Модуль 2

Тема 3. Українські землі у складі Литви і Польщі. Виникнення українського козацтва.

З початком XIV ст. спадкоємниця Київської Русі Галицько-Волинська держава поступово почала втрачати свої позиції. Цьому спричинилися:

• економічні, демографічні, політичні втрати, пов’язані з монголо-татарським пануванням;

• постійні зазіхання на суверенітет і незалежність держави з боку сусідніх Польщі та Угорщини;

• суперництво за владу між князями, боярські чвари;

• втрата елітою почуття національного обов’язку, інтернаціональна погоня за вигодою.

Поділ українських земель між сусідами

В цей же час навколо України виросли нові централізовані держави. Користуючись ослабленням Галицько-Волинського князівства та розпадом Золотої Орди, у васальній залежності від якої наш народ перебував протягом століття, ці держави поділили між собою українські землі.

 Найбільша частина українських земель у XIV ст. увійшла до складу Литовського князівства. Приєднання відбувалось різними шляхами:

• витісненням монголо-татарських завойовників. Так, внаслідок битви на р. Синя Вода (1362 р.), в якій Великий князь Ольгерд розбив монголо-татар, до складу Литовського князівства увійшли Поділля, Київщина, частина Переяславщини;

• союзницькими угодами, нав’язуванням підданства;

• династичними зв’язками (наприклад, Волинське князівство).

	Пояснення до карти
	Територія Великого князівства Литовського в 1341-1430 рр.
	Територія Королівства Польського у 1344-1366 рр.
	 ● Кордони та столиці держав наприкінці ХV ст.
	 ● Межі та центри земель наприкінці ХV ст.
	  Кордон між Великим князівством Литовським та Королівством Польським до їх об"єднання в 1569 р.
	 Територія, яку було приєднано до Великого князівства Московського у 2-й пол. ХV ст.
	← Шлях вторгнення військ кримського хана Менглі-Гірея, який у 1482 р. захопив Київ.

Умови перебування українських земель в складі інших держав були різними. Ті, що ввійшли до складу Угорщини і Молдавії, користувались обмеженою автономією. В Молдавії руський елемент справляв великий вплив на культурне та соціально-політичне життя країни. Руська мова до середини XVII ст. була офіційною мовою канцелярії молдавських господарів. Прямо протилежними були умови проживання українського населення в Польщі і Литві.

Великі князі литовські, які приєднали до себе левову частину України, діяли за правилом “старого не змінювати, а нового не впроваджувати”, чим забезпечили поряд із звільненням від татаро-монгольського панування легке “оксамитове” приєднання українських земель до Литви. Це відбилося й в назві держави - “Велике князівство Литовське, Руське і Жемантійське”, оскільки близько 90% населення країни складали русини, тобто білоруси і українці. Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи.

В управлінській системі Литовської держави центральне місце, як і колись на Русі, займали князі: великий, удільні, місцеві. Вважалося, що їх власна місія як проводирів, відповідальних перед Богом за долю свого народу, визначалася самим фактом народження. Це була єдина група суспільства, до якої “не давали доступу ні багатства, ні вплив, ні високі урядові посади. Навіть королем стають, а князем народжуються”.

Кожен удільний князь мав своїх васалів з місцевих князів і бояр. Фактично удільні князівства у Литві були автономними державними утвореннями.

Зміцнившись, українські удільні князі і боярство наприкінці XIV ст. почали відверто претендували на незалежність. Центром самостійництва стало Київське князівство. Його князь Володимир Ольгердович (син Великого  князя Литовського Ольгерда):

• проводив самостійну внутрішню політику;

• відмовився прийняти католицтво;
• карбував власну монету;
• вів переговори з Московським царством.

Незалежно по відношенню до Великого князя Литовського поводився не тільки Київський князь Володимир Ольгердович, але й Дмитро Корбут – князь Новгород-Сіверський, Федір Коріатович – князь Подільський та деякі інші. З’явились й інші несприятливі обставини:

• активізувався Тевтонський орден на західних кордонах князівства;

• посилився тиск Московського царства на його східні кордони;
• угорсько-польські війська захопили частину території держави.
• постійну загрозу становили татари, які кочували у Причорномор’ї, та утворене в XV ст. Кримське ханство.

Ці та інші обставини спонукали литовських феодалів до об’єднання з Польщею, що й було досягнуто підписанням Кревської унії в 1385 році. За умовами Кревської унії, Великий князь Литовський Ягайло після одруження з 15-тирічною польською королевою Ядвігою ставав королем Польщі. Він зобов’язувався навернути литовців на католицтво та “навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської”.

