Попередня сторінка Зміст Наступна сторінка Електронні посібники ВНТУ
РОЗДІЛ 11 ЗЕМЕЛЬНІ РЕСУРСИ РЕГІОНУ ТА РАЦІОНАЛЬНЕ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ
11.1. Основні напрямки земельної політики в Україні та її регіональні особливості.
11.2. Принципи регулювання земельних відносин.
11.3. Містобудівна діяльність і оцінювання міських територій.
11.4. Регіональна екологічна політика. Форми та методи ефективного природокористування регіону.
11.1 Основні напрямки земельної політики в Україні та її регіональні особливості
Вільний доступ до земельних ресурсів громадян та юридичних осіб, гарантії прав на землю, ефективність землекористування і контроль над дотриманням чинних норм і правил значною мірою визначають результативність земельної політики держави.
Державна земельна політика – це діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування у сфері земельних відносин, спрямована на раціональне використання та охорону землі, забезпечення продовольчої безпеки країни і створення екологічно безпечних умов для господарської діяльності та проживання громадян держави.
Ефективна державна земельна політика є невід’ємною складовою державного управління соціально-економічним розвитком України, забезпечує важливі умови розвитку інфраструктури економіки та життєдіяльності суспільства, відіграє важливу роль у наповненні державного та місцевих бюджетів, може стати інструментом зміцнення адміністративного устрою України [1].
Основними завданнями земельної політики держави є розв'язання проблем розвитку відносин власності на землю, формування цивілізо-ваного ринку земель, розвиток іпотечного кредитування, удосконалення системи земельних платежів, підвищення ефективності управління земельними ресурсами, поліпшення організації державного контролю за використанням і охороною земель.
Земельна реформа в Україні, що розпочалась в 90-х роках ХХ століття, змінила структуру розподілу земель як за формами власності та господарювання, так і за кількістю землевласників і землекористувачів. На першому етапі земельної реформи було проведено роздержавлення і приватизацію земель сільськогосподарського призначення, започатковано ринковий обіг земельних ділянок між землевласниками та землекористувачами. Держава перестала бути земельним монополістом, у її власності залишилося менше половини загальної площі земель країни. Значна частина продуктивних земель передана у приватну власність, близько 7 млн. громадян отримали сертифікати на право на земельну частку (пай). Більшість сертифікатів замінені Державними актами на право приватної власності на земельну ділянку. Формуються принципово нові земельні відносини, в основі яких лежить приватна власність на землю, що дає право її оренди, спадкування, дарування, міни тощо. Загалом, у власності держави перебуває 29,6 млн. га (49%), у приватній – 30,6 млн. га (50,8%) і 117 тис. га (0,2%) – у колективній.
Ще глибші зміни у структурі власності відбулись із землями сільськогосподарського призначення. Із 41,7 млн. га загальної площі сільськогосподарських угідь у державній власності залишилось 11,4 млн. га (27,3%), у приватну власність передано 30,3 млн. га (72,7%), а в колективній – залишилося 42,8 тис. га (0,1%) [2].
Однак реальні результати започаткованої земельної реформи не повністю відповідають вимогам ринкової економіки. Право власності на землю обмежується введенням мораторію на купівлю-продаж земель сільськогосподарського призначення, що призводить до застосування тіньових схем у сфері відчуження земель. Найпопулярнішим способом обходу встановленого мораторію є укладання попередніх договорів купівлі-продажу, які повинні набути чинності після завершення дії мораторію. Такі дії несуть в собі загрозу формування великих земельних об'єднань (латифундій), сконцентрованих в руках окремих фізичних та юридичних осіб. Небезпечний їх вплив в екологічному, економічному та соціальному напрямках наразі важко оцінити. Крім того, негативним наслідком мораторію є недостатня інвестиційна привабливість української аграрної економіки, зумовлена підвищеним ризиком вкладень у діяльність, яка не базується на приватній власності на землю.
Сучасна земельна політика повинна формуватися комплексно, в контексті соціально-політичних та правових перетворень в державі. Однак, ситуація у сфері земельних відносин, використання та охорони земель залишається складною та вимагає невідкладних заходів з її реформування.
