Попередня сторінка          Зміст          Наступна сторінка      Електронні посібники ВНТУ

8.4 Диференціація доходів населення в регіональному вимірі та напрями удосконалення соціально-трудових відносин

Формування доходів і більшості базових можливостей населення регіону залежить від розвитку регіонального ринку праці. Звідси регіональна диференціація людського розвитку виявляється, зокрема, у різних рівнях безробіття та його тривалості. Варіація регіональних рівнів безробіття становить 102 % середнього по країні рівня (62 % без Києва та Севастополя). Неупереджена статистика протягом останнього десятиріччя фіксує найуразливіше становище мешканців аграрних областей. Сільське населення України, як і раніше, не має доступу до розвинених міських ринків праці, а регіональна диференціація віддзеркалює дискримінацію значної частини населення.

Не меншою є і диференціація рівнів працевлаштування зареєстрованих незайнятих громадян: розмах варіації становить 101,5 % середнього по країні рівня працевлаштування (без Києва та Севастополя – 42,8 %). Спостерігається доволі чітка обернена залежність між цими двома ознаками стану ринку праці, активність та кваліфікованість працівників служб зай­нятості слабо впливає на процес.

Високі регіональні розбіжності в оплаті праці, обумовлені галузевими відмінностями економіки регіонів і надмірною міжгалузевою диференціацією заробітної плати, створюють складні проблеми у забезпеченні єдиних національних стандартів рівня життя населення окремих регіонів, у подоланні бідності та становленні середнього класу в країні. З територіальною диференціацією заробітної плати пов’язані розбіжності в цінах, а отже, у купівельній спроможності заробітної плати працівників бюджетної сфери, соціальних трансфертів і зрештою державних соціальних гарантій в цілому.

Результати аналізу, проведенного дослідниками Інституту демографії і соціальних досліджень в кінці першого десятиріччя ХХІ ст., засвідчують про відносно привілейоване становище киян та мешканців Дніпропетровської та Донецької областей, де співвідношення середньої заробітної плати та регіонального прожиткового мінімуму становить відповідно 318,8 %, 218,1 % та 214,3 %. Найнижче співвідношення (155,5 %) спостерігається у Тернопільській області, у Чернігівській області цей показник становить 156,3 %, у Херсонській – 159,4 % [1, с.186]. Традиційна теза про нібито значно нижчий рівень життя населення західних регіонів України не підтверджується.

При цьому стурбованість викликає можливість домогосподарств забезпечувати свою життєдіяльність за рахунок заробітної плати.

Так, з урахуванням диференціації показника прожиткового мінімуму для осіб різного віку, результати аналізу засвідчують про таке [1, с.194]:

➢ мінімальний прожитковий рівень сім’ї з двома працюючими дорослими і однією дитиною віком до 6 і від 6 до 18 років за рахунок заробітної плати може бути забезпечений лише у 11 регіонах (м. Київ, Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Київська, Луганська, м. Севастополь, Миколаївська, Харківська, Одеська та Полтавська області), а в решти регіонів прожитковий мінімум не забезпечується;

➢ утримувати на рівні прожиткового мінімуму за рахунок заробітної плати сім’ю з двома працюючими дорослими і двома дітьми віком до 6 років можна лише у трьох регіонах (м. Київ, Донецька та Дніпропетровська області), а віком від 6 до 18 років лише у м. Києві;

➢ загалом у 12 регіонах (Сумська, Закарпатська, Черкаська, Чернівецька, Кіровоградська, Херсонська, Хмельницька, Житомирська, Чернігівська, Вінницька, Волинська, Тернопільська області) розміри заробітної плати не дозволяють двом працюючим дорослим утримувати дітей будь-якого віку навіть на мінімальному прожитковому рівні;

➢ у середньому по Україні сім’я з двома працюючими дорослими за рахунок заробітної плати може утримувати лише одну дитину, а утримувати трьох дітей неможливо в жодному з регіонів.

Регіональна диференціація заробітної плати визначається об’єктивними та суб’єктивними чинниками. До перших відноситься передусім специфіка регіональних економік, а до других – ступінь вміння і бажання місцевої влади впливати на ситуацію. Вкрай необхідний перехід від моделі конкурентоспроможності економіки, яка спирається на дешевизну (товарів, послуг і робочої сили) до моделі, орієнтованої на високу якість (товарів, послуг і робочої сили). Це позитивно позначиться на фінансовій стабільності регіонів України: призведе до зниження масштабів відпливу кваліфікованої робочої сили та збільшення доходів місцевих бюджетів через зростання обсягів прибуткового податку. Проте механічне підвищення оплати праці держава може забезпечити лише в бюджетній сфері, ризикуючи при цьому макроекономічною стабільністю і збалансованістю місцевих бюджетів, які фінансують більшість бюджетних установ. Підвищення мінімальної заробітної плати спричинить зростання середніх показників зарплати у недержавному секторі, але не миттєво, при цьому на малих підприємствах може зрости тінізація заробітків.

