Попередня сторінка          Зміст          Наступна сторінка      Електронні посібники ВНТУ

 

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ УПРАВЛІН­НЯ РЕГІОНАЛЬНИМ РОЗВИТКОМ

 

1.1. Сутність і мета управління регіональним розвитком.

1.2. Принципи, цілі і завдання політики регіонального розвитку.

1.3. Пріоритети реалізації сталого регіонального розвитку.

1.4. Форми і методи державного управління соціально-економічними про­­­цесами у регіоні.

1.5. Структурні компоненти регіональної економічної політики.

1.6. Актуальні проблеми регіональної політики України та їх вирішення.

 

1.1 Сутність і мета управління регіональним розвитком

 

Ефективність функціонування національної економіки значною мірою залежить від рівня соціально-економічного розвитку регіонів, які різняться суттєвою галузевою, територіальною і функціональною диференціацією, та від формування ефективної системи управління регіональним розвит­ком. Прискорення соціально-економічного розвитку регіонів потребує акти­ві­зації структурних зрушень, розробки і впровадження нових форм і методів управління регіональним розвитком.

Необхідність державного впливу на регіональний розвиток випливає з регіональної дискретності простору, нерівнозначності регіонів за чинниками і завданнями їхнього розвитку, внаслідок чого будь-яка державна політика будується диференційовано в регіональному аспекті.

В сучасній навчально-науковій літературі існують різні тлумачення змісту управління регіональним розвитком чи регіональної політики.

Одні автори визначають регіональну політику як «сферу діяльності з управління економічним, соціальним і політичним розвитком країни в просторовому, регіональному аспекті, тобто пов’язану з взаємовідно-синами між державою і районами, а також районів між собою» [1].

 Інші автори, акцентуючи увагу на питаннях екології, визначають регіональну (соціально-економічну) політику держави як сферу діяльнос­ті з управління політичним, економічним, соціальним і екологічним роз­вит­ком країни в просторовому, регіональному аспекті, яка відображає як взаємовідносини між державою і регіонами, так і регіонів між собою [2].

Деякі вчені наголошують на регіонально-цілісному підході в управлінні економічним розвитком держави, вважаючи, що регіональна політика має сприяти найефективнішому досягненню головних економічних, соціальних та екологічних цілей розвитку держави завдяки використанню факторів територіального поділу праці й регіонального комплексотворення [3].

Відомий український учений-регіоналіст академік М. Долішній вважає, що «у широкому розумінні регіональна політика – це система цілей і дій, що спрямовані на реалізацію інтересів держави щодо регіонів та внутрішніх інтересів самих регіонів, яка реалізується за допомогою методів, що враховують історичну, етнічну, соціальну, економічну та екологічну специфіку територій» [4]. Учений наголошує, що тільки через механізми регіональної політики, як важливого елемента загальнонаціональної стратегії, можна активізувати внутрішні потенціали регіонів для соціально-еконо­мічного зростання територій і держави в цілому. Саме регіональна політика може стати універсальним засобом ефективного використання внутрішніх регіональних резервів, чого важко досягти за допомогою галузевих методів управління.

На думку іншого українського регіоналіста В. Симоненка «під регіональною політикою слід розуміти, з одного боку, чітко опрацьовану в законодавчому аспекті практичну діяльність держави в усіх регіонах країни, а з другого, – соціально-економічну політику, здійснювану на базі загальнодержавного законодавства самими регіонами для досягнення регіональних і місцевих цілей і завдань» [5], що має забезпечити органічну взаємоув’язку між собою усього комплексу загальнодержавних і місцевих інтересів, спрямованих в кінцевому результаті на повноцінний і рівномірний розвиток регіонів.

На необхідності розглядати регіональну політику держави у контексті глобалізації наголошують В. Семиноженко та Б. Данилишин. Вони визначають регіональну політику «як діяльність держави, спрямовану на адміністративно-економічну оптимізацію регіональної структури країни та відносин між центром і територіями з метою забезпечення збалансованого розвитку за рахунок максимально ефективного використання внутрішніх і заохочення зовнішніх ресурсів в умовах глобалізації міжнародної економіки» [6].

