Попередня сторінка Зміст Наступна сторінка Електронні посібники ВНТУ
2.3 Територіальна організація влади в Україні та її реформування в контексті Європейської інтеграції
Управління регіональним розвитком в Україні потребує реформування адміністративно-територіального устрою країни, узгодження регіональної політики з європейськими принципами управління регіоном та вдосконалення економічного районування країни.
Економічне районування – це науково обґрунтований поділ країни на економічні райони, що склалися історично або формуються в процесі розвитку продуктивних сил на основі суспільного поділу праці.
Об'єктивними умовами виділення і розвитку економічних районів виступають наявні природні ресурси, чисельність населення, виробничий потенціал, рівень господарського освоєння території та спеціалізація виробництва.
При економічному районуванні враховуються такі критерії:
➢ географічне розташування – області повинні бути поєднані територіально;
➢ адміністративна цілісність – до складу економічних районів повинні включатись території адміністративних областей, районів без порушень їх меж;
➢ економічна цілісність – економічний район має володіти природними ресурсами, необхідним для визначення його господарської спеціа-лізації;
➢ наявність потужного народногосподарського комплексу.
При економічному районуванні виділяють такі види районів:
1) мікрорайони – об’єднання адміністративних районів;
2) мезорайони – об’єднання 2-3 областей;
3) макрорайони – об’єднання 10 і більше областей.
Проблема формування економічних районів в Україні є актуальною протягом тривалого періоду. Науково обґрунтовані розробки мережі районів почалися в 50-х роках ХХ століття за ініціативою академіка К. Г. Воблого, який виділяв 5 економічних районів на основі їх географічного розташування та економічної спеціалізації. В 60-х роках ХХ століття відбувся процес укрупнення економічних районів в СРСР і територія України була поділена на три генеральні економічні райони: Донецько-Придніпровський, Південно-Західний і Південний. Протягом тривалого періоду змінювались підходи до формування економічних районів та їх кількість коливалась від 5 до 14.
Із здобуттям Україною незалежності стара мережа великих економічних районів втратила своє призначення через нездатність забезпечити диференційований підхід до управління розвитком регіонів з врахуванням природно-географічних, соціально-економічних, історико-культурних та інших особливостей регіонів.
Наразі в Україні немає єдиної офіційно затвердженої системи економічного районування, проте існує багато розробок вітчизняних науковців. Так, В. А. Поповкін обґрунтував поділ України на п'ять економічних районів:
1) Центральноукраїнський (Київська, Чернігівська, Житомирська, Черкаська та Кіровоградська області);
2) Донбас і Нижнє Придніпров'я (Донецька, Дніпропетровська, Луганська і Запорізька області);
3) Слобідська Україна (Харківська, Сумська і Полтавська області);
4) Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська та Херсонська області);
5) Західноукраїнський (Рівненська, Волинська, Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Вінницька, Хмельницька, Закарпатська та Чернівецька області) [5].
На наш погляд, обґрунтованим також є поділ території країни на 8 економічих районів на основі мезорайонування [4, 11]:
1) Донецький (Донецька, Луганська області);
2) Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);
3) Східний (Полтавська, Сумська, Харківська області);
4) Центральний (Київська, Черкаська області, м. Київ);
5) Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області);
6) Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);
7) Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області, м. Севастополь);
8) Карпатський (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька області).
Донецький економічний район має потужну вугільно-металургійну базу з розвинутим супутнім виробництвом, оскільки тут зосереджений значний природно-ресурсний потенціал. Удосконалення галузевої і територіальної структури господарського комплексу району доцільно здійснювати за такими напрямами:
➢ комплексна реструктуризація і технічне переоснащення вугільної, металургійної та нафтохімічної галузей промисловості, зниження їх тери-торіальної концентрації і техногенного навантаження на територію;
➢ структурна перебудова господарського комплексу регіону, диверсифікація виробництва з метою збалансування розвитку галузей спеціалізації регіону;
➢ нарощування потужностей високотехнологічних виробництв;
➢ перепрофілювання екологічно небезпечних виробництв шляхом удосконалення технологій та їх оптимального поєднання;
➢ покращення територіальної структури виробництва з урахуванням вирішення проблем зайнятості населення і зростання ролі соціальної сфери;
➢ нарощування потужностей легкої та харчової промисловості;
➢ широке впровадження у виробництво безвідходних та маловідходних технологій, використання вторинних ресурсів, переведення підприємств на оборотне водопостачання;
➢ реалізація ефективної політики щодо розвитку депресивних адміністративних районів.
Придніпровський економічний район. Територіальна організація продуктивних сил Придніпров'я обумовлена комплексом сприятливих природноекономічних передумов. Найбільш розвинуті в районі багатогалузева важка промисловість та багатогалузеве сільське господарство. Для регіону можна виділити такі основні напрями розвитку господарського комплексу:
➢ розвиток наукоємних галузей машинобудування, легкої і харчової промисловості;
➢ комплексний розвиток малих і середніх міст;
➢ використання сприятливих природних особливостей регіону в напрямі розвитку рекреаційного комплексу;
➢ впровадження системи екологічного моніторингу, створення ефективних природоохоронних комплексів, рекультивація порушених природних ландшафтів;
➢ розвиток енергетики, вугільної та золотовидобувної промисловості, освоєння нафтових родовищ;
➢ забезпечення високих темпів розвитку агропромислового комплексу, зміцнення матеріально-технічної бази переробних галузей.