Для забезпечення дійсного зростання заробітної плати доцільно формувати ефективні стимули для роботодавців. Це може бути цільова підготовка кваліфікованої робочої сили коштом місцевих бюджетів або дольова участь роботодавця і місцевої влади у процесі такої підготовки, надання певних пільг та преференцій, що визначаються місцевими органами влади, спільна побудова гуртожитків тощо.

Ще один напрям – участь представників місцевої влади в тристоронніх переговорах за аналогією з організацією процесу соціального діалогу на національному рівні. Місцева влада може виступити захисником прав найманих працівників, необ’єднаних у професійні спілки або інтереси яких профспілки належним чином не захищають.

Окремою проблемою є вирівнювання доходів за допомогою соціальних трансфертів – субсидій, допомог тощо. Сьогодні формально за це все відповідають місцеві органи влади, виплати також формально здійснюються з місцевих бюджетів. Але політику визначає центральна влада, а фінансування реально здійснюється з державного бюджету, кошти з якого у вигляді субвенцій і дотацій спрямовуються до місцевих бюджетів. Ефективніше сконцентрувати всі функції варто на одному рівні або на центральному (Міністерство праці та соціальної політики призначає субсидії і допомоги та фінансує їх через систему Державного казначейства), або на місцевому (місцеві органи влади формують систему соціальної допомоги вразливим верствам населення і фінансують її виключно з місцевих бюджетів, хоча останні, безперечно, мають поповнюватися за рахунок дотацій вирівнювання).

Потребу у соціальній допомозі можна зменшити, якщо оподатковувати доходи сім’ї, а не індивіда, як це робиться у більшості економічно розвинених країн. За цих умов ще на етапі обчислення суми податку з доходів, враховуються потреби утриманців, інвестиції в освіту, житло тощо, і потреба в допомозі визначається на завершальній стадії, і, безперечно, поширюючись на значно вужче коло осіб. Але за таких умов значною мірою нівелюватимуться регіональні розбіжності в наявних доходах.

Таким чином, при ускладненні адміністрування прибуткового податку, спрощується адміністрування соціальних допомог.

В умовах фінансово-економічної нестабільності особливо збільшується кількість ситуа­цій, коли особи, які фактично є найманими працівниками, залишаються без захисту, передбаченого трудовими відносинами.

Зміни у статусі працівників пов'язані з існуванням неформальної економіки та прихованої зайнятості, де встановлення факту існуван­ня трудових відносин є ускладненим. Роботодавцями можуть використовуватися приховані трудові відносини шляхом їх маскування під інший вид правових відносин (цивільні, комерційні, кооперативні, сімейні тощо), а також строкові трудові договори з метою уникнення необхідності дотри­мання трудових прав працівника.

Відсутність захисту трудових прав можуть мати фінансові наслідки не лише для працівника, але також і для суспільства в цілому, оскільки від визна­чення статусу працівника залежать способи сплати податків (наприклад, податку з доходів фізичних осіб) і внесків до системи загальнообов'я­зкового державного соціального страхування. Відтак позбавлення пра­цівників трудового захисту призводить до скорочення інвестицій у люд­ський капітал та, відповідно, до зменшення можливостей збереження і розвитку трудового потенціалу.

Отже потребує посилення державного нагляду за додержанням законодавства про працю, за дотриманням положень щодо укладення трудових договорів. Основними напрямами модернізації соціально-трудових відносин, що сприятиме досягненню цілей концепції гідної праці, є:

➢ внесення змін до законодавства з метою забезпечення реалізації принципу поєднання гнучкості та захищеності у сфері праці, зокрема шляхом унормування тристоронніх трудових відносин (використання залученої праці), запобігання застосування умов тимчасової зайнятості до працівників, які зайняті на постійній основі або виконують роботи, що не є тимчасовими за своїм характером;

➢ уникнення втрати працівниками індивідуальних чи колективних трудових прав унаслідок структурних зрушень на регіональному ринку праці;

➢ зменшення можливостей приховування трудових відносин та полегшення вирішення спірних ситуацій щодо визначення статусу працівників у сфері зайнятості;

➢ подальший розвиток соціального діалогу в суспільстві шляхом забезпечення конструктивної взаємодії та взаємовигідної співпраці в рамках міжсекторного партнерства, включення соціальних суб¢єктів державного, приватного та громадського секторів до процесів досягнення узгоджених соціальних цілей та формування соціально відповідального бізнесу.