3.5 Симфонічний оркестр

     Слово «оркестр» набагато старіше від того поняття, якого воно набуло останніми століттями. У стародавній Греції дієслово «орхеомай» означало «танцюю», а орхестрою греки називали круглий майданчик театру, на якому ритмічно рухаючись, співав свої партії хор, що був обов'язковим учасником кожної вистави. Через десятки століть у Європі оркестром стали називати приміщення в театрі, де розміщувалися музиканти, а пізніше – саме об'єднання музичних інструментів та виконавців. Склад оркестру на той час повністю залежав від місця і характеру музикування. До складу світського оркестру поруч зі струнними обов’язково входили два чембало, флейти, гобої, труби, литаври і тромбони. В церковному оркестрі обов’язково мав звучати орган.

      Загалом розвиток оркестру тісно пов'язаний з розвитком і удосконаленням музичних інструментів та жанрів музики. На початку XVII ст. виникають різні жанри гомофонної музики, такі як опера, ораторія і концерт. Оркестр, що виконував роль супроводу в опері, був активним учасником ораторії й концерту, надавав великі можливості для створення нових музичних творів.

      У другій половині XVIII ст. сформувався склад малого симфонічного оркестру, який називають класичним. До нього входять: смичковий квінтет (скрипки I – 10, скрипки II – 8, альти – 6, віолончелі – 5 – 6, контрабаси – 3 – 4) і група духових інструментів (флейти – 2, гобої – 2, кларнети – 2, фаготи – 2, валторни – 2, труби – 2). Група ударних інструментів представлена литаврами. Й. Гайдн і В. А. Моцарт писали свої твори саме для цього складу оркестру. Й. Гайдн відобразив у своїх симфоніях красу і велич своєї епохи, учені зазначають, що його симфонії – «досконале дзеркало культури кінця XVIII ст.» [10, c. 9].

      Вольфганг Амадей Моцарт (1756 – 1791) поряд із Й. Гадном і Л. Бетховеном є представником віденської класичної школи, основоположником класичного стилю в музиці, пов’язаного із розробкою симфонізму як найвищого типу музичного мислення, завершеної системи класичних інструментальних жанрів (симфонія, соната, квартет), класичних норм музичної мови, її функціональної організації. У творчості В. А. Моцарта універсальне значення отримала ідея динамічної гармонії як принципу бачення світу, способу художнього перетворення дійсності. Відображення гармонійної цілісності буття, ясність, світлоносність і краса поєднуються в музиці В. А. Моцарта з глибоким драматизмом.

     У центрі художнього світу митця знаходиться людська особистість, яку він розкриває як лірик і водночас як драматург, намагаючись художньо відтворити об’єктивну сутність людського характеру. Стилю В. А. Моцарта притаманні інтонаційна виразність, пластична гнучкість, мелодійність, багатство, взаємопроникнення вокального та інструментального начал. За своє коротке життя В. А. Моцарт створив понад 600 творів різних жанрів. Провідними жанрами інструментальної музики композитора є симфонії, камерні ансамблі, концерти. Симфонії митця довіденського часу близькі до побутової, розважальної музики тієї епохи. У зрілий період симфонія набуває у В. А. Моцарта значення концепційного жанру, складається як твір з індивідуалізованою драматургією. Симфонії В. А. Моцарта є важливим етапом в історії світового симфонізму.

      Моцарт-симфоніст підготував шлях Людвігу ван Бетховену (1777 – 1827). Головним ідейним мотивом його творчості була тема героїчної боротьби за свободу, втілена з особливою силою в 3-й, 5-й, 7-й і 9-й симфоніях, опері «Фіделіо», в увертюрі «Егмонт» та інших творах. Саме Л. Бетховен, створивши 9 симфонію у 1823 р., започаткував великий склад симфонічного оркестру – з малою флейтою і контрфаготом у групі дерев’яних духових, з тромбонами в групі мідних духових, з розширеною групою ударних (трикутник, тарілки, великий барабан).

     Для цього складу низку симфонічних творів створили Ф. Шуберт, Ф. Мендельсон, Р. Шуман, Й. Брамс, А. Брукнер, П. Чайковський, М. Римський-Корсаков, О. Бородін та інші композитори.

      Отже, можна зробити висновок, що симфонічний оркестр – це великий організований колектив музикантів, які грають на струнних, духових і ударних інструментах. Але й симфонічний оркестр має свої різновиди. Залежно від того, де постійно виступає симфонічний оркестр – у концертному залі чи в театрі, в кіно, чи в студії радіомовлення, – змінюється розміщення музикантів один відносно одного, а часом і їхня кількість, бо акустичні умови залу, театру, студії – неоднакові. За цим принципом здавна розрізняють, наприклад, концертний і оперний симфонічний оркестр. Музиканти концертного оркестру розміщуються на естраді, і, сидячи в концертному залі, ми завжди бачимо і оркестр, і диригента.

      Оперний оркестр виконує музику опер і балетів. Його місце в театрі. Тут оркестр є лише одним із учасників оперної чи балетної вистави. Тому, щоб не заважати глядачам бачити артистів на підмостках, оркестр «ховають» у спеціальному заглибленні між партером і сценою, яке називається «оркестровою ямою».

      Найбільш відомими симфонічними оркестрами є оркестр Віденської філармонії (з 1842), Бостонський симфонічний оркестр (з 1881), оркестр Берлінської філармонії (з 1882), амстердамський «Консертгебау» (з 1888), Філадельфійський (з 1900), оркестр Лондонської філармонії (з 1932), Петербурзький академічний (з 1882).

      

     Серед вітчизняних симфонічних колективів високою майстерністю відзначається Національний симфонічний оркестр України (художній керівник – народний артист України Володимир Сіренко), що є одним із провідних музично-виконавських колективів України. Репертуар оркестру відзначається жанрово-стильовим різноманіттям. Колектив виконує твори В. А. Моцарта, А. Дворжака, П. Чайковського, С. Прокоф’єва, Д. Шостаковича, Г. Малера, В. Сильвестрова, Б. Лятошинського, Є. Станковича. Національний симфонічний оркестр України проводить інтенсивну гастрольну діяльність в Україні та поза її межами (Франція, Італія, Іспанія, Португалія, Нідерланди, Бельгія, Польща). Колектив є постійним учасником провідних європейських міжнародних фестивалів. Однією з характерних ознак колективу є непохитне дотримання високих ідеалів класичного мистецтва.

      Варто відзначити, що історія симфонічного оркестру – це також історія диригентського мистецтва. Витоки цього мистецтва сягають сивої давнини і пов’язані з «хейрономією» – старовинною знаковою системою рухів рук і пальців, що показувала напрям і характер звучання музики. Керівники оркестрів використовували різні прийоми диригування: намагалися керувати увагою музикантів і показувати характер музики за допомогою звернутих у трубку нот, палицею, скрипковим смичком, і нарешті, вільною рукою чи руками, тому що на той час функції диригента виконував клавесиніст, чи органіст, чи скрипаль-концертмейстер. І лише наприкінці XVIII ст. в руках диригента з’являється диригентська паличка. Ця подія мала величезне значення, адже диригент, звільнившись від інструмента, всю увагу звернув на музикантів оркестру, на злагодженість їх спільного звучання. Він почав керувати розвитком музики, але тут варто зауважити, що при цьому диригент стояв, повернутий обличчям до публіки і спиною до оркестру! І лише в середині XIX ст. Гектор Берліоз і Ріхард Вагнер, вперше в історії диригування «нечемно» повернулися до публіки спиною. Музиканти вперше змогли побачити обличчя диригента, його погляд, міміку.

      Г. Берліоз і Р. Вагнер (поруч із Л. Бетховеном, Ф. Лістом і Ф. Мендельсоном) були засновниками сучасного диригування. Вони популяризували творчість композиторів-класиків і власну нову романтичну музику.

      Австрійський композитор, скрипаль і диригент Йоган Штраус (син) (1825 – 1899) керував оркестром, одночасно граючи на скрипці, чи диригував двома руками, повернувшись обличчям до оркестру. Він гастролював зі своїм оркестром у багатьох країнах світу, упродовж десяти років керував літніми концертними сезонами в Павловську, де набув слави блискучого диригента й скрипаля-віртуоза.

      Так поступово складався сучасний тип диригента-виконавця. Кожне ім’я – це яскрава сторінка в історії диригентського мистецтва. У кінці XIX – на початку XX ст. прославилися такі видатні зарубіжні диригенти, як Г. Малер (Австрія), А. Нікіш (Угорщина), пізніше – Б. Вальтер, В. Фуртвенглер, О. Клемперер, К. Зандерлінг (Німеччина), А. Тосканіні (Італія), І. Маркевич (Франція), Т. Бічем і Г. Шолті (Великобританія), Г. фон Караян (Австрія), Л. Стоковський, Ю. Орманді, Л. Бернстайн, Д. Левайн (США), К. Аббадо і Р. Муті (Італія), С. Озава (Японія) та багато інших.

      В Україні до XVIII ст. мистецтво диригування було пов’язане, переважно, з хоровою музикою. Першими оркестровими диригентами були талановиті музиканти, вихідці з кріпаків С. Дегтярьов, І. Хандошкін і В. Пашкевич. Творчість видатних російських диригентів кінця XIX ст. – М. Балакірєва, Антона і Миколи Рубінштейнів мала величезний вплив на розвиток цього мистецтва в Росії.

      Серед відомих диригентів XX ст. слід назвати імена С. Рахманінова, С. Кусевицького, М. Голованова, С. Самосуда, А. Гаука, К. Кондрашина, Є. Мравінського, Г. Рождественського, Є. Свєтланова, В. Гергієва, Н. Рахліна, М. Колессу, С. Турчака, В. Сіренка та ін.

Контрольні запитання

1. Чому симфонічний оркестр займає вагоме місце у світовій музичній культурі?
2. Творчість яких вітчизняних та зарубіжних симфонічних оркестрів Вам відома?
3. Назвіть композиторів, які створювали музику для симфонічного оркестру.
4. Кого із відомих диригентів Ви знаєте?
5. Які симфонічні твори Вам доводилося слухати?

Список використаної та рекомендованої літератури

1. Ансерме Э. Беседы о музыке / Ансерме Э. / [пер. с фр.]. – Л. : Музыка, Ленингр. отд-ние, 1976.
2. Барсова И. Книга об оркестре / Барсова И. – [2-е изд]. – М. : Музыка, 1978.
3. Баттерворт Н. В. А. Моцарт / Баттерворт Н. / [пер. с нем.; вступ. ст. И. Бэлзы]. – М. : Музыка, 1991.
4. Безбородова Л. Дирижирование / Безбородова Л. – М. : Просвещение, 1990.
5. Благодатов Г. История симфонического оркестра / Благодатов Г. – Л., 1969.
6. Грум-Гржимайло Т. Об искусстве дирижера / Грум-Гржимайло Т. – М. : Знание, 1973.
7. Зильберквит М. Музыкально-исполнительское искусство / Зильберквит М. – М. : Знание, 1982.
8. Карс А. История оркестровки / Карс А. / [под. ред. М. В. Иванова-Борецкого, Н. С. Корндфора]. – М. : Музыка, 1990.
9. Крейн Ю. Стиль и колорит в оркестре / Крейн Ю. – М. : Музыка, 1967.
10. Кремлев Ю. Йозеф Гайдн / Кремлев Ю. – М. : Музыка, 1972.
11. Рогаль-Левицкий Д. Беседы об оркестре / Рогаль-Левицкий Д. – М., 1961.
12. Рождественский Г. Мысли о музыке / Рождественский Г. – М. : Советский композитор, 1975.
13. Рожок В. Музика і сучасність : монографічні дослідження, науково-популярні, критичні та публіцистичні твори / Рожок В.– К. : Пошуково-видавниче агентство «Книга памяті України», 2003.
14. Сабинина М. Голоса инструментов. О симфоническом оркестре / Сабинина М. – М. : Знание, 1961.
15. Чулаки М. Инструменты симфонического оркестра / Чулаки М. – М., 1983.