Попередня сторінка Зміст Наступна сторінка Електронні посібники ВНТУ
8.3 Методологічні підходи до оцінки рівня життя населення регіону
Життєвий рівень населення певного регіону, або якість життя його населення, є важливим аспектом регіонального розвитку як для зміцнення соціально-економічної стійкості регіону, виявлення регіонів з напруженою соціальною ситуацією, так і для подальшого соціально-економічного зростання регіонів.
Поняття «рівень життя населення» є складною економічною категорією, яка не може бути оцінена за допомогою одного показника. Багато дослідників як вітчизняних, так і закордонних, для оцінки рівня життя населення застосовують систему показників, яка включає в себе від 3 до 12 аспектів, що формують рівень життя населення, які в свою чергу описуються 20-70 показниками. [1, с. 184].
Рівень і якість життя – інтегровані показники соціально-економічного розвитку як країн, так і їх регіонів. Для визначення рівня життя в різних країнах експерти використовують поняття індекс розвитку людського потенціалу, або скорочено – індекс людського розвитку (ІЛР). Цей показник запропонований ООН у 1990 р. як інтегрована оцінка рівня цивілізованості країни.
Індекс людського розвитку має такі три складові:
1) тривалість життя населення;
2) рівень освіти;
3) обсяг ВВП на душу населення.
Задані граничні значення для кожного показника: тривалість життя – 25-85 років; рівень освіти – 0-100 % (кількість років, які провів в режимі навчання після 15 років «середній громадянин»); ВВП – від 200 до 4000 дол. США. Низьким при цьому вважається ІЛР, менший за 0,5, високим – 0,9-1.
Економічна комісія ООН, оцінюючи життєвий рівень населення Європи, надає перевагу такому показнику, як кількість товарів та послуг, які населення змогло отримати. Еталонна величина складає 100 %.
Рівень життя населення – ступінь задоволення матеріальних, духовних та соціальних потреб людей. Поняття якість життя конкретизує категорію «рівень життя (ІЛР)». В ООН було запропоновано комбінований показник – індекс якості життя, який характеризує: рівень освіти; медичного обслуговування; тривалість життя; ступінь зайнятості населення; його платоспроможність; доступ до політичного життя тощо.
Конкретними показниками є: кількість автомобілів, телефонів, квадратних метрів житла, лікарняних ліжок тощо на одну людину (на тис. населення), якість медичного обслуговування, рівень шуму (децибел), швидкість руху в години пік та ін.
З метою забезпечення нормального рівня життя держава визначає розмір прожиткового мінімуму, який є базовим державним соціальним стандартом. При аналізі прожиткового мінімуму розрізняють: фізіологічний мінімум – вартість товарів та послуг, необхідних для задоволення тільки основних фізіологічних потреб, причому протягом відносно короткого періоду, практично без придбання одягу, взуття, інших непродовольчих товарів; соціальний мінімум (бюджет мінімального достатку) – мінімальні норми задоволення фізіологічних, соціальних і духовних потреб. Це вартість товарів та послуг, які суспільство визнає необхідними для збереження прийнятного рівня життя.
Прожитковий мінімум визначається на основі так званого кошика споживача. Кошик споживача – вартість стандартного набору товарів та послуг масового вживання середнього споживача в конкретній країні в певний час.
Розрізняють систему зведених показників, які розраховуються для всього населення на основі макроекономічних показників (таких як національний дохід і валовий внутрішній продукт), і систему показників рівня життя різних соціально-економічних груп населення на основі вибіркових обстежень бюджетів сімей (таких як доходи, витрати, споживання окремих видів продуктів та ін.).
Методикою для оцінки рівня життя населення передбачається така система зведених вартісних показників:
➢ ВРП на душу населення;
➢ НД на душу населення;
➢ загальне споживання населенням матеріальних благ і послуг на душу населення і всього;
➢ реальні доходи на душу населення в цілому і за окремими соціальними групами;
➢ реальні доходи з обліком суспільних послуг на душу населення в цілому і за окремими соціальними групами;
➢ реальна заробітна плата робітників і службовців;
➢ індекс вартості життя (індекс споживчих цін) в цілому і за окремими соціальними групами.
Кожний з наведених показників має свою специфіку і характеризує різні обсяги і види доходів. Особливе місце серед них посідає показник, що має назву індекс вартості життя,який широко використовує світова практика. Категорія «індекс вартості життя» – це індекс роздрібних цін спеціального набору товарів і послуг, що входить в бюджет середнього споживача (споживчий кошик) і становить його прожитковий мінімум. Зазвичай індекс вартості життя ототожнюється з індексом споживчих цін.
