Модуль 3

Тема 6. Україна в ХІХ столітті

Після трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795 рр.) українські землі опинилися у складі двох держав

У складі  обох імперій на приєднаних українських землях запроваджувався новий адміністративно-територіальний поділ:

В Австрії був створений Коронний край – Королівство Галичини і Лодомерії (Володимирії) з центром у Львові. Проте в ньому штучно об’єднувалися західноукраїнські етнічні землі з частиною польських земель. Це стало причиною неприязні між польським і українським населенням, оскільки австрійські урядовці при вирішенні різноманітних питань надавали перевагу більш підготовленим полякам, хоча із 3,5 млн. населення краю 2,4 млн. становили українці. До того ж адміністративні кордони Коронного краю неодноразово довільно змінювалися.

В Росії на приєднану Правобережну Україну було поширено загальноросійський адміністративний устрій. Вона поділялася на Волинську, Київську, Подільську губернії. Адміністративний поділ не враховував специфічних особливостей окремих її регіонів і не визначав точних меж губерній та повітів. Царський уряд залишив у силі польські закони. Діловодство велося російською і польською мовами, що призводило до значних ускладнень в їх роботі. Найперше – не було кадрів. В Брацлавській губернії через відсутність урядовців у місцевих судах справи не слухалися іноді протягом кількох місяців. Процвітали хабарництво і підкуп. Красномовний факт – Микола І дав таємне завдання дізнатися, хто з усіх його губернаторів не бере хабарів. В Україні таким виявися лише один Київський цивільний губернатор І.Фундуклей. Цар був здивований, але пояснив: “Не бере, бо дуже багатий”.

Українські землі у складі Російської та Австрійської імперій

Зверніть увагу: Включення західноукраїнських земель до складу Австрійської імперії збіглося з періодом прогресивних реформ у цій державі, які здійснювалося в кінці XVIII ст. двома цісарями Марією Терезою та Йосифом ІІ. Їх патентами (указами) було: скасовано особисту залежність селянина від поміщика (1782 р.); сільським громадам надано право самоврядування (1784 р.); запроваджено 3-денну панщину (1785 р.); введено обов’язкову військову повинність та централізований рекрутський набір; підпорядковано церкву державі, ліквідовано орден єзуїтів; зрівняно в правах католицьку, протестантську та уніатську церкви; проголошено загальну середню освіту, в початковій школі на рідній мові, школа фінансувалася державою; відкрито Львівський університет.

Проте реформи тривали недовго. Після смерті Йосифа ІІ модернізація припиналася, а соціально-економічне становище населення, особливо селян, стало нестерпним. Дійшло до того, що власне господарство не давало селянину можливості забезпечити мінімальні потреби сім’ї. Середня тривалість життя не перевищувала 30-40 років. Значна маса українського населення виснажувалася й вимирала. Практично українські землі ставали колоніальним придатком промислово розвинутих центральних та західних провінцій імперії.

В Російській імперії соціально-економічне становище переважної більшості населення як новоприєднаних, так і старих губерній характеризувалася крайнім політичним безправ’ям, національним гнітом та економічним зубожінням. Модернізаційні процеси, що розпочалася з селянської реформи 1861 р. і могли спричинитися до покращення соціально-економічного становища, проводилися із запізненням, залишилися обмеженими, непослідовними, незавершеними, суперечливими і не мали системного характеру. Соціально-економічні утиски, переважної частини населення українських земель викликали активну протидію:

 Запам’ятайте:

Криза феодальної системи господарства, посилення соціального та національного гніту, вплив прогресивних ідей Західної Європи сприяли  появі різноманітних суспільно-політичних і громадських організацій, які шукали шляхи гармонізації суспільного життя, розв’язання назрілих соціально-економічних проблем.

Такими українськими організаціями того часу були:

Непослідовність і незавершеність реформ 60-70-х років та різниця в соціально-економічному розвитку регіонів України в складі Російської імперії сприяли переходу головного аграрного сектора економіки на капіталістичний лад як пруським (уповільненим), так і американським (прискореним) шляхом, що зумовило:

Промисловий розвиток України мав свої особливості. Підприємства, що виробляли готову продукцію, складали лише 15% від загальної кількості, решта ж тільки видобували сировину, виробляли вузли та складові частини.  Це зумовлювало залежність української промисловості від центру.

Важливим наслідком аграрної реформи 1861 року, яка звільнила селян від кріпосної залежності, стала втрата українським селянством понад 15% від загальної площі землі, що була раніше в їх користуванні, та обтяження селянських дворів непомірними поборами (викупними платежами, подушним і поземельним податком, натуральними повинностями). Правда, на Правобережжі уряд, який небезпідставно не довіряв польській шляхті, що зберегла тут значні землеволодіння, надав селянам землі на 18% більше, ніж в інших регіонах, але за вищою ціною.

В обох імперіях українське населення потерпало від національного гніту. Українська мова ігнорувалася. Навчання в школах велося російською, німецькою, польською, угорською чи румунською мовами. В установах не приймалися до розгляду будь-які заяви чи документи, писані українською мовою, замінювалися географічні назви. Особливо вперто і послідовно з українством боровся російський царат.

У липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Петро Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Друкувати «малороссийским наречием» дозволялося лише художні твори. Валуєв заявив, що української мови «ніколи не було, нема і бути не може». Незабаром після цього громади було розпущено, перестала видаватися «Основа» (скоріше, однак, через брак підписувачів, ніж через репресії), а ряд українських діячів заслали у віддалені частини імперії.

У травні 1875 р. колишній член київської громади, багач і консерватор Михайло Юзефович надіслав до Петербурга петицію, в якій стверджував, що українофіли перетворилися на підривну організацію й ведуть серед селян пропаганду незалежності України. На довершення донощик додав, що українофіли поширюють антиросійську агітацію в Галичині й що весь їхній рух — не що інше, як австро-німецька змова. Реакцію уряду неважко було передбачити. Стурбований Олександр II призначив імператорську комісію, куди ввійшов і Юзефович, яка рекомендувала цілком заборонити ввезення і публікацію українських книжок, користуватися українською мовою на сцені (на інші мови було перекладено навіть слова українських пісень, які виконувалися в театрі), а також закрити «Киевский Телеграф» і припинити субсидування галицької проросійської газети «Слово». Міністерство освіти дістало розпорядження заборонити викладання в початкових школах будь-яких дисциплін українською мовою, вилучити із шкільних бібліотек книжки, написані або українською мовою, або ж українофілами, замінити вчителів-українофілів на росіян. І нарешті, комісія пропонувала ліквідувати київську громаду й заслати ряд українських діячів, насамперед Драгоманова та Павла Чубинського. Словом, намагання паралізувати український рух ставали більш систематичними та безжальними, ніж заходи, передбачені валуєвським циркуляром. Олександр II, що відпочивав у німецькому містечку Емс, прийняв усі рекомендації комісії, і 18 травня 1876 р. набув чинності Емський указ.