3.1.6 Місце та роль флейти в музичній культурі

     Флейта є одним із найдавніших духових музичних інструментів (аерофонів). Чи знаєте Ви, що в доісторичні часи флейта вважалась символом життя, тому що грали на ній за допомогою дихання, тобто вдуваючи повітря? Одна із найдавніших флейт світу – свисток із суглоба північного оленя, якому близько 20 тисяч років – була знайдена під час розкопок давньокам’яного віку. Ще більш древня флейта знайдена на півдні Німеччини, її вік близько 30 тисяч років.

      Це означає, що люди грали на флейтах увесь цей час – в період від 30 тисяч до 600 років тому. Але на яких саме флейтах грала давня людина? Отвори, що регулювали висоту звука, були винайдені значно пізніше. Найдавніші флейти мали 2 – 3 трубки, більш пізні – 4 – 5 і т. д.

      Така багатоствольна флейта називається флейтою Пана. Свою назву вона отримала на честь давньогрецького бога, покровителя пастухів, який уособлював сили природи. Флейта Пана дійшла до нашого часу. Вона відзначається чистим і яскравим звуком. У різних народів вона побутує під різними назвами. У молдован це «най», в Литві «скудучай», в Росії – «кугікли».

      Поздовжня флейта була відома в Єгипті ще п’ять тисяч років тому, і вона залишається основним духовим інструментом на всьому Ближньому Сході. Поперечна флейта з 5 – 6 пальцевими отворами була знана в Китаї близько трьох тисяч років тому, а в Індії та Японії – більше двох тисяч років тому.

    У Європі в період Середньовіччя були поширені, переважно, прості інструменти свисткового типу, а також поперечна флейта, що проникла в Центральну Європу зі Сходу через Балкани, де й сьогодні залишається одним із найбільш поширених народних інструментів. В Західній Європі флейти вийшли з ужитку після падіння Римської імперії (V ст.) і відродилися лише в X – XI ст.

      Багаточисленні зображення і описи флейти зустрічаються в західноєвропейських джерелах з XVI ст. В період раннього бароко циліндричні поперечні флейти з примітивною системою пальцевих отворів, що були популярними в епоху Відродження, перестали відповідати вимогам нового інструментального письма. Барочні флейти (флейти траверсо) з конічним каналом і одним клапаном, сконструйовані паризькими майстрами, набули поширення на рубежі XVII – XVIII ст. у Франції й Німеччині. Популярність флейт зросла з виникненням публічного концертного життя, яке спричинило розквіт аматорського музикування; флейта, що відзначалася легкістю звуковидобування і багатими технічними та виражальними можливостями, набула поширення серед аматорів.

      Для флейти багато писали композитори А. Вівальді, Й. С. Бах, Г. Гендель, Ж. Б. Лойє, Дж. Саммартіні, Г. Телеман, Й. Хассе. Після флейтових квартетів і концертів молодого В. А. Моцарта сольний і ансамблевий репертуар для флейти довгий час не поповнявся серйозними новими творами.

      Вагомою постаттю у флейтовому мистецтві став німецький флейтист – композитор, віртуоз і теоретик Йоганн Кванц (1697 – 1773). Він не лише удосконалив інструмент і створив твори для флейти, які звучать і сьогодні. Перу Й. Кванца належить перший методичний трактат «Досвід керівництва з гри на поперечній флейті», у якому чудовий музикант сформулював важливі принципи в мистецтві флейтового виконавства. Учені зазначають, що допитливий розум конструктора і педагога-методиста, творча фантазія композитора поєднувались у ньому з віртуозністю великого артиста.

     Сучасний тип флейти створив у 1832 р. вже згаданий нами німецький флейтист, музичний майстер Теобальд Бьом (1794 – 1881). Він замінив конічний стовбур флейти циліндричним і настільки розширив ігрові отвори, що палець виконавця вже не міг повністю їх затулити. Завдяки цьому з’явилася система клапанів, розміщена під пальцями настільки зручно, що виконавець міг легко долати важкі технічні побудови.
Зазвичай флейти виготовляли зі срібла, хоча деякі виконавці надавали перевагу дерев’яним флейтам, траплялися також інструменти зі скла та слонової кістки.

