Попередня сторінка          Зміст          Наступна сторінка      Електронні посібники ВНТУ

3.2 Модель розвитку регіональної політики у Великобританії, США, Франції

Більшість регіональних проблем у Великобританії виникло на 15-20 років раніше, ніж у сусідніх країнах. На перше місце ставився індустріальний розвиток територій, а основним підходом було широкомасштабне оновлення основних виробничих фондів.

При цьому держава відігравала важливу роль у визначеному спряму­ванні інвестицій. За умов практичного впровадження кейнсіанської макро-економічної моделі [1] в країні були здійснені перші заходи щодо регіо­нального розвитку.

Основним завданням регіональної політики Великобританії початку 30-х років минулого століття стала боротьба з надзвичайно високим рівнем безробіття в окремих регіонах країни. Уряд дослідив ряд відсталих у цьому напрямі регіонів, в результаті чого було прийнято закон про спеціальні території, що потребували адресної допомоги. Всі заходи держави спрямо­ву­валися на зниження рівня безробіття: фінансування приватного сектору промисловості, надання податкових пільг підприємцям, підготовку тери­торії для промислового освоєння, переміщення робочої сили з відсталих (депресивних) районів до найбільш індустріально розвинутих тощо. Отже, основною метою регіональної політики держави того періоду було, очевидно, максимальне досягнення соціальної справедливості, тобто вирів­ню­вання рівня життя населення різних регіонів, забезпечення однакового рівня заробітної плати, міграція трудових кадрів.

У 1945 р. англійський парламент ухвалив Закон «Про розміщення промис­лових підприємств», який замінив довоєнне законодавство про спеціальні території та став основою реалізації регіональної політики на більше як 15-річний період. Згідно з цим Законом скасовувалася існуюча до воєнного періоду Комісія, до якої входили представники спеціальних територій. Повноваження Комісії передавалися Міністерству торгівлі, яке надавало кредити, забезпечувало основні публічні послуги населенню, виділяло гранти на реалізацію конкретних проектів. Крім того, уряд почав широко використовувати систему ліцензування з метою контролю розміщення промислових підприємств. На будь-яке значне будівництво потрібно було обов’язково одержати дозвіл. Було створено спеціальну міжвідом­чу комісію, що видавала ліцензії, до складу якої увійшли фахівці зацікавлених органів влади. Процедура видачі ліцензій була настільки склад­ною та довготривалою, що підштовхувала інвесторів до відкриття або перенесення свого бізнесу у економічно несприятливі регіони, де отримання дозволу було не потрібне. У результаті такої політики уряду у період 1947-1949 рр. у регіонах, кваліфікованих як території розвитку, було збудовано понад половину введених в дію в країні промислових підприємств, причому населення цих територій складало лише 20 % загальної чисельності населення країни.

Післявоєнний період деякі автори публікацій іменують етапом коротко-термінових програм. Уряд користувався правом надавати кредити, видавати ґранти для створення нових підприємств у відсталих (депресивних) регіонах і допомагав розміщувати частини державних замовлень фірмам, працюючим у цих регіонах. Надавалися додаткові послуги населенню, створю­валися сприятливі умови будівництву об’єктів промисловості й місцевої інфраструктури, утверджувалася нова політика розвитку міських агломерацій (створення нових населених пунктів).

У 1960 р. з прийняттям Закону про місцеве працевлаштування старі райони розвитку було скорочено. Замість «регіонів розвитку» створено «райони розвитку», список яких формувало безпосередньо Міністерство торгівлі без обов’язко­вого затвердження парламентом. Це надало свободу дій Міністерству, однак викликало ряд проблем. Депресивними залишилися регіони, яким була потрібна негайна допомога, причому деякі з них викреслювалися з цього списку, щоб через деякий час знов туди потрапити.

Починаючи з 1970 р. парламент майже кожного року ухвалював новий закон щодо регіональної політики. Вплив державної політики на регіональний розвиток поширився більше ніж на половину території Великобританії. У середині 70-х років уряд країни почав приділяти увагу так званим «внутрішнім містам», результатом чого стало розроблення програми розвитку внутрішніх міст та прийняття відповідного закону (1977 р.), яким передбачалося здійснення заходів з вирішення проблем цих регіонів.

На початку 80-х років відбувся галузевий переворот у держаній політиці щодо депресивних регіонів. У зв’язку зі світовою трансформацією економічної організації суспільства – переходу від індустріального суспільст­ва до інформаційного, уряд Великобританії почав здійснювати заходи щодо розвитку у депресивних регіонах сфери послуг, зокрема турис­тичних. З 1984 р. право на субсидії поряд з промисловими компа­ніями одержали компанії сфери послуг, в результаті чого збільшилася зайня­тість у цій галузі господарювання. З 1988 р. реформою регіональної політики було відмінено субсидії регіонального розвитку і вся увага приді­лялася наданню допомоги малим фірмам та внутрішнім ареалам великих міст.

