; на забезпечення техніки безпеки, на пожежну і сторожову охорону тощо.
Загальновиробничі витрати поділяють на змінні й постійні. До змінних належать витрати, що змінюються прямо (або майже прямо) пропорційно до зміни обсягу виробництва. Ці витрати розподіляються на кожен вид продукції з використанням бази розподілу (годин праці, машино-годин, заробітної плати, обсягу діяльності тощо) на основі фактичної потужності звітного періоду.
До постійних загальновиробничих відносять ті витрати, що залишаються незмінними (або майже незмінними) при зміні обсягу виробництва. Постійні витрати розподіляються на кожен вид продукції з використанням бази розподілу (годин праці, машино-годин, заробітної плати тощо) за нормальної потужності. Ці витрати вносять до виробничої собівартості, а нерозподілені постійні загальновиробничі витрати, які виникають у випадку, якщо випуск продукції нижчий нормальної потужності підприємства, зараховуються на собівартість реалізованої продукції. Перелік і склад змінних і постійних загальновиробничих витрат установлюються підприємством.
На одиницю продукції у складі калькуляції ці витрати відносять з використанням бази розподілу (основної заробітної плати робітників, витрат на утримання та експлуатацію устаткування тощо).
Крім того, загальновиробничі витрати з розрахунку на одиницю продукції можна розрахувати за нормативами відносно основної заробітної плати основних робітників, які виготовляють продукцію:

де Н – норматив загальновиробничих витрат (табл. 5.7).

Таблиця 5.7 – Нормативи загальновиробничих витрат (в % до основної заробітної плати основних робітників)

Витрати	Види техніки
	ЕОМ	Вимірю-вальна	Елек- троніка	Радіо-техніка	Механічне устаткування	Інше
ЗВВ	230-270	170-200	210-280	150-190	250-280	180-260

До статті «Інші виробничі витрати» належать: витрати на перевірку виробів, деталей, вузлів на відповідність вимогам стандартів або технічних умов, проведення періодичних випробувань на відповідність виробу нормативній документації; витрати, пов'язані з монтажем або демонтажем виробу, що випробовується. Ці витрати вносять безпосередньо до собівартості продукції, але якщо це можливо, то їх розподіляють між окремими виробами пропорційно їх виробничій собівартості (без інших виробничих витрат).
Результатом калькулювання виробничої собівартості інноваційного рішення є таблиця 4.8.

Таблиця 5.8 – Кошторис виробничої собівартості інноваційного рішення

5.5 Визначення ціни та критичного обсягу виробництва інноваційного товару (послуги)

Ціна – це грошовий вираз вартості товару (продукції, послуги). Вона завжди коливається навколо ціни виробництва (перетвореної форми вартості одиниці товару, що дорівнює сумі витрат виробництва й середнього прибутку) та відображає рівень суспільно необхідних витрат праці.
Виходячи з того, що інноваційні рішення, як правило, приймаються та впроваджуються за завданням замовника, або коли результатом інноваційного рішення є продукція, що підлягає державному регулюванню, то нижню межу ціни реалізації інноваційного рішення можна розрахувати за формулою:

де Sв – виробнича собівартість інноваційного рішення, грн.; Р – норматив рентабельності узгоджений із замовником або встановлений державою, (Р=30…60%); w – ставка податку на додану вартість, % (в 2012 році w=20%).
Верхня межа ціни інноваційного рішення відображає ціну, яку готовий платити споживач за інноваційний товар і враховує рівень його якості:

де Кя.в. – відносний рівень якості інноваційного рішення (формула (5.8)).
Договірна ціна (Цдог) може бути встановлена за домовленістю між виробником і споживачем в інтервалі між нижньою та верхньою лімітними цінами:

Потенціальні споживачі виробу та можливі обсяги продажу визначаються у розділі «Аналіз ринку». Проте економічні показники визначають критичний обсяг виробництва, за якого випуск продукції стає доцільним. Це залежить від співвідношення умовно-змінних, умовно-постійних витрат у складі собівартості продукції та договірної ціни.
Визначення складової умовно-постійних та умовно-змінних витрат потребує спеціальних розрахунків і відповідної інформаційної бази. При виконанні курсової роботи та дипломного проекту пропонується спрощений метод визначення цих витрат. Для продукції приладобудівних підприємств можна прийняти, що у складі собівартості продукції умовно-змінні витрати складають 65-75%, а умовно-постійні – 25-35%.
Таким чином, аналітично критичний обсяг виробництва інноваційного товару можна визначити за залежністю:

Графічно критичний обсяг виробництва інноваційного товару знаходиться за допомогою графіка беззбитковості, на якому визначимо, при якому обсязі продукції (Q1) дохід від реалізації продукції та її собівартість збігаються (прибуток дорівнює 0), що відповідає беззбитковості виробництва (рис. 5.1).

5.6 Визначення експлуатаційних витрат у сфері використання інноваційного рішення

Експлуатаційні витрати складаються з поточних витрат, які необхідні для використання того чи іншого технічного рішення. Експлуатаційні витрати пов’язані зі здійсненням основної діяльності (експлуатаційної роботи).
Експлуатаційні витрати складаються з таких статей:
«Витрати на заробітну плату» – враховують витрати на оплату праці виробничого персоналу і тих працівників, які зайняті в експлуатаційній діяльності.