Таким чином, під регіональною політикою, як правило, розуміють сферу діяльності з управління економічним, соціальним, екологічним і політичним розвитком країни в регіональному аспекті відповідно до заздалегідь розробленої програми. Державна регіональна політика є невід’ємною складовою політики держави, спрямованої на організацію території країни відповідно до державної стратегії розвитку.

Об’єктивними передумовами регіональної політики є структурна неоднорідність простору країни в природно-географічному, ресурсному, економічному, соціальному, етнічному і політичному аспектах. Подібна неоднорідність, інтереси і особливості регіонів мають враховуватися при проведенні будь-якого заходу.

Стратегічною метою реалізації державної регіональної політики є створення умов для динамічного, збалансованого розвитку регіонів України з метою забезпечення соціальної та економічної єдності держави, підвищення рівня конкурентоспроможності регіонів, активізації економічної діяльності, підвищення рівня життя населення, додержання гарантованих державою соціальних та інших стандартів для кожного громадянина незалежно від місця проживання [7].

Об’єктом регіональної політики є весь спектр соціально-економічних процесів, що відбуваються на конкретній території. Іншими словами, у сферу впливу регіональної політики потрапляють люди, природа і всі суспільні інститути. До об’єктів регіональної політики відносяться: виробничі (насамперед підприємство як первинна ланка суспільного поділу праці), соціальні (насамперед – людина як представник соціуму, родини, етносу), грошово-фінансові процеси тощо.

Основним об’єктом регіональної політики залишаються передусім українські регіони. Будь які проблеми (економічні, соціальні, екологічні тощо) хоча й охоплюють усю територію, проте в усіх регіонах вони відбуваються по-різному, неоднаковими є їхня глибина і гострота, шляхи вирішення та спроможність місцевих органів управління щодо їхнього самостійного розв’язання.

Об’єктами регіональної політики вже стали локальні територіальні утворення – депресивні та кризові території, окремі міста, програми розвитку яких затверджено урядом, різні факультативні утворення (спеціальні зони та території пріоритетного розвитку, технопарки тощо).

Активним об’єктом регіональної політики мають стати великі еконо­мічні райони, виділення яких як регіонів реалізації комплексних програм, може вплинути на розвиток інтеграційних процесів як між областями, так і всередині них. З одного боку, такі господарські системи зумовлюють прогрес внутрішніх зв’язків для підвищення ефективності виробництва, а з іншого, – розвивають міжрегіональні зв’язки, які уможливлюють одержати додатковий ефект за рахунок останніх.

Аналізуючи суб’єкти регіональної політики потрібно враховувати той принциповий момент, що регіони можуть виражати свої інтереси лише опосередковано. Конкретним носієм внутрішньорегіональних інтересів є населення, що проживає в ньому.

Отже, проблема суб’єктивізації регіональної політики трансформується в проблему представництва інтересів населення в органах законодавчої та представницької влади різних рівнів, які реалізовані також і через сформовані ними виконавчі структури. Тобто, суб’єктами регіональної політики є центральні органи законодавчої і виконавчої влади, органи регіонального управління та місцевого самоврядування.

Деякі автори вважають, що суб’єктна база регіональної політики є ширшою [9]. Суб’єктами регіональної політики, на їх погляд, можуть бути: окремі посадові особи (наприклад, Президент України), Верховна Рада України як найвищий у державі законодавчий орган, органи державної виконавчої влади всіх рівнів, органи місцевого самоврядування, окремі юридичні особи (установи, організації і підприємства), громадські та неурядові організації (рис. 1.1).

 

Рис. 1.1. Суб'єкти регіональної політики України

 

Варто зазначити, що роль і значення громадських організацій у розробленні і реалізації регіональної політики в демократичних державах є суттєвою і має тенденцію до постійного зростання.