Модуль 5

Тема ІI. Радянська Україна в І945-І99І рр.

Наслідки Великої Вітчизняної війни для України

Отже, Друга світова війна мала для України не лише нищівні наслідки. Повоєнна Україна у багатьох важливих відношеннях виявилася дуже відмінною від тієї, якою вона була раніше. Значно розширилися її кордони, зросла політична й економічна вага в СРСР, докорінно змінився склад населення і, що найважливіше, вперше за багато століть усі українці опинилися в межах однієї держави.

Відбудова зруйнованого війною народного господарства країни мала здійснюватися протягом 4 п’ятирічки (1946-1950рр.).Як і в 30-ті роки, четверта п'ятирічка дала неоднозначні результати. Зусилля, спрямовані на відбудову важкої промисловості, що поглинули 85 % капіталовкладень, принесли дивовижні успіхи. У 1950 р. промислове виробництво в Україні на 15 % перевищувало рівень 1940 р. У Західній Україні, де до війни важкої промисловості практично не існувало, прогрес у цій галузі особливо вражав: до 1950 р. промислове виробництво у краї зросло на 230 %. У 1950-х роках Україна знову стала однією з провідних індустріальних країн Європи. Вона виплавляла більше чавуну на душу населення, ніж Великобританія, Західна Німеччина та Франція, а за видобутком вугілля майже дорівнювалася до Західної Німеччини. Однак хоч українська промисловість порівняно з довоєнним періодом стала навіть потужнішою, її частка у загальному промисловому виробництві Радянського Союзу впала, оскільки нові індустріальні центри, що виникли за Уралом, розвивалися ще швидшими темпами.

Зростання промисловості, проте, не привело до підвищення життєвого рівня. Традиційне для радянського режиму нехтування випуском товарів споживання дійшло до крайнощів: купити пару взуття, зубну щітку чи навіть буханець хліба було проблемою. На 1950 р. легка промисловість ледве досягла 80 % довоєнного рівня. Купувати продукти споживання стало ще складніше внаслідок грошової «реформи» 1947 р., що девальвувала карбованець і «з'їла» особисті заощадження.

Але ніде невдачі відбудови не виявилися з такою очевидністю, як у сільському господарстві — цій хронічно хворій галузі радянської економіки. Втративши під час війни більшу частину поголів'я худоби й техніки, сільське господарство зазнало ще страшніших руйнувань, ніж промисловість. Крім того, другорядне значення, якого надавали цій галузі радянські планувальники, і згубна сільськогосподарська політика радянських чиновників відчутно перешкоджали виправленню становища на селі. Ніби цього було мало, у 1946 р. прийшли катастрофічна посуха й голод. Тому і результати відбудови сільського господарства виявились досить скромними. На 1950 р. воно досягло близько 60 % рівня 1940 р.

Після смерті Сталіна (1953 р., 5 березня) серед його соратників почалась запекла боротьба за владу. Тільки у вересні 1953 р. І секретарем ЦК КПРС було обрано М.С.Хрущова, який з 1938 по 1947 рік обіймав посаду І секретаря Компартій України.

Росіянин Хрущов народився в невеликому селі на межі Росії та України. Життєрадісна людина, але типовий партійний апаратник, він піднісся на вершину влади завдяки неабиякій спритності та рабському плазуванню перед Сталіним, а також вакансіям у партійній ієрархії, що їх створювали чистки. У 1938 р. його послали на Україну, щоб завершити «Велику чистку» й почати відбудову української компартії. Через рік він контролював процес включення Західної України до Радянського Союзу. А в повоєнні роки Хрущов наглядав за відбудовою економіки, повторним включенням Західної України до складу СРСР і боротьбою з українськими націоналістами. Хоча Хрущов був безжальним виконавцем сталінських вказівок, він здобув деяку особисту популярність завдяки увазі, яку звертав на «місцевий колорит», часто з'являючись в українських вишиванках і демонструючи замилування українськими піснями. Серед представників радянської верхівки М.Хрущов вирізнявся темпераментом, почуттям гумору та здатністю виголошувати промови, які потім розтягалися на цитати. Його загрози показати США "кузькіну мать", "печь ракети, как сосиски" викликали позитивну реакцію слухачів. Він став героєм безлічі анекдотів, його промови на з’їздах викликали захоплення присутніх. На відміну від Сталіна, він здавався живим, звичайним, створював ілюзію доступності влади.