Проти об’єднання Великого князівства Литовського та Польщі в єдину державу виступила потужна опозиція литовських та українських феодалів. Боротьба за повне та беззастережне об’єднання двох держав точилася майже два століття і завершилася в 1569 році підписанням Люблінської унії.

В панівних колах виникла православна магнатсько-шляхетська опозиція на чолі з князем Василем-Костянтином Острозьким.

Мета опозиції – розширення автономії України в складі Речі Посполитої. Методи досягнення мети: петиції до сейму і короля; підтримка розвитку української культури та освітньої справи; сприяння реформаційним рухам (кальвінізму, соцініанству); виступи за свободу совісті. З часом місце магнатсько-князівської опозиції заступила шляхетсько-старшинська. Мета і методи досягнення подібні. ◄Князь Василь-Костянтин Острозький (1526 -1608).

Виникла опозиція і серед міщан, які наповнили новим змістом таку легальну форму відстоювання своїх прав, як церковні братства. Братства:

• здійснювали опіку над православною церквою;

• допомагали зубожілим міщанам;

• дбали про відкриття українських шкіл, друкарень, бібліотек тощо.

Найбільш відомі братства: Львівське Ставропігійне, Київське Богоявленське, Луцьке Чеснохрестське. Своєю просвітницькою та антиуніатською діяльністю братства ідейно підготували національно-визвольну боротьбу українського народу середини ХVII ст.

Найбільш масовими серед козацько-селянських повстань були такі:

1591-1593 рр. – К.Косинського – гетьмана реєстрових козаків;

1594-1597 рр. – С.Наливайка;

1625 р. – Марка Жмайла;

1630 р. – Тараса Федоровича (Трясила);

1637 р. Павла Бута (Павлюка);

1638 р. Острянина, Гуні, Скидана;

В Речі Посполитій українське населення потерпало не тільки від панських нагайок, а й незакінчених татарських набігів. Васал Османської імперії Кримське ханство спустошувало українські землі. З часу утворення Кримського ханства (1449) до кінця ХV ст. на українські землі було вчинено 41 напад, з яких на Поділля - 31. Внаслідок цих нападів, деякі з яких мали характер великих військових  походів, було частково або повністю спустошено окремі регіони і взято в полон ≈ 220 тис.осіб (при загальній чисельності населення українських земель ≈ 3,7 млн.чол.). У ХVІ ст. джерела зафіксували 69 нападів протягом 63 років. Демографічні втрати становили  ≈ 400 тис. осіб, у першій половині ХVІІ ст. - ≈ 300 тис. осіб. 

Литовські та польські феодали мало дбали про захист українських земель, доводилося покладатися на власні силу населення. З XVI ст. важливу роль у захисті України від татарських набігів стало відігравати козацтво.

 Козацтво – нова соціальна верства українського суспільства, яка в основному виникла в XIV-XV.

Запом’ятайте: південний кордон Речі Посполитої проходив у XV - XVI ст. по лінії Коломия - Вінниця - Черкаси - Суми. Далі - неозоре Дике Поле, притулок зневажених та скривджених, але волелюбних та сміливих.

Загалом проблема поява та формування козацтва дискусійна. О.Д.Бойко в навчальному посібнику “Історія України” для студентів вузів нараховує 10 версій виникнення козацтва. При цьому дуже слушно орієнтує на необхідність врахування сумарної дії пропонованих версіями чинників, які тільки в такому разі наближають нас до істини.

Перша спроба організації козацтва пов’язана з князем Дмитром Вишневецьким, який у 1553р. заснував на острові Мала Хортиця Запорізьку Січ - фортецю, обнесену дерев’яними укріпленнями. За 200 років існування українського козацтва Січ як центр козацької військової організації 8 разів змінювала місце свого розташування. Чудовим джерелом для вивчення устрою, господарського життя та військової організації Запорізької Січі може слугувати праця Д. Яворницького "Історія запорізького козацтва". В 3-х тт. - К., 1996.

Козацтво поділялося:

І – за соціальним статусом: на реєстрове і нереєстрове;

ІІ – за місцем проживання: на січове і міське (городове);

◄Князь Дмитро Вишневецький (Байда)

Січове козацтво ще називали низовим (жило в нижній течії Дніпра) або запорозьким (розташовувались за дніпровськими порогами). Центром організації запорозького козацтва була Січ, розташована в недосяжності для урядової влади. Кожен християнин чоловічої статі незалежно від свого соціального стану міг прийти до цього острова-фортеці з його непримітними куренями з дерева та очерету й приєднатися до козацького братства. Міг він при бажанні й покинути Січ. Жінок і дітей сюди не приймали, оскільки вважали, що в степу вони будуть зайвими. Відмовляючись визнати авторитет будь-якого правителя, запорожці здійснювали самоврядування згідно з тими звичаями та традиціями, що формувалися протягом поколінь. Усі мали рівні права й могли брати участь у досить бурхливих радах, у яких частіше перемагала сторона, що найголосніше кричала.

На цих стихійних зборах обирали і з такою ж легкістю скидали козацьких ватажків — гетьмана чи отамана, осавулів, писаря, обозного та суддю. Кожен курінь (це слово згодом почали вживати як назву військової одиниці, що жила в курені) обирав аналогічну групу нижчих офіцерів, або старшину. В період воєнних походів старшина користувалася абсолютною владою, включаючи право застосування смертної кари. Але в мирний час її влада була обмеженою. У другій половині ХVІ ст. запорожців налічувалося 5—6 тис., із них 10 %, зміняючись, служили січовою залогою, в той час як інші брали участь у походах чи займалися мирним промислом.

У 1572 році польський король взяв на службу 600 козаків, записавши їх до реєстру (спеціального списку).

Мета:

• забезпечити надійну охорону південних кордонів Речі Посполитої від татарських набігів та нападів турок;

•  впливати на запорожців та утримувати їх від повстань і військових походів на інші держави.

Реєстрове козацтво- це військовослужбовці короля, які складали присягу на вірність польській короні.

Реєстрові козаки обирали свою старшину на чолі з гетьманом, резиденцією якого було місто Терехтемирів, де містився козацький шпиталь та зберігалися клейноди. Кошовий отаман Запорізької Січі був формально підпорядкований гетьману. У 1625 р. з реєстрових козаків було сформовано 6 полків, що були розташовані у прикордонних містах - Чигирині, Черкасах, Корсуні, Каневі, Переяславі та Білій Церкві.

Історики загалом погоджуються в тому, що найвизначнішим козацьким гетьманом до Богдана Хмельницького був Петро Кононович Сагайдачний. Бідний шляхтич із м. Самбора в Галичині, він навчався в Острозькій академії, потім вирушив на Запорозьку Січ. Після знаменитого морського походу на Кафу у 1616 р., в якому Сагайдачний здобув собі славу ватажка, його обирали гетьманом. Переконаний в тому, що козаки все ще поступаються силою Речі Посполитій, він зробив примирення з поляками наріжним каменем своєї політики. Він збирав і водив великі козацькі сили на підтримку поляків у безперервних війнах з Москвою та Османською імперією. ◄Гетьман Петро Сагайдачний та його родовий герб.

 Прихильник суворої дисципліни, який «щедро проливав кров непокірних йому», Сагайдачний поклав край бунтівній вдачі козаків, змусивши їх визнати його зверхність. У 1619 р., щоб уникнути конфлікту з поляками, він погодився скоротити реєстр до 3 тис., заборонив несанкціоновані морські походи й визнав право короля затверджувати козацьких старшин. Однак найвидатнішою заслугою Сагайдачного було те, що він дивився на козаків не лише під кутом зору їхніх особливих станових інтересів, а й як на потенційних рушіїв українського суспільства в цілому. Саме він об'єднав військову силу козацтва з політичне слабкою церковною та культурною верхівкою України. Це об'єднання відбулося в досить ефектний спосіб: у 1620 р. Сагайдачний разом зі всім Запорозьким Кошем вступив до Київського братства. Цей крок мав продемонструвати, що відтак запорожці стають на підтримку релігійних і культурних потреб України.

Того ж року Сагайдачний із православними священиками запросив до Києва єрусалимського патріарха Феофана для висвячення нових православних ієрархів, оскільки верхівка української православної церкви майже повністю підтримала унію православної та католицької церков 1596 року та визнала верховенство Папи Римського. Отже, українська православна церква втратила значну частину своїх проводирів. Поляки погрожували схопити патріарха Феофана як шпигуна, тому гетьман забезпечив йому охорону. Після висвячення нового митрополита та єпископів Сагайдачний на чолі тритисячного загону козаків супроводжував патріарха аж до турецького кордону. Популярність цього козацького гетьмана була такою великою, що коли у 1622 р. він помер, на похорон прийшли цілі натовпи киян. Ректор Київської братської школи Касіян Сакович написав красномовний панегірик, в якому назвав Сагайдачного мудрим ватажком і відданим покровителем православ'я й пов'язав його діяльність із традиціями київських князів. Козацтво з усією очевидністю ввійшло в нурт життя українського суспільства.

Питання та завдання для самостійної роботи: