Попередня сторінка Зміст Наступна сторінка Електронні посібники ВНТУ
8.2 Соціальна політика в регіональному аспекті
Соціальна регіональна політика – діяльність держави щодо створення та регулювання соціально-економічних умов життя населення регіонів з метою підвищення добробуту мешканців регіону, усунення негативних наслідків функціонування ринкових процесів, забезпечення соціальної справедливості та соціально-політичної стабільності у регіонах країни. Вона здійснюється через систему правових, організаційних, регулятивно-контрольних заходів держави з метою узгодження цілей соціального характеру із цілями економічного зростання регіонів.
У Концепції державної регіональної політики України серед головних цілей і завдань регіональної політики у соціальній сфері визначено [3]:
➢ підвищення рівня добробуту і забезпечення єдиних мінімальних соціальних стандартів та соціального захисту населення незалежно від економічних можливостей регіонів;
➢ стабілізація рівня життя населення, створення міцних засад для його підвищення в усіх регіонах;
➢ гарантування продовольчого забезпечення регіонів, створення високопродуктивних галузей в агропромисловому виробництві, вихід на продовольчі ринки світу;
➢ гарантування соціальних прав громадян, встановлених Конституцією України, забезпечення зайнятості населення шляхом удосконалення функціонування ринків праці та регулювання міграційних процесів;
➢ запобігання погіршенню демографічної ситуації, гострим проявам депопуляції населення;
➢ здійснення заходів економічного і соціального характеру, спрямованих на збільшення тривалості життя та природного приросту населення у регіонах;
➢ формування раціональної системи розселення шляхом збереження існуючих та створення нових населених пунктів, активізації функціонування сіл та малих міських поселень, регулювання розвитку великих міст і сприяння якісним перетворенням у них.
Державне регулювання регіональних соціальних процесів як вплив органів державної влади за допомогою різноманітних засобів (форм, методів та інструментів) на розвиток соціальних відносин, умови життя та праці населення регіонів країни, включає:
➢ регулювання соціальних відносин у суспільстві, регламентацію умов взаємодії суб'єктів економіки в соціальній регіональній сфері (в тому числі між роботодавцями і найманою робочою силою);
➢ вирішення проблеми регіонального безробіття та забезпечення ефективної зайнятості;
➢ розподіл і перерозподіл доходів населення;
➢ формування стимулів до високопродуктивної суспільної праці й надання соціальних гарантій економічно активній частині населення;
➢ створення системи соціального захисту населення регіонів;
➢ забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструктури (закладів освіти, охорони здоров'я, науки, культури, спорту, житлово-комунального господарства і т. ін.)
Системоутворюючий характер регіональної соціальної політики обумовлюється тим, що соціальна політика виступає елементом: життєздатності населення регіонів; стабілізації та соціального розвитку регіонів; консолідації суспільства в цілому.
Світовий досвід історії становлення та розвитку соціальної регіональної політики різних держав засвідчує, що вона на сьогодні має різні моделі.
Для моделі соціального захисту в адміністративно-командній економіці характерним є превалювання ідеї вторинності соціальної сфери щодо виробництва; жорсткий контроль державою соціальних відносин; зрівняльний принцип розподілу (егалітаризм), низький рівень доходів; визнання зарплати, отриманої на державних підприємствах, їх основним джерелом; заохочення колективних форм споживання, у тому числі в «натуральному вираженні» (надання безоплатного житла, відпочинку, соціальних послуг тощо), на шкоду більш ринковим грошовим трансфертам; незацікавленість в особистих збереженнях та інвестуванні.
Американська модель соціальної політики – найбільш лібералізований варіант, який базується на принципі відокремлення соціального захисту від вільного ринку й обмеженні захисту лише тих, хто не має інших доходів, крім соціальних виплат. При цьому забезпечується досить високий рівень і якість життя основної частини населення.
Шведська модель (Швеція, Норвегія, Фінляндія та інші країни) – найбільш соціалізована модель, тобто економіка найбільшою мірою працює на задоволення потреб членів суспільства. Вона відзначається надзвичайно високою часткою ВВП, яка розподіляється через бюджет (понад 50%), акумулюванням у руках держави значних фінансових ресурсів, домінуванням ідеї рівності та солідарності у здійсненні соціальної політики, активною упереджувальною політикою, профілактичними заходами у сфері зайнятості, жорсткою політикою доходів, високим рівнем соціального захисту населення, що забезпечується в основному за державні кошти. Тут соціальна політика тісно пов'язана з державним регулюванням економіки, яке має чітко виражену соціальну спрямованість, тобто соціальна політика виступає як мета економічної діяльності держави.
