1 РОЛЬ ГУМАНІТАРНИХ ДИСЦИПЛІН (МИСТЕЦЬКИХ ЗОКРЕМА)
В ПРОЦЕСІ ПІДГОТОВКИ ФАХІВЦІВ

     Ви стали студентом (студенткою) Вищого технічного закладу освіти. Поміж різних технічних ВНЗ Ви обрали саме Вінницький національний технічний університет, який вирізняється своїми значними науковими здобутками, оригінальними винаходами, раціоналізаторськими ідеями та пропозиціями, інноваційними технологіями навчання, досконалою системою підготовки кандидатів і докторів наук, інтеграцією навчання з виробництвом, значною кількістю провідних вчених науковців (професорів, доцентів), професійних викладачів, розвиненою фізкультурно-спортивною базою.....

     Перелік можна було б значно продовжити. Але хотілось би звернути увагу також і на ті самобутні риси, культурні традиції і неповторні особливості, які наближають наш університет до Європейського зразку універсальної університетської освіти. Певну роль в цьому відіграє гуманітарна складова навчально-виховного процесу, а також ті методологічні і методичні засади гуманізації технічної освіти, що спрямовані на підвищення фахового професіоналізму, формування культури цивілізованого співжиття у світі, тих духовних особистісних якостей, що визначають місію людини, мету і сенс людського буття....

      Варто згадати, що зміст терміну ГУМАНІТАРНИЙ (від лат. humanitas – людство, людяність), який безпосередньо стосується людини та її культури, звернений до людської особистості, її прав та інтересів.

      Одним із фундаментальних принципів, що визначає процеси гуманізації освіти є творча співпраця: ВИКЛАДАЧ – СТУДЕНТ, основою якої завжди є ДІАЛОГ. Саме така діалогічна форма визначає характер всіх занять «Практична культурологія».

      Оскільки надзвичайно важливим є Ваше свідоме ставлення до курсу, який запропонований як навчальна дисципліна упродовж трьох років, пропонуємо віртуальний діалог на кшталт: «А якою є Ваша думка?»

      Уявімо, Ви ретельно знайомитесь зі списком гуманітарних дисциплін, що будуть викладатися упродовж всіх років Вашого навчання в університеті і серед них Ви побачите назву незнайомої дисципліни «Практична культурологія». Якими будуть Ваші думки? Очевидно, діапазон думок (реакцій) буде чималий. Всі, безперечно, передбачити неможливо. Але, виходячи з досвіду, найбільш типовими є – і обурення (Я ж в технічний вступив (вступила)!); і подив (А навіщо це мені?); і іронічний сарказм (Дякую, але якось обійдусь!); і спокійно-розсудливе (Якщо так треба, то про що мова); і образливо-занепокоєне (Знають же, що у нас немає іншого вибору) ... і ще багато інших думок-відгуків. Та все ж серед Вас завжди були, є і будуть студенти, які кажуть дещо інше. Послухаємо їх міркування: «Чудово, хоч тут розуміють, що я не машина (не робот) і в мене є потреба знати, відчувати якомога більше про СВІТ, що навколо мене, і про СВІТ, що в мені» ... «Ну що ж, можливо дякуючи саме такій інтеграції технічного і гуманітарного я не стану „одновимірною людиною” (визначення належить німецько-американському філософу-соціологу Герберту Маркузе, 1898 – 1979 рр.)... «Тепер зрозуміло, чому технічний заклад має таку назву УНІВЕРСИТЕТ. Вона співзвучна лат. Universalis – різнобічний. Здається універсальність ще нікому не заважала і нікого не спотворювала»... «Згадав (згадала)! Десь чула про те, що інженери кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. були інтелігентними, широкоосвіченими людьми. Чому ми маємо бути гіршими?! Та і нові для нас назви кваліфікацій (ступенів) – БАКАЛАВР, МАГІСТР – звучать досить поліфонічно і налаштовують на певний рівень висоти. Так, не дарма я став студентом саме ВНТУ»...

      А цілком імовірною є і така ситуація. Молода людина, дещо філософсько-прагматичного складу мислення, уважно подивившись на запропонований список гуманітарних дисциплін замислиться і зважливо дійде висновку: «Зайвих знань не буває. Знання ніколи не обтяжують. Людський інтелект має великі потенційні можливості для розвитку, чому б не скористатися такою нагодою. Тим паче, що невідомо, як доля складеться і які сюрпризи-несподіванки вона подарує на життєвому шляху. І хто може знати – які знання і досвід мені знадобляться, а які ні».

      Звісно ж, у кожного з Вас буде свій варіант відгуку на запропоноване. Як відомо: Many men, many minds. Але, в будь-якому випадку, Ваша особиста думка буде наближена до того чи іншого варіанта.

      Хочемо звернути Вашу увагу ще на одне. Спілкуючись зі студентами, особливо ІІІ – ІV курсів, чули різні стримано-захоплені і вдячні «резюме», які можна узагальнити в такий текст: «Я вдячна (вдячний) долі, що отримуючи технічну освіту, збагачуючи себе новими, сучасними науково-технічними знаннями, водночас маю можливість наповнювати душу новими враженнями, відчуттями, які не тільки допомагають усвідомлювати сенс і цінність людського буття, але і відкрити в собі щось нове, незбагненне, незнане». Коли слухаємо (або читаємо в творчих студентських роботах) такі відверті сповіді, з вдячністю сприймаємо їх невгамовну допитливість, щиросердну відкритість до людяного, творчого і відчуваємо в них те духовне зростання, яке можна назвати – народженням себе в собі.

      Незважаючи на те, що масштаби талантів, здібностей, сфер діяльності, знань кожної особистості можуть бути не тільки різними, але й незрівнянними, прагнення різнобічності розвитку є сутністю людської життєдіяльності (функцією самозбереження).

      Чому ж виникає конфліктне протистояння між гуманітарним і технічним знанням?

      У ХХ столітті (особливо в другій половині) – розумова праця стає ознакою часу; освіченість охоплює майже всі верстви населