Попередня сторінка          Зміст          Наступна сторінка      Електронні посібники ВНТУ

3.5 Європейський досвід інфраструктурного та інституційного забезпечення регіонального управління

У практиці європейських держав та США накопичений значний досвід створення та функціонування агентств регіонального розвитку. Най­більш поширеною є така організаційна форма агентства регіонального роз­вит­ку, як державна інвестиційна корпорація. В основі її діяльності була покладена політика концентрації державних інвестицій, які спрямовува­лися на розвиток міст, а останні, в свою чергу, здійснювали б позитивний економічний вплив на відсталу економічну периферію. Згодом від політи­ки домінування державних інвестицій поступово перейшли до дольового фінансування регіональних проектів з боку федерального центру, регіону і місцевих громад, що сприяло об’єднанню всіх груп інтересів відносно цілей регіонального розвитку (ефект співучасті).

З метою реалізації цілей регіона­льної політики у більшості країн створювалися саме державні корпорації.

У США – Адміністрація долини Теннесі, діяльність якої стала хресто­ма­тійною.

У Бельгії створюються регіональ­ні інвестиційні компанії, які виконують такі функції: стимулюють створення, реконструкцію та розширення приватних фірм, сприяють створенню нових державних компаній. Існують також регіональні корпорації розвитку, які управляють регіональними банками даних, підтримують секторальні інтере­си і беруть участь в управлінні фірма­ми, які потрапляють у важкі умови.

У Швеції створюються державні регіональні компанії, які беруть дольову участь у реконверсії підприємств і організації виробництва нових товарів, підтримують малі і середні підприєм­ства.

У Нідерландах створено п’ять державних компаній регіонального розвитку. Їх головна мета – удосконалення економічної структури регіонів і розв’язання проблем безробіття. Вони стимулюють розвиток власного потенціалу провінцій та посилення зв’язків між регіональною та націо­наль­ною промисловістю, надають допомогу малим та середнім підпри­ємст­вам, приймають дольову участь у діяльності окремих фірм. Наприклад, завдяки діяльності компанії LIOF колишній шахтарський регіон Лімбург за 20 років перетворився у діловий і промисловий Центр Європейського Союзу. Особливість нідерландського досвіду полягає в тому, що на початку реконструкції регіону була створена спеціальна адмі­ністра­ція з представників центрального уряду, провінції і муніципалітетів, яку розпустили, як тільки поставлені цілі були досягнуті. А компанія LIOF продовжує існувати, при чому в її статутному капіталі частка центрального уряду складає 91%, частка провінції – 8%, частка муніціпалі­тету – 1%.

У країнах з переважно депресивною економікою і хронічним інвести­ційним дефіцитом, до яких відноситься Україна, держава навряд чи готова одноосібно здійснювати довгострокові інвестиції у регіони, враховуючи, зокрема, і значну кількість регіонів, які претендуватимуть на статус депре­сивних. У таких умовах можлива лише інвестиційна співучасть централь-ного уряду, місцевого самоврядування, суб’єктів підприємництва та пред­став­ників населення – фізичних осіб, спрямована, насамперед, на макси-мально ефективне використання ресурсів регіону.

Постсоціалістичні держави Євро­пи, включаючи безпосередніх сусідів України, впродовж 90-х рр. також накопичили чималий досвід регіональ-ного управління, що є цікавим для України. Практично у всіх центрально-європейських державах у системі центральних органів влади створені й діють інституції, що безпосередньо опікуються регіональним розвитком: Міністерство місцевого розвитку в Чеській республіці, Міністерство довкілля і регіональної політики та Національна рада регіонального розвитку в Угорщині, Національна рада регіонального розвитку в Румунії тощо [13]. У згаданих державах діють також відповідні структури безпосередньо у регіонах і саме на ці структури покладена значна відповідальність за реалізацію регіональної політики. Так, в Угорщині з 1996 р. функціонують повітові ради розвитку, в Румунії – агентства регіонального розвитку, які об’єднують представників органів місцевого самоврядування, виконавчої влади, громадських організацій, суб’єктів підприємництва. Зазначені та аналогічні структури у інших постсоціалістичних державах координують реалізацію державної регіональної політики безпосередньо у регіонах.

В Україні зростає інтерес до проблем регіонального розвитку та реформування регіонального управління, про що свідчить, зокрема, діяльність, спрямована на прийняття Концепції державної регіональної політики та спроба нормативно забезпечити процес утворення та функціонування регіональних агентств розвитку. Проблемою, яка усклад­нює пошук оптимальної моделі інституційного забезпечення регіонального розвитку, є незавершеність адміністративної реформи та застарілий адмі­ністративно-територіальний поділ держави.

В регіонах України діють наступні державні та недержавні інституції, які впливають чи потенційно можуть впливати на регіональний розвиток та регіональне управління і повинні так чи інакше бути представлені у регіона­льних агентствах розвитку:

➢ місцеві органи державної виконавчої влади;

➢ територіальні органи центральних органів виконавчої влади;

➢ органи місцевого самоврядування;

➢ окремі суб’єкти підприємництва чи їх структурні підрозділи;

➢ об’єднання громадян та їх структурні підрозділи, які відповідно до своїх статутів займаються проблемами регіонального розвитку (місцеві відділення Асоціації міст, Спілки лідерів місцевих та регіональних влад України та аналогічні об’єднання громадян з місцевим статусом), а також проф­спілки.