Зміна вартості життя залежить від зміни споживчих цін і структури споживання. Проблемою, що виникає при розрахунку індексу вартості життя, є визначення фіксованого набору предметів споживання (споживчий кошик) для різних груп населення. При його розрахунку можливим є використання двох підходів. Перший базується на встановлених нормативах споживання, тому і має назву нормативний; другий передбачає визначення споживчого кошика на основі фактичної структури споживчих витрат, яка встановлюється за показниками сімейних бюджетів – це статистичний підхід. На практиці, а саме в регіональному аналізі, перевага віддається останньому методу.
Інтегральна оцінка життєвого рівня населення регіону є важливою та вирішує проблеми, що виникають у разі дослідження регіональних відмінностей у рівні життя населення. По-перше, можна застосувати майже будь-яку, у межах практичної необхідності, кількість первинних показників, щоб оцінити всі основні характеристики рівня життя населення регіонів України. По-друге, побудувати ієрархічну систему показників, яка дасть чітку відповідь, за рахунок яких аспектів той чи інший регіон має високий або навпаки низький рівень життя населення. По-третє, використання інтегрального показника може забезпечити динамічну порівнянність, тобто у майбутньому отримати співставний ряд динаміки показника, що характеризує рівень життя населення регіону [6, c. 31].
Головна ідея розробки регіональних індексів полягає у тому, що розробка методики побудови інтегрального показника рівня життя населення регіонів України є найбільш вдалим рішенням оцінки міжрегіональних розбіжностей рівня життя.
При побудові інтегральних показників, зокрема регіонального індексу людського розвитку необхідно використовувати не лише позитивні характеристики (стимулятори) рівня життя, а й негативні індикатори (дестимулятори) рівня життя населення (наприклад, стан злочинності, кількість хворих на туберкульоз тощо), останні містять досить цінну інформацію щодо перебігу небажаних, проте наявних процесів у регіонах, то їх урахування для України є актуальним.
Ще одним аргументом розширення інформаційної бази індексу рівня життя є те, що такий важливий та універсальний показник розвитку суспільства повинен мати надлишкову інформативність, що є надійною гарантією проти його викривлення в бік завищення чи заниження. Так, наприклад, розрахунки індексу людського розвитку, що проводиться ООН лише за чотирма показниками, роблять визначальним їх потенційний внесок у кінцевий результат, що у випадку недостовірності інформації щодо будь-якої з базових характеристик істотно змінює місце країни в загальному переліку, спричиняючи цілком обґрунтоване невдоволення [7, c. 24].
Оцінка рівня життя населення регіонів України проводиться за аспектами, що визначені як основні для категорії рівня життя населення:
1. Матеріальний добробут населення.
2. Умови життя населення.
3. Соціальне середовище.
Така методика передбачає проміжний етап – побудову узагальнюючих індикаторів, які характеризують кожен з основних аспектів рівня життя населення регіонів. Це дає змогу уникнути надмірного інформативного обтяження основного показника під час забезпечення достатньо комплексного підходу до характеристики регіональних особливостей та мінімізації впливу випадкових обставин.
Система показників, що характеризують рівень життя населення регіонів України визначена як ієрархічна структура, на верхньому щаблі якої – узагальнюючий інтегральний показник, на нижньому – складові показники, які корелюють між собою [8, c. 31]. Кожний показник системи має самостійне значення і водночас є складовою узагальнюючого показника.
Матеріальний добробут населення найбільш повно характеризує масштаби розшарування населення за рівнем доходів, витрат і майнового стану, яким визначається соціальний статус особи або соціальної групи в соціально-економічній структурі суспільства.
Для оцінки цього аспекту рівня життя населення регіонів України вченими Інституту демографії та соціальних досліджень визначені такі показники: середньомісячна заробітна плата, пенсія, питома вага працівників і пенсіонерів, які отримують мінімальну заробітну плату, співвідношення середньої зарплати та середньої пенсії, кількість введеного в експлуатацію житла, питома грошових доходів і вага доходу від особистого підсобного господарства у сукупному доході, рівень та глибина бідності, забезпеченість приватними автомобілями, питома вага сукупних витрат на харчування, послуги, заощадження, придбання нерухомості тощо [ 1, с. 193].
