Попередня сторінка Зміст Наступна сторінка Електронні посібники ВНТУ
РОЗДІЛ 8 ОСНОВНІ МЕТОДИ І ВАЖЕЛІ УПРАВЛІННЯ РЕГІОНАЛЬНИМ СОЦІАЛЬНИМ РОЗВИТКОМ
8.1. Соціальна диференціація регіонів як сфера державного регулювання.
8.2. Соціальна політика в регіональному аспекті.
8.3. Методологічні підходи до оцінки рівня життя населення регіону.
8.4. Диференціація доходів населення в регіональному вимірі та напрями удосконалення соціально-трудових відносин.
8.5. Управління розвитком соціальної сфери регіону.
8.1 Соціальна диференціація регіонів як сфера державного регулювання
Соціально-економічний розвиток регіонів країни є досить складною системою, швидкі темпи зростання в якій демонструють саме регіони з найбільш сприятливими умовами для розвитку економіки: за географічним розташуванням, наявністю природних ресурсів, розвинутою промисловістю, трудовими ресурсами тощо. Звідси нерівномірний соціально-економічний розвиток регіонів приводить до об’єктивної регіональної соціальної диференціації.
Соціальна регіональна диференціація проявляється перш за все у регіональній соціальній нерівності, що виражається у соціальних диспропорціях розвитку регіонів.
Отже, рівень економічного розвитку регіону має визначальний вплив на соціальний розвиток, а отже на рівень життя населення, оскільки один із базових аспектів – матеріальний добробут має практично функціональний зв’язок із рівнем життя, а формування й розвиток інших аспектів визначається рівнем та напрямками економічного розвитку. Так, високий рівень розвитку промисловості, що спостерігається у східних областях України, визначає високий рівень урбанізації в цих регіонах майже 87% у порівнянні з 67,7% в середньому по країні та 50% у західних областях [1, с. 184]. Високий рівень урбанізації визначає забезпеченість населення більш комфортним житлом (умови проживання), доступністю закладів освіти та охорони здоров’я (соціальне середовище). Високий рівень урбанізації стимулює, на жаль, і негативні соціальні явища, такі як високий рівень злочинності, захворюваності на окремі види соціально небезпечних хвороб тощо.
Різний рівень економічного розвитку впливає на матеріальний добробут не лише працюючого населення, а й соціально незахищених верств населення. Це відбувається за рахунок того, що чим більший рівень валової доданої вартості регіону, тим більша сума місцевих податків, яка надає змогу місцевим органам влади здійснювати доплати та надбавки різним категоріям населення. Значні податкові надходження до місцевих бюджетів надають можливість здійснювати будівництво соціального житла, поліпшувати умови життя населення регіону, а також розвивати соціальну інфраструктуру.
Оскільки в Україні на сучасному етапі розвитку валова додана вартість у розрахунку на одного мешканця регіону має дуже сильну варіацію (від 13,5 тис. грн у Києві до 2,3 тис. грн у Тернопільській області), і в багатьох регіонах значну частку місцевих доходів становлять державні субсидії та субвенції, можна стверджувати, що така різниця в економічному розвитку неодмінно спричиняє відповідну диференціацію рівня життя населення. Яскравим прикладом цього є відмінність між регіонами у рівнях витрат домогосподарства у розрахунку на умовно дорослого: від 953 гривень у Києві до 415 гривень у Рівненській області. Тому оцінювати рівень життя потрібно не лише в цілому по країні за різними соціально-демографічними групами населення, а й у регіональному розрізі [1, с. 185].
Тенденції і проблеми соціальної диференціації (нерівності) регіонального розвитку України обумовлюють необхідність регіональної диференціації соціальної політики. Відповідна регіональна соціальна політика має спрямовуватись на подолання соціальних диспропорцій у розвитку окремих регіонів. Йдеться передусім про стандартизацію рівня життя населення регіонів, забезпечення рівного доступу до якісних освітніх та медичних послуг, сучасного комфортного житла, забезпечення рівних умов зайнятості як основного джерела доходів населення.
Водночас, за твердженням академіка Лібанової Е. М., держава не має брати на себе весь обсяг функцій щодо реалізації єдиних стандартів рівня життя населення – це загрожує безвідповідальністю місцевих органів влади, неефективністю бюджетних витрат і управління в цілому. Отже, необхідний баланс між повноваженнями центральної і місцевої влади [2].
Кінцевою метою регіональної соціальної політики є поліпшення якості життя широких верств населення регіону. Однак якість життя є результатом дії цілої низки об’єктивних та суб’єктивних чинників, причому останні мають як загальнонаціональний, так і регіональний характер, тобто змінюються під впливом рішень центральної або місцевої влади. До них належать якість та доступність переважної більшості соціальних послуг (медичних, освітніх, житлово-комунальних, транспортних тощо); розвиток регіонального ринку праці, а отже, і сукупний попит на робочу силу; державні гарантії для непрацездатних верств суспільства.
Узагальнюючу характеристику диференціації наявних соціальних проблем за регіонами дає регіональний індекс людського розвитку, що концентрує особливості кожного регіону в сфері демографії, розвитку ринку праці, матеріального становища та умов проживання, соціального середовища, доступності освітніх і медичних послуг, екології та фінансового забезпечення. Результати аналізу регіональних індексів людського розвитку (РІЛР), наведених в монографії «Державна регіональна політика України: особливості і стратегічні пріоритети», обчислених за національною методологією, що враховує особливості національного інформаційного забезпечення, свідчать про наявність істотних розбіжностей [2, с. 170].
По-перше, розмах варіації (різниця між максимальним значенням індексу в Києві – 0,628 – і мінімальним в Донецькій області – 0,401) становить 47,1 % середнього значення індексу по Україні (0,482). По-друге, регіональна диференціація за індексом людського розвитку надто відрізняється від диференціації за економічними показниками, зокрема за рівнем валової доданої вартості на одну особу. Це свідчить про те, що результати економічного розвитку не спрямовуються на гуманітарні цілі й не знаходять адекватного втілення в розвиткові людського потенціалу регіону. Зокрема привертають увагу найнижчі значення РІЛР у економічно розвинутих східних областях: Донецькій (0,401 – 27 рейтинг), Луганській (0,416 – 26 рейтинг) і натомість високі в аграрних Закарпатській та Полтавській (0,511 – 5-6 рейтинг) і Рівненській (0,509 – 7 рейтинг). Такі комплексні розбіжності та їх незбіг з економічними регіональними відмінностями, безумовно, вимагає коригування чинної регіональної соціальної політики.
Найпростішим і водночас комплексним індикатором оцінки ефективності регіональної соціальної політики є диференціація регіонів за рівнем людського розвитку. Національна методологія дає змогу отримати не тільки інтегральну оцінку, але й диверсифікувати її за демографічною ситуацією, рівнем розвитку ринку праці, умовами проживання населення, рівнем добробуту, освіти, станом охорони здоров’я, соціальним середовищем, фінансуванням людського розвитку. Однак основними чинниками регіональної варіації, як свідчить аналіз, є розбіжності у ситуації на ринках праці, у доходах, стані здоров’я та освіченості населення.
Надмірно висока диференціація регіонів за рівнем людського розвитку є результатом трьох основних чинників: об’єктивних розбіжностей економічного розвитку та спеціалізації економіки регіонів; різною якістю регіонального управління і різним ступенем адаптації до ринкових умов; збереженням жорсткої фінансової централізації, успадкованої від адміністративно-командної економічної системи.
Активна регіональна соціальна політика не має ототожнюватися виключно або навіть переважно зі зменшенням регіональної диференціації за рівнем соціально-економічного розвитку. Її завдання полягає у створенні передумов та вмотивуванні регіональних владних структур до прискореного розвитку за перспективними напрямами, за одночасної концентрації уваги на розв’язанні найгостріших проблем людського розвитку.