Німецька модель (ФРН, Франція, Австрія) характеризується високими обсягами ВВП, що перерозподіляється через державний бюджет (близько 50%), створенням розвинутої системи соціального захисту на основі залучення коштів держави та підприємців.
Японська модель соціальної політики передбачає проведення політики вирівнювання доходів, особливу політику використання робочої сили (система довічного найму з певними сучасними модифікаціями), домінування психології колективізму, солідарності в доходах, досягнення консенсусу між різними суб'єктами у вирішенні соціально-економічних проблем, виділення питань підвищення життєвого рівня населення в ранг національних пріоритетів.
Англосаксонська модель (Велика Британія, Ірландія, Канада) виступає як проміжна між лібералізованою американською і соціально орієнтованою шведською та німецькою моделями. Для неї характерним є активніше, ніж для першої моделі, регулювання соціальних процесів з боку держави, проте нижчий, ніж в останніх двох моделях, рівень оподаткування і перерозподіл ВВП через держбюджет (не більше 40%). Крім того, має місце приблизно рівний розподіл витрат на соціальне забезпечення між державою та приватним сектором, пасивна державна політика на ринку праці.
Соціальній регіональній політиці трансформаційного періоду притаманні такі особливості: збереження та підтримка діючих систем життєзабезпечення населення та поступовий процес їх розширення за рахунок нових форм, адекватних конкурентній економіці; поступовість у реформуванні соціальної сфери з урахуванням особливостей цього періоду; органічне поєднання соціальної політики з економічними реформами; необхідність співробітництва держави з приватним і третім секторами; пріоритетне значення соціального захисту населення.
Модель соціальної політики України має представляти собою симбіоз лібералізму та соціальної орієнтації. Перший дає можливість в умовах відсутності достатніх фінансових коштів у держави створити умови для самореалізації і самозабезпечення економічних суб'єктів регіону. Друга складова передбачає формування раціональної системи соціального захисту населення.
В умовах соціально-ринкової трансформації держава має виступити соціальним амортизатором перетворень і одночасно проводити активну соціальну політику на нових, адекватних ринковим вимогам засадах. Підвищення ролі соціальних амортизаторів має місце на етапах: системної, соціально-економічної трансформації; структурної перебудови; виходу на новий щабель економічного розвитку; переходу до нового рівня цивілізації.
Методи соціальної регіональної політики:
➢ правове забезпечення соціального захисту населення, прийняття відповідних законодавчих та нормативних актів;
➢ прямі державні витрати із бюджетів різних рівнів на фінансування соціальної сфери (розвиток освіти, науки, медичне обслуговування, охорона навколишнього середовища тощо);
➢ соціальні трансферти у вигляді різного роду соціальних субсидій;
➢ впровадження ефективної прогресивної системи оподаткування індивідуальних грошових доходів населення;
➢ прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці;
➢ створення мережі центрів служб зайнятості й бірж праці;
➢ встановлення соціальних і екологічних нормативів і стандартів; контроль за їх дотриманням;
➢ державні програми з вирішення конкретних соціальних проблем (боротьба з бідністю, освітні, медичні, екологічні та інші);
➢ державний вплив на ціни та ціноутворення;
➢ обов'язкове соціальне страхування в різних формах;
➢ пенсійне забезпечення;
➢ розвиток державного сектору економіки та виробництво суспільних товарів і послуг;
➢ підготовка та перепідготовка кадрів;
➢ організація оплачуваних громадських робіт;
➢ соціальне партнерство.
Одним із важливих методів впливу на управління соціальним розвитком з боку держави є встановлення соціальних стандартів і гарантій та здійснення контролю за їх дотриманням [4]. Державні соціальні стандарти – встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій. Державні соціальні гарантії – встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму.
Прожитковий мінімум – вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.
Соціальні норми і нормативи – показники необхідного споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг та забезпечення освітніми, медичними, житлово-комунальними, соціально-культурними послугами.
Ринкова трансформація економіки України неможлива без створення надійної соціальної бази її здійснення. Соціальна база ринкового реформування – соціальні верстви і групи, зацікавлені в проведенні реформ, які сприяють їхній реалізації шляхом трудової і політичної активності.
