Попередня сторінка          Зміст          Наступна сторінка      Електронні посібники ВНТУ

1.4 Форми і методи державного управління соціально-економічними процесами у регіоні

Процеси кардинальних політичних, економічних і соціальних перетво­рень, що відбуваються в Україні, активізували проблеми управління тери­то­ріальним розвитком. Водночас на прийняття управлінських рішень на регіональному рівні впливають глобалізація та мегатенденції сучасного світового господарства, які свідчать про його перехід до інформаційного суспільства, встановлення довгострокових цілей, використання новітніх технологій (зокрема у публічному управлінні), поширення децентралізації, здійснення управлінської демократії.

Сучасні методи, форми та механізми реалізації державної регіональної політики набувають важливого значення з позицій реального розуміння особли­востей функціонування інституту місцевого самоврядування у тери­то­ріальній організації влади в Україні, динаміки її становлення в умовах демократизації суспільства, спрямованості на задоволення потреб гро­мадян.

Державна регіональна політика відбувається під впливом різних проце­сів та факторів організації управління і господарювання.

➢ Процеси децентралізації державного управління та регулювання, різке скорочення державної власності та формування потужного приват­но­го сектору господарювання значно зменшують можливості планомірного роз­мі­щен­ня продуктивних сил по території країни.

➢ Формування нових відносин між центром, регіонами і місцевими спіль­но­тами призвело до значного збільшення повноважень регіональних орга­нів влади та органів місцевого самоврядування.

У зв’язку з цим обов’язковим є врахування інтересів перерахованих суб’єктів та її узгодження із загальнодержавними інтересами, а також розпо­діл функцій з реалізації регіональної політики між державним, регіо­нальним і місцевим рівнями управління.

Загальну соціально-економічну ситуацію в усіх регіонах ускладнюють й інші регіональні проблеми – наявність зон екологічного лиха, критичний стан малих міст, різка різниця в умовах економічного розвитку окремих територій, зокрема сільськогосподарських районів, та інших проблем.

Виділення органів планування та управління в рамках територіального утворення історично диктувалося необхідністю аналізу територіальних про­пор­цій розвитку, раціонального розподілу економічного, демографіч­ного і ресурсного потенціалів, зрушень у розміщенні продуктивних сил, інвести­ційних ресурсів, що, оперуючи лише поділом країни на області, зробити досить важко.

Проте, централізоване управління весь час потребувало як аналітичного дослідження проблем крупних економічних районів, так і посилення процесів активного управління їхнім розвитком.

Взагалі ж за часів колишнього СРСР перевага надавалася не регіо­нальному, а галузевому управлінню. Таке управління здійснювалося з єди­ного центру, а його сферою були господарські структури, побудовані за вертикальною схемою. Завданням галузевого управління було викорис­тання основних фондів і виробничих потужностей, зміна номенклатури продук­ції і т. ін. Структури територіального управління відповідали за наявність запасів місцевої сировини, природних ресурсів, склад та якість робочої сили, соціальні умови працівників тощо. Тобто передбачалося, що поєднання галузевого та територіального аспектів управління мало пози­тив­но впливати на вдосконалення господарської структури регіону, комп­лексне використання природних ресурсів.

Проте в реальному житті на розвиток територіальних господарських комплексів переважно впливало галузеве управління, а регіональне мало в основному пасивний характер через такі причини:

По-перше, галузева структура матеріально-технічного постачання і пільги для підприємств під час отримання матеріальних і фінансових ресурсів оборонними галузями робили їх привабливими для регіонального керівництва. Мілітаризація економіки регіонів розглядалася з точки зору регіонального управління як реальна можливість розвитку інфраструктури і підвищення рівня життя населення відповідної території. Насправді ж продукція воєнного призначення відігравала особливо негативну роль у процесі регіонального розвитку, оскільки не належить ні до фонду спожи­вання, ні до фонду накопичення як джерела розширеного відтворення.

По-друге, свавілля галузевих міністерств і відомств під час розміщення і реалізації великомасштабних проектів, які потребують значних фінансових і матеріальних ресурсів, фактично спотворило внутрішню структуру відновлення економіки регіонів, надало їм недовершеного і небажаного вигляду.

