РОЗДІЛ ІІІ РИТОРИКА

3.1 Теорія риторики

Класичні та сучасні визначення риторики. За 2500 років існування риторики були сформульовані сотні її визначень. Серед класичних (античних) визначень можна виділити дві групи дефініцій, в яких простежуються двоїстість самої риторики. Риторична діяльність передбачає творчість – пошук ідей, пошук змісту мовлення. Але також вона опирається на нормативність форм риторичних текстів. Таким чином, з’являються і розвиваються дві риторичні традиції: філософська риторика, ключове запитання якої “Що сказати?”, та дидактична риторика, яка шукала відповіді на запитання “Як сказати?”.
Найбільш послідовним представником філософської риторики можна назвати Аристотеля. Він визначає риторику як науку, що вивчає “можливі засоби переконання стосовно кожного даного предмета”. Аристотель наче передбачав майбутнє “розвінчання” риторики, коли інші науки (філософія, лінгвістика, стилістика, культура мови, літературознавство) “розділять” її між собою, тому особливо наполягав, що мета риторики – переконання, – “не є завданням ніякого іншого мистецтва”.
     Друга концепція чітко простежується у давньоримського ритора Квінтіліана. Він визначав переконання можливою, а не головною метою оратора.Найважливішою стає естетична характеристика промови. Краса вислову стає найвищим мірилом риторичної практики. І вже в середні віки та раннє Відродження риторика розуміється як мистецтво прикрашення промови. Відбувається, за висловом Н. Безменової, розпад синкретичності логоса, пізнання (думка) і вираження (слово) починають нарізне існування.
На думку багатьох дослідників (Авелічева, Г. Сагач, Н. Безменової), саме дидактична концепція сприяла формуванню уявлення про риторику як про помпезне, зовнішньо красиве, але малозмістовне мовлення. З іншого боку, давньоримські ритори, і в першу чергу Квінтіліан, розробили методику навчання ораторському мистецтву, активно розвивали теорію тропів і фігур.
Отож, можна зробити висновок, що обидві риторичні традиції – філософська і дидактична – залишили помітний слід у теорії риторики.
Сучасні визначення риторики, як правило, узгоджуються з класичними. Х. Перельман, бельгійський вчений, засновник неориторики 20 ст., визначав риторику як теорію переконувальної комунікації. Хоча, як зазначає Н. Безменова, це визначення виділяє переконувальну комунікацію в окремий вид. Вплив на систему переконань, на думку російської дослідниці, не є ознакою якогось виду комунікації, а іманентною властивістю комунікації як такої.
Сама Н. Безменова [9] дає таке визначення риторики: наука, яка досліджує закономірності ідеомовного (рос. «идеоречивого») циклу; риторика – це інтегральна програма трансформації ідеї в слово. Схоже визначення пропонує відома українська дослідниця Г. Сагач [56]: філософсько-дидактична наука про закони управління мисленнєво-мовленнєвою діяльностю.
Отож, помітно, що: 1) переконання залишається ключовим поняттям сучасної риторики; 2) сучасні ритори намагаються відродити давньогрецьке розуміння синкретичності логосу.

1. Зміст класичної і сучасної риторики. Зміст давньогрецької риторики визначався теорією про докази, про способи переконання через категорії: етос, пафос, логос. Етос – засоби переконання, які апелюють до норм людської поведінки. В першу чергу, засобом переконання є сам оратор (чи образ оратора), його моральні якості, які допоможуть встановити контакт з аудиторією, утвердити свій авторитет. До ораторських чеснот ритори відносили скромність, серйозність, доброзичливість. Пафос (пристрасть, почуття) – засоби переконання, що апелюють до почуттів слухачів. Реакція слухачів на промову визначається часто не стільки їхнім розумом, скільки їхніми емоціями. Задача оратора, таким чином, викликати необхідні почуття у слухачів (радість, співчуття, почуття справедливості, патріотизму, обурення тощо). Логос – засоби переконання, що апелюють до розуму (факти, логічні умовиводи). Таким чином, оратор має  триєдину мету: привабити мораллю (нравом, натурою), переконати аргументом, зачепити почуттям.

Давньоримські ритори сконцентрували свою увагу на описі основних етапів підготовки риторичного тексту. Вони виділяли 3 основних етапи процесу, на яких давалися відповіді: що сказати, де сказати, як сказати. Ці етапи описувалися у відповідних розділах риторики. Інвенція (inventio – лат. “винайти, що сказати”) – етап “попередньої рефлексії”, тобто визначення теми і мети майбутнього виступу, розробки концепції, відбору матеріалу для промови. Інвенція відповідала вимозі змістовності ораторської промови. Диспозиція (dispositio – лат. “розташування”) – етап “аранжування” компонентів матеріалу, здобутого в процесі інвенції, побудова композиції промови. Тут висувалася вимога логічності, ясності, цільності ораторської промови. Елокуція (elocutio – лат. “прикрасити словом”) – етап словесної реалізації концепції. На цьому етапі думку власне “одягають” у слово, добирають найбільш точну, влучну, доцільну словесну форму. Необхідність цього розділу визначається тим, що одну і ту ж думку можна висловити по-різному. Завдання мовця вибрати найбільш ефективну словесну форму. Класична риторика мала ще два розділи, де містилися рекомендації, як представити готовий текст слухачам. Акція (aktio – лат. “дія, рух”). Цей розділ відповідав за пластичне рішення виголошуваної промови. Цицерон називав його “красномовством тіла”. Акція давала рекомендації оратору щодо інтонаційної  виразності, поведінки перед аудиторією. Меморія(memoria – лат. “пам’ять”). Цей розділ пропонував мнемотехніку – прийоми запам’ятовування матеріалу.
Як бачимо, класична риторика являла собою цілісну систему, що ґрунтувалася на готовій риторичній категорії – персуазивності (persuasion – лат. “вплив”, “переконання”). Цінність цієї системи в тому, що вона запропонувала універсальний алгоритм мисленнєво-мовленнєвої діяльності, на основі якого створюються і сучасні концепції риторики. Більшість сучасних  риторів використовує класичні схеми риторики: Ю. Рождественський – етос, пафос, логос; Є. Клюєв; Г. Хозачеров – інтенція, диспозиція, елокуція; А. Волков; Т. Анісімова; О. Гімпельсон; Л. Мацько, О. Мацько – винайдення, розташування, вираження. Відповідає античному алгоритму риторичної діяльності система 7 законів риторики, розроблена Г. Сагач.
Основні поняття та ключові слова: філософська риторика, дидактична риторика, переконання, етос, пафос, логос, інвенція, диспозиція, елокуція, акція, меморія, мисленнєво-мовленнєвий алгоритм, закони риторики.

3.2 Алгоритм створення промови

Етап 1 - інвенція. Визначення теми, мети та ідеї виступу
Одне з найважливіших правил інвенції говорить: звертання до теми має бути мотивоване інтересом оратора та інтересами слухачів. Інтерес в перекладі з латини означає “важливо”. Саме в такому значенні слід розуміти інтерес як категорію риторики. Оратор має вибрати тему, яка його особисто цікавить, захоплює, – тільки так він зможе зацікавити й своїх слухачів. Також промова має потрапити в поле інтересу слухачів. Що цікавить усіх людей? П. Сопер витоками основних інтересів називає питання життя і смерті, здоров’я, грошей і власності, професії і соціального престижу. Представники  різноманітних фірм мережного маркетингу збирають великі аудиторії, бо пропонують спосіб матеріального збагачення. Цілителі, ясновидці, релігійні проповідники збирають тисячні аудиторії, адже їхні виступи ґрунтуються на  питаннях життя і смерті, душевного і фізичного здоров’я. Але не слід думати, що аудиторія буде слухати оратора, лише коли відчує свій “шкурний” інтерес. Потужними рушіями людської поведінки є почуття обов’язку, честі, справедливості, патріотизму. Загалом, інвенція доводить, що суспільно нецікавих тем немає, потрібно лише правильно поєднати індивідуальний інтерес оратора зі суспільним інтересом в межах однієї промови. 
Згадаймо давню притчу про будівельників, що виконують одну й ту ж роботу, але на запитання “Що ви робите?” відповідають по-різному. Один відповідає: “Я тягаю каміння“.  А другий каже: “Я будую храм”. Так само розрізняються й оратори.  Одні – марнослівні балакуни, а інші – оратори, що мають мету, ідею, місію! Завжди починайте підготовку тексту промови з чіткого формулювання мети й ідеї.  
Мета в ораторському виступі настільки ж значима, як у будь-якій іншій справі. Не маєш чіткого уявлення про свою мету, то й ніколи її не досягнеш. Римський філософ Сенека казав про таких людей: “Хто не знає, в яку гавань пливе, для того немає попутного вітру”.  Тому кілька важливих зауважень про мету. Коли автор цих рядків ставить студентам запитання: “Якою може бути мета промови?”, найчастіше чує відповіді: “донести інформацію”,  “привернути до себе увагу” . Останній варіант – привернути до себе увагу – це взагалі не мета, а засіб для досягнення мети. Її варіант “сподобатися аудиторії” здатен навіть зруйнувати виступ, тому що спонукає концентруватись на собі, а не на меті і перетворює оратора на мішень для невпевненості. Мета – “поінформувати”, спрямована лише на інтелект слухачів, дуже рідко буває самодостатньою.  Згадаймо – оратор повинен сформулювати триєдину мету: 1) поінформувати; 2) вплинути на почуття, сформувати ставлення; 3) надихнути, спонукати до дії, вплинути на поведінку. В залежності від жанру промови (інформаційна, урочиста, переконувальна) домінує та чи інша складова цільової установки, але мета завжди повинна залишатись триєдиною! 
Що повинно домінувати в промові: вплив на інтелект чи вплив на почуття, залежить не лише від її жанру, а й від аудиторії і від того, де і коли буде реалізовуватись третя частина мети: “спонукати до дії”. Якщо слухачі будуть приймати рішення “тут і сьогодні”, наприклад потрібно проголосувати прямо в залі, то слід посилити емоційну складову. Якщо рішення слухачі прийматимуть за межами зали, через якийсь час (завтра, через тиждень), то слід зосередитися на  фактах, логічних аргументах. Визначаючи співвідношення складових цільової установки, варто звернути увагу й на такі “дрібнички”. Якщо у залі переважно жінки – додати більше емоцій, чоловіки – більше раціонального. Люди середнього віку – раціоналісти, молодь – емоційна. Виступ вранці чи вдень – бажано впливати на ліву півкулю мозку, тобто на раціо, ввечері – на праву, тобто на почуття. 
Головна ідея промови.  Часто на заняттях з риторики  студенти не можуть сформулювати ідеї своїх промов навіть після їх виголошення. Як правило, такі “промови” є потоком речень, які не тримаються купи і не “чіпляються” за слух. Ідея – це стрижень промови, оратор постійно повинен тримати її в пам’яті аби зберегти смислову єдність. Запам’ятайте: немає ідеї – немає промови!
Можна виділити 10 основних зауважень щодо формулювання ідеї промови: 1) не слід ототожнювати ідею з метою; 2) ідея не є основним запитанням промови, вона є стислою, чіткою, і що важливо, не банальною, не загальновідомою відповіддю на це запитання; 3) ідея не має бути загальноприйнятою, принаймні щодо неї мають існувати різні точки зору (як писав Аристотель, ті, хто мають сумнів, що треба поважати батьків, потребують не доказів, а покарання); 4) ваша ідея має зацікавити слухачів, бо досліджено і доведено: інтерес зароджується тоді, коло людина сприймає повідомлення як нове й важливе для себе особисто; 5) основна ідея повинна вказувати на позицію оратора; 6) хороша ідея, як і промова в цілому, має “визріти”, тому для  її винайдення потрібні  не лише знання, а й час; 7) ідеї – вередливі “штучки”, вони мають здатність розвіюватися, тому одразу занотовуйте кожну ідею, що виникла у вашій голові; 8) формулюйте кілька варіантів основної ідеї – буде з чого вибрати найкращу, крім того більшість ідей так чи інакше використаєте в промові; 9) записуйте навіть безглузді, смішні фантазії і не поспішайте їх критикувати – з них іноді народжуються неординарні конструктивні ідеї, крім того гумор є незайвим у промові;  10) важливо запам’ятати: одна промова – одна ідея, тобто в кожній промові може бути лише одна головна думка!
Приклад. У ВНТУ відбулася гра “Дебати” між  командами різних університетів Вінниці. Команді ВНТУ випало захищати ідею вступу України до НАТО. У першій промові члена нашої команди йшлося про те, що таке НАТО, які країни є її учасниками, про завдання організації, про умови вступу. Ця промова не виглядала переконливою, бо відчувалося, що процедуру попередньої рефлексії щодо теми, мети й ідеї не було зроблено. Зробімо це зараз.  Тема. Вступ України до НАТО. Не “НАТО” і не “ Україна і НАТО” . Формулювати тему слід максимально конкретно. Мета. Переконати аудиторію у необхідності вступу України до НАТО. А це означає, що оратор повинен говорити не стільки про те, що таке НАТО, а скільки про те, чому вступ до НАТО є вигідним для України. Ідея: відповідь на запитання: “Чому вступ до НАТО є вигідним для України?” Варіанти ідеї: 1)через вступ до НАТО Україна наближається і долучається  до найкращих світових і європейських цінностей (демократії, свободи, цінності людського життя, моральних і культурних цінностей);  2) лише вступ до НАТО забезпечить Україні реальну, а не формальну незалежність; 3) вступ до НАТО спричинить розквіт української економіки, відтак підвищення добробуту українців. 4)…5)…
Коло питань. Формування змісту промови. На наступному етапі оратор продумує, формує зміст промови, тобто відповідає на запитання: що саме розповісти про вибраний предмет мовлення. Яким же чином формується зміст промови? Один з найефективніших методів – метод запитань (запитання активізують мислення, уяву). Цей метод відомий ще з часів античності. І сьогодні використовується “схема опису подій”, яка являє собою класичний топос (топос – загальник, загальне місце, шаблон, схема, алгоритм, рецепт, приклад) риторики:  що за подія? де відбувалася подія?  коли відбувалася подія? як відбувалася подія? чому відбувалася подія? Використовуючи даний метод, оратор має сформулювати і записати запитань набагато більше, ніж буде використано в промові. Варто записувати всі запитання, які спадають на думку, навіть, на перший погляд, безглузді, несерйозні, недоречні. Іноді саме такі запитання стають початком нової, оригінальної концепції.
При розробці змісту промови можна спробувати використати метод асоціацій (метод асоціацій дуже ефективний як тренувальна вправа – активізує уяву, розширює і активізує словниковий запас). Метод асоціацій допомагає сформулювати означення понять.
Г. Сагач пропонує метод породження тексту – денотатний граф (денотат – зміст однієї мовної одиниці (слова, словосполучення, речення). Денотатний граф  – це концепція розкладання цілого на частини, декомпозиція терміна на поняття, встановлення зв’язків між частинами і цілим (впорядкування понять).
Приклад: 1. Вибирається ключове поняття (опорне слово) – освіта. 2. Добираються дієслова, які допоможуть розгорнути денотатний граф: дієслова, що означають мету: спрямовує, передбачає, дає; дієслова, що означають результат:  допомагає досягти, здійснити, дієслова, що означають передумови: базується на, опирається на. 3. Ключове слово дробиться на складові цеглинки: освіта – розвиток особистості; освіта – професія; освіта – самореалізація; освіта – суспільство; освіта – бізнес. Потім за допомогою цих складових елементів розгортається схема тексту, де всі поняття будуть впорядковані і логічно пов’язані.

 Систематизація матеріалу.Наступний етап інвенції – вивчення і підбір енциклопедичного матеріалу і поєднання його з емпіричним, що є результатом самостійної роботи оратора, його оригінальним внеском в розробку теми. Якість емпіричного матеріалу свідчить про креативні можливості мовця, його спроможність “генерувати” ідеї. Енциклопедичний матеріал – це ”чужий досвід”, цитати, погляди різних людей, авторитетних з цієї теми, цифри, факти, приклади.
Енциклопедичний матеріал – це допоміжний матеріал. Тому до нього слід звертатися тільки після власного осмислення теми, адже головне в промові власне “Я” оратора (слухачі хочуть почути ваші думки, ваші ідеї; про ваші погляди і переконання). Якщо оратор почне підготовку до промови з підбору енциклопедичного матеріалу, його власне ”Я” може в ньому загубитись.
Але звертання до енциклопедичного матеріалу необхідне. Він створює необхідне тло промови, дає емпіричним фактам, як зазначає Є. Клюєв,  необхідну перспективу, посилює їхнє значення, робить виступ ґрунтовним, вагомим, через енциклопедичний матеріал промовець ”перевіряє” правильність своєї позиції. Енциклопедичний матеріал робить промову поліфонічною (багатоголосою) – це цінували  давні греки і цінує сучасна аудиторія.
Щодо пошуку матеріалу для промови оратор має пам’ятати таке: матеріалу (інформації, фактів, міркувань) має бути знайдено, вивчено і проаналізовано більше, ніж буде використано в промові. Резервний матеріал додає впевненості оратору, вагомості кожному слову промови.

Етап 2 - диспозиція

Давні греки вважали, що ніщо безладне, невпорядковане не може бути ні красивим, ні добрим. Заплутаний невпорядкований матеріал сприйматиметься важко і не викличе зацікавлення у слухачів. Варіантів композицій є багато. Але у будь-якій промові має простежуватись найпростіша універсальна тричастинна композиція: вступ, основна частина, закінчення. Таку композицію називають природною, позаяк багато процесів у природі, суспільстві, житті людини мають тричастинну схему (порівняйте: народження – життя – смерть; зрушення – рух – зупинка; початок – розвиток – завершення). Отож, людський розум з легкістю сприймає таку композицію. Кожна композиційна частина ораторської промови має свої особливості, що обумовлені специфікою сприйняття повідомлення слухачами і які необхідно враховувати при підготовці промови.

Вступна частина.Мультиплікаційний герой капітан Врунгель знав один секрет: ”Як яхту ви назвете, так і попливе вона”. Вступні зауваження, на думку П. Сопера, можуть визначити, чи буде вас слухати аудиторія, і як вона до вас поставиться.Французький історик 18 ст. Гайар вважав, що красномовний вступ може так засліпити слухачів, що помилки в інших частинах  залишаться непомітними. З іншого боку, невдалий початок спричиняє подальше несприйняття промови, настільки сильними є перші враження слухачів. Тому не слід сподіватися на якесь раптове натхнення, коли прийде час виступати, слід ретельно підготувати вступну частину. Пам’ятаємо зі шкільних уроків фізики – привести предмет у стан руху набагато важче, ніж підтримувати самий рух.
Оратор має пам’ятати, що зміст і структура вступу підпорядковуються його функціям. Виділяють три основних функції вступу: 1) привернути увагу слухачів (реклама); 2) налаштувати аудиторію позитивно на сприйняття промови; 3) представити тему. ”Рекламу” слід застосувати, коли авторитет мовця або важливість теми не є очевидними. Функція позитивного налаштування аудиторії домінує у конфліктних ситуаціях та коли ідея промови є спірною. Завдання оратора за таких умов – домогтися прихильності слухачів, продемонструвати своє позитивне ставлення до аудиторії. „Представлення теми” домінує в риторичній ситуації, де аудиторія завчасно налаштована на увагу і позитивне сприйняття матеріалу.
Рекомендації щодо вступної частини промови. Не слід починати з виправдань і вибачень “Я не оратор...”, “Я не готувався”, “Мені нічого сказати”. Після такого вступу немає сенсу говорити далі. Аудиторія хоче бачити впевненого оратора, якому є що сказати. Хоча іноді подібну фразу можна використати як рекламу події: “Я не  готувався виступати, але виступлю”. Слід пам’ятати, що вступ не повинен бути надто сухим і серйозним. П. Сопер рекомендує почати вступ з якогось цікавого повідомлення, причому в першому ж реченні. Дуже гарно сприймається гумористичне зауваження. Ось  з чого почав І. Франко промову на власному ювілеї: “Якби в мене було що-небудь з натури когута, то мені повинен би по сьогоднішнім вечорі вирости отакий високий гребінь. На які різні гідності мене підносили сьогодні!” Слухачів зацікавлять приклади з власного життя промовця. Можна почати з цитати. Слова відомої людини завжди привертають увагу. Але слід пам’ятати, що цитата, яка ставиться на початок промови, повинна бути змістовною, авторитетною, оригінальною. Можна почати виступ із запитання, це “гачок”, на який завжди можна “зловити” увагу слухачів. Особливо, якщо запитання пов’язане з основними інтересами аудиторії, або стосується пізнавального інтересу. Слід пам’ятати ще одне важливе правило: вступ не повинен бути занадто довгим, не слід починати “від царя Гороха”, не слід також забігати наперед. Частини промови мають бути сумірними: вступ і заключна частина разом не повинні бути більші за основну частину.
Основна частина. Яким би продуманим не був вступ, він все ж не забезпечує повного успіху, увагу слухачів потрібно не лише привернути, але й утримати. “Найвідповідальнішою” є основна частина промови. Складаючи  основну частину, оратор має вирішити, у який спосіб упорядкувати підібраний на етапі інвенції матеріал. До основних методів впорядкування матеріалу належать: хронологічний, дедуктивний, індуктивний, аналогійний, концентричний. Зупинимося на них докладніше.
Хронологічний метод відповідає природному ходу подій, порядку елементів цілого. Цей метод можна використати при викладі біографічної, історичної, сюжетної теми. Такий метод зручний і для промовця, і для слухачів. Але він може виявитися підступним. Матеріал, організований за хронологією, якщо в ньому немає яскравого, оригінального, надзвичайного, може бути досить нудним. (“тоді-то народився, тоді-то охрестився, тоді-то одружився...”) – такий текст присипляє слухачів, не змушує мислити. Дедуктивний метод передбачає рух думки від загального до часткового, перехід від загальних положень до прикладів, від тези до її підтвердження. Перевага дедуктивного методу в тому, що загальне положення, викладене на початку, задає кут зору на подальші приклади. Слухачі при такій подачі матеріалу починають бачити факти очима промовця. З іншого боку, дедуктивний метод – це метод відкритої комунікації: оратор одразу відкриває свої карти – заявляє свою позицію, правильність якої має довести аргументами. 
Аргументація – це докази справедливості тези. Виділяють такі види аргументів: сильні, слабкі, неістинні. Сильні: доказ від факту (“факти – річ уперта”), логічні аргументи (якщо А = В, а В = С, то А = С). Слабкі: доказ від сумніву  або від впевненості оратора, доказ від авторитету (загальна віра в авторитет зі сторони). Неістинні: доказ від людини (“Мало каші з’їв, щоб мені заперечувати”), доказ від публіки (“Ви, як люди освічені, не будете заперечувати, що...”), доказ від обіцянки, доказ від засудження, доказ від загрози (“А не будут брать – отрежем газ!”) тощо. Риторика за тисячі років накопичила багато правил, як використовувати аргументи, як будувати аргументацію. Найкращим визначається гомерів порядок: на початку сильний аргумент, далі – аргументи середньої сили, а наприкінці – найсильніший аргумент. В жодному разі не слід допускати низхідного порядку аргументів. Ще одне правило диспозиції: сильні аргументи потрібно ізолювати, подавати у простій формі, слабкі аргументи групувати для самопідтримки. Крім того, якщо слабкі аргументи використовуються як доповнення до сильних, то їхня слабкість зменшується. При виборі аргументів для промови потрібно більше думати про їхню якість, а не про кількість. Важливою є вимога індивідуального підходу до  доказів. Способів переконання в ідеалі має бути стільки, скільки й слухачів, тому що людська свідомість індивідуально реагує на переконання. Ось приклад: після  того, як група  прослухала виголошену студентом-оратором  промову “Проти куріння”, виявилось, що деякі слухачі визнали аргумент “у курців швидко жовтіють зуби” сильнішим, ніж “95% хворих на рак легенів – курці”. Чому? Можливо тому, що слухачами були 19-літні студенти і студентки, для яких зовнішність виявилась важливішою за здоров’я, яке може й не погіршитись, а якщо й захворієш, то десь у старості, а до того часу винайдуть ліки проти всіх хвороб.  
Багато цінних порад щодо побудови аргументації можна знайти у книзі знаменитого російського адвоката 19 ст. П. Пороховщикова “Искусство речи на суде”. Більш конкретно про план агітаційної промови можна прочитати й у книзі П. Сопера “Основы искусства речи”.
Індуктивний метод передбачає, що спочатку оратор викладає окремі факти, спостереження, а потім, після їх аналізу й оцінювання, вказує на закономірність, робить загальні висновки. Вадою індуктивного методу є те, що він не забезпечує завершеного логічного обґрунтування висновків, тому оратору слід звернути особливу увагу на презентативність використаних прикладів. Індуктивний метод використовується переважно тоді, коли потрібно щось пояснити, дедуктивний – в промовах, де потрібно обґрунтувати, довести, переконати. Метод аналогії (analogіa “схожість, подібність”) передбачає зіставлення об’єктів (явищ, проблем, понять) з метою перенесення закономірностей з одного (відомого) на інший (менш відомий чи невідомий) об’єкт. Цей метод надзвичайно широко використовується в риториці: найбільш простий, економний, наочний спосіб пояснити невідоме – це порівняти його з відомим. Метод аналогії має відповідати двом вимогам: 1) аналогія має фіксувати істотну (основну) ознаку об’єкта; 2) невідоме має розкриватись на тлі дійсно відомого, а не іншого невідомого.  Можна згадати ступеневий метод (послідовний рух думки від одного щабля (ступеня) до іншого); причинно-наслідковий метод (рух від причини до наслідків); контрастний метод (подання протилежних точок зору на предмет мовлення).
Закінчення. Психологами доведено, що найкраще запам’ятовується, інформація, яка дається на початку та наприкінці виступу (закон краю). Закінчення має бути ретельно продуманим до останнього слова. Тут не можна сподіватися на натхнення Кіси Вороб’янінова (“Выпью водки – разойдусь”). Хибно думати, що головне – почати виступ, а далі слова прийдуть самі собою.
Характер закінчення залежить від основної мети промови: вплинути на інтелектуальну сферу; вплинути на вольову чи емоційну сферу слухачів.
Пам’ятайте, якщо вступ переважно стосується слухачів, то закінчення – суті проблеми; не варто вводити в закінчення якусь нову проблему; не слід відходити далеко вбік від основної теми, закінчення має віддзеркалювати основну частину. Патетика закінчення має бути помірною. Закликати на допомогу почуття слід лише до потенційно патетичних об'єктів. Богдан Хмельницький, наприклад, коли закликав реєстрове козацтво перейти на його бік, часто так закінчував свої промови: розривав на собі сорочку зі словами: “Тому або вбийте мене, або разом зі мною рушайте за нашу волю, за нашу віру” (за романом М. Старицького “Богдан Хмельницький”). А от оратор, який переконує, що потрібно чистити зуби після їжі, не може так само закінчити промову. Не слід “загравати” зі слухачами, випрошувати згоду, апелювати до якостей аудиторії, протиставляти одних слухачів іншим. Намагайтеся не завершувати промову словами: “Це все, що я хотів сказати”. Так, як і для вступу, для закінчення підійдуть узагальнюючі цитати, сентенції, афоризми, прислів’я, поетичні рядки, ілюстрації, риторичні запитання, заклики, анекдоти тощо. Ефектно виглядає кільцева композиція (з якої думки, фрази почали – такою і завершити).
Підсумовуючи, слід ще раз наголосити, що диспозиція як розділ риторики і як риторична процедура забезпечує цілісність, логічну правильність, завершеність риторичного тексту. Нехтувати цим етапом підготовки не можна. Адже, як сказав П. Сопер, „виграні битви, міцні мости, захоплюючі цікаві промови – результат продуманого плану”.

Етап 3 – елокуція

Елокуція передбачає вираження думки в дієвій словесній формі, яка становить собою систему комунікативних якостей мовлення (правильність, точність, виразність, ясність, стислість, доцільність).

Першою ознакою  мовлення, якій підпорядковуються всі інші, є правильність – відповідність встановленим правилам, нормам літературної мови. Замисліться над словами Цицерона: “Вміти правильно говорити … ще не заслуга, а не вміти – вже ганьба, тому що правильне мовлення, по-моєму, не стільки достоїнство (чеснота) вправного оратора, скільки властивість кожного громадянина”.
Як найважливіші в публічному мовленні (тому що найпомітніше порушення саме цих норм) можна назвати лексичні,  граматичні, орфоепічні норми.
Лексичні норми передбачають розрізнення значень і семантичних відтінків слів, а також закономірності лексичної сполучуваності.
Часто лексичні помилки виникають внаслідок плутання слів близьких за звучанням. Наприклад: пам’ятник - пам’ятка; формувати – формулювати; декораційний – декоративний; рятівник – рятувальник; заступник – замісник; посмішка – усмішка; талан – талант; громадський – громадянський.
Лексичні помилки в українському мовленні можуть бути пов’язані з проблемою українсько-російської двомовності (явище інтерференції). Кілька прикладів:
неправильно: вклонятися від обов’язків (рос. уклоняться) – правильно: ухилятися від обов’язків, укр. вклонятися = рос. кланяться;
неправильно: лишитися батьківських прав (рос. лишиться) – правильно: позбавити, відібрати батьківські права, укр. лишитися = рос. остаться;
неправильно: мешкати з відповіддю (рос. мешкать) – правильно: зволікати, гаятися, баритися, укр. мешкати = рос. проживать, жить.
Російське “отношение” перекладається українською п’ятьма словами: відношення катета до гіпотенузи, взаємини між батьками, дружні стосунки, відносини між країнами, гарне ставлення. Перевірте, чи правильно ви говорите: відсутність-присутність людей; брак-наявність речей, явищ;  укласти угоду; я рахую гроші, але я вважаю, що...; товарний облік, але моральне обличчя.
Лексичні помилки пов’язані також з неправильним (невиправданим) сполученням слів. Ось як написав про це А. Коні у післямові до книги П. Сєргєїча “Искусство  речи на суде”: “Недавно в газетах было напечатано объявление: “актёры-собаки” вместо “собаки-актёры”. Стоит переставить слова в народном выражении  “кровь с молоком” и сказать “молоко с кровью”, чтобы увидеть значение отдельного слова, поставленного на своё место”. Ще кілька прикладів. Правильно: мати значення та грати роль, а не напаки; взяти участь і брати участь, а не прийняти, приймати участь. Помилкою є тавтологічні сполучення: своя автобіографія, вільна вакансія, колеги по роботі, великий мегапростір.
Граматичні норми передбачають вибір правильної синтаксичної форми, правильного закінчення. Наприклад: ректор університету, командир полку, уривок з тексту, немає екзамену, зміна принципу, ремонт пароплава.
Слід пам’ятати, що в російській та українській мовах одні і ті ж слова можуть належати до різних родів: чужий біль нікому не болить (рос. чужая боль); у дворі злий собака (рос. злая собака), в далеку путь (рос. далекий путь).
Під впливом російського в українському мовленні поширені помилки, пов’язані зі вживанням прийменників. Наприклад: рос. шкаф для одежды – укр. шафа на одежу. Прийменник для, як пише Б. Антоненко-Давидович у книзі “Як ми говоримо” (цю книгу варто проштудіювати), вживається, коли йдеться про певну річ, призначену для людини, для тварини, чи якоїсь ширшої потреби: “Не для пса ковбаса, не для кицьки сало. Для загального добра”. Ще кілька прикладів: рос. болеть гриппом – укр. хворіти на грип; рос. по происхождению украинец – укр. за походженням; з походження, родом українець (останній варіант – найкращий).
Дуже важливо для оратора дотримуватися орфоепічних норм – норм наголошування та вимови. Президент СРСР Горбачов М.С. говорив: “углУбить и нАчать перестройку”, “укрАинский народ”. І саме про його мовлення були складені перші анекдоти. Іноді чуємо неправильне: шОфер, цЕмент, квАртал, катАлог, кілОметр. І якщо правильне – шофЕр, цемЕнт, квартАл,  кіломЕтр – звучить частіше, то те, що катАлогів не буває, є лише каталОги, знають не всі. Запам’ятайте також: завдАння, навчАння, запитАння, видАння. Під впливом російської мови в українському мовленні з’являються помилки при вимові числівників 70, 80, 11, 14 (правильно: сімдесЯт, вісімдесЯт, одинАдцять, чотирнАдцять).
Негативно сприймається слухачами й неправильна вимова. Слід пам’ятати, що в українському мовленні майже відсутня якісна редукція (тобто, як пишемо, так і читаємо). Наприклад, “Галава Вєрховнаї Ради”, “папєрєднікі” – так українською не говорять.
Психологи свідчать: порушення мовних норм, особливо грубі помилки у мовленні оратора, які, як кажуть, “ріжуть вухо”, зменшують довіру слухачів до нього. Отже, вимога правильності – основна вимога до ораторського мовлення.
Але говорити правильно ще не означає говорити гарно, для гарного мовлення, зазначає український мовознавець Н. Бабич, необхідне й уміння відібрати в конкретній ситуації спілкування найбільш доречний, стилістично й експресивно виправданий варіант літературної норми.
Точність мовлення пов’язана  з умінням ясно мислити (“Хто ясно мислить – ясно викладає”),  зі знанням предмета мовлення, зі знанням  точних значень слів. Точність мовлення – це сувора відповідність слів тим предметам, явищам дійсності, які вони позначають. Точність мовлення залежить й від позамовних факторів. Зокрема, Н. Бабич [8] зазначає, що чим гармонійніші інтелектуальні рівні промовця  і слухача, тим вища гарантія точного сприйняття інформації; чим вищий цей інтелектуальний рівень, тим простіші засоби мови потрібні промовцеві, щоб висловитись точно.
Реалізується точність передусім лексичними ресурсами мови, в першу чергу, за допомогою синонімів. Синоніми – слова близькі за лексичним значенням, але відмінні відтінками цього значення або емоційно-експресивними чи стилістичними можливостями. Пригадайте міркування трунаря Безенчука з роману “12 стільців” І. Ільфа і Є. Петрова про те, як можна померти: “Вот вы, например, мужчина видный, возвышенного роста, хотя и худой. Вы, считается ежели, не дай бог, помрёте, что в ящик сыграли. А который человек торговый, бывшей купеческой гильдии, тот значит, приказал долго жить. А если кто чином поменьше, дворник, например, или кто из крестьян, про того говорят: перекинулся или ноги протянул. Но самые могучие когда помирают, железнодорожные кондуктора или из начальства кто, то считаются, что дуба дают.     
 – Ну а когда ты помрёшь, как про тебя мастера скажут?
 – Я – человек маленький. Скажут: “гигнулся Безенчук”. А больше ничего не скажут. Мне дуба дать или сыграть в ящик невозможно: у меня комплекция мелкая…”
Аби точно передати думку слід добирати найбільш точні слова з синонімічних рядів, враховуючи предметно-понятійну, емоційно-експресивну відповідність слова предмету (явищу). Наприклад, слід розуміти, відчувати, як треба сказати: відомий письменник чи славетний письменник;  естрадний співак чи зірка естради;  ірраціонально чи безглуздо;  йти чи сунути, лізти, волочити ноги; радіація чи невидима смерть;  нерозумний чи дурень; бандит  чи правопорушник;  шпигун чи розвідник;  сумувати чи побиватися;  недостойний чи негідний;  розсердитися чи розгніватися.
Ось які помилки зустрічаються, на жаль, у студентських роботах. Спробуйте виправити їх: 1. Серце починає битися з великою напругою. 2. Він здатний до виконання будь-яких завдань. 3. Музикант блискуче виконав як віртуозні твори Ліста, так і романтичні твори Шопена. 4. Шопен жив у міграції. 5. Хто з історичних персонажів відкопав Трою. 6. Особистість – дзеркало душі. 7. У мене від цього заняття залишились чудові думки у свідомості. 8. Мені більше подобаються інші види стилів музики. 9. Ця фраза не завжди має рацію, вона іронізує нашу поп-музику. 10. Вокальне мистецтво змушує задуматись над думками викритими в композиції. 11. Які передачі, на Вашу думку, являються для інтелектуального розвитку? 12. Який відбиток внесла помаранчева революція в історію України? 13. Чи вважаєте Ви, що в Україні присутня проблема ґендеру? 14. Прохання, покажіть широкоекранний фільм закордонного характеру.
Доречно буде тут згадати міркування російського поета М. Некрасова (з листа до Л. Толстого): “Мне жаль моей мысли, так бедно я поймал ее словом. Изорвать хочется – чувствую тоскливость, которую Вы, верно, знаете – хочется сказать, а не сказывается. Бывало, я был к себе неумолим и просиживал ночи за пятью строками. Из того времени я вынес убеждение, что нет такой мысли, которую человек не мог бы заставить себя выразить ясно и убедительно для другого, и всегда досадно, когда встречаю фразу „нет слов выразить” и т.п. Вздор! Слово всегда есть, да ум ленив”.
Дуже важливою є вимога точності в науковому мовленні: тут вона пов’язана з точністю вживання термінів. В процесі викладу наукового матеріалу оратору варто переконатись (перевірити) чи однаково він та його слухачі розуміють використані ним терміни, (можливо аудиторії варто спочатку пояснити значення, суть даних термінів, понять). Загалом, слід пам’ятати, що не варто наукову доповідь перенасичувати складними поняттями, термінами, формулами. “Формула гарна лише тоді, коли вона допомагає наочніше зрозуміти думку або ідею, а не тоді, коли з її допомогою хочуть “справити враження” на неосвічену людину” – справедливо зауважує Д. Будагов.
Логічність мовлення проявляється на рівні висловлювання (речення) та на рівні тексту. Умови логічності на рівні висловлювання пов’язані з правильною (логічною, несуперечливою) сполучуваністю слів. Приклади алогізмів: людина з гарною усмішкою і великим досвідом роботи; письменники і поети (родове і видове поняття, правильно: прозаїки і поети), судова і грецька риторика. По-друге, логічність на рівні висловлювання досягається правильним порядком слів. Актуально речення розділяється на 2 компоненти: тему (відоме, старе) і рему (невідоме, нове). Логічна побудова стилістично нейтрального речення в українській мові потребує, щоб тема передувала ремі. Актуально виражена (висловлена) інформація тяжіє до кінця речення.
Н:  1)  Нам зробили    зауваження.
                    тема            рема
2)  Зауваження      зробили нам.
             тема                   рема
Логічність на рівні тексту забезпечується чіткою композицією, методами організації матеріалу. Особливу увагу слід звернути на науковий текст, він створюється на основі відкритої логічності. Тому в науковому мовленні активно використовуються усілякого роду показники зв’язку (вставні слова, сполучники, фрази-зв’язки): по-перше, по-друге, по-третє, спочатку, продовжуючи думку, нарешті, отже, це означає, з цього випливає, як наслідок, таким чином, в зв’язку з цим, а також, що стосується, підсумовуючи, слід сказати, слід додати, інакше кажучи, викладені вище міркування дають підстави, крім того, більш того.
Умовою, що забезпечує багатство мовлення є активний запас мовних засобів, тобто великий словниковий запас, запас моделей словосполучень та речень, запас типових інтонацій. Мовлення тим багатше, чім рідше повторюються в ньому одні й ті ж знаки (слова); мовлення тим багатше, чім різноманітніше воно за своєю структурою. Урізноманітнюється мовлення використанням синонімів, заміною однієї частини мови іншою (дієслова – віддієслівним іменником), заміною слова на фразеологізм тощо. Наприклад: набути досвіду, стати досвідченим, досвідчена людина, пуд солі з’їсти; кращий, найкращий, кращий за всіх, щонайкращий, Сергій, він, мій друг, цей герой. Урізноманітнювати слід і сполучні засоби: і – та – й, але – та, щоб – аби, який – що,  тоді як – у той час як,  тому що – через те що, оскільки, позаяк.
Багатство словникового запасу важливе для оратора й тому, що дає можливість уникнути штампів, які стандартизують мовлення, роблять його безбарвним, сухим, мертвим. Приклади штампів (канцеляризмів): у справі підвищення, з боку керівництва, з боку держави, втілити в життя, прискореними темпами, забезпечити належний порядок, фактор часу, враховуючи вищесказане.  К. Чуковський висміює канцелярську мову (канцелярит) у книзі “Живой как жизнь”. Приклади з цієї книги: “Ты по какому вопросу плачешь, девочка” “В силу слабости его мировоззрения”.
У книзі “Мова – явище космічне” Павло Мовчан причиною розповсюдження “канцеляриту” вважає хворобу тоталітарного режиму: страх сказати не те, що треба, не так, як потрібно. Саме тому й були тексти періоду радянського застою сухими, нецікавими, а відтак складними для сприйняття. Приклад: “Необхідне істотне підвищення дієвості системи й механізму розповсюдження художніх цінностей, забезпечення більш широкого доступу народу до творів літератури та мистецтва, більш оперативне засвоєння ним естетичного багатства суспільства” (з газети). Така канцелярська мова свідчить, за словами П. Мовчана, “про атрофованість свідомості, не спроможної до створення життєздатних мовних контекстів”.
Значення стислості мовлення розкривається у словах С. Маршака: “Как лишний вес мешает кораблю, так лишние слова вредят герою. Слова “Я вас люблю” звучат порою сильнее слов “Я очень вас люблю”. А як говорив герой І. Бабеля Беня Крік? “Беня говорил мало, но Беня говорил смачно. Беня говорил мало, и хотелось, чтобы он сказал ещё что-нибудь”. Можливо, Беня Крік знав, що “таємниця нецікавого у тому, щоб сказати все” (Вольтер). Отож, якщо ви були стислими у словах, а промова все одно виявилась завеликою, перевірте, можливо, слід звузити коло питань. П. Проховщиков про таку ситуацію писав: “Якщо треба довести, що два на два чотири, чи варто додавати, що три на три дев’ять?” Можливо, слід зменшити кількість аргументів – відкиньте слабкі, ненадійні аргументи, велика кількість доказів втомлює і викликає недовіру. Пам’ятаймо мудру настанову наших предків: “Вчись коротко говорити, зумій море в глек вмістити”.
Виразність у мовленні досягається використанням спеціальних риторичних засобів. Власне, описом, класифікацією чисельних засобів виразності і займалась елокуція. Пам’ятаємо, елокуція дає відповідь на третє послідовне запитання в процесі підготовки промови: як сказати? І відповідь на це запитання не лише “Красиво сказати”. Хоча це досить важливо (Квінтіліан твердив, що краса промови сприяє успіху: ті, хто охоче слухають, легше розуміють, скоріше вірять). Краса мовлення підпорядковується головній функції ораторського мовлення – впливу на аудиторію, переконанню аудиторії.
Риторичні засоби  поділяються на 2 групи: тропи та фігури. Поділ цей досить умовний, античні ритори не створили чіткої класифікації риторичних засобів, не було в них і чіткого обґрунтування розділення на тропи і фігури. Тропи можна назвати лексичними засобами виразності. Формуються вони на основі варіацій лексичних значень слів. Фігури називають синтаксичними засобами виразності. Формуються вони на основі варіацій структур словосполучення, речення, періоду чи кількох періодів.
Тропи. За своєю природою слова у більшості своїй є універсальними, багатозначними. Саме ця властивість слова використовується у тропах. Тропи (гр. tropos “зворот”) – це різноманітні способи вживання слів в переносному значенні, таким чином створюються образи.
Метафора – перенесення назви з одного предмета на інший (залізний характер (характер порівнюється із залізом на основі спільної ознаки – твердості). Метафора, власне, є прихованим порівнянням. В цьому є “хитрість”  метафори, адже третій компонент метафори ніколи не називається, він прихований. Слухачу дається можливість самому домислити, віднайти цей компонент. Для оратора це важливо тому, що метафора, як правило, не номінація предмета, а його характеристика. “Розкрутивши” метафору самостійно, слухач легше і швидше з нею погоджується. Крім того, вона на довше запам’ятається слухачам.
Справжні знахідки для оратора – різкі метафори, тобто оригінальні, несподівані, образність яких незаперечна.
Наприклад: “Матюки, абревіатури, різні словесні кентаври – це мовні тромби, що призводять до загальнонаціонального паралічу” (П. Мовчан). “Викладач – лише “акушер думки”, він не може дати думку, а лише навести на неї і полегшити її появу на світ” (П. Лєсгафт). “Національна безтактність дуже часто виростає на добре угноєному ґрунті великодержавного російського шовінізму” (І. Драч) “У морі байдужості штормів не буває” (В. Чемерис). “Ми досі ще рятуємо дистрофію тіл, а за прогресуючу дистрофію душ – нам байдуже” (В. Стус).
Але варто нагадати: не можна риторичний текст перенасичувати метафорами, адже це не художній текст, у нього інші завдання. Через метафору (так само, як через інші тропи) можна передати основну ідею промови. Запам’ятається образ – запам’ятається ідея.
Порівняння – не тільки засіб досягнення образності, але й ефективний спосіб пояснення. Як правило, порівняння тим краще, тим швидше досягає мети, чим воно несподіваніше.
Наприклад: “Як свині в багні, вони насолоджуються, валяючись у нечистотах сріблолюбства” (І. Златоуст). “За відмову мою у задумах його [російського царя], убивчих для нашої отчизни, вибито мене по щоках, як безчесну блудницю” (І. Мазепа). “Я гордий, мов козацький предок мій, що перед можними не скинув шапки” (Б. Олійник). “Душа зруйнована, як Троя, своїх убивць переживе” (Л. Костенко).
Через епітет – образне означення можна висловити оцінку предмета, викликати певні емоції у слухачів. Епітет, як правило, метафоричний.
Наприклад: “І вдача твоя вбивчо-життєдайна, і намір твій жорстокий та святий” (М. Стрельбицький “Поема колорадського жука”), “пекельний злочин 11 вересня” “остогидла радянськість”, “кричуща комфортність”, “розкріпачене невігластво” (І. Дзюба), “зубодробильні пригоди” (А. та Б. Стругацькі).
Гарний ефект досягається використанням в ораторському мовленні алегорій та уособлень (вид алегорії). Ці тропи близькі до метафори. Алегорія допомагає перевести думку, ідею, в “картинку”. Як зазначає  Є. Клюєв, “фокус” алегорії в тому, що уявлення (ідеї, думки), які передаються через картину, зазвичай складні для сприйняття в “первозданному” вигляді, а конкретну “картину”, персоніфікацію легко зрозуміти, до того ж вона надовго залишається у пам’яті. Алегорія часто рівноцінна ґрунтовному опису чи характеристиці, допомагає, таким чином, передати думку стисло.
Наприклад:Митрофани вищих навчальних закладів; Дядечко Сем (про Америку); “Титанік” (про становище України); Плюшкін (про скупу людину). Приклади уособлень: “Війна харчується грішми, війна звеселяється кров’ю – те саме і до нас було” (Данило Тупало, релігійний діяч 17 ст.). “Це лише здається, ніби ми впливаємо на слово, спотворюючи його сутність. Слово мстиве – воно неодмінно за це покарає” (Павло Мовчан). “Травень – вічний єретик” (Іван Драч).
Гіпербола – троп, який визначають як перебільшення. Літота – троп, протилежний гіперболі (зменшення). Іронія – троп, сутність якого у вживанні слова у значенні, протилежному буквальному значенню. Використовується з метою прихованої насмішки (“оратор” – про людину, яка не вміє говорити, “атлет” – про хирляву людину). Іронія виявляє особисте ставлення оратора до предмета мовлення. Користуватися нею слід обережно. Найкраща іронія – іронія над собою.
Фігури. Виділяють мікрофігури (трансформація структури слова) і макрофігури (трансформація структури речення). Смисл мікрофігури анномінація – знайти подібність у звучанні двох слів, і, використовуючи це, створити третє слово, синтезуючи значення обох даних слів (прихватизація, обмануальнатерапія, апофігей, епідерсія).
До найпоширеніших макрофігур відносять інверсію – неправильний порядок слів у реченні з метою виразності, передачі відтінків думки.
Приклад: “А повстали ми за віру батьків наших, поругану, обпльовану нечестивими, повстали за вас, знедолених, і за весь наш в раби, в бидло обернений народ” (з промови Б. Хмельницького, за романом М. Старицького). В даному реченні логічно виділені означення поставлені в нехарактерну для них постпозицію, таким чином саме до них привертається увага.
Силу, динамічність, ритм надає промові повтор – фігура, що являє собою повторення одного чи кількох слів, або цілих речень.
Наприклад: “Поки в нас відбирали хліб і майно, ми мовчали. Поки нам завдавали болю тілесного, ми терпіли. Поки хилили шиї наші під ярмо панське, ми сподівалися виприснути. Та коли накладено кайдани на волю нашу, коли спробувано уярмити душу нашу, ми взялися за меч...” (з промови Б. Хмельницького, за романом П. Загребельного).
Такий повтор називається анафора, коли кожне наступне речення починається одним і тим самим словом. Іноді в промові повторюється через певні періоди ціле речення. Як правило, в цьому реченні закладена основна думка, яка, таким чином, закарбовується у пам’яті слухачів. У знаменитій промові “I have a dream” Мартіна Лютера Кінга ця фраза  повторюється багаторазово, її пам’ятає весь світ.
Мета риторичного запитання – твердження, що подається у формі запитання – активізувати сприйняття слухачів, дати їм можливість домислити самому, щоб підказана думка стала їх власною. Іноді оратор може поставити цілий ряд запитань.
Наприклад: “Браття! Чи ж у вас в жилах тече не та ж кров, що в нас? Чи ж іншому ви молитеся богу? Невже в ваших серцях не озиваються стогони закатованих братів, крики наших дружин і сестер? Невже підніметься у вас на захисників України рука, невже підете ви з нашим ворогом нівечити свою матір?” (М. Старицький). Дане речення починається зі звертання – риторичної  фігури, основна функція якої – привернути увагу слухачів і висловити своє ставлення до них. Ще кілька прикладів: “Чи ж можна присягати на погибель Вітчизни ?!” (П. Орлик). “І хто ж тут не признає, що тиран, який образив так ганебно особу, що репрезентує націю, вважає, звичайно, членів її за худобу нетямущу і свій послід?” (І. Мазепа). “Хто поверне в рабство ту країну, де стяг свободи затрепетав?” (М. Рильський).
Надзвичайно активізує увагу слухачів, додає експресії мовленню така риторична фігура, як питально-відповідальний хід. Поставлене оратором запитання активізує увагу слухачів, зацікавлює. Але, головне, ця фігура створює ефект діалогу в монологічному мовленні.
Наприклад: “Як ви гадаєте, які три речі є найцікавішими у світі? Секс, власність і релігія. За допомогою першого ми можемо створювати життя, за допомогою другого ми підтримуємо його, а за допомогою третього ми сподіваємося продовжити його у іншому світі” (Д. Карнегі). “Що то за народ, коли за свою користь не дбає і очевидній небезпеці не запобігає? Такий народ неключимістю своєю подобиться, воістину, нетямущим тваринам, од усіх народів  зневаженим” (І. Мазепа).
Активно використовується у публічному мовленні також пряма мова, діалог, цитати, афоризми, прислів’я, літературні приклади. Ці засоби, як правило, теж відносять до риторичних фігур.
Щодо використання засобів виразності у мовленні слід зробити такі зауваження. Тропи та фігури дуже потужний засіб впливу на слухачів, та зловживати ними перевантажувати ними промову недоцільно і небезпечно. Підкреслено красива промова викликає недовіру до оратора (“гарно співає!”).
Крім того, слід пам’ятати, що підвищує планку сприйняття тексту лише вдале застосування засобу виразності, невдале – її опускає. “Текст з невдалим застосуванням засобів виразності визначає мовця як людину нерозумну, а це найтяжчий побічний результат у мовленні”, − вважає О. Зарецька.
Основні поняття та ключові слова: інвенція, диспозиція, елокуція, мета, ідея промови, композиція промови, методи впорядкування тексту, комунікативні якості мовлення, риторичні тропи, риторичні фігури.

3.3 Виголошення промови

Хвилювання і страх перед публічними виступами. Що таке хвилювання? Це викид адреналіну у кров.  Що робить адреналін? Пришвидшує, покращує кровообіг,  викликає рум’янець, блиск в очах. Тобто дає саме ту енергію,  піднесення і задоволення, без яких неможливий ораторський успіх. Тому можна сказати, що хвилювання – це важливий інструмент красномовства, яким досвідчені оратори вміло користуються.
Приклад. Відомо, що Гітлер був блискучим оратором, саме завдяки тому нервовому збудженню, піднесенню і задоволенню,  яке відчував, стоячи за трибуною. Його ораторське збудження досягало такого розпалення, що за лаштунками завжди тримали відерце з льодом, щоб цей несамовитий оратор міг остудити розжарені руки після виступу. Отож можна уявити, що сама  лише енергія і натхнення Гітлера-оратора  запалювали фанатизмом багатотисячні натовпи.  З цього прикладу треба робити свої висновки і ораторам,  і особливо слухачам.
Але слід відрізняти натхненне хвилювання від паралізуючого хвилювання, від страху трибуни (який ще називають аудиторним шоком, ораторською лихоманкою). Виявляється, такий страх – нормальне явище для початківців. Загалом, страх публічних виступів стоїть на другому місці серед людських фобій і поступається лише страху літати літаками, іншими словами, страху смерті. Але на відміну від останнього, страх публічних виступів ірраціональний, адже промовцю фізично ніщо не загрожує. То чому він виникає?  Може тому, що людина – істота колективна.  Рідко хто зі студентів не звертався до викладача, що їх викликав  відповідати на занятті, з проханням: “Можна відповідати з місця?” “З місця”, справді, виступати не страшно, тому що мовець відчуває себе частиною групи,  так,  начебто “всі за одного”. Коли ж він виходить до трибуни, то опиняється в ситуації (положенні) “один (нав)проти всіх”. І тоді  ці “всі”, навіть якщо вони його друзі,  сприймаються мовцем супротивниками, конкурентами, ворогами. А коли перед оратором незнайома аудиторія?!
У тваринному світі розташування “один навпроти одного очі в очі” – це позиція агресії, нападу, коли вирішуються питання, хто сильніший, кому жити, а кому не жити.  Може саме звідти корені людського страху перед необхідністю стояти одному навпроти групи людей і, дивлячись їм в очі, щось говорити?
Тим, хто хоче стати вправним оратором, треба розуміти, що оскільки цей страх безпідставний, то з ним можна і треба боротися і побороти.
Головне завдання на цьому шляху – знизити суб’єктивну значимість виступу. Треба собі сказати: життя не припиниться після виступу, ніщо мені не загрожує.
Розділимо методи подолання страху публічних виступів на тактичні і стратегічні. Спочатку про тактичні методи.
Часто  можна почути від недосвідчених ораторів, що зменшити  хвилювання перед виступом можна за допомогою алкоголю. Це хибний шлях! Хоча в літературі іноді можна знайти пораду випити келих вина під час винаходження ідей, формування змісту виступу для того, щоб створити творчу атмосферу, розбудити фантазію. Але безпосередньо перед виступом цього робити не можна: отримаєте зворотний ефект – пригніченість, в’ялість і язика, і думок. Те саме стосується і заспокійливих лікарських засобів, вони погіршують реакцію, уповільнюють темп мовлення. До речі, вживання за добу до виступу алкоголю чи заспокійливого викликає, як правило, сухість в роті. Це ще одна відповідь на запитання  “Пити чи не пити?”.
Тому залишаються засоби з групи “Сам собі психотерапевт”.
Найвідоміший метод – фізична активність. Страх сковує тіло людини. Тому перед виступом спробуйте “розім’ятися”, щоб зняти скутість тіла: зробіть присідання, активні рухи руками, заряджайте себе, сильно потираючи долоні  (це і фізична, і психологічна вправа, так робить людина, якій не терпиться приступити до справи). Розминайте кисті рук і пальці, існують дослідження, що це не лише знизить хвилювання, а й активізує мовленнєвий апарат.
Тренери з ораторського мистецтва радять перед виступом порухати вперед-назад 20 разів щелепами (це спричиняє подразнення корінців блукаючого нерву і викид речовини, що нейтралізує дію адреналіну). Або ж позіхайте, смачно, з насолодою, широко відкриваючи рота – і страх зменшите, і дикцію покращите.
Коли ми хвилюємося, то починаємо швидко і поверхнево дихати. Тому станьте рівно, розправте плечі, підніміть голову (поза переможця “диктує” відповідні емоції) і зробіть спокійно і  повільно 20 глибоких вдихів і видихів животом (про дихання ще піде мова далі).
Вибирайте, те, що вам підходить. Тільки не перестарайтеся, щоб не виглядати сонним, в’ялим. Залиште  певну дозу адреналіну, щоб надихнути слухачів. Придумайте для себе надихаюче гасло (“Вперед!”, “Я це зроблю!”,  “Я сказав!” –  використовуючи слова Гліба Жиглова, використовуйте і його жест або інші надихаючі жести). Не обов’язково промовляти вголос, можна й подумки – результат буде однаковим.
Спробуйте різноманітні вправи-візуалізації. Наприклад, “Заземлення”: уявіть, що ваш страх проходить по тілу, спускається в ноги, і далі – в землю. Або уявіть, що ви зусиллям волі можете виштовхнути страх з середини себе назовні і зменшити в розмірах, в деталях уявіть, як швидко і кумедно він зменшується і вже поміщається у вас на долоні, ви можете стиснути долоню, а потім дмухнувши, розвіяти його. Або “виштовхніть” весь адреналін на поверхню тіла і “струсіть“ його з себе. Придумуйте свої картини-візуалізації.   
Можна зосередитись на слухачах. Д. Карнегі, наприклад, радить уявляти себе кредитором слухачів, які зібралися, щоб просити вас уклінно про відстрочку виплати боргу. Спробуйте вправу “Хто в клітці?”, суть якої в тому, щоб поміняти акценти: не глядачі прийдуть на вас дивитись, а ви йдете дивитись, як вони будуть себе вести. Можете уявити собі слухачів хоч живими зайчиками, хоч іграшковими ведмедиками. Важливо здійснювати самоаналіз після кожного свого виступу, робити “витяг уроків”. Кожну свою промову аналізуйте: чи був страх, чому він з’явився, чи заважав він у виступі, чому він завадив? Але не захоплюйтесь критикою. Не ставте на собі тавро “Я безнадійний(а)”. Концентруйтесь на своїх ораторських успіхах – це ще один метод подолання страху трибуни.
Але все ж найважливіший метод подолання страху – це ґрунтовна підготовка до виступу.
Оригінальну аналогію наводить російський ритор-тренер Р. Гандапас. Він згадує, що чоловіки перед побаченням більше хвилюються, ніж жінки, тому що чоловіки ніколи не знають, чим закінчиться побачення, а жінки завжди це знають. Індекс непередбачуваності, а відтак хвилювання  чоловік може знизити ретельною підготовкою до побачення (телефон працює, гроші на телефонному рахунку є, ресторан добре знайомий, дірок на шкарпетках немає і таке інше). Те саме у красномовстві. Якісна підготовка до виступу знімає важливу причину страху – непередбачуваність риторичної ситуації.
Максимально зосередьтесь на меті. Подумайте, чому досягнення мети важливе особисто для вас. Не думайте про те, щоб сподобатися слухачам. Проаналізуйте свою майбутню аудиторію. Хто вони, скільки їх буде, який їх рівень знань, чого вони хочуть, що вам від них потрібно. Створіть гарну промову. Чим більше працюєте над промовою, тим більшає бажання виступати. Якщо ви знали про виступ за місяць, а писати промову почали увечері перед виступом – хвилювання зашкалить, бо промова ваша, швидше за все, вийде недолугою.  Репетируйте промову. Записуйте текст на папері, перечитуйте його перед дзеркалом, нехай він лежить перед вами під час виступу, навіть якщо ви в нього не заглянете. Матеріалів з теми виступу опрацюйте значно більше, ніж використаєте. Продумайте відповіді на ймовірні запитання.
Перевірте залу, де будете виступати. Походіть по ній, послухайте, як звучить в ній ваш голос. Перевірте, чи є трибуна, чи вона не зависока.  Улюблений прийом автора цих рядків – прийти на зустріч не останньою, коли зал повністю заповнений (тоді, справді, може виникнути аудиторний шок), а завчасно, щоб зустріти слухачів, трохи поговорити з тими, хто прийшов раніше, змініти щось в залі (пересунути стільці, увімкнути світло, відчинити вікно). Ці прості дії навіюють відчуття (як самому оратору, так і слухачам!), що саме ви “господар у цій хаті”, ви керуєте ситуацією. Як наслідок, ваш страх розвіюється. 
Отже, маємо три напрями подолання страху трибуни. По-перше,  ретельна підготовка. По-друге, правильне сприйняття себе. По-третє, правильне сприйняття ситуації. Сприймайте  виступ як гру, яку можна як виграти, так і програти, але нехай вас захоплює сам процес гри. 

Голос оратора
Голос оратора – це не просто  інструмент, з допомогою якого оратор передає повідомлення слухачам. Існує твердження, приблизно 40% інформації не засвоюється, якщо інтонація “не та”.
Дух оратора, переконаність в правоті своїх слів, і навпаки, невпевненість, слабкодухість, сумніви – все це засвідчує голос оратора.
Отож  голос  або сприяє виступу свого володаря, і усій його кар’єрі загалом, або може зіпсувати і те, й інше. З цього виходить, що кожна людина, чия професія пов’язана з мовленням, повинна знати свій голос, його сильні й слабкі сторони, знати шляхи розвитку голосу й робити це. Як стверджує Л. Браун [12], відомий у США іміджмейкер, фахівець з постановки голосу, не важливо, який голос у вас від народження, завдяки практиці ви зможете отримати такий голос, на який заслуговують ваша професійна майстерність і ваша яскрава індивідуальність. Кожна людина наділена голосом, який може бути  сильним, рухливим, гнучким, звучним і мати широкий діапазон. Для цього його треба “виховати”, “поставити”, тобто розвинути й зміцнити [42].
 Але покладати надії лише на технічні вправи з розвитку голосу марно. Ви не можете в процесі голосового тренінгу “придбати” собі якийсь новий, “правильний” голос. Правильного голосу не існує. Голос – це характер, це особистість. Богатство голосу – це багатство почуттів та думок мовця. Якщо особистість духовно та інтелектуально багата, тоді техніка допоможе.   К. Лінклейтер рекомендує пам’ятати в роботі з голосом два основних правила: 1) неясне мислення – суттєва перешкода до чистоти артикуляції; 2) пригамування емоцій – не менш суттєва перешкода до свободи голосу [38].
Інформація для роздумів. Існують теорії взаємозв’язку  сили духу й голосу: розвиваючи голос – ми розвиваємо свою духовну енергію. Так, наприклад, в індійській системі чакр Вішуддха-чакра, центр якої знаходиться на шиї, у V-подібній западині, безпосередньо пов'язана з функціями мовлення й спілкування. Вона відповідає за якість нашого голосу, а через нього (!) -  за ясність мовлення, свободу та якість словотворчості та свободу жестикуляції. Розкрита горлова чакра дозволяє людині почуватися вільно, самостійно і незалежно від інших, мати правильне уявлення про себе, дає гармонію почуттів та розуму, здатність продукувати ідеї та виражати їх у словах. Закрита чакра породжує труднощі із самовираженням та самооцінкою, страх висловлюватися щиро, спричиняє скутість тіла, невиразне мовлення, унеможливлює ясність та глибину мислення.  На східні духовно-тілесні практики опирається теорія про сім зон хронічного напруження Вільгельма Райха, засновника тілесно-орієнтованої психотерапії. Все, що пов’язано з голосом, належить до горлової зони хронічного напруження. Як з’являється горловий блок? Як правило, в дитинстві через заборони на звучання: “Не можна кричати, бабай забере!”,  “Закрий рот!“, “Перестань голосно говорити, на тебе всі дивляться!”.  Тіло дитини інстинктивно блокує “небезпечні” імпульси. Людина не відчуває цих затисків, тому що звикає до них. Але саме звідси корені багатьох проблем з голосом, мовленням. Вважається, що, горловий  центр  також блокується від постійної брехні та негативних думок.  Відповідно правдиві, позитивні, світлі думки знімають блоки, звільняють голос і мовлення. До речі, мантра “САТ-НАМ”, яку співають для «розкриття» Вішуддха-чакри перекладається «моє ім’я - правда». Для гармонізації горлового центру можна застосовувати (з користю для здоров’я, зокрема щитоподібної залози)  фізичні практики Хатха-йоги. А саме  такі асани: Сарвангасана  – поза свічі, знайома усім зі шкільних уроків фізкультури  ″берізка″ (стійка на плечах, ноги підняті вертикально вверх), Матсиасана – поза риби (сидячи на підлозі прогнутися назад і впертися верхівкою голови в коврик), халасана – поза плуга (з положення лежачи прямі ноги піднімаються вверх й потім опускаються на підлогу за головою). Розвивати горловий центр можна за допомогою музики, співу, багатого на високі тони,  вправ для голосу та дихання.
Робота з голосом починається з правильного дихання. Публічне мовлення потребує великої кількості повітря, правильної витрати й добору повітря, тому для оратора недостатньо звичайного фізіологічного дихання. На початковій стадії в оволодінні мовленнєвим диханням беруть участь воля й свідомість, що спрямовані на виконання потрібного дихального завдання. Таке довільне мовленнєве дихання, що досягається шляхом тренування, поступово стає мимовільним та організованим [42].
В роботі над мовленнєвим диханням існує два основних підходи: 1) головне – це уміння вимовляти якнайбільше слів на одному видиху, тому що часті добори повітря роблять інтонацію рвучкою; 2) вправляння у довгих видихах – помилковий шлях: наприкінці довгої фрази голос стає слабким і нерівним; часті непомітні добори повітря дозволяють вільно користуватися голосом, тому необхідно виховувати частий подих.  Гадаємо, що до тренування голосу слід підходити з обох боків: і те, й інше стане у нагоді в ораторському мистецтві.
Основою фонаційного (мовленнєвого)  дихання оратора прийнято вважати діафрагмально-реберне дихання (діафрагма – м’яз, що розділяє грудну та черевну порожнини,  головний м’яз вдиху). Є думка, що грудне дихання властиве жінкам, черевне – чоловікам. Це не завжди так. Проведіть елементарну діагностику дихання: зробіть глибокий вдих, і прослідкуйте, чим ви дихаєте: грудною клітиною чи  животом? Повне чи диафрагмально-реберне дихання властиве  людям фізично здоровим, з правильною поставою (положення голови й спини).
Тому перша рекомендація, щоб призвичаїтися до правильного фонаційного дихання – тримайте поставу. Сис­тематичний контроль за своєю поставою (корекція постави) допомагає засвоїти в корот­кий термін повне дихання [64].
Пам’ятаєте урок, який давала головній героїні “Службового роману” її секретарка: “Ззаду - в себе, спереду – в себе: все в себе. Зверху – все вільно”. Дуже правильна рекомендація не лише для того, щоб привернути до себе увагу протилежної статі. Це є класична постава оратора. Спробуймо розібратися, чому. Проексперементуйте: напружте м’язи сідниць. Що відчуваєте в інших частинах тіла? Спина мимохіть випрямилася? Низ живота підтягнувся? Плечі відкинулися трохи назад? Голова тримається прямо? Тоді все правильно. Це і є правильна постава, можна робити вдих (діафрагмою). Зробіть паузу для зміцнення черевного пресу – він створює “опору звука” (це такий фізіологічний ефект, за якого діафрагма знаходиться в тонічому напруженні впрадож всього мовленнєвого акту [67]). Робіть під тиском повільний видих через вузьку щилину між губами. Подумки рахуйте (до 10-15), промовляйте літери алфавіту чи якийсь текст (ми поділяємо позицію представників російської школи сценічного мовлення [64, 67], що  для розвитку  голосу необхідне тренування  дихання зі звуком чи  внутрішнім, “про себе” читанням, а також з рухом.
Перерахуємо переваги діафрагмально-реберного дихання.
Застосовуючи діафрагмально-реберне дихання оратор повноцінно забезпечує повітрям голосовий апарат; отримує контроль над видихом: в запасі завжди є повітря, добір повітря відбувається легко й швидко, а головне непомітно: діафрагмальне дихання, на відміну від поверхневого грудного,  “безшумне”. Перебору повітря теж не відбудеться.
У бойових мистецтвах практикують діафрагмально-реберне дихання, аби руки були вільні: не скуті, не напружені, те саме й у красномовстві. Коли оратор дихає грудьми плечі здіймаються, уся верхня частина тіла затискається, відповідно затискаються  голосові зв’язки, погіршується якість звучання голосу, м’язова скутість заважає правильній артикуляції; ще один наслідок – скутість жестикуляції. Діафрагмально-реберне  дихання забезпечує свободу голосу й тіла.
Красивий голос – це резонуючий, вібруючий голос.  Діафрагмально-реберне дихання створює гарний резонанс, створює фундамент для гнучкості, гучності і польотності голосу.  Правильне дихання мовця забезпечує йому рівновагу тіла й спокій. Нарешті, правильне мовленнєве дихання забезпечує вповні мозок киснем – думати оратору теж не завадить. Тут постає запитання: дихати треба через ніс чи через рот? В літературі можна знайти різні рекомендації.  “Дихати лише через рот, а не через ніс” [34]. Дихати треба лише через ніс – кажуть представники російської школи сценічного мовлення [64, 67]. Ми погоджуємося, що у тренувальних дихальних вправах слід дихати через ніс. Виховання навичок носового дихання готує артикуляційно-резонаторну систему мовця до правильного звучання голосу. Під час виступу носовим диханням  оратор може скористаєтися лише на початку виступу й на великих паузах, на малих паузах оратору доведеться підхоплювати повітря і через рот, це відбувається швидко, повно й безшумно. Але при цьому  в тренувальних вправах має бути вихований носовий вдих.
Інформація для  роздумів. При виключенні носового дихання порушується газообмін у легенях (кількість кисню в крові зменшується на 25-30%). Постійне дихання через рот порушує вентиляцію середнього вуха, яке сполучається з носоглоткою, і може порушити слух. Постійне дихання через рот веде до того, що в носовій порожнині та порожнині черепа спостерігаються застійні явища й може підвищитися внутрішньочерепний тиск. Часте виключення носового дихання викликає хронічний нежить, гайморит, головні болі тощо.
Звертаємо вашу увагу на таке важливе зауваження: головне, чого треба прагнути в роботі над диханням, – це щоб дихання дихало саме. Необхідно навчитись дихати без зусиль [27].
Вправа з практики йоги на розвиток  дихання:  Виберіть зручну позу (можна для початку лежачи, потім сидячи). Покладіть одну руку на живіт, а другу на груди, щоб контролювати виконання вправи. Глибокий повільний вдих через ніс: наповнюємо повітрям живіт, він випинається вперед; далі розширюємо в усі сторони грудну клітину, потім ключичний відділ; має з’явитися відчуття, що ви наповнилися повітрям від  черева до горла. Потім видих у зворотному порядку: видихаємо повітря із ключичного відділу, потім грудей, наприкінці звільняємо живіт, злегка втягуючи його в себе. Виконуючи вправу, зробіть  5-7 підходів. Далі ускладніть собі завдання: 1) те саме дихання, але із затримкою на 3-4 секунди на вдиху й видиху; 2) на видиху плавно, без ривків рахуйте: 1,2,3,4…до 15-20.
Важлива вимога до публічного мовлення – чіткість артикуляції (вимовляння звуків мови). Дуже часто можна зустріти мовців з “лінивими”, “неохайними” органами мовлення (рот, як треба, не відкривається, а артикуляція потребує простору; нижня щелепа, язик, губи активно не рухаються, в’ялі; “в роті каша”; закінчення слів з’їдаються). Такому оратору слухачі одразу виставлять червону картку. Оратор має бути почутим, і слухачі не повинні докладати до цього зусилля.  Для розвитку артикуляційної чіткості застосовуйте артикуляційну гімнастику [див. 12, 27, 42, 64].
Розвивати чіткість артикуляції можна за допомогою скоромовок. У скоромовках головне – чітко промовляти кожен звук, не ковтати його, як ми часто робимо, говорячи швидко. Промовляйте скоромовки акцентовано, перебільшено чітко, примушуючи активно працювати усі органі мовлення. Добре практикуватися в скоромовках у діалозі з партнером: один говорить свою скоромовку, вкладаючи в неї певний підтекст, другий відповідає скоромовкою, вкладаючи в неї свій підтекст, що є відповіддю й продовженням “розмови”. Треба запам’ятати головне: ми тренуємося в скоромовках не для того, щоб навчитися швидко говорити. Багато людей і так “скоромовлять”, що звук у них наскакує на звук, слова обганяють одне одного.
Кілька скоромовок у ваш риторичний портфель. Був собі Карпо Карпович Полікарпович та розполукарпився на маленьких  полукарпенят. Наш паламар усіх паламарів перепаламарив, перевипаламарив, нашого паламаря жодний паламар не перепаламарить, не перевипаламарить. Стоїть піп на копі, копа під попом, піп під ковпаком. Юра ловить рибку ловко, скоро мовить скоромовку : виринає рибка близько, розсипає срібні бризки. Привабливі люди приваблюють привабливих, непривабливі люди не приваблюють нікого.
Для розвитку артикуляційної чіткості практикуйте читання в голос будь-яких текстів (книг, журналів, газет), слідкуючи за активністю органів мовлення. Читайте художні тексти, це багата практика у емоційній виразності мовлення. Читаючи, фіксуйте інтонації радості, теплоти, гніву, стурбованості, співчуття, суму тощо. Але уникайте театральності, штучності. Оратор повинен вміти передавати свої справжні почуття слухачам. Замисліться над зауваженням К. Станіславького “Хиби дикції виправляються не в мові, а в уяві”. Читайте вголос поезію: ритми поетичних текстів виховують ритми дихання, збуджують нервову систему, активізують інтелектуальну діяльність. “Ритмічне переживання спричиняє активний робочий стан всього організму людини, в тому числі й голосового апарату” [56].
Слушну пораду щодо артикуляції дає Л. Браун: уникайте манірної артикуляції, надто правильна вимова дратує, тому що звуки виходять помпезними, холодними й нудними.
Темпоритм (швидкість мовлення в цілому, швидкість вимовляння окремих слів, паузи) – ще одна важлива ознака мовлення. Практика показує, що студенти частіш говорять швидко, швидко промовляють слова, не відчуваючи повновагості, звучності, широти, округлості, чіткості голосних та приголосних звуків (ймовірно, швидкий темп життя диктує швидкість мовлення). У такій ситуації  слід посилити роботу над артикуляцією, що дасть певне уповільнення темпоритму.
Слід звернути увагу, що страх публічного виступу також пришвидшує темп мовлення оратора. Коли тебе сковує страх, тут уже не до логічних та психологічних пауз. А саме вони несуть основне змістове навантаження промови. Паузи привертають увагу до подальшого слова чи фрази, дають слухачам можливість осмислити сказане, дають можливість мовцю взяти дихання, подумати, що говорити далі. Якщо вам важко робити паузи, вправляйтесь в них, зробивши позначки у тексті промови (/ – коротка пауза, // – довга пауза), підкреслюйте слова, які треба виділити логічним наголосом.
Важко дати відповідь на запитання “Скільки слів на хвилину треба промовляти?” Це може бути й 100 слів на хвилину, а може й 170, більшість фахівців у своїх порадах дотримується діапазону 120-150 слів на хвилину. Темпоритм залежить від багатьох обставин. Зміст диктує темпоритм. “Доленосне” повідомлення промовляється уповільнено, а щоб передати швидку зміну подій у розповіді, ви будете пришвидшувати темпоритм. Головну думку, ключові слова промовляйте уповільнено, обов’язково виділяйте їх паузами.  
Гучність “регулюється” величиною аудиторії. У камерній риторичній ситуації й сила голосу має бути обмеженою, вас почують, а занадто  гучний голос у такій ситуації сприйметься як агресивний. У великому приміщенні з великою кількістю слухачів, ваш голос має охопити весь зал. Але й тут не потрібно переходити на крик. Чутність не залежить від гучності. Важливою умовою чутності голосу є його польотність, тобто вміння послати голос на відстань.  Для тренування польотності уявіть свій голос м’ячем і  м’яко “кидайте” його, уявляючи траєкторію польоту (ваш “м’яч” має долетіти до протилежної стіни аудиторії). Задіюйте у цій вправі руки і все тіло: уявіть м’яч в руці, зробіть разом зі звучанням  кидок уявного м’яча. Але тренуючись, не забувайте головного, силою вашого голосу має керувати сила ваших переконань і почуттів.
Діапазон голосу оратора має охоплювати мінімум октаву, чотири звуки вище й чотири звуки нижче “середини” вашого голосу, це убезпечить голос від монотонності. Запам’ятайте: змінюючи, де потрібно силу й висоту голосу, не забувайте, що голос  має залишатись вашим власним. Не говоріть чужим голосом!
Протестуйте свій голос за характеристиками Л. Браун, щоб знати над чим вам потрібно працювати.  Характеристики гарного голосу: приємний, вібруючий, спокійний, добре модульований, низького тембру, довірчий, теплий, мелодійний, турботливий, впевнений, дружній, виразний, природний, багатий, звучний, доброзичливий. Характеристики поганого голосу: гугнявий, різкий або скрипучий, хриплий, високого тембру або пронизливий, плаксивий, з задишкою, боязкий, уривчастий, занадто гучний, занадто тихий, нечутний, безбарвний, помпезний, саркастичний тон, невпевнений, монотонний, напружений, слабкий, нудний.
Кілька вправ для голосу від Філіппа-Ніколя Мело, французького професора вокалу, автора курсу «Знайти свій голос».
1. Робіть зарядку для обличчя. Вимовляєте склади “кью-ікс”: на “кью” губи округляються, а “ікс” вимовляється із широкою посмішкою. Повторюйте вправу 30 разів.
2.  5-10 хвилин на день голосно читайте який-небудь текст, але без приголосних звуків. Так, фраза “П'ять вправ, щоб полюбити свій голос” буде звучати як “а а о о у и и і о”. Приголосні діють як трамплін, змушуючи голосні звуки вібрувати. Перечитайте той же уривок тексту, цього разу чеканячи приголосні. Голос знайде інтенсивність вібрації й звучання, при цьому ви не будете стомлюватися, а розуміти вас стануть краще.
3. Стоячи босоніж, спокійно дихайте, надуваючи живіт при кожному вдиху. Повільно переносьте вагу тіла з п'ят на носки і назад. Продовжуйте із закритими очима. Якщо ваша енергія занадто сконцентрована в зоні голови, ви заточуватиметеся. Перестаньте контролювати себе й зосередьтеся на стопах. Ця вправа допоможе вам краще розподіляти енергію. Ви краще «обживетеся» у своєму тілі, і тембр голосу стане багатшим.

На останок важливе зауваження М. Бахтіна. Голос оратора, його інтонація не можуть“жити” окремо від аудиторії, бо визначаються нею. Інтонація має відповідати умовам риторичної ситуації, народжується з єдності оратора та слухачів в оцінках предмета мовлення. Через це інтонація, як і аргументація, є способом “попадання” в дану аудиторію, в систему її цінностей, що дозволяє оратору бути зрозумілим для слухачів, бути переконливим.

Красномовство тіла. Перш ніж слухачі почують голос оратора, його слова, вони його побачать і зразу оцінять: обличчя оратора сяє усмішкою чи перекошене переляком, хода вільна, енергійна, впевнена чи оратор  увесь “скукожився й оклячився”, у що оратор одягнений, куди подивився, перш ніж промовити перше слово. Отож, якщо врахувати, що оратор не має другого шансу на перше враження, то можна зрозуміти вагу красномовства тіла, яке “вступає першим ” в ораторській діяльності. Але й далі, коли оратор вже промовляє, на нього продовжують дивитись слухачі (вони ж глядачі!). П. Сопер вважає, що гарна промова на добру чверть сприймається суто зоровим шляхом.

Оратору завжди треба пам’ятати головне про “красномовство тіла”: рушійною силою усіх зовнішніх проявів мовця є його переконаність у своїй позиції й щире бажання спілкування з аудиторією. Саме це дасть йому імпульс правильної поведінки. Але це не відміняє свідомого ставлення  до своїх невербальних проявів (бачення себе з боку).
Оратор має свідомо підійти до свого зовнішнього вигляду, за яким, як відомо, зустрічають. Звичайно, ніхто вам не заборонить одягати те, що ви хочете, наприклад, джинси, водолазку й кросівки. Але якщо ви не Стів Джобс, то на кілька порад варто зважити. В усьому – коректність, тобто відповідність до риторичної ситуації, і охайність. На зустріч з Прем’єр-міністром  РФ  Д. Медведєвим  Марк  Цукерберг одягнув-таки костюм замість улюбленої футболки. Протестуйте свій зовнішній вигляд в опозиції “свій – чужий”. Як правило, треба щоб аудиторія ідентифікувала вас як “свого”. Але є ситуації, коли ватро протиставити себе аудиторії. Наприклад, ви маєте виступити в аудиторії, яка вас добре знає (ваша студентська група, робочий колектив, друзі), а вам треба, для прикладу, переконати їх приєднатися до вашого нового бізнесу, чи громадської організації. Щоб привернути їхню увагу, викликати зацікавленість, маєте показати себе  “чужим”, “іншим”, “оновленим” – в своєму одязі протиставте себе аудиторії. Але доводьте слухачів своїм перевтіленням до шоку. Не викликайте сильного здивування – це завадить почути ваші слова. Також не одягайте щось показово дороге, не викликайте заздрості.
Не одягайте те, що сковує ваші рухи й тим більше не дає вам вільно дихати.  Також не одягайте новий одяг – думки про те, як ви виглядаєте, будуть вас збивати. Одягніть щось вже перевірене “на людях”. Ви повинні бути впевнені, що виглядаєте на всі 100%, тоді на це впродовж виступу будете відволікати свою увагу.
Ми вже згадали, що виступ оратора починається ще до того, як він скаже перше слово, тому слід подумати над тим, як йти до ораторського місця (до трибуни, на сцену). Робіть це впевнено, але не метушливо, не застібайте на ходу ґудзики піджака, не дивіться в текст промови, випромінюйте бажання говорити. Часто студенти зізнаються, що їм було страшно виступати перед своєю групою, де вони всі один одного знають і підтримують вже 4-5 років. Ніякого парадоксу тут немає. Дружня розмова і публічний виступ перед друзями – принципово різні ситуації. У першій – всі рівні, у другій – публіка надає вам головну роль і тому висуває до вас підвищені вимоги.
Як тільки підійшли до місця виступу, одразу без зайвих рухів прийміть класичну позу оратора. Щоб це зробити легко й почуватися комфортно, її потрібно засвоїти завчасно.   Дещо про позу оратора написано вище (базова поза правильного дихання). Ще ватро додати, що ноги мають бути на ширині плечей (для жінок – трохи вужче), одна нога на півступні виставлена вперед, коліна залишаються гнучкими (не має бути скутості в ногах) але не переминайтесь з ноги на ногу. Руки не притискайте до тулуба. Про руки треба сказати окремо. Героїня Інни Чурікової, що грала у фільмі “Початок”  Жанну д’Арк, на зйомках кричала, що не знає куди діти руки. Це класична ситуація для оратора-новачка. Базових положень рук є кілька: звисають вільно  вздовж тулуба, знаходяться на рівні живота (пальці шпилем чи в замок), одна долоня в іншій на рівні живота (тут головне не стискали долоні, в долонях – жодного напруження). Не тримайте руки в кишенях чи за спиною, також невдала, як її описали в одному посібнику з риторики, “поза футболіста в стінці перед пробиттям штрафного”. Якщо ви за трибуною – не хватайтесь за неї надто сильно. Якщо можете обійтися без трибуни, то проігноруйте її – слухачі-глядачі хочуть вас бачити від підошви взуття до маківки. Спробуйте “приміряти” на себе позу оратора заздалегідь, знайдіть у ній свої нюанси, тренуйтесь аж доки не відчуєте себе в ній комфортно, запам’ятайте її, щоб вийшовши на люди, ви не робили з перших секунд занадто багато зайвих рухів. І одразу … ні не говоріть. Багато хто робить цю помилку, починаючи говорити ще по дорозі до трибуни, або в шумі, коли аудиторія ще не налаштувалась на слухання. Починаючи говорити в шумі, ви наче даєте дозвіл й надалі вас не слухати, а розмовляти про своє. Зробіть вступну паузу (не менше 2 секунд). Під час паузи встановіть зоровий контакт зі слухачами. Огляньте всіх, не поспішайте промовити перше слово, попрацюйте спочатку обличчям. Встановіть поглядом та мімікою доброзичливу, дружню атмосферу. Дочекайтесь, коли всі на вас подивляться – тоді починайте. Ваш погляд не повинен метушливо бігати по всіх обличчях, якщо ви вже зустрілись поглядом з кимось зі слухачів, присвятіть йому цілу фразу, тоді переходьте до іншого,  влаштуйте такі собі мікророзмови з кожним слухачем. Це, звичайно, у випадку камерної зустрічі. Але навіть, якщо аудиторія масова, все одно не говоріть в порожнечу, звертайтесь до живих людей, це одразу допоможе вам знайти  “ту” інтонацію. В деяких книгах можна зустріти рекомендацію, як не зациклитись поглядом на одному сегменті аудиторії: погляд має рухатись вісімкою по залу. Трохи дивна, на наш погляд рекомендація. Оратор має уявно намалювати  вісімку, покласти її на голови слухачів і рухатись по цій траєкторії очима. А коли думати над тим, що говориш?! Навіть розділити аудиторію на квадранти й рухатись по колу – теж не ефективно. Слухачі вас швидко розшифрують, і поки ви будете у 1 квадранті, 4-й відпочиватиме, чекаючи своєї черги. Оберіть собі легший шлях: “рухайтесь” по залу хаотично (але, пам’ятаємо, не метушливо). Тоді у кожного слухача складеться відчуття, що будь-якої миті ви звернетеся саме до нього. Увага забезпечена, ну, якщо ви, звичайно говорите розумні речі, а не маячню.    
Про жести – будь-які рухи тіла оратора – слід пам’ятати правило Д. Карнегі: жест не можна одягнути на себе, як смокінг. Жести мають бути природними, ними керують ваші почуття. Немає нічого гіршого за довільну, механічну жестикуляцію (“А зараз я зроблю ось такий жест”). Це не означає, що на власні жести зовсім не треба звертати увагу. Хоча б тому, що є багато мимовільних рухів, від яких потрібно відмовитися. Як є слова-паразити, так є й жести-паразити (такі, що постійно повторюються). Президент України В. Ющенко під час інтерв’ю  практично завжди робив кілька характерних жестів руками, наприклад, симетричні жести обома руками зі виставленими великим та вказівним пальцями (інші три затиснуті в кулак), або витягував руки вперед, щоб підтягнути рукави піджака. Не будемо згадувати, як психологи описали особливості характеру В. Ющенка за цими жестами, скажемо лише, що у людини, яка обіймає найвищу посаду в державі, не повинно бути не лише метушливих рухів,  рухів-паразитів, а й взагалі багато рухів. Президент – символ стабільності і непорушності держави.
Придивіться до себе, чи є у вас якісь жести-паразити: потирання носа, підборіддя, руки об руку, поправляння одежі, зачіски, окулярів, переминання з ноги на ногу, перекачування з носків на п’яти, перекладання речей на столі чи трибуні, стукання кулаком чи долонею по трибуні. Цього треба уникати. Жести-паразити одразу впадають в око, вони смішать або дратують, але завжди відволікають увагу.
Ще кілька рекомендацій щодо невербальних проявів оратора:

• остерігайтеся метушливих дрібних жестів; широта жестів залежить від величини аудиторії й значущості події; почали широкий жест (наприклад, розводите й трохи здіймаєте руки на всю їх довжину), то не злякайтесь на півдорозі, доведіть жест до кінця й на мить зафіксуйте його;
• права й ліва половини тіла мають рухатись симетрично: симетричні жести обома руками, або в рівній кількості обома руками;
• не жестикулюйте безперервно; часто люди жестами допомагають собі сформулювати думку, стримуйте ці розмахування руками; жести доповнюють, посилюють слова, а не заміняють їх; кожен жест повинен мати значення;
• урізноманітнюйте жестикуляцію; застосовуйте емоційні, ілюстративні, вказівні жести; усі вони мають бути невимушеними й легкими;
• повертаючи голову від одних слухачів до інших (у вікно й стелю взагалі не дивимося!) повертайтесь усім корпусом;
• якщо ви не “прив’язані” до трибуни,  можете рухатись по аудиторії, але обережно; рух має бути виправданий, наприклад, вам поставив слухач запитання – є привід підійти ближче, не  надто близько – не входьте в особистий простір слухача;
• не рухайтесь з місця, коли говорите ви чи хтось зі слухачів, намагайтесь зробити це під час паузи;
• не затримуйтесь надовго на одному місці, крім базового;
• не рухайтесь, методично міряючи кроками ширину аудиторії, заклавши руки за спину;
• якщо підлога скрипить, то краще не створюйте зайвого шуму;
• тренуйтесь перед дзеркалом – ви маєте бути знайомі зі своїми жестами, мімікою, поставою.   

 Риторична етика. Один з постулатів риторичної етики можна сформулювати так: з промовою слід звертатись лише до тих людей, до яких ставишся доброзичливо.
Чому не можна промовляти до людей, що тобі неприємні, ненависні? Тому, що промова – це вчинок, а в основі будь-якого вчинку конкретна психологічна мета. Відомо, що людський інтелект складається із свідомого й несвідомого, і мотивація вчинків теж знаходиться в обох зонах (свідома й несвідома мотивація). Як кажуть психологи, зона несвідомого – це зрадник людини, вона завжди відкрита. Всі наші внутрішні емоції завжди можна почути й побачити. В першу чергу, через мову тіла: жести, міміку, погляд, інтонацію.
Про що б ми не говорили, ми завжди повідомляємо слухачам, як  до них ставимось. Тому, якою б розумною не була цільова установка промови, якщо оратор до слухачів ставиться зле, зверхньо, байдуже, в процесі комунікації це буде помітно. Помітно ще й тому, що переважна більшість слухачів уважніше й проникливіше спостерігає за вадами промовця, а не його чеснотами.
Що робити, якщо саме до цих людей доведеться звернутись з промовою? Відповідь одна: змінити гнів на милість, недоброзичливість на щиросердність.  
Промова оратора завжди має бути зорієнтована на добро – це головний постулат риторики.  Готуючись до виступів, згадуйте золоте правило моралі і ставте себе на місце слухача й запитуйте: “А чи хочу я таке слухати?“ І, як висловлюється російський ритор О. Зарецька, значна частина ваших промов зразу буде “забракована“, тому що дуже часто, кажучи щось іншим, ми самі слухати таке не хотіли б.
З часів виникнення риторики завжди приділялось велике значення моральності оратора. Дієвість промови прямо пропорційна доброчинності оратора. Тому школа красномовства  вважалась у давніх греків і римлян школою моральності.

Інформація для роздумів. Кожне сказане людиною слово має вплив на неї саму, на її життя, на її оточення. Ми є те, що ми думаємо й говоримо. Останні наукові відкриття дедалі частіше відсилають нас до Біблії, все більше переконують, що "Спочатку було Слово..." Результати досліджень японського вченого Масару Емото, який вивчає вплив інформації на структуру води й через воду на всі форми життя на Землі, свідчать, що свідомість людини сильніше впливає на матеріальне буття, ніж реальні дії! Життєстверджуючі думки і слова "любов”, "спасибі”, "дякую”, ідеально структурують воду і вона стає лікувальною. Якщо воду вилаяти добірними матюками вона перетворюється на отруту.  А людина  фактично теж є вода!
Є певні дослідження, що  під впливом слів молекули ДНК, що відповідають за спадковість, змінюють свою структуру. А це означає, що людина своїми словами впливає на власну життєву програму й програму своїх дітей.
Багато лікарів сьогодні стверджують, що хвороби виникають через засміченість мови, недорікуватість. Ламаючи рідну мову людина ламає тіло. У Тибеті й Індії, наприклад,  вважають, що недомовність є причиною виникнення діабету. Китайці вважають мову другим серцем.
Колись Цицерона запитали: “Коли б ти став імператором, то який перший закон ти запропонував би прийняти сенату?”  Цицерон відповів: “Це був би закон про відповідальність за сказані слова”. Такий закон має бути всередині кожного з нас, в першу чергу, заради нас самих.
Основні поняття та ключові слова:публічний виступ, страх публічного виступу, методи подолання страх публічного виступу, голос оратора, фонаційне дихання, артикуляція, темпоритм, діапазон, сила голосу, красномовство тіла, жести, міміка, зоровий контакт, риторична  етика.

3.4 Риторичний ідеал

У діалозі Платона “Горгій” Сократ говорить про те, що у мистецтві красномовства оратор завжди керується певним «образом» прекрасної промови, який тримає у своїй голові, як і будь-який інший майстер-ремісник під час виготовлення певної речі.
Цей “образ”, “зразок” гарної промови, гарного мовлення називають риторичним ідеалом (далі – РІ).
Отож, РІ можна визначити як історично сформовану систему найбільш загальних вимог до мовленнєвого твору, мовленнєвої поведінки. РІ, звичайно, ґрунтується на загальних естетичних і етичних категоріях, характерних для тієї культури, у якій він сформувався і функціонує. Перш за все, на таких, як добро – зло,   правда – брехня, справедливість – несправедливість, любов – ненависть, краса, гармонія, міра. РІ існує як у свідомості оратора, так і у свідомості слухачів. Тому ми здатні оцінити своє і чуже мовлення як гарне чи погане, вдале чи невдале. Часто ці оцінки залишаються на рівні емоцій, вражень, але існують засоби аналізу, опису РІ.
У висвітленні даної теми будемо посилатися на дослідження А. Михальської [38]. Характеризуючи РІ, слід виділити три найважливіших його ознаки: історична змінність, культуро- специфічність, соціальна обумовленість.
Історична змінність – означає, що РІ змінюється разом зі зміною історичної епохи. Якби в аудиторії сучасних греків виголосив промову видатний давньогрецький оратор Демосфен, мало хто зі слухачів його зрозумів би. Адже розвивається і змінюється мова, змінюються вимоги до мовлення, до поведінки перед аудиторією тощо. Якби в аудиторії сучасних українських студентів читав лекцію з риторики професор Києво-Могилянської академії, наприклад, з 17 століття, вони б його не зрозуміли, навіть переклавши тексти з латини на сучасну українську.
Приклад. Ось назва такого курсу: “Кедр Аполлона Сагайдачного, що зростає на горах, розумі і крилах слави, руським Орфеєм, за допомогою влаштованої ним дворогої кіфари, навченої подвійним письмом поетики і риторики, на двогорбий Києво-Могилянський парнас був посаджений і поблизу річки Борисфена пегасівськими джерелами напоєний, року 1702”  (з книги  Микитась В. Давньоукраїнські студенти і професори. – К., 1994.). Якщо спудеї Києво-Могилянської Академії оцю пишну, насичену алегоріями, символами і усілякими іншими «квітами красномовства»  барокову мову сприймали природно, то сучасний слухач може зрозуміти окремі слова, але, чому Сагайдачний Аполлон і який кедр він посадив, – це вже треба розшифрувати.
 Сучасний стиль мовлення – чітко структуровані, стислі тексти. Мова сучасної промови, за словами Д.Карнегі, повинна бути простою, як телеграфний текст.
Культуроспецифічність РІ означає, що в межах одного історичного періоду РІ буде не однаковий у різних національних культурах. Яскравий приклад культуроспецифічності наводить А. Михальська. Діти з білих і чорних родин у США керуються різними стратегіями розповіді. Білі діти розповідатимуть про уік-енд, послідовно описуючи події , розташовуючи матеріал лінійно у часі. Негритянські діти ту ж подію переказуватимуть, керуючись асоціаціями, непослідовно. Викладачі отримують суворі вказівки не вимагати однакової стратегії розповіді від білих і чорних учнів.
Яскраво культуроспецифічність проявляється у повсякденному спілкуванні. В японській родині, якщо жінка у чомусь завинила перед чоловіком, вона не має права виправдовуватись, пояснювати причини свого вчинку, бо це означає виявити агресивність. Жінка повинна мовчати, доки не отримає від чоловіка прощення. А якщо уявити, що у японця дружина українка?! На ґрунті зіткнення різних мовно-культурних традицій  народжуються анекдоти.
Культуроспецифічною можна назвати традиційну реакцію на комплімент української жінки. Так, на слова: “Яке у вас гарне вбрання. Як воно вам до лиця”, українка, як правило, відповість: “Ну що ви, нічого особливого”. У демонстрації скромності, небажанні бути об’єктом прямої похвали, проявляються риси давньоруського риторичного ідеалу, в якому високий статус мали ранньохристиянські цінності скромності і смирення, які пропагувалися і в радянському атеїстичному суспільстві (“Скромность украшает человека!”).
Соціальна обумовленість РІ. Про те, що мова людей певною мірою обумовлена їхнім життям, особливостями організації суспільства, в якому вони живуть, відомо давно. Так, Аристотель у своїй “Риториці” зазначає, що кожна форма правління (демократія, тиранія) має свою провідну мету (демократія – свободу, тиранія – захист) і відповідні моральні цінності, тому промова оратора, аби бути переконливою, повинна відповідати системі цінностей суспільства. “Мова людей така, яким є їхнє життя”, – казав римський політичний діяч, філософ і письменник Сенека.
Красномовні приклади соціальної обумовленості породжувала логосфера СРСР. Наукові тексти (здавалося б, в них взагалі не повинен відчуватися вплив соціально-політичної системи) так званого періоду “застою” були неймовірно заідеологізованими і невиразними. О.Ф. Лосєв, філософ, філолог, писав: “Шкода, що мої редактори полюють на розмовні слівці та звороти, викорінюють їх, як будяки. Не розуміють! Адже популярно, белетристично викладений предмет не стає від цього менш науковим”.
Приклад. Наскільки заідеологізованим повинно було бути радянське мовлення 30-40 років 20 століття можна судити з такого документу: “Зняти з роботи вчителя математики і фізики Березовської сільської школи гр. Мадзарі, який навмисно вихолощував політичний зміст уроків фізики, пояснюючи силу тиску, ховаючи дійсний смисл і значення її в соціалістичному будівництві” (журнал “Розбудова”. – № 6. – 1994 р.)
Ще один приклад, гумористичний, але такий, що цілком відтворює дух епохи, коли люди боялися, а потім уже й не вміли говорити без папірця.
Доповідь про підсумки та завдання на квартал
Перш за все дозвольте мені як від свого імені, так і від себе особисто, висловити глибоку подяку, завдяки якій я глибоко вдячний. Наша доповідь промовляється у ту хвилину, коли всі присутні у цю хвилину на доповіді усвідомлюють, що вони стали свідками явища, яке свідчить воістину про такий момент, який співпав з часом, в час якого мені необхідно вкластися. Потрібно виділити те істотне і головне, що характеризується і відмічається з одного боку, а з другого неухильно розвивається у справі руху по шляху подальшого удосконалення до певних меж. Необхідно підкреслити, що в умовах все більшого наростання розширення важко переоцінити ту роль, яка все вище і вище відіграє в різних питаннях життя і діяльності. А це, в свою чергу, забезпечить її піднесення на нову, ще більш високу глибину. Як ви добре, звичайно, знаєте і ні для кого не буде новиною, якщо я  ще раз повторю, на чому я вже сьогодні, як і завжди, як і всі, неодноразово зупинявся. На жаль, межі доповіді не дозволяють мені розглянути усі питання, однак я намагався підвести деякі підсумки, які дають можливість сподіватися. Це головне. Дякую за увагу.

Типологія риторичного ідеалу. Прояви РІ чисельні і різноманітні. Тому постає запитання: чи можлива типологія РІ, і які його ознаки є сутнісніми для даної типології? Щоб відповісти на це запитання, проаналізуємо поняття риторична ситуація (РС). РС складається з трьох компонентів: оратор – промова – аудиторія.
Головними факторами, що визначають “обличчя” РС  є такі.

• Стосунки між учасниками РС. Чи сприймають партнери по спілкуванню один одного як цінність, чи ні? А також, чи наявна ієрархія у стосунках між оратором і аудиторією. Ключові слова: повага – неповага, ієрархія – рівність.
• Мета учасників РС. Що учасники бажають отримати в результаті спілкування: досягнути консенсусу чи перемогти аудиторію, розбурхати ворожнечу? Ключові слова: війна – мир.
• Предмет мовлення і ставлення до нього учасників РС. Чи наявне істиннісне ставлення у мовця і слухачів до предмета мовлення. Чи є істина обов’язковою умовою і метою РС? Ключові слова: правда – брехня.

Опираючись на ці характеристики РС можна виділити чотири пари протилежних ознак (бінарних опозицій) для формування типології РІ:

• монологічність – діалогічність мовлення за змістом;
• монологічність – діалогічність мовлення за формою;
• агональність – гармонізація;
• онтологічність – релятивізм.

 Розглянемо кожну бінарну опозицію детальніше.
Монологічність – діалогічність мовлення за змістом. Якими бачить оратор своїх слухачів? Принципово такими, як він сам – живими, активно мислячими суб’єктами чи об’єктами, такою собі порожньою посудиною, яку треба заповнити інформацією, tabula rasa, на якій можна написати що завгодно.
Перший різновид стосунків називають симетричним, діалогічним, суб’єкт-суб’єктним. Другий різновид – несиметричним, монологічним, суб’єкт-об’єктним.

тип стосунків: симетрія	S – S (діалогічність)	за змістом
	S – O (монологічність)

Якби Сократ бачив у своїх учнях, у своїх супротивниках у спорі просто “приймачів інформації”, він би не відкрив діалог як метод пізнання і спілкування. Софісти, насправді, не вміли вести бесіду, вони дивились на співрозмовники чи слухача як на пасивний об’єкт для маніпуляцій. Згадайте, який характер мають сучасні українські політичні дискусії. Мета кожного учасника, як правило, не у тому, щоб з’ясувати позицію партнера, опонента, почути його, а у тому, щоб “захопити слово”, “показати себе”.
Історичним прикладом монологічності змісту є стиль мовлення Сталіна. Загалом монологічність є характерною ознакою РІ тоталітарного суспільства. Ця ознака проявляється, перш за все, категоричністю висловлювань. У мовленні Сталіна немає нічого невизначеного, усе ясно і правильно. Контент-аналіз показує, що найчастотнішим у промовах Сталіна є слово “правильно”. Найулюбленішими риторичними фігурами були повтор і питально-відповідальний хід. Сталін, як учитель, втовкмачує нерозумним учням простий і абсолютно зрозумілий матеріал. Він ставить запитання і дає на них “правильні” відповіді. Звичайно, мовленню людини, що знаходиться на найвищому щаблі соціальної ієрархії, має бути притаманна прямолінійність, категоричність, чітка визначеність, без цього не можливо управляти державою. Російський імператор Микола ІІ був, наприклад, занадто делікатним, щоб сказати прямо і категорично “ні”, і це могло створювати проблемні ситуації. У Сталіна категоричність поєднувалася з грубістю і хамством. Іван Бунін писав в “Окаянних днях” про 20-ті роки ХХ століття: “Воцарился какой-то совершенно особый язик, состоящий из смеси високопарных, возвышенных слов и почти площадной брани”.
Проявом монологічності змісту можна назвати різноманітні способи маніпулювання аудиторією. Наприклад, спрощеність (редукція) змісту, вона характерна для політичної пропаганди. Гітлер завжди повторював, що найлютіший ворог будь-якої пропаганди – інтелектуалізм. А як можна максимально спростити і мінімізувати набір понять для ідеології? За допомогою протилежностей (сильний – слабкий, здоровий – хворий, правильно – неправильно, чорне – біле). Принцип антитези поширений у будь-якій риторичній культурі, але для логосфери тоталітаризму, фашизму, характерне те, що протилежності оцінюються: одна – правильна, друга – неправильна, а третього бути не може.
Показовим прикладом монологічності мовлення у сучасній логосфері А. Михальська називає проповіді представників інокультурних конфесій на пострадянському просторі. Вони приїхали до нас, говорить дослідниця, заповнити порожнечу, яка утворилася після руйнації комуністичної ідеології, замінити неправильну картину світу правильною, істинною. В православній церкві – інакше. Ось як пояснює священик, чому у православній церкві Євангеліє читається на малозрозумілій церковнослов’янській мові та ще й у такій стилізованій манері:  “Чітке промовляння євангельського тексту, по суті, являє собою приховану форму насильства, адже якщо слово Боже подається у такій легкій формі, то у слухача немає можливості не прийняти його, тоді коли суть віри у вільному виборі” (журнал «Знание – сила». – № 1. – 1996р. – с. 97).   
Монологічність – діалогічність мовлення за формою. Порівняємо два вислови. “Говорити – зовсім не означає вступати в комунікативний акт. Це, перш за все, підкоряти собі співрозмовника” (Ролан Барт, відомий французький лінгвіст, ХХ ст.). “Говорити є не що інше, як пробуджувати у слухачеві його власне внутрішнє слово” (В. Ф. Одоєвський, російський письменник, музичний критик, ХІХ ст.). У цих цитатах подані дві протилежні мовленнєві поведінки: монологічне мовлення – мовлення як досягнення влади, встановлення ієрархії; діалогічне мовлення – мовлення як встановлення соціальної рівності.

тип стосунків: ієрархія	S – S S – O     (діалогічність)	за формою
	S S │ │ S O       (монологічність)

 У даній схемі показано, що як монологічність, так і діалогічність мовлення за формою може проявлятися і при суб’єкт-суб’єктних, і при суб’єкт-об’єктних стосунках оратора і аудиторії. При рівноправних стосунках зв'язок відбувається по горизонталі, при ієрархії – по вертикалі.
Повернемося до проповідників християнських харизматичних церков. Їхні виступи близькі до античної діатриби – діалогу у формі монологу. Вона наповнена риторичними прийомами діалогізації: риторичні звертання, риторичні запитання, питально-відповідальний хід, чисельні приклади з життя, з життєвого досвіду проповідника. Проповідник показує слухачам, що він один з них, рівний з ними у всьому. А от стосунки православного священика з паствою – це приклад ієрархії. Проповідник – носій божого слова, його авторитет не підлягає сумніву. Це не суперечить ідеї братерства, соборності. Адже і родина у православній українській традиції – це ієрархія. (Згадайте, як Андрій Бульба стояв покірно перед своїм батьком Тарасом Бульбою, коли той збирався його вбити). У знаменитій повісті М. Гоголя можна знайти дуже чіткий приклад монологічності-діалогічності мовлення за формою:
“…зібралися запорожці. Всі до одного в шапках, бо  прийшли не з тим, щоб слухати по начальству отаманський наказ, але радитись як рівні між собою.

• Давай пораду перш старші! – закричали у натовпі.
• Давай пораду кошовий! – говорили інші.

І кошовий зняв шапку, вже не так,  як начальник, а як товариш, дякував козакам за честь і сказав:

• Багато між нами є старших і порадою розумніших, та коли мене вшанували, то моя порада: не втрачати, товариші, часу і гнатися за татарином”.

За кілька хвилин риторична ситуація змінилася. Нарада скінчилася, рішення прийнято. Оратор той самий, слухачі – теж. Але:
“Слухайте ж тепер мого наказу, діти! – сказав кошовий, виступив уперед і надів шапку, а всі запорожці, скільки було, зняли свої шапки, утупив очі в землю, як бувало завжди між козаками, коли збирався що говорити старший” (Гоголь М. “Тарас Бульба” - К., 1981, С. 74-76.)
Таким чином, коли стосунки будуються на взаємоповазі, коли немає місця різного роду маніпуляціям, ознаки. монологічність – діалогічність мовлення немає підстав оцінювати як позитивні чи негативні.
Агональність – гармонізація. У давньогрецькій міфології було дві богині спору: Еріда добра і Еріда зла. Адже греки розрізняли два види спору: спір конструктивний, спрямований на пошук істини, на досягнення консенсусу, гармонізуючий; і спір агональний, спрямований на боротьбу і перемогу за будь-яку ціну.

тип стосунків: мета	істина, консенсус	гармонізуючий РІ
	боротьба, перемога	агональний РІ

Розкриваючи зміст цих ознак РІ не можна не повернутися до риторичних портретів Сталіна та Гітлера – яскраво-показових прикладів агонального типу мовлення. Десять найуживаніших слів у мовленні Гітлера такі: боротьба, війна, бійка, насильство, ворог, перемога, зброя, кров, раса, територія.
А ось цитата з промови Сталіна: “Для правої опозиції є лише один шлях  - розірвати остаточно зі своїм минулим, переозброїтись по-новому і злитися з ЦК нашої партії в його боротьбі з правим ухилом” [38]. Це приклад, здавалося б, суцільної демагогії (від давньогрецького демагог – вождь народу; міркування, що ґрунтуються на грубо однобічному осмисленні, тлумаченні чого-небудь; обман), браку логіки: якщо права опозиція зіллється з ЦК, то з ким тоді боротися? Логіка, насправді, є. Це логіка боротьби: якщо ворога немає, його треба створити. Промови Сталіна наскрізь агональні. Поряд зі словом “правильно” найуживанішими словами “вождя усіх народів” були “я“, “боротьба”, “вороги”, “перемога”. Зрозуміло, що агональними у тогочасному суспільстві були не лише мовлення  Сталіна, а й усіх членів суспільства, і не тільки політичне.
Приклад наукової доповіді: “У кінці я хочу висловити найглибшу і найсердечнішу подяку нашому вождю, учителю і другу, найгеніальнішому зі всіх вчених, дорогому товаришу Сталіну. Вчення його, кожне висловлювання з питань науки було для мене програмою і колосальною підтримкою у моїй нелегкій боротьбі з монополістами у науці” [38]. Напади М. Лисенка і його прибічників на  М. Вавілова (основоположника сучасного вчення про біологічні основи селекції) – це була не наукова дискусія, а брутальна бійка, спрямована на знищення вченого.
Слова “боротьба” настільки міцно засіло у головах радянських людей, що коли війна з “ворогами народу” залишилася в історії, вони (ми) продовжували боротися. Боротьба за врожай, боротьба за щастя – типова лексика радянської епохи. Чому про це варто згадувати? Тому, що історія має нас учити, але так відбувається, на жаль, не завжди. Згадаймо передвиборчі кампанії в Україні, риторика політичних партій залишається агональною, часто брутально агональною. Дуже прикро, що українці сьогодні забули Золоте слово Святослава, згадане у “Слові о полку Ігоревім”, яскравий приклад давньоруського риторичного ідеалу, який закликав князів полишити ворожнечу і об’єднатися у любові до святої Руської землі заради її блага і процвітання.
Онтологічність – релятивізм.  Онтологічністю у риториці називають цінність істинності мовлення. Релятивізм – відсутність цієї цінності. Іншими словами, онтологічність як ознака РІ вказує, що для оратора метою і засобом спілкування є правда про предмет мовлення. Релятивізм же проявляється у тому, що оратор зовсім не ставить перед собою мету сказати правду;  як правило, він не планує відверто збрехати (крайня позиція), але так перекрутити факти, аби подати їх у вигідному світлі.
Ця пара протилежних ознак мовлення особливо важлива для аналізу діяльності (продукції) ЗМІ. Згадаємо кілька прикладів софістичних прийомів, що активно використовуються у ЗМІ, у сучасному ораторському мовленні.
Використання слів-епістеміків – слів чи словосполучень із загальним значенням “знати”, “розуміти”: як відомо; абсолютно очевидно; як ми усі знаємо; немає сумніву у тому, що… і далі подається сумнівна інформація. Прийом “зміщення смислу” допомагає показати дійсність у потрібному світлі. Прийоми ґрунтуються на тому, що майже кожен предмет, процес, явище дійсності позначається кількома словами (синонімами). Вибираючи те чи інше слово, ми даємо ту чи іншу оцінку явищу. Порівняйте: наш розвідник – їхній шпигун; російські війська – чеченські бандформування. Прийом “розмазування смислу” – це насичення тексту словами-гаслами, які в уявленні слухачів, читачів пов’язані з позитивними, гарними, “правильними” явищами: свобода, рівність, справедливість,демократія, реформи. Навіть якщо оратор вкладає свій зміст у такі поняття, текст все одно може бути  сприйнятий позитивно.
Розглянуті 4 пари протилежних ознак мовлення дають можливість  виділити 2 типи риторичних ідеалів: софістичний РІ – монологічний за змістом, скоріше монологічний, ніж діалогічний за формою, агональний, релятивістський; сократівський РІ – діалогічний за змістом, скоріше діалогічний, ніж монологічний за формою, гармонізуючий, онтологічний  (істиннісний).
Риторична культура  сучасного  українського  суспільства  ще знаходиться у стадії формування, що, зрозуміло, пов’язано з  нес­табільністю суспільно-політичної, соціально-економічної  правової ситуації у країні, з відродженням і оновленням культурно-історич­них, духовно-естетичних традицій, з формуванням нової  суспільної свідомості, з формуванням громадянського суспільства та іншими процесами, характерними для молодої держави. Але поступово набувають сталого характеру такі якості українського риторичного ідеалу, як

• дотримання у риторичній діяльності позицій  демократизму  і  плю­ралізму;
• спрямованість учасників спілкування до гармонізації стосунків;
• діалогічність мовлення, тобто  суб’єкт-суб’єктні  стосунки  між учасниками спілкування;
• авторська відповідальність за  риторичну  діяльність  в  умовах свободи слова;
• істинність мовлення;
• оригінальність (самостійність) змісту риторичних творів;
• конкретність і чіткість висловлюваних думок;
• стислість і динамічність мовлення;
• простота (доступність) висловлювання;  
• досконале знання української мови;
• дотримання риторичної етики.

   Основні поняття та ключові слова: історична змінність риторичного ідеалу, культуроспецифічність риторичного ідеалу, соціальна обумовленість риторичного ідеалу, типологія риторичного ідеалу, монологічність-діалогічність мовлення за змістом, монологічність-діалогічність мовлення за формою, агональність – гармонізація, онтологічність – релятивізм як ознаки риторичного ідеалу.

Запитання та завдання для самоконтролю

1. Проаналізуйте сучасні визначення риторики у порівнянні з античними.
2. Поясніть сутність риторичних понять етос, пафос, логос. Як вони проявляються у промові?
3. Що таке “триєдина мета оратора”?
4. Обґрунтуйте таку послідовність підготовки риторичного тексту: інвенція – диспозиція – елокуція.
5. Чи залишається переконання основним поняттям сучасної риторики?
6. Що таке інвенція?
7. Чому перш ніж складати зміст промови, слід чітко визначити її загальну і конкретну мету?
8. Які є рекомендації до застосування „списку запитань” як методу формування змісту промови?
9. В яких темах доцільно застосовувати такий метод формування змісту як „коло асоціацій”, а в яких „список запитань”?
10. Чому диспозиція є необхідним етапом у процесі підготовки промови?
11. Чому не слід починати промову з вибачень і виправдань „Я не оратор”?
12. Назвіть методи впорядкування матеріалу основної частини. Згадайте плюси і мінуси кожного.
13. Назвіть функції закінчення.
14. Назвіть комунікативні якості мовлення.
15. Чи погоджуєтесь ви з думкою Цицерона, наведеною на початку лекції?
16. Поясніть сутність і значення таких якостей мовлення, як точність, стислість, багатство, виразність.
17. Що таке тропи?
18. Що таке риторичні фігури?
19. Які існують методи подолання страху трибуни?
20. Опишіть правильну поставу оратора.
21. Що таке мовленнєве дихання?
22. Перерахуйте переваги діафрагмально-реберного дихання.
23. Що таке артикуляція?
24. Яким є оптимальний темпоритм мовлення оратора?
25. Як повинен оратор використовувати всій погляд під час промови?
26. Поясніть фразу “Жест не можна одягнути на себе як смокінг”.
27. Сформулюйте рекомендації щодо використання жестикуляції оратором.
28. Чи повинен оратор рухатися під час промови?
29. Назвіть головний постулат риторичної етики.
30. Що таке риторичний ідеал?
31. Поясніть історичну змінність риторичного ідеалу.
32. Поясніть культуроспецифічність риторичного ідеалу.
33. Поясніть соціальну обумовленість риторичного ідеалу.
34. Назвіть ознаки сократівського риторичного ідеалу.
35. Назвіть ознаки софістичного риторичного ідеалу.
    

 

---