      В оркестрі флейту почали використовувати із середини XVIII ст. Спочатку флейти замінювали духові музичні інструменти гобої. З початку XIX ст. до складу оркестру входила одна флейта, згодом стало традиційним використовувати дві флейти і пікколо, а у XX ст. в оркестрі з’явилася і альтова флейта.

      Особливий яскравий тембр флейти привернув увагу французьких композиторів до цього інструмента. Для нього створили музику К. Дебюссі, А. Онеггер, Д. Мійо, Ж. Ібер. Для флейти також писали П. Хіндеміт, С. Прокоф’єв, Б. Мартіну, У. Пістон.

     В Україні флейтове мистецтво представляє блискучий музикант, талановитий педагог Юрій Шутко (1968). Нині він єдиний в нашій країні музикант-флейтист, який виступає із сольними концертами, а також всесвітньо відомими диригентами: Урсом Шнайдером (Швейцарія), Саулюсом Сондецкісом (Литва), Юрієм Луцівим, Мирославом Скориком, Станіславом Вінярчиком (Україна).

      Музикант здійснив багато записів на телебаченні та до фонду Українського радіо. Ю. Шутко є першим виконавцем низки творів для флейти зарубіжних і вітчизняних композиторів, написаних спеціально для нього.

      До репертуару Ю. Шутка входять твори всіх стилів і жанрів для флейти соло; флейти у супроводі фортепіано або оркестру, створені композиторами світу за останні триста років, починаючи з музики бароко – твори Й. С. Баха, К. Ф. Е. Баха, Г. Генделя, А. Вівальді, Г. Телемана, Ж. Б. Люллі, М. Маре, Ж. Б. Лойє, Ф. Бенди; музики епохи класицизму – твори В. А. Моцарта, Л. Бетховена, Й. Гайдна, К. В. Глюка, К. Стаміца, Д. Чімарози, Ф. Госсека; композиторів-романтиків – твори Ф. Шуберта, Р. Шумана, Ф. Шопена, Ф. Кулау, Ф. Мендельсона, С. Франка, К. Рейнеке, С. Меркаданте, Г. Форе, Ж. Массне, Н. Паганіні; музики ХХ ст. – твори К. Дебюссі, М. Равеля, С. Прокоф’єва, Д. Шостаковича, С. Рахманінова, П. Хіндеміта, Б. Мартіну, Дж. Енеску, Ж. Ібера, Ф. Пуленка, А. Оннегера, Д. Мійо; українських композиторів – твори М. Березовського, М. Лисенка, В. Губаренка, Є. Станковича, Ф. Якименка, В. Губи, Ж. Колодуб, Л. Дичко.

      Піднесене виконання віртуозного флейтового репертуару відзначається неперевершеною майстерністю гри Ю. Шутка. Музикознавці зазначають, що в його руках флейта за своїм впливом на слухачів нічим не поступається людському голосу, скрипці чи фортепіано. Манера виконання митця відзначається яскравістю, віртуозністю, багатством нюансів та різноманітних фарб і справляє заворожуюче враження. «Неповторне звучання флейти в руках Юрія Шутка нагадує прекрасну, хоч і сумну історію кохання Орфея і Еврідіки» (19 квітня 1997 р., газета «Вечірній Київ»).

     Слід зауважити, що окрім класичної флейти і флейти Пана важливе місце серед флейтових в Україні займає сопілка. Вона здавна побутувала у багатьох народів світу. Назва «сопілка» походить від давньослов’янського слова «сопати», «сопіти» (шипіти); звідси «сиплий» – «сопілка», «сиповка». Сопілка та її різновиди відомі й за часів Київської Русі з назвами «сопель», «сопелка», «свирель», «дудка» та ін.