Факультативними учасниками регіонального управління є:

➢ адміністрації спеціальних економічних зон (СЕЗ) чи подібних структур;

➢ національні адміністрації транснаціональних регіонів (єврорегіонів).

Діяльність вказаних інституцій, спрямована на ефективний регіональ­ний розвиток, сьогодні не координується. Потреба в такій координації існує тому, що вирішити питання регіонального розвитку лише через структури виконавчої влади чи місцевого самоврядування неможливо, як неможливе досягнення цілей регіонального розвитку виключно через громадські об’єднання чи бізнесові структури. Отже, регіональні агентства розвитку в Україні повинні набувати, переважно, форм міжвідом­чих координаційних Рад регіонального розвитку, що створюються і функціону­ють на рівні регіонів різних рівнів.

У вітчизняній економічній літературі вже наголошувалось на необхідності утворення органів управління регіонального субнаціо­нального рівня. Зокрема, В. Симоненко у монографії «Регионы Украины: проблемы развития» [14] зауважує, що необхідний взаємозв’язок між цілями соціально-економічного розвитку, відповідними програмами і організа­ційно-управлінськими структурами. Автор пропонує, наприклад, ство­рення представництв Уряду України у крупних економічних районах (регіонах) з наступними функціями: управління державною власністю; координація господарської діяльності в масштабах економічних районів; інформаційне, фінансове, техніко-організаційне сприяння між­регіональній і внутрірегіональній кооперації і комбінуванню виробництва, налагод­ження оптимальних між­регіональних і міжгалузевих виробничих зв’язків; підготовку пропозицій щодо виділення державних інвестицій і контроль за ефективністю їх використання; сприяння в рамках економічних районів реалізації загаль­нонаціональних  програм демонополізації та роздержав­лення; здійснення контролю за прямим, тобто виробничим використанням державної власності; аналіз і оцінка результатів діяльності державного сектору; сприяння створенню нових ефективних підприємств і об’єднань; утворення спеціалізованих виробництв, розвиток виробничої і соціальної інфра­струк­тури. 

При реалізації регіональних проблем необхідно максимально використовувати методи контрольного типу та непрямого впливу.

Очевидно, що будь-яка нова управлінська структура, створена на регіональному рівні, буде ефективною лише в тому випадку, коли вона не буде дуб­лювати існуючих інституцій, перш за все – місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, але при цьому буде вписуватися у контекст Концепції адміністративної реформи та зможе успішно координувати діяльність всіх суб’єктів регіона­льного розвитку і отримувати в результаті такого узгодження  інтегральний результат, спрямований на сталий розвиток регіонів в Україні. Впродовж 1999 –2001 рр. в Україні паралельно з формуванням Концепції регіональної політики розпочався процес створення інституцій, покликаний її реалізовувати. Про це свідчить, зокрема, прийняття Кабінетом Міністрів постанови «Про утворення Координаційної ради з формування мережі регіональних агентств розвитку» (1999 р.). Заслуговує схвалення також створення при Президентові України дорадчого органу, який координує діяльність орга­нів виконавчої влади та місцевого самоврядування.

Основні поняття і терміни

Історичні передумови становлення регіональної політики, етапи розвитку регіональної політики, модель розвитку регіональної політики Великобританії, модель розвитку регіональної політики США, модель розвитку регіональної політики Франції, етапи формування регіональної політики Європейського Союзу, наднаціональна регіональна політика,головна мета регіональної політики, континентальна система регіонального управління, регіон, типи структур регіонального рівня: врядування, держав­ний менеджмент, адміністрування, регіональна автономія, адмі­ністративні стандарти, принципи європейського регіоналізму, нова парадигма державно-управ­лінських відносин на регіональному рівні,агентства регіонального розвитку, державна інвестиційна корпорація.

Запитання для самостійного контролю

1. Чим продиктована необхідність регіональної політики в країнах Стародавнього світу?

2. Назвіть історичні передумови становлення регіональної політики.

3. Які етапи в своєму розвитку пройшла регіональна політика та їх особливості?

4. Характерні ознаки моделі регіонального управління Великобританії.

5. Особливості регіональної політики США.

6. Модель розвитку регіональної політики Франції.

7. Назвіть основну мету регіональної політики Європейського Союзу.

8. Охарактеризуйте етапи формування регіональної політики ЄС.

9. Дайте визначення поняття «регіон», сформульованому Асамблеєю Європейських регіонів.

10. Як трактується термін «регіон» Європарламентом у Хартії регіоналізму (1988 р.)?

11. Які типи структур регіонального рівня управління існують відповідно до європейського досвіду?

12. Сутність регіональної автономії.

13. Які ключові принципи є основою регіонального управління в ЄС?

14. Які принципи європейського регіонального управління є базовими?

15. В чому полягають проблеми імплементації базових принципів євро­пейсь­кого регіоналізму до умов України?

16. Які інституції в європейських державах у системі центральних органів влади опікуються регіональним розвитком?

17. Сформулюйте переваги поширених в практиці європейських держав агентств регіонального розвитку.

18. Яку роль в регіональній політиці відіграють державні інвестиційні корпорації?

19. В чому полягає сутність вітчизняної континентальної системи регіо­наль­ного управління?

20. Які державні і недержавні інституції впливають на регіональний розви­ток і регіональне управління в Україні?