Переїхавши до Москви у 1949 р., Хрущов зберіг тісні взаємовигідні стосунки зукраїнською компартією. Тому вона стала першою республіканською парторганізацією, яка підтримала його в боротьбі за владу й залишалася для нього надійною опорою. Хрущов віддячив послугою за послугу. Через кілька місяців після смерті Сталіна за звинуваченням у русифікації вищої освіти на Західній Україні та дискримінації місцевих кадрів було усунуто з посади першого секретаря КПУ малопопулярного російського шовініста Леоніда Мельникова. Натомість було призначено Олексія Кириченка, першого на цій посаді українця (відтоді першими секретарями КПУ призначатимуться тільки українці). Високі пости отримали також інші українці: Дем'ян Коротченко очолив уряд республіки, Никифор Кальченко — Раду Міністрів. Правління «трьох «К» підсилювалося іншими призначеннями, які імпонували українцям.

 Свою діяльність на вищий партійній посаді М.Хрущов розпочав із засудження методів сталінського керівництва на ХХ з’їзді КПРС у 1956 р. Почався період певної лібералізації радянської тоталітарної системи і спроб її реформування. На думку Хрущова, система, створена в СРСР, була справедливою та історично виправданою, здатною до прогресу. Її треба було позбавити репресивних перекручень, сталінських методів керівництва. Цей процес дістав назву десталінізації.

Проти існуючих порядків виступили шестидесятники – ядро українського дисиденства.

Поети: Л.Костенко, В.Симоненко, І.Драч, М.Вінграновський. Критики: І.Дзюба, І.Світличний, Є.Сверстюк; художник А.Горська, режисер Лесь Танюк, кінорежисер С.Параджанов, історик В.Мороз, журналіст В.Чорновіл, генерал П.Григоренко, слюсар І.Гель та інші.

При всій історичній значущості процес десталінізації відбувався як процес ліквідації найбільш негативних проявів тоталітарного режиму і не торкався його суті. Вже наприкінці 50-х років десталінізація уповільнилась, численні проблеми суспільства, пов’язані з наслідками сталінізму, не були вирішені. Так, наприклад:

У 1954 р. з метою відзначення російсько-українського партнерства по всьому Радянському Союзу з надзвичайною помпезністю були проведені святкування трьохсотої річниці Переяславської угоди. На додаток до численних урочистостей, публікацій та незліченних промов ЦК КПРС оприлюднив тринадцять «тез», у яких доводилася непохитність «вічного союзу» українців із росіянами. Щоб підкреслити ті великі переваги, що їх приніс Україні союз із Москвою, святкування річниці Переяслава вінчав акт передачі Криму від Російської Федерації Україні — як «свідчення дружби російського народу».

Але кримський «подарунок» був не таким доброчинним актом, як спочатку здавалося. По-перше, оскільки півострів був історичною батьківщиною кримських татар, що їх вигнав Сталін під час Другої світової війни, росіяни не мали морального права дарувати, а українці приймати цей дар. По-друге, через наближеність та економічну залежність від України Крим природно утримував з нею сильніші зв'язки, ніж з Росією. Нарешті, приєднання Криму звалило на Україну ряд економічних і політичних проблем. Депортація татар у 1944 р. спричинилася до економічного хаосу в регіоні, й компенсувати втрати довелося з київського бюджету. Ще важливішим було те, що, за даними перепису 1959 р., в Криму проживало близько 860 тис. росіян і лише 260 тис. українців. І хоч після 1954 р. Київ намагався переселити до цього регіону українців, росіяни, багато з яких агресивно відкидали усяку форму українізації, лишилися тут переважною більшістю. В результаті кримський «подарунок» помітно посилив присутність росіян в Українській республіці. В цьому розумінні він, без сумніву, став належним відзначенням Переяславської угоди.

Заходи КПРС та уряду СРСР в сфері економіки ( кінець 50-х – перша половина 60-х рр.)

Хоч хрущовські реформи не виправдали пов'язаних з ними сподівань, гідне подиву зростання валового національного продукту СРСР, що аж до 70-х років перевищував показники Сполучених Штатів Америки, сприяло піднесенню життєвого рівня й різко контрастувало з періодом сталінського правління. Так, в Україні між 1951 - 1958 рр. прибутки середнього робітника зросли на 230 %. Найбільше підвищення прибутків відносно інших категорій населення отримав стражденний колгоспник. Інакше кажучи, за Сталіна рівень особистого споживання зростав щороку на І%, а за Хрущова —на 4%.

Завдяки тому, що в сільськогосподарське виробництво було включено мільйони гектарів додаткових земель, зросли кількість і асортимент продуктів харчування. Нарешті раціон середньої радянської сім'ї, що звичайно складався з таких основних продуктів, як хліб і картопля, розширився до більш-менш регулярного споживання овочів і м'яса. В крамницях з'явилися навіть такі екзотичні делікатеси, як цитрусові. В далекі села проклали дороги, підвели електрику. В містах основною проблемою залишався брак житла, головним чином через щорічний приплив до них 2,5 млн. чоловік. Проте хоча життєвий рівень ще далеко відставав від західного, для радянських людей, які не мали великих сподівань і порівнювали свій сучасний стан з недавнім і жахливим минулим, ці зміни були значним кроком уперед.

Політику реформування в Україні підтримували Перші секретарі ЦК КПУ:

1953-1957 рр. - О.Кириченко

1957-1963 рр. – М.Підгорний

1963-1972 рр. - П.Шелест

Вони хоч несміливо, не послідовно виступали за:

• надання Україні більших прав у внутрішній та зовнішній політиці;
• розширення вживання української мови;
• розвиток української літератури, мистецтва.

Найбільш наполегливим в цьому плані виявився П.Ю.Шелест. Його курс дратував Москву. Він був усунутий з посади І секретаря ЦК КПУ. Л.І.Брежнєв закинув йому надмірну самостійність, місництво, прояви націоналізму. Книга Шелеста “Україна наша радянська” (1970 р.) зазнала гострої критики за “ідеологічні помилки” та “ідеалізацію минулого”, за обстоювання самобутності УРСР. Видана 100 тисячним тиражем вона була заборонена для поширення і вилучена із бібліотек.

Оскільки результати сміливих експериментів М.Хрущова були неоднозначними, а часто просто негативними, на початку 60-х років ХХ ст. в середовищі вищих функціонерів КПРС склалася антихрущовська опозиція, очолювана Л.І.Брежнєвим. В результаті у жовтні 1964 року М.Хрущова було усунуто з посади і відправлено на пенсію. Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано Л.Брежнєва. З іменем цього партійного лідера пов’язаний період, якій у радянській історій дістав назву "періоду застою".

Загострення кризи радянської системи

Термін «радянська система» означає сукупність основних елементів радянської держави і суспільства, особливостей. притаманних соціалізму.

Радянська система склалася і зміцніла в 20-30-ті роки. В 1965-1985 рр. вона зазнала гострої кризи, з якої було два виходи: або радикальні реформи, або часткові зміни, що не зачіпали засад системи, допомагали пом’якшити наслідки кризи, але не ліквідували її причин. Керівництво СРСР (і України) обрало другий шлях. Цей вибір визначив характер кризового двадцятип’ятиріччя: повільного, хворобливого, болісного для суспільства самознищення радянської системи, що не змогла подолати кризу. В історії Радянського Союзу (а також в історії України) цей період дістав назву періоду застою.