де Зм – середньомісячний оклад оператора, зайнятого обслуговуванням приладу, устаткування, грн..; Кн – коефіцієнт нарахувань на основну заробітну плату, який враховує додаткову заробітну плату та відрахування на соціальні потреби (у розрахунках орієнтовно може бути прийнятий 1,5-1,6); Кз – коефіцієнт, який враховує зайнятість оператора обслуговуванням даного приладу протягом зміни; nз – кількість змін роботи приладу, устаткування за добу.
«Додаткова заробітна плата» враховує витрати на виплату виробничому персоналу підприємства додаткової заробітної плати за працю понад установлені норми, заохочувальні виплати за поточну виробничу діяльність, компенсаційні виплати тощо:

До статті «Відрахування на соціальні заходи» містять: відрахування на державне (обов'язкове) соціальне страхування; у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності; відрахування на державне пенсійне страхування; відрахування на обов’язкове соціальне страхування на випадок безробіття:

До статті «Витрати на електроенергію» відносять витрати на оплату електоренергії при живленні інноваційного товару з електромережі:

де В – вартість 1 кВт електроенергії (або 1 л палива), грн.;  Пі.т. – установлена потужність інноваціного товару, кВт (або витрат палива л/год); Ф – фактична кількість годин роботи інноваційного товару, годин; Кп – коефіцієнт використання потужності, Кп≤1.
«Амортизація» – витрати на повне відновлення основних фондів виходячи з їх балансової вартості і встановлених норм відрахувань:

де Цдог – договірна ціна інноваційного товару, грн.;  На – річна норма амортизації інноваційного товару, %.
«Витрати на ремонт» охоплюють витрати на поточний та капітальний ремонти:

де В – вартість елементів, що потребують заміни, грн.; N – кількість елементів, що замінюються, шт.;  Т – середній строк дії елементів, що замінюються, годин; Ф – кількість годин роботи інноваційної розробки на рік, год.; З – зарплата персоналу, що здійснює ремонт, грн.
Інші витрати – це витрати у спеціальні позабюджетні фонди, на обов’язкове страхування майна, платежі по кредитах, плата стороннім підприємствам за пожежну і сторожову охорону, оплата послуг зв’язку, обчислювальних центрів, створення резерву та інші витрати. Інші витрати можна прийняти 5…10% від суми всіх попередніх.
Результатом розрахунку експлуатаційних витрат є таблиця 5.9.

Таблиця 5.9 – Експлуатаційні витрати в сфері використання інноваційного рішення

5.7 Оцінювання економічної ефективності інноваційного рішення

В міжнародній практиці основними критеріями економічної ефективності інноваційних проектів є розрахунок та аналіз таких показників:

• чистий дисконтований дохід;
• період окупності;
• індекс рентабельності (прибутковості).

Під час оцінювання економічної ефективності інноваційного рішення головним завданням є визначення вартості майбутніх вигід, які можна одержати протягом терміну реалізації рішення. При цьому майбутня вартість вигід через процедуру дисконтування приводиться до їхньої дійсної вартості. Чистий дисконтований дохід розраховується за формулою:

де і – норма дисконту, яка є прийнятою для інвестора, як норма доходу на капітал. Вона враховує банківську ставку (ставка дохідності довгострокових державних облігацій), індекс інфляції, ставки за ризик.; t – номер кроку розрахунку; Кt – капіталовкладення на t-му кроці, грн. (наближено разові витрати можна прийняти рівними (0,2¸0,5)Qp); Qp=ЦдогQ – вартість річного випуску продукції, грн.; Q – річний обсяг реалізованої продукції, шт./рік (значення Q можна прийняти рівним реалістичному попиту РП); Т – термін здійснення проекту, роки; Wt – грошовий потік на t-му кроці розрахунку, грн.:

де А – амортизаційні відрахування, грн. При розрахунках в курсовій роботі наближено амортизаційні відрахування можна прийняти рівними 10% від повної собівартості реалізованої продукції; Пч – чистий прибуток, грн.:

де По – оподаткований прибуток; an – ставка податку на прибуток.
При розрахунках в курсовій роботі прийняти рівним:    

                                      

Якщо Д>0 – інноваційний проект доцільно прийняти, якщо  Д<0 – інноваційний проект є збитковим, приймати його недоцільно. Якщо Д=0 – проект ні збитковий, ні прибутковий. У такому випадку вартість фірми не зміниться, однак позитивним може бути зростання обсягів виробництва, тобто збільшаться масштаби підприємства.

• Досить часто для оцінювання ефективності інноваційних рішень застосовують критерій, що вимірює час, необхідний для того, щоб сума грошових потоків від впровадження рішення дорівнювала сумі початкових витрат.

Період окупності можна розрахувати на основі грошових потоків або до сплати податків, або після цього, що слід зазначити під час розрахунку.
Цей показник роботи інвестицій використовують інвестори, які хочуть знати, коли відбудеться повне повернення вкладеного капіталу:

• Індекс рентабельності (прибутковості) розраховується як відношення теперіш­ньої вартості прибутку за період інноваційного проекту до обсягів інвестицій у даний проект. Якщо показник індексу рентабельності (прибутковості) більший одиниці, то чиста теперішня вартість інно­ваційного проекту позитивна. Крім того, показник індексу рентабе­льності буде більший, коли інвестиції будуть меншими.

За правилом індексу рентабельності приймають інвестиційні проекти, що мають ІР > 1.
Отже, на відміну від чистого приведеного до теперішньої вартості доходу від реалізації проекту індекс рентабельності є відносним показником. Тому він дуже зручний при виборі одного проекту з кількох альтернативних, що мають приблизно однакові значення Д. Коефіцієнт отримуємо у відсотках.