З погляду загальної історії регіональної політики Великобританії, можна зробити висновок, що на окремих етапах розвитку регіональної політики урядом країни використовувалися різні інструменти: від прямого контролю до застосування різних важелів і засобів. Але найдієвішими інструментами були інвестиційні стимули – субсидії, кредити, селективна допомога, а також заохочувальні заходи: від різноманітних методів надання фінансової допомоги суб’єктам господарської діяльності – від малих фірм і підприємств, зокрема тих, які ухвалили рішення про нове будівництво, до промислових компаній та підприємств сфери послуг.

Початком здійснення регіональної політики у Сполучених Штатах Америки можна вважати створення у 1933 р. Управління з національного планування (пізніше – Комітет з національних інтересів), головною метою якого була ліквідація «розривів» у економічному розвитку окремих штатів. Серед напрямів діяльності важливими були будівництво та експлуатація системи гідротехнічних споруд, сприяння у виробництві і розподілу електроенергії, розвитку сільського господарства шляхом хімізації та електрифікації, поліпшення навколишнього природного середовища, освоєння рекреаційних ресурсів, розвиток міст і населених пунктів тощо.

Президентом країни було запропоновано органам влади Штатів створен­ня власних планів (програм) розвитку, прикладом чого може бути створення першого регіонального проекту «Програма долини річки Теннессі», розробленого за ініціативою федеральних органів влади. У 60-х роках Сполученими Штатами зроблено низку спроб регіонального програмування. Зокрема, у 1961 р. при Міністерстві торгівлі створено Адміністрацію регіонального відновлення (АРВ), завданнями якої було надання допомоги з розвитку депресивним районам як у вигляді позик місцевим органам влади і приватним підприємцям, так і через контроль проведення спеціальної «програми прискорення суспільних робіт», що мала заохочувальний, стимулюючий характер.

Яскравим прикладом реалізації аналогічної програми було прийняття Закону про розвиток Аппалачів (1965 р.). Район гір Аппалачі як найбільш «проблемний» регіон країни охоплював частково територію 13 штатів порівняно з іншими районами був економічно і соціально відсталим, мав високий рівень безробіття, низькі доходи населення та нерозвинуту промислову і транспортну інфраструктуру. Президент країни створив спеціальну Аппалацьку регіональну комісію, яка поряд з розвитком інфра­струк­тури займалася також питаннями охорони здоров’я, відновленням видобутку корисних копалин, роботами зі зрошування земель тощо. Статус незалежного агентства, тісна взаємодія і комбінування фінансових заходів за програмою Аппалачі, яку проводили федеральні, штатні й місцеві органи влади, – все це в підсумку зумовлювало вищу ефективність функціо­нування даної інституції порівняно з іншими подібними регіональними агентствами і комісіями.

Відповідно до Закону про суспільні роботи й економічний розвиток (1965 р.) при Міністерстві торгівлі створено ще одну організацію у сфері регіонального розвитку – Адміністрацію економічного розвитку, яка фактично замінила та перебрала на себе функції АРВ. До обов’язків ново­створеного органу було залучено також надання допомоги у вирішенні проблем так званих «реконструктивних» агломерацій і округів та створення об’єктів виробничої та соціальної інфраструктури. Але у зв’язку з обмеже­ними ресурсами, недостатнім обсягом фінансування, а також з політич­них мотивів (політика уряду, підпорядкованість Міністерству) подібні організації у 80-і роки минулого століття припинили свою діяльність.

З приходом до влади нового Президента ситуація різко змінилася. Почалася децентралізація влади: послаблення державного контролю розвитку регіонів, скорочення субсидіювання за цільовими програмами і фінансування соціальних програм, поетапне передавання штатам і місцевим органам влади функцій фінансування зазначених програм, зокрема додаткових джерел фінансування.

Внаслідок цих заходів штати значно розширили свої права щодо формування власних бюджетів, збирання податків, регулювання процесів економіч­ного і соціального зростання. Така політика держави (уряду) стала значним випробуванням для місцевих органів, що призвело до суттєвого бюджетного дефіциту серед штатів.

Отже, серед різноманітних заходів під час формування регіональної політики в країні найефективнішим є бюджетне фінансування  окремих секторів економіки в «проблемних» регіонах, причому основна частина фінансування з федерального бюджету спрямована на субсидіювання та кредитування заходів щодо раціонального використання природних ресурсів і охорони навколишнього природного середовища, розвитку промисловості та сфери послуг у конкретних регіонах, де поширена практика державних замовлень, поширення приватного сектору, надання податкових та амортизаційних пільг тощо.

Розвиток регіональної політики Франції започатковано наприкінці 40-х років, коли урядом було прийнято рішення щодо децентралізації промис­ло­­вих підприємств з регіону Парижу. Так, на тлі скорочення загальної чисель­ності населення країни, населення столиці зросло втричі у період з 1880 р. по 1936 р. Причому рівень зайнятості у паризькому регіоні зріс на 45 %, тоді як на решті території тільки на 3 %. Серед причин такої адміністративної централізації був недостатній рівень транспортного сполучення між провінціями Франції, оскільки основні шляхи сполучення на той час були побудовані лише у напрямку столиця-провінція-столиця, що призвело до концентрації владних, культурних, фінансових установ і організацій та промислових підприємств саме в Парижі.

Протягом 50-х років уряд країни здійснив ряд заходів щодо поліпшення ситуації. Так, у 1950 р. при одному з центральних міністерств створено підрозділ у справах територій, а також ініційоване утворення на місцях подібних комітетів, але значного поштовху до розв’язання проблеми розвитку територій вони не дали.

Ситуація докорінно змінилася на початку 60-х років, коли розпочато реформи адміністративно-територіального устрою. Територія Франції була поділена на 20 програмних департаментів, які не були адміністративними утвореннями, а виконували лише функції координації регіональних економічних програм. Значним внеском у розвиток регіональної політики Франції було створення «регіональних комітетів економічного розвитку», до яких увійшли представники трьох основних секторів суспільства: органів влади, підприємницьких та громадських організацій. Комітети мали оцінити і проаналізувати економічні та соціальні наслідки реалізації Національної програми розвитку у відповідних регіонах.

У 1963 р. було створено національне Агентство з питань координації та планування регіонального розвитку (DATAR). Агентство відповідало за реалізацію регіональних аспектів національного плану економічного розвитку Франції, а також координацію планування регіонального розвитку. Агентство мало компетенцію розподіляти фінанси цільових фондів розвитку, найвагомішим серед яких і досі є Спеціальний фонд планування регіонального розвитку (FIAT). Основне спрямування коштів зазначеного фонду – підтримка інфраструктурних проектів фінансування, не передбачених бюджетами окремих міністерств та відомств. Агентство DATAR підтримує тісні зв’язки з центральними органами виконавчої влади і утримує мережу інформаційних представництв у країнах Західної Європи, США, Японії, основне завдання яких – залучення інвестицій до Франції. Агентство практикує надання субсидій публічним (державним, громадським) та приватним організаціям, які беруть участь у реалізації програм Агентства на регіональному і місцевому рівнях у таких галузях, як промисловість, туризм, планування розвитку метрополій, промислова конверсія та ін.

Франція досить відома своїми традиціями у сфері планування терито­ріального розвитку. Протягом 1947-2006 рр. було розроблено 12 Національних Планів, до яких уведено і регіональний розділ. Так, П’ятим Національним Планом (1966-1970 рр.) передбачено підтримку сільського господарс­тва та «слабких» галузей промисловості (наприклад легкої промисловості). Відповідно до плану фінансова підтримка у загальному вигляді спрямовувалася на розвиток західних територій Франції шляхом залучення прямих промислових інвестицій у периферійні райони. Особливої уваги заслуговувало намагання уряду покращити транспортну інфраструктуру між містами та сільськогосподарськими регіонами.

З початку 70-х років владні органи країни відмовляються від плану­вання регіонального розвитку з причини загострення міжнародної конку­ренції у деяких галузях промисловості Парижу та в інших регіонах країни, тобто потрібна була економія за рахунок великих обсягів продажу продук­ції та зовнішньоторгових операцій.

На початку 80-х років результатом нового «поштовху» розвитку регіональної політики було прийняття держаними органами національних програм, серед яких були проекти щодо покращання транспортної інфра­структури на Заході та Південному Заході Франції, зокрема у централь­ному гірському регіоні «Горяний Масив». Згідно з фінансовою підтримкою промисловості 5 великих підприємств отримали від держави 50 % усіх урядових субсидій. Нещодавні тенденції у міграції призвели до децентралізації зайнятості населення і міграції на південь від Парижу та індустріальної Півночі, що спричинило скорочення зайнятості на великих підприємствах і збільшення її на малих та середніх.

У 80-90-х роках ухвалено ряд законів щодо децентралізації. За результатами виконання цих законів регіони стали повноправними адміністративними одиницями та поширили власну автономію. Запроваджено також практику щодо тісного співробітництва у різних сферах господарства між адміністративно-територіальними одиницями Франції – комунами (Закон 1992 р. стосовно територіальної орієнтації Республіки).

Важливим економічним механізмом функціонування французької системи планування територіального розвитку є планові контракти «держава-регіон», де головний акцент зроблено на підготовку регіонами обґрунтованих документів для укладення контрактів з державою. Так, у 1984-1999 рр. у межах системи було виділено 350 млрд. франків, причому пріоритет надавався тим проектам регіонів, де головна увага зосереджувалася на збільшенні рівня зайнятості та професійної підготовки, підвищенні рівня середньої та вищої освіти, політики міст, а також охорони здоров’я і соціальної допомоги.

Процес регіоналізації в країні ще незавершено, насамперед це стосується  внутрішньорегіонального рівня, тому у 1995 р. ухвалено комплексний програмний Закон про облаштування та розвиток територій, яким передбачено посилення ролі територіальних утворень у системі регулювання економічного розвитку.