Відзначимо, що регіональну економіку як науку,

➢ по-перше, доцільно розглядати тільки крізь призму відтворювальних процесів і дії економічних законів виробництва, розподілу і обміну мате­ріальних благ;

➢ по-друге, основним предметом вивчення регіональної економіки є про­пор­ції економічного відтворення в регіоні.

Звідси, регіональною економікою вважатимемо цілісну систему законо­мірностей, зв’язків і пропорцій відтворювальних процесів, що їх здійс­нюють суб’єкти господарської діяльності різних форм власності на певній адміністративно окресленій території.

Кожний з регіонів, посідаючи конкретне місце у господарському комп­лексі країни, водночас утворює разом з іншими регіонами єдине економічне середовище. З підвищенням самостійності та відповідальності регіонів у межах набуття Україною суверенітету, ідеї об’єднання ресурс­них можливостей сусідніх територій знову актуалізуються. Але ініціа­тором цієї ідеї у даному випадку є не уряд чи його центральні структури, а адміністрації регіонів. Прикладом можуть бути економічні угоди, які періодично укладають адміністрації суміжних регіонів.

У процесі виробництва на території регіону перетинаються інтереси окремих підприємств, різних галузей економіки і самого регіону. Оскільки одним із завдань регіонального управління є формування пропорцій, що найбільшою мірою відповідають потребам ефективного функціонування конкретного регіону, то важливим є виявлення протиріч, які виникають у результаті такого перетину, а також запобігання можливим конфліктам і пов’язаними з ними негативними наслідками.

Водночас, з точки зору теорії державного управління, регіональне управління економічними процесами необхідно розуміти як скоордино­ваний вплив регіональних органів влади на відтворювальні процеси в регіоні з метою забезпечення збалансованого розвитку території й поліп­шен­ня на цій основі якості життя населення. Таке визначення передбачає розгляд регіону як цілісної, складної системи з відповідними соціально-політич­ними й економічними процесами, наявними об’єктами та суб’єктами управління.

Оскільки регіон є також складовою загальнодержавної економічної систе­ми, регіональне управління економічними процесами має спрямову­ва­тися на досягнення цілей подвійного характеру:

➢ по-перше, це оптимальний територіальний розподіл праці та вироб­ництво необхідних видів продукції і бажаних обсягів у регіональному і загаль­но­державному аспектах;

➢ по-друге, це задоволення життєвих інтересів і потреб мешканців регіону шляхом реалізації ефективних управлінських рішень.

Проте, місією (основною метою) регіонального управління еко­но­мічними процесами є підвищення якості життя населення і забезпечення відтворення природних систем на базі ефективного комплексного еконо­мічного і соціального розвитку регіону, що досягається завдяки раціональ­ній організації територіального господарства. Досягнення цієї мети перед­ба­чає вирішення таких завдань:

стратегічних:

➢ реалізації регіональної політики, спрямованої на запобігання криз та забезпечення сталого економічного піднесення;

➢ структурної перебудови економіки регіону;

➢ створення соціально орієнтованої економіки ринкового типу;

тактичних:

➢ визначення напрямів регіональної політики, орієнтованої на запобі­ган­ня криз та стале економічне піднесення;

➢ вибору і обґрунтування пріоритетних напрямів розвитку господарсь­кого комплексу регіону;

➢ удосконалення системи економічних регуляторів стимулювання пріори­тет­них напрямів розвитку економіки регіону;

➢ формування багатоукладної економіки і створення конкурентного середовища;

➢ подолання технологічного відставання виробництва шляхом перебу­до­ви технічного потенціалу регіону у напрямі створення відповідних науково-інноваційних структур і розгалуженої технологічної інфраструк­тури ринкового типу.

Найважливішим завданням регіонального управління економічними про­це­сами є забезпечення сталого розвитку регіональної економіки. Спосте­реження перебігу цього процесу має відбуватись через запровад­ження у ре­гіоні системи моніторингу з використанням певних індикаторів (рис. 1.2) [9].