Головними проблемами у сфері формування та реалізації державної земельної політики, за оцінкою експертів Центру Разумкова, є відсутність в Україні системи державного стратегічного менеджменту, що ускладнює технологію розробки, узгодження та реалізації системних концептуальних, стратегічних і програмних документів, а саме:
➢ не ухвалені Верховною Радою України концепція, стратегія, програма реформування і розвитку земельних ресурсів та охорони земель;
➢ законодавство України у сфері земельних відносин є неповним та суперечливим; такі складові процесу землеволодіння та землекористування, як механізм управління землями державної та комунальної власності, іпотечна та інвестиційна діяльність, охорона земель, оцінка вартості земель не достатньо врегульовані на законодавчому рівні;
➢ дублювання функцій і відсутність взаємодії центрального органу виконавчої влади із земельних ресурсів з іншими центральними органами виконавчої влади, місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування знижує ефективність роботи цих гілок влади;
➢ здійснюється недостатньо послідовна державна політика щодо комплексного розвитку земельного законодавства, проведення та фінансування землеустрою та земельного кадастру, формування інвестиційно привабливого землекористування;
➢ відсутнє перспективне планування землекористування на землях рек-реаційного призначення, промисловості, транспорту, енергетики, оборони та іншого призначення, не визначена оптимальна модель сільськогосподар-ського землекористування.
➢ відсутня автоматизована система ведення державного земельного кадастру як обов’язкового елементу гарантування прав власності на землю;
➢ контроль над земельними ресурсами та землекористуванням зосереджено в самих органах управління (державних комітетах із земельних ресурсів, водного та лісового господарства), що не сприяє подоланню корупції та запобіганню проявів зловживань;
➢ надмірна політизованість процесу державного управління шкодить кадровому забезпеченню органів влади, оскільки прихід до влади нових сил супроводжується зміною керівництва по всій вертикалі;
➢ погіршується стан земельного фонду, знижується рівень продуктивності сільськогосподарських угідь через нестачу коштів на заходи землеустрою та охорони земель від негативних природних та антропогенних впливів.
Пріоритетними напрямами подальшої реалізації земельної політики в Україні та вдосконалення земельних відносин з врахуванням вищезазначених проблем необхідно вважати:
➢ удосконалення системи державного управління земельними ресурсами; продовження формування необхідної законодавчої і нормативної бази з питань землекористування та функціонування ринку земель, особливо сільськогосподарського призначення;
➢ удосконалення економічного механізму регулювання земельних відносин (цінове регулювання ринкового обігу земельних ділянок, удосконалення методики та постійне оновлення нормативної грошової оцінки земель, запровадження автоматизованої системи обліку платників земельного податку та плати за оренду землі, економічне стимулювання раціонального використання продуктивних угідь та охорони земель, дієве застосування санкцій за порушення чинного законодавства у сфері земельних відносин і землекористування та за дії, що спричиняють погіршення якісного стану та деградацію земель тощо);
➢ проведення землеустрою сільських територій і землевпорядкування новостворених сільськогосподарських підприємств відповідно до вимог концепції сталого розвитку;
➢ удосконалення порядку та системи ведення земельного кадастру та моніторингу земель; забезпечення землевласників і землекористувачів інформацією про придатність земель та їх якість з метою використання цієї інформації у процесі здійснення господарської діяльності, під час операцій купівлі-продажу, оренди земель, економічному стимулюванні раціонального використання та охорони земель;
➢ створення правових і соціально-економічних механізмів ефективної реалізації прав власності на землі сільськогосподарського призначення (завершення видачі Державних актів на право приватної власності на земельну ділянку; забезпечення набуття та використання прав власності на землю відповідно до Конституції України; розмежування земель різних форм власності та користування);
➢ державне сприяння концентрації та консолідації (об’єднанню) земельних угідь сільськогосподарського призначення в руках ефективних аграрних менеджерів шляхом кооперації дрібних землевласників і землекористувачів;
➢ встановлення регіональних обмежень концентрації земельних угідь з метою запобігання монополізації землекористування, формуванню надвеликих господарств латифундистського типу;
➢ удосконалення оренди землі в сільському господарстві через формування конкурентного середовища серед потенційних орендарів землі, всебічний захист і гарантування прав селян-орендодавців;
➢ прийняття загальнодержавної програми використання та охорони земель і її послідовна реалізація на основі виділення необхідних коштів з Державного та місцевих бюджетів [2].
Таким чином, вдосконалення земельної політики України повинно відбуватися з врахуванням трансформації суспільних відносин, економічної ситуації у країні, вітчизняних і світових тенденцій розвитку земле- та природокористування з огляду на перспективи євроінтеграції.