У широкому розумінні опорою реформування є середній клас. Його ключовими характеристиками є: особиста свобода, самостійна економічна діяльність, наявність власності, рівень доходів, професія, спосіб і якість життя, роль у суспільстві
Соціальний захист населення необхідно розглядати як систему законодавчо закріплених економічних, соціальних, правових гарантій та заходів (сукупність організаційно-правових форм та видів) щодо захисту населення від соціальних ризиків; складову соціальної політики і цілеспрямовану діяльність державного, приватного та недержавного некомерційного секторів економіки з метою забезпечення добробуту, умов для гідного життя людини, розвитку її особистості й соціальної стабільності в суспільстві.
Об’єктами регіонального соціального захисту виступають усі верстви населення регіону (без винятку), а суб’єктами – державний, приватний та третій (недержавний, некомерційний) сектори економіки.
Соціальному захисту населення властиві різні організаційно-правові форми як способи організації системи. Основними формами регіонального соціального захисту населення є соціальна допомога та соціальне страхування. Основна відмінність між ними полягає в джерелах фінансування, функціях і ролі держави в їх організації та діяльності. Форми соціального захисту можуть приймати наступні види: соціальні виплати (пенсії, допомоги, компенсації, стипендії), пільги, субсидії й соціальні послуги.
Між поняттями соціального забезпечення та державного соціального захисту населення існує тотожність. Соціальне забезпечення складається з сукупності державних організаційно-правових форм (державного соціального страхування та соціальної допомоги) й видів соціального захисту населення.
В системі регіонального соціального захисту необхідно враховувати наявність різноманітних соціальних ризиків. Класифікаційні ознаки соціальних ризиків та їх види такі: сфера діяльності суб’єктів ризику (професійні та побутові); кількість настання ситуацій ризику (одноразові та багаторазові); характер наслідків для суб’єктів (негативні та нульові); характер обліку (внутрішні та зовнішні); масштаб події або рівень виникнення (мікрорівень, галузеві, міжгалузеві, регіональні, державні та глобальні). Рекомендована класифікація соціальних ризиків надасть можливість більш повно розкрити сутність соціального ризику й обґрунтувати напрямки розвитку системи соціального захисту населення [5].
Існують певні недоліки стосовно нормативно-правових актів з соціального захисту населення: безсистемність та розгалуженість, особливо в системі державної соціальної допомоги; недостатнє регулювання діяльності громадських організацій на ринку соціальних послуг; ускладнена структура органів управління соціального захисту населення на усіх рівнях: держава – регіон. Проблеми в системі державної соціальної допомоги, перш за все, пов’язані з низьким рівнем фінансування; зрівняльним підходом до надання різних видів соціальної допомоги, передусім пенсій і пільг; безадресним порядком та розгалуженістю системи забезпечення різними видами соціальної допомоги; наявністю постійної заборгованості по деяких видах соціальної допомоги. За таких умов сучасна система соціального захисту населення не виконує повною мірою свою економічну функцію.
Існуючий постійний дефіцит бюджетних коштів на фінансування заходів з соціального захисту населення як у регіонах, так і в Україні в цілому потребує впровадження нових форм та видів соціального захисту й пошуку альтернативних джерел фінансування соціальної сфери. Одним із шляхів залучення коштів та інших ресурсів до соціальної сфери й удосконалення системи соціального захисту населення регіону є впровадження такої форми соціального партнерства як співробітництво органів місцевого самоврядування з недержавними некомерційними організаціями (насамперед, громадськими організаціями). Впровадження та подальший розвиток цієї форми партнерства має такі економічні переваги: залучення додаткових позабюджетних коштів у соціальну сферу регіону; можливість надання нестандартних соціальних послуг, які не можуть бути забезпечені державними та муніципальними соціальними службами у зв’язку з жорсткою регламентацією їх діяльності; залучення до роботи волонтерів; підвищення якості та обсягів надання соціальних послуг.
Для вдосконалення системи моніторингу соціальних проектів органами місцевого самоврядування застосовується перелік показників та форми звітності громадських організацій, основною метою впровадження яких є регулярне отримання оптимальної кількості єдиних для всіх організацій даних та можливості проведення об’єктивної оцінки співробітництва. За допомогою вдосконалення звітності виконавчі органи місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій можуть більш швидко й ефективно здійснювати на постійній основі моніторинг діяльності громадських організацій у рамках соціальних проектів – переможців конкурсу. Це надає можливість органам місцевого самоврядування сформувати достатню інформаційну базу та за її допомогою оцінювати як поточний стан виконання соціального проекту громадською організацією, так і його динаміку, й виявляти переваги чи недоліки цієї форми соціального партнерства.