Рис. 1.2. Система індикаторів сталого розвитку економіки регіону

Зазначені цілі, місія та завдання регіонального управління економіч­ни­ми процесами зумовлюють складну структуру його суб’єкта – органів регіо­­наль­ного управління як ієрархічної ланки державного управління; органів місцевого самоврядування, окремих прошарків населення; підпри­ємств галузевої та міжгалузевої діяльності; державних підприємств; під­при­ємств комунальної власності; виробничих структур різних форм власності; фінансової та ринкової інфраструктур; міжрегіональних органі­за­­цій та установ.

Ці суб’єкти, взаємодіючи між собою та із зовнішнім середовищем, значною мірою впливають на характер процесів формування регіонального економічного простору і безпосередньо на об’єкти управління в регіоні, якими є: населення регіону; регіональний господарський комплекс (про­мис­ло­вість, будівництво, сільське господарство, транспорт, зв’язок тощо); соціальна інфраструктура (освіта, культура і мистецтво, охорона здоров’я, фізкультура і спорт, побутове обслуговування тощо); місцеве господарство (місцева промисловість, комунальна власність і комунальний транспорт тощо); природне середовище (вода, надра, земля, атмосфера, рослинний і тваринний світ).

Ефективність управлінського впливу на об’єкти управління в регіоні багато в чому залежить від інтеграції управлінських структур місцевих державних адміністрацій, їхніх структурних підрозділів та органів місцевого самоврядування. Тому, якщо розглядати управління економіч­ними процесами як складову регіонального управління в цілому, то воно впливає не лише на зазначені вище об’єкти, що входять до складу господарського комплексу регіону, але і на всі адміністративно-терито­ріальні одиниці на території регіону. За ознакою керованості змістовний аналіз об’єктів, що входять до регіональної системи управління, дозволяє виділити їх п’ять основних класів:

➢ що керуються системою автономно;

➢ діяльність яких санкціонується вищими організаціями;

➢ вищого підпорядкування, щодо яких регіональна система має право засто­совувати санкції;

➢ які повністю управляються вищими організаціями;

➢ діяльність яких регулюється системою, котра лише підтримує розви­ток об’єкта на відповідній траєкторії розвитку.

У науці державного управління простежується кілька підходів до оцінки ролі державних органів в управлінні регіональними економічними проце­сами, які можна звести до наступних узагальнень.

1. Практично в усіх регіонах запроваджено практику розробки се­редньо­­строкових антикризових і стабілізаційних програм, що співпадають у термінах з періодом повноважень регіональних владних структур. Але вони не мають у більшості випадків досконалих механізмів реалізації. Єдиним засобом забезпечення їхнього виконання є цілеспрямовані дії державних адміністрацій. У окремих регіонах роблять спроби ефективніше використовувати ті чи інші методи регулювання – адміністративне, законо­давче, податкове, договірні відносини підприємств і регіональних органів влади тощо. Саме вони вважаються в регіонах найефективнішими, але на практиці комплексне застосування всіх методів використовується не часто.

2. Довгострокові плани і програми стратегічного характеру розробля­ються в усіх регіонах. Однак їх практичне значення як економічних управ­лін­­ських документів є досить скромним, а зв’язок з середньо­строковими і поточними програмами дій є мінімальним.

3. Вплив регіональних органів влади на економіку, на діяльність суб’єктів господарювання має чіткі пріоритети: сприяння розвитку бюд­жето­утворюючих галузей, заохочення збереження і створення робочих місць, стимулювання участі підприємств і підприємницьких структур у розвитку міської та регіональної інфраструктури, сільського господарства, у відновленні пам’ятників архітектури та історії.

4. Спостерігається тенденція регіональних органів влади до посилення впливу на приватні структури для забезпечення виконання бюджету, фінан­сування регіональних проектів, більш якісного контролю над еконо­мічною і фінансовою ситуацією в регіоні.

Зазвичай, окрім цих спільних рис, у регіонах України існують і певні відмін­ності у підходах, формах і методах управління економічними проце­сами, які переважно зумовлені загальним рівнем соціально-економічного розвитку регіону; специфікою природноекономічних умов; структурою еко­но­міч­ної системи регіону; культурними та історичними особливостями регіо­ну; специфікою регіональних органів влади.

Отже, механізми та модель регулювання економіки у кожному з регіо­нів формуються під впливом сукупності загальних та індивідуальних чин­ни­ків, і не останню роль тут  відіграють саме органи державного управ­ління.