     У церковних літописах, починаючи з XI ст., ці назви часто фігурують як «диявольські» скомороші атрибути [14, c. 207]. Водночас «сопели» поруч із «трубами» і «сурнами» з давніх-давен входили до переліку інструментів руського війська.

      Всупереч різним офіційним заборонам грати на сопілці, вона залишалась у всі часи улюбленим народним інструментом. На сопілці чудово грали студенти Києво-Могилянської академії, на ній музикували відомі діячі української культури. Існують відомості, що Г. Сковорода ще в домі батька опанував сопілку і свиріль. Він виходив на світанку в гай із сопілкою і зустрічав схід сонця. За деякими свідченнями, митець так удосконалив власну сопілку, що міг відтворювати на ній пташиний спів [14, с. 208].

      Сопілка та її різновиди набули поширення в багатьох регіонах України, але скрізь вони мають різні назви, власну технологію виготовлення і певні конструктивні відмінності. На Гуцульщині сопілка називається денцівкою, бо має свисток у вигляді денця, у лемків – сопівкою, на Поділлі та Поліссі – дудкою [14, с. 208]. Найулюбленішим інструментом гуцулів була й залишається традиційна денцівка на п’ять-шість отворів. Цей інструмент звучить у будні і в свята, на ньому грають «для себе» і для аудиторії. На сопілці просто і ефектно виконують різні мелізми: форшлаги, трелі, морденти та ін.

      Сопілка є сольним і водночас ансамблевим інструментом, що органічно поєднується зі скрипкою, цимбалами та іншими народними інструментами. Тому вона вважається одним із провідних інструментів ансамблів троїстих музик, входить до складу оркестрів народних інструментів.

     У народно-інструментальній музиці України вона зайняла чільне місце, тому сопілку справедливо можна вважати національним інструментом українського народу.

Й. С. Бах. Скерцо

Контрольні запитання

1. Яким шляхом відбувалося удосконалення флейти?
2. Назвіть флейтові інструменти, що побутують в Україні.
3. Яких відомих виконавців на флейті, сопілці Ви знаєте?

Список використаної та рекомендованої літератури

1. Богданов В. Історія духового музичного мистецтва України : Від найдавніших часів до початку XX ст. : монографія / Богданов В. – Харків : Основа, 2000.
2. Газарян С. В мире музыкальных инструментов / Газарян С. – М. : Просвещение, 1985.
3. Инструменты духового оркестра : учеб. пос. [для муз. уч-щ, муз. вузов и вузов к-ры] / Браславский Д. А., Горчаков С. П., Зудин Н. А. и др. – М. : Музыка, 1984.
4. Круль П. Національне духове мистецтво українського народу (малодосліджені сторінки історії) : монографія / Круль П. – К. : Вид-во НАН України, 2000.
5. Левин С. Духовые инструменты в истории музыкальной культуры : в 2. ч. / Левин С. – Ч.2. – Л. : Музыка, Ленингр. отд-ние, 1983.
6. Модр А. Музыкальные инструменты / Модр А. – М. : Госмузиздат, 1959.
7. Музыка : Энциклопедия. – М. : ОЛМА-ПРЕСС, 2002.
8. Музыкальный энциклопедический словарь / [гл. ред. Г. Келдыш]. – М. : Советская энциклопедия, 1990.
9. Павлоцкая Н. История музыкальных инструментов / Павлоцкая Н. – СПб. : Каро, 2006. – 176 с.
10. Скляр І. Подарунок сопілкарям / Скляр І. – К. : Мистецтво, 1968.
11. Тризно Б. Флейта / Тризно Б. – М., 1964.
12. Усов Ю. История зарубежного исполнительства на духовых инструментах : учеб. пос. / Усов Ю. – М. : Музыка, 1978.
13. Хоткевич Г. Музичні інструменти українського народу / Хоткевич Г. – Харків : ДВУ, 1930.
14. Черкаський Л. Українські народні музичні інструменти / Черкаський Л. – К. : Техніка, 2003.
15. Чулаки М. Инструменты симфонического оркестра / Чулаки М. – М., 1983.