Попередня сторінка          Зміст          Наступна сторінка      Електронні посібники ВНТУ

3.3 Формування та розвиток регіональної політики в Європейському Союзі

Поряд з реалізацією регіональної політики окремо кожною країною-членом ЄС на національному рівні, в Європі з середини 70-х років з метою допомоги найбільш відсталим (депресивним) регіонам розпочався процес формування та реалізації регіональної політики саме Європейського Співтовариства.

Становлення та розвиток регіональної політики ЄС можна поділити на кілька етапів. На першому етапі (1975-1988 рр.) політика ЄС базувалася на системі квот спільного фінансування регіональних політик країн-членів Співтовариства. Не дивлячись на зобов’язання проводити політику щодо регіонального розвитку, зафіксованою Римською Угодою (1957 р.), перший специфічний інструмент регіональної політики – Європейський Фонд Регіонального Розвитку було створено лише у 1975 р., після приєднання Великобританії, Ірландії, Данії.

По суті, регіональної політики Співтовариства реально не існувало до вступу в нього Об’єднаного Королівства, і мотивацію щодо необхідності розробки концепції політики регіонального розвитку зумовлено фінансовими причинами (повернення внесків Великобританії до ЄС через здійснення регіональної політики).

Вплив зовнішніх чинників глобального економічного розвитку, таких як економічна криза 70-х років, стагнація, проблеми виробництва та збуту продукції, збільшення кількості безробітних у країнах ЄС, зростання інфляції та дефіциту торгового балансу також сприяло виробленню заходів щодо реалізації регіональної політики.

Наприкінці 80-х років асигнування ЄС у сферу регіональної політики використовувалися в основному для фінансування заходів на розвиток регіонів, що визначалися державою (національними урядами). Значною слабкістю системи було те, що кошти Фонду концентрувалися не в особливо бідних регіонах, а надавалися знижки на внески країн-членів ЄС, і тому цілі конвергенції фінансувалися недостатньо.

У 1979 р. Рада ЄС ухвалила перші зміни у діяльності Фонду і визнала за необхідне самостійно забезпечувати «специфічні» заходи регіонального розвитку. Для фінансування таких заходів було створено «відділ без квот» у розмірі 5 % загального обсягу коштів Фонду. Розвиток цих допоміжних програм узгоджувався між Комісією ЄС і країнами-членами Співтова­риства і вважався ефективним на територіях, де національних програм розвитку не було. Цим створено інструментарій та зроблено перші позитив­ні кроки до власної регіональної політики Союзу.

Вступ в ЄС нових, переважно аграрних країн (Греція – 1981 р., Португалія та Іспанія – 1986 р.), надав Співтовариству більш сільськогоспо­дарсь­­кого змісту і призвів до зростання витрат Європейського Фонду Регіонального Розвитку та внутрішніх податків. Збільшення диспропорцій між регіонами й країнами, намагання регіонів посилити своє значення на противагу централізованим діям ЄС, неспроможність ЄС швидко адапту­вати до свого економічного простору нові європейські держави змусило формувати нову наднаціональну регіональну політику.

Уперше повноваження ЄС щодо регіонального управління були сформульовані у розділі XVII (колишньому XIV) «Договору про заснування», в якому визначаються завдання, мета, а також пріоритети регіональної політики.

З метою формування Єдиного європейського ринку з 1988 р., розвиток регіональної політики відокремлюється як пріоритетний напрям функціонування ЄС. З прийняттям у 1986 р. Єдиного Європейського Акту в  Договорі про ЄС з’явився спеціальний розділ, який об’єднав різні інструменти економічної політики, спрямовані на зближення рівнів розвитку країн-членів під загальною назвою «Економічне і соціальне об’єднання» (Статті 130а-130е), які визначають зміст та цілі регіональної політики ЄС. Так, у Статті 130а зазначено: «З метою гармонійного розвитку в цілому, Співтовариство продовжує розширювати діяльність, спрямовану на посилення свого економічного та соціального єднання. Зокрема, Співтовариство намагається скоротити диспропорції між різними регіонами та ліквідувати відсталість регіонів, які знаходяться в несприятливих умовах». Відповідно до Статті 130с визначається завдання для Європейського Фонду Регіонального Розвитку: «внести вклад в усунення значних регіональних диспропорцій у Співтоваристві шляхом участі в розвитку та структурній перебудові регіонів, що відстають у розвитку, а також у конверсії індустріальних регіонів, які знаходяться у занепаді».

Для здійснення зазначеної мети (1988 р.) докорінною реформою Структурних Фондів передбачено повний перегляд складу та методів застосування «інструментів структурної політики», спрямованих на регіональний розвиток, забезпечення зайнятості населення, освіту, а також на розвиток аграрних районів.

Після підписання Маастрихтської угоди, що передувало утворенню економічного союзу і введенню єдиної грошової одиниці, у 1993 р. знову було переглянуто принципи та цілі регіональної політики ЄС з метою її наближення до потреб таких скандинавських країн, як Швеція та Фінляндія, які приєдналися до ЄС, що символізує другий етап розвиткурегіональної політики ЄС.

На період 1994-1999 рр. Комісією ЄС було підготовлено другий «пакет», де відповідні асигнування стали більш цільовими, адресними, зумовлені власними зусиллями регіонів-бенефіціарів, а також розподілялися на конкурсній основі й за чітко встановленими критеріями. Відповідно до нового «пакету» загальні асигнування на проведення політики ЄС у сфері регіонального розвитку значно зросли, що вивело дану політику на друге місце у витратній частині бюджету ЄС. Більше коштів виділяється лише на підтримку та субсидіювання сільського господарства. Однак сільськогосподарські витрати, по-перше, також мають свою регіональну складову; по-друге, у перспективі мають суттєво скоротитися, оскільки в частині субсидій вони обмежуються обов’язками, які перебрав на себе ЄС за підсумками Уругвайського раунду СОТ.

Третій етап розвитку регіональної політики ЄС починається з опублікування Європейською Комісією «Плану дій 2000» (AGENDA 2000), до якого ввійшов Семирічний план розвитку регіонів (2000-2006 рр.). Відповідно до нововведень обсяги витрат по лінії Структурних Фондів на регіональну політику знову було збільшено. На цьому етапі відбулося розширення ЄС за рахунок 10 «східних» держав, що призвело до збільшення територіальних диспропорцій в ЄС та визначення необхідності в інтервенції з боку наднаціональних органів. Зросла важливість і масштаби (територіальні та фінансові) загальної регіональної політики.

Четвертий етап (2007-2013 рр.) характеризується оптимізацією головних цілей регіональної політики (конвергенція; підвищення конкуренто­спроможності регіонів та рівня зайнятості населення; розвиток територіального (прикордонного) співробітництва) та відповідною концентрацією коштів на головних напрямах, а також застосуванням нових інструментів регіональної політики (Jaspers, Jeremie, Jessica).

Відповідно до фінансових планів обсяги фінансування на заходи регіональної політики на цей період складають 307 млрд. євро, що майже у 1,5 рази більше минулого семирічного періоду розвитку.

Узагальнюючи досвід проведення регіональної політики як світового процесу розвитку країн та регіонів у цілому, підкреслимо, що на кожному етапі існувала обмежена кількість проблем, яким у політичному та (або) фінансовому плані приділялася значна увага. Так, у 1960-1970 рр. в рамках Європейського Співтовариства була проблема гармонізації сільського господарства, у 80-х, особливо у 90-х роках першочерговим завданням було зниження просторових диспропорцій, проведення загальної та гармонізація національних регіональних політик. На початку XXI століття регіональна політика передбачає подальшу конвергенцію та зміцнення конкурентоспроможності регіонів, а також активне прикордонне співро­бітництво. Відповідно з кожним кроком збільшується і питома вага витрат на загальну регіональну політику з бюджетів усіх рівнів.

Отже, неабиякий вплив світових тенденцій глобалізації та інтеграції на регіони призводить до виникнення нерівномірностей у їхньому розвитку, тому головною метою регіональної політики є і залишається створення таких умов, які б дозволяли регіонам реалізовувати їх наявний потенціал, максимально збільшувати їхній внесок у програми розвитку економіки країн з метою загального підвищення добробуту населення. Хоча з кожним роком цілі та завдання регіональної політики змінюються відповідно до нових тенденцій світового економічного розвитку та процесів міжнародної глобалізації й інтеграції, незмінною залишається головна мета регіональ­ної політики – сталий розвиток та підвищення конкурентоспроможності регіонів як на світовому, так і національних рівнях.