Бідність як соціально-економічна категорія нерозривно пов’язана з загальним рівнем життя населення регіону. Визначення критеріїв бідності та шляхи її зниження є невід’ємною складовою всіх національних стратегій і програм підвищення рівня життя наслення. Показники бідності, що використовуються для характеристики рівня життя регіонів України об’єднує аналіз рівня та глибини бідності.
Включений до блоку коефіцієнт Джині дає можливість кількісно оцінити ступінь нерівномірності розподілу населення за рівнем доходів (чим ближче значення коефіцієнта до 1, тим вищий рівень нерівномірності та навпаки) в середині країни [9, с. 35].
Умови проживання населення. Головною характеристикою умов проживання населення є кількісні (загальна площа житла) та якісні (обладнання житла зручностями) показники, які дають уяви про житлові умови населення регіону. Другою за вагомістю характеристикою умов проживання населення є розвиненість соціальної інфраструктури, основна мета розвитку якої – надання максимальній кількості мешканців регіону благ та послуг високої якості відповідно до науково обґрунтованих нормативів або фактичних потреб (відповідно до Закону України «Про державні соціальні стандарти та соціальні гарантії» розробляється державний класифікатор соціальних стандартів та нормативів): рівень урбанізації, забезпеченість житлом, частка міського та сільського населення у будинках з опаленням, водогонном, газом, щільність автомобільних доріг, кількість лікарняних ліжок, телефонів тощо [1, с. 194].
За сучасних умов в Україні показники щільності, урбанізації та питомої ваги населення в містах зі 100 та більше тисячами мешканців є такими, що визначають значну частку варіації умов життя населення у регіональному розрізі завдяки значній різниці умов проживання сільського та міського населення. Зазначені показники можна віднести до групи стимуляторів, що характеризують доступ населення до мережі об’єктів соціальної інфраструктури.
Наступну групу показників складають індикатори комфортності житла, які доцільно розглядати окремо для сільських та міських населених пунктів, оскільки індикатори комфортності житла в сільській місцевості інші і мають нижчі порогові значення.
Наступна група показників характеризує забезпечення населення регіонів найбільш необхідною інфраструктурою, тобто лікарнями та можливістю отримати невідкладну допомогу. До цієї ж групи входять показники забезпечення та доступності зв’язку, оскільки ці показники дуже тісно пов’язані. Наявність лікарні або швидкої допомоги без наявності можливості швидко з ними зв’язатися значно ускладнює умови проживання населення.
Соціальне середовище. Складовими цього блоку є соціальне самопочуття та соціальна напруга. Посилення соціальної нестабільності та напруженості в суспільстві зумовлено дією таких чинників:
➢ зростанням чисельності бідного населення, що втратило надію на поліпшення свого матеріального добробуту у майбутньому;
➢ зростанням тривалого безробіття, яке у поєднані з першим чинником стимулює поширення таких негативних явищ, як злочинність, проституція, наркоманія тощо;
➢ затримками з виплатами заробітної плати, різноманітних допомог.
Виходячи з необхідності використання показників, які найбільш коректно характеризують вищезгадані явища, до переліку показників цього блоку відносяться, зокрема: питома вага бідних за самооцінкою, коефіцієнт злочинності, кількість самогубств, хворих, абортів, шлюбів та розлучень, безробітних, заборгованість по зарплаті тощо [1, с. 195].
На регіональному рівні кожен аспект рівня життя населення однаково важливий. Неможливо компенсувати поганий рівень матеріального добробуту якісним соціальним середовищем або гарними умовами проживання і навпаки. Кожен показник системи має самостійне значення і водночас є складовою узагальнюючого показника.
Останнє десятиріччя розвитку економіки України засвідчило, що рівень життя населення підвищується досить повільно, до того ж посилюються процеси розшарування суспільства. Сучасна економічна ситуація дає державі необхідні ресурси для підвищення рівня життя населення, підтримки формування середнього класу та зниження бідності. Традиційне використання ресурсів економічного зростання переважно на розвиток економіки, без урахування соціальної складової та без належного регулювання процесів розподілу доходів, які б гарантували всім верствам населення отримання вищих доходів від економічного зростання, буде призводити до подальшого зменшення темпів зростання рівня життя, повної втрати віри населення в можливість змінити своє становище завдяки наполегливій праці, а отже, до небажання сприяти піднесенню економічної могутності держави.