Криза будь-якої політичної системи – явище складне, форми її прояву – численні і строкаті.

Криза в економіці

Політико-ідеологічна криза радянської системи

Криза в соціальних відносинах

Радянський Союз, який все ще відігравав у світі роль наддержави, підтримував свій міжнародний престиж лише завдяки гонці озброєнь, в якій він намагався будь-якою ціною не відстати від Сполучених Штатів Америки, утримати горезвісний "паритет" озброєнь. Військові витрати  страшним тягарем лягали на економіку країни. Економічні показники СРСР погіршувалися з кожним роком. Престаріле керівництво країни (середній вік членів Політбюро на початку 80-х рр. складав 73,6 років) було вже нездатним адекватно оцінювати ситуацію у світі. Перша особа у керівництві  - Генеральний секретар ЦК КПРС Л.І.Брежнев (1906-1982) в останні роки свого життя почав помітно маразмувати: посилилась і стала помітною хвороба Паркінсона, стан здоров’я погіршувався з кожним роком. Щоб приховати цей факт від народу, на центральному телебаченні була навіть створена група професіоналів, яким доручалося "монтувати Брежнева", тобто створювати відеоматеріали про вождя, ретельно видаляючи із знятого все, що свідчило про стан його здоров’я: тремтіння рук, невпевнену ходу, неадекватні реакції тощо. Але оскільки Конституція СРСР не визначала вікових обмежень для вищих посадових осіб держави та партії і не обмежувала термін їх перебування при владі, вище керівництво СРСР покидало Кремль тільки вперед ногами. Незмінними залишалися лише гучні фрази про обов’язок комуністів та комсомольців, керівну роль партії, величезні успіхи на шляху побудови комунізму. Радянська система невпинно рухалась до свого краху.

Місце України у складі СРСР

Після усунення від влади П.Ю.Шелеста його наступником на посаді І секретаря ЦК КПУ став В.В.Щербицький — давній член «дніпропетровського» клану і запеклий політичний супротивник Шелеста. Після падіння суперника Щербицький довго утримував за собою посаду лідера української компартії — його перебування на ній стало рекордним за тривалістю. Які ж причини такого успіху? Великою мірою вони криються в політиці плазування перед Москвою, слухняному виконанні її вказівок, готовності жертвувати економічними інтересами України, потуранні русифікації.

За часів перебування В.В.Щербицького на верхівці політичного Олімпу України (1972 – 1989) застійні явища, характерні для економіки та суспільного життя СРСР загалом, набули в Україні гострого характеру. Економіка України була тісно пов'язана з господарством усього Радянського Союзу і характеризувалась досить високим рівнем розвитку. Україна мала великі природні ресурси, а також сильний сільськогосподарський сектор і промисловий потенціал. Як вона виглядала порівняно з рештою Радянського Союзу? Передусім вона була орієнтована на сільське господарство більшою мірою, ніж Радянський Союз у цілому. Промисловий потенціал України був дещо меншим від середнього показника по СРСР через великий дисбаланс між високоіндустріалізованими південно-східними областями й значно менше розвиненими західними регіонами. На українську промисловість припадала вагома частина промислового виробництва Радянського Союзу (17 %). Україна була також важливим індустріальним регіоном глобального масштабу. Продукуючи близько 40 % усієї радянської сталі, 34 % вугілля, 51% чавуну, Україна за своїм валовим національним продуктом дорівнювала Італії. Радянські вчені полюбляли підкреслювати, що у 1972 р. за обсягом промислового виробництва Україна перевищувала рівень 1922 р. у 176 разів. Звичайно, українська промисловість знала і піднесення, й спади. В період буму 50-х — початку 60-х років, коли темпи зростання складали неймовірних 10 % на рік, вона перевищувала загальносоюзні показники; проте в 70-х і 80-х роках, коли ці темпи впали до 2—3 % на рік, її промислове зростання було навіть нижчим від середнього по Союзу. Великою мірою це сповільнення пов'язане з застарілими й неефективними металургійними заводами, розташованими в Україні. Уповільнення економічного розвитку України, як і Радянського Союзу в цілому, більше, ніж будь-коли, загострило потребу капіталовкладень. У той час, коли планувальники економіки в Москві наголошували на велетенських нових промислових проектах у Сибіру, промисловість України лишалася занедбаною. За Шелеста українські економісти особливо гучно протестували проти зменшення частки республіки у капіталовкладеннях. Щербицький зовсім не бажав порушувати це питання, але воно раз у раз виринало саме собою.