Східний економічний район – це промислово-аграрний район, який повинен розвиватися за таким напрямами:
➢ вдосконалення спеціалізації основних експортоорієнтованих галузей машинобудування, харчової і легкої промисловості у великих містах, структурна перебудова промисловості;
➢ розвиток міжгалузевих зв'язків машинобудування, створення технопарків;
➢ раціоналізація розміщення виробництв з метою оптимального використання природних, матеріальних і трудових ресурсів, активізація депресивних приміських районів шляхом створення нових видів економічної діяльності;
➢ удосконалення спеціалізації сільськогосподарського виробництва, підвищення його продуктивності, створення нових потужностей для переробки сільськогосподарської продукції;
➢ удосконалення внутрішньорайонних територіальних пропорцій шляхом активізації економічної діяльності в середніх і малих містах;
➢ підвищення комплексності використання природних ресурсів, забезпечення екологічно безпечного функціонування виробництва, покра-щення рівня використання рекреаційних територій, вирішення проблем розселення.
Центральний економічний район. Природнокліматичні і соціально- економічні передумови цього району сприяють розвитку багатогалузевого промислового і сільськогосподарського виробництва. Оптимізація структури регіону передбачається за рахунок:
➢ структурних зрушень в економіці, спрямованих на посилення соціальної орієнтованості;
➢ прискорений розвиток машинобудівної, легкої та харчової промисловості;
➢ реконструкція і технічне переоснащення підприємств хімічної промисловості;
➢ пріоритетний розвиток наукоємних виробництв, створення на базі науково-технічного потенціалу м. Києва технопарків (технополісів);
➢ перетворення м. Києва у міжнародний інфраструктурний центр, придатний для міжнародної співпраці у цій сфері;
➢ створення потужної туристичної індустрії.
Причорноморський економічний район має переважно земельні, водні та природно-рекреаційні ресурси. Основними напрямами розвитку і територіальної організації господарського комплексу району є:
➢ пріоритетний розвиток морегосподарського комплексу, зокрема рибного господарства, забезпечення збалансованої роботи морського портового господарства;
➢ комплексне використання рекреаційних ресурсів, розвиток індустрії туризму, відпочинку та лікування;
➢ удосконалення галузевої структури промисловости, прискорення розвитку нових наукоємних, екологічно безпечних виробництв, суднобудування та судноремонту;
➢ досягнення раціональної спеціалізації у сільському господарстві, харчовій і легкій промисловості;
➢ забезпечення Кримського півострова енергоресурсами, переважно з нетрадиційних екологічно чистих джерел енергії, вирішення проблем водопостачання та охорони місцевих водних джерел від виснаження і забруднення;
➢ розвиток і раціональне використання біоресурсів та рекреаційних ресурсів Чорного моря.
Подільський економічний район має комплекс природно-економічних передумов, який найбільш сприятливий для розвитку агропромислового виробництва. Разом з тим, розвиток промисловості, зокрема важкої, обмежений недостатньою мінерально-сировинною базою (крім природно-будівельних матеріалів та сировини для їх виробництва), первинною відсутністю паливної сировини. Територіальна організація продуктивних сил в районі у найближчій перспективі матиме такі пріоритети:
➢ досягнення територіальної збалансованості сировинних та переробних галузей агропромислового комплексу;
➢ структурна перебудова та технічне переозброєння підприємств енергетики, машинобудування, лісової промисловості;
➢ покращення розселення населення і розвитку соціальної сфери;
➢ нарощування виробництва екологічно чистої сільськогосподарської продукції;
➢ нарощування експортного потенціалу регіону за рахунок покращення матеріально-технічної бази промислового і сільськогосподарського виробництва;
➢ надання пріоритетного розвитку агропромисловому, рекреаційному і туристичному комплексам.
Поліський економічний район. В його регіональній компонентній структурі найбільшу питому вагу складають земельні, водні та лісові ресурси, що є одним із визначальних чинників напряму спеціалізації господарського комплексу регіону. Основними завданнями територіальної організації продуктивних сил Поліського економічного району у перспективі будуть:
➢ подальший розвиток сільського та лісового господарства, харчової промисловості;
➢ здійснення територіальної регламентації господарської діяльності з урахуванням радіаційного забруднення території, реабілітація частини цих земель і залучення їх до господарської діяльності;
➢ покращення територіально-галузевої структури господарства, яка відповідатиме екологічній безпеці праці та проживання на забруднених територіях;
➢ обмеження розміщення екологічно небезпечних виробництв, підвищення частки наукоємних підприємств;
➢ зростання зайнятості в екобезпечній сфері.
Карпатський економічний район має комплекс природно-економічних передумов, які найбільш сприятливі для розвитку рекреаційного господарства, агропромислового виробництва, особливо плодоовочевого і виноградарського напрямів, а також деревообробної, гірничовидобувної та хімічної промисловості. Структурна перебудова економіки регіону пов’язана з:
➢ реконструкцією та переоснащенням підприємств гірничо-хімічної промисловості;
➢ оптимізацією структури агропромислового комплексу: розвитком овочівництва, садівництва, виноградарства, м’ясо-молочного скотарства та вівчарства;
➢ пріоритетний розвиток наукоємних виробництв, розвиток на базі науково-технічного потенціалу м. Львова технопарків (технополісів);
➢ формування високорозвиненого рекреаційно-туристичного та оздоровчо-лікувального комплексів державного і міжнародного значення;
➢ подальший розвиток та інтенсифікація лісового господарства, лісопромислового комплексу, легкої і харчової промисловості;
➢ нарощування експортного потенціалу регіону шляхом виробництва якісної продукції вітчизняними і новоствореними спільними та іншими підприємствами.
Стан економіки регіонів відображає загальнонаціональні макроекономічні тенденції, що характеризуються:
➢ поступовим підвищенням рівня концентрації економічної активності як на загальнодержавному (зосередження основних ресурсів розвитку в м. Києві, де виробляється майже 20 відсотків валового внутрішнього продукту країни, акумулюється 50 відсотків усіх прямих іноземних інвестицій, збільшується чисельність населення за рахунок міграції з інших регіонів, майже 75 відсотків працівників, зайнятих переважно у сфері послуг, мають вищу освіту), так і на регіональному рівні (концентрація економічної діяльності в обласних центрах та прилеглих районах, у більшості яких зосереджується понад 60 відсотків обсягів виконаних будівельних робіт, інвестицій та виробництва);
➢ нерівномірністю розвитку територій, зростанням міжрегіональних соціально-економічних диспропорцій, значною диференціацією розвитку районів та міст, у частині яких (більш як 30 відсотків) тривалий час спостерігається одночасне зниження рівня економічної активності та зменшення чисельності населення.
➢ З огляду на посилення ролі обласних центрів у загальноекономічному розвитку вони і надалі продовжуватимуть значною мірою визначати характер подальшої територіальної диференціації соціально-економічного становища в країні (динаміка економічного зростання у великих міських агломераціях пришвидшить міграційний рух із сільських населених пунктів та малих міст з обмеженим потенціалом розвитку);
➢ формуванням протягом тривалого періоду неефективної системи державного управління регіональним розвитком та непрозорого механізму фінансового забезпечення розвитку регіонів, відсутністю чітко визначеної державної політики у сфері регіонального розвитку, застарілим механізмом взаємовідносин на рівні “держава — регіон” та регіонів між собою, недосконалістю системи територіальної організації влади та зволіканням з проведенням реформування місцевого самоврядування та адміністративно-територіального устрою.
Події, що відбулися з початку 2014 року на території півострова Крим та у південно-східних регіонах України, є наслідком прорахунків та недоліків державної внутрішньої та зовнішньої політики, в тому числі і політики регіонального розвитку.
Відстала технологічна база та монофункціональність промисловості Донецької та Луганської областей, сировинний характер експорту продукції та орієнтація його переважно на російський ринок консервує недосконалу структуру економіки, залежність від зовнішнього ринку, зокрема енергетичних ресурсів. Державна промислова політика, що базувалася на наданні преференцій окремим територіям та підприємствам вугільної і металургійної промисловості, не сприяла підвищенню конкурентоспроможності зазначених регіонів. Політика місцевих органів влади призвела до закритості регіональних ринків та фактичної їх інтегрованості до російського ринку.
У результаті, крім економічних проблем розвитку зазначених регіонів, на фоні відносно високого рівня середньої заробітної плати порівняно з іншими областями, зросли внутрішньорегіональні диспропорції щодо розвитку інфраструктури, надання послуг населенню у сфері освіти, культури, охорони здоров’я та навколишнього природного середовища та інші. Розвиваються в основному обласні центри, а шахтарські та сільські території занепадають. Наслідком зазначених тенденцій є значне розшарування населення за рівнем доходів, безробіття, соціальне невдоволення мешканців регіонів, створення підґрунтя для проявів сепаратизму ) [12].
Інтегрування України в європейські структури потребує розробки та реалізації такої моделі взаємовідносин з регіонами і управління ними, яка б відповідала принципам регіональної політики Європейського Союзу, сприяла становленню нових форм співпраці у форматі «центр-регіони», загальновизнаній практиці внутрішнього міжрегіонального співробітництва та міжнародної співпраці територій. Значна увага, що приділяється проблемам регіонального розвитку, зменшення регіональних економічних і соціальних диспропорцій у країнах Європейського Союзу, є підтвердженням того, що державна регіональна політика повинна розглядатися як один із найважливіших механізмів забезпечення сталого економічного зростання в Україні.