Попри те, що промисловість була основною сферою працевлаштування українців, республіка залишалась житницею Радянського Союзу. Маючи 19 % населення Радянського Союзу, Україна давала понад 23 % його сільськогосподарської продукції. Проте політика уряду часто змушувала українців терпіти нестачу продовольства. Намагаючись піднести продуктивність сільського господарства в Україні, уряд робив великі капіталовкладення у виробництво рільничої техніки й добрив у республіці. Але від цього не зникали хронічні проблеми, що обсідали радянське сільське господарство. Контроль із боку чиновництва та хибні реорганізації приносили більше хаосу, ніж користі. Навіть при значному підвищенні в ці роки заробітної платні селянам вони продовжували займати найнижчі щаблі соціально-економічної драбини і працювали в колгоспах чи радгоспах без ентузіазму. Натомість працівники сільського господарства воліли зосереджувати зусилля на своїх крихітних присадибних ділянках площею 0,4 га. У 1970 р. цей приватний сектор сільського господарства, що обіймав лише 3% всіх культивованих земель, давав 33 % загального виробництва м'яса, 40 % молочних продуктів і 55 % яєць. В Україні присадибні ділянки забезпечували 36 % загального прибутку сім'ї (порівняно з 26 % у Росії). В СРСР за рівнем споживання Україна посідала п'яте місце після Росії, Литви, Латвії та Естонії. Наявність в Україні надлишку робочої сили зумовлює те, що заробітна платня в республіці була приблизно на 10 % нижчою від середньої по Союзу.

У суспільно-політичному житті республіки теж відбулись значні зміни. Оскільки ідеологічна відданість людей була основною вимогою радянської системи, ослаблення цієї відданості призвело до відчутної втрати мислячими громадянами відчуття оптимізму, мети й спрямованості. Щоб заповнити прогалину, уряд подвоював зусилля, скеровані на прищеплення радянського патріотизму. Але для багатьох більш природним засобом заповнення духовної та ідеологічної порожнечі у свідомості ставала релігія. Серед величезної більшості зростає, проте, схильність до того, що на Заході називають цінностями середніх класів, а в СРСР — буржуазним споживацтвом. За свідченнями радянських джерел, вже у 70-80-х роках молодь в основному цікавило не будівництво нового суспільства, а вигідна й престижна праця, здобуття кваліфікації тощо. Мало хто хотів бути пролетарем. Очевидним ставав факт, що сучасна молодь була далека від тої, яку хотів бачити Ленін.

Прихід до влади М.С.Горбачова (березень 1985 р.)

Смерть Леоніда Брежнєва у 1982 р. поклала початок перехідному періоду в радянському керівництві. Безпосереднім наступником Брежнєва став досвідчений політик Юрій Андропов, колишній голова КДБ, який, здавалося, був готовий до проведення певних змін. Коли він помер, пробувши при владі менш як два роки, його місце заступив старий і немічний Костянтин Черненко — представник старого режиму, який не бажав здійснювати реформи, що їх так нагально потребував Радянський Союз. Але й він незабаром після приходу до влади помер. Ситуація, за якої один за одним умирають перестарілі радянські лідери, з усією очевидністю виявляла потребу в молодшому, енергійнішому й новаторському керівництві. В результаті у 1985 р. для проведення в СРСР нового курсу керівники партії обрали Михайла Горбачова. З його приходом до влади на арену вийшла нова генерація партійних апаратників. Розумний і прагматичний Горбачов та його прибічники були першим поколінням радянських лідерів, котрі висунулися вже після смерті Сталіна. Освічений, рішучий, молодий (без ознак звичного для радянських лідерів періоду застою старечого маразму) М. Горбачов дійсно створював враження лідера нової формації.

Незважаючи на глибоко ешелонований опір партійних консерваторів, Горбачов взяв курс на перебудову радянської системи і особливо її застійної економіки на ефективнішу, потужнішу й продуктивнішу. Щоб досягти цієї мети, він проголосив новий, демократичний стиль керівництва, створюючи враження більшої доступності й наближеності його режиму до народу, закликаючи до гласності в управлінні державою та до плюралізму думок у рамках соціалістичного вибору.

Але перш ніж горбачовські реформи дійшли до України, республіку потрясла катастрофа глобального значення. 26 квітня 1986 р. вибухнув реактор потужної Чорнобильської атомної електростанції, розташованої за 130 км від Києва. Величезна радіоактивна хмара, незмірно більша, ніж та, що утворилася від бомбардування Хіросіми, покрила околиці Чорнобиля, а згодом поширилася на землі Білорусії, Польщі та Скандинавії. У властивий для себе спосіб радянські власті спочатку намагалися приховати катастрофу, котра, як з'ясувалося, сталася через кричущу халатність спеціалістів та хибну конструкцію реактора. Коли ж виявилося, що замовчати подію неможливо, Москва визнала факт катастрофи й звернулася до західних експертів по допомогу у відшкодуванні серйозних і довготривалих екологічних збитків

Хоча в Москві вирували процеси перебудови, прояви «нового духу» на Україні лишалися явищем рідкісним. Обережність українців була цілком зрозумілою. Київ усе ще перебував вотчиною Шербицького, якого газети того періоду називали «останнім апостолом застою».

Але певні ознаки непокори все ж з'являлися. У 1987 р. в Києві було засновано Український культурологічний клуб. Багато його членів були колишніми дисидентами, які намагалися виявити межі гласності, відкрито дискутуючи такі політично чутливі питання, як голодомор 1932—1933 рр., тисячоліття християнства в Україні, боротьба за незалежність 1917—1920 рр.

Набагато ширший відгук політика гласності знайшла у Львові — цій столиці національне свідомих західних українців. У червні та липні 1988 р. було проведено кілька несанкціонованих і безпрецедентних за своїми масштабами мітингів, що зібрали тисячі людей. На демонстраціях, організованих такими колишніми дисидентами, як Чорновіл, брати Горині, Ігор та Ірина Калинці, та новим діячем Іваном Макаром, лунали заклики спорудити у Львові гідний пам'ятник Тарасові Шевченку, а також жертвам сталінських репресій. Ці діячі виступали проти партійних бюрократів, які самі себе обрали представниками Львова на майбутньому партійному з'їзді в Москві, відкрито говорили про численні утиски, що їх зазнають українці. У серпні львівський КДБ зреагував у типовий для себе спосіб: він звинуватив організаторів в «антирадянській діяльності» й заарештував декого з них. Це ще раз підтвердило, що українці тільки-но починають довгий та нелегкий шлях до демократії.

 Після спроби державного перевороту 19-21 серпня 1991 року були остаточно скомпрометовані прихильники тоталітарного режиму. Верховна Рада України 24 серпня прийняла Акт, яким проголосила незалежність України. Процес дезінтеграції СРСР набрав незворотнього характеру.

1 грудня 1991 р. Всеукраїнський референдум – 90,34% виборців підтвердили Акт проголошення незалежності України.

8 грудня 1991 р. Президенти Росії, України і Білорусії підписали угоду про припинення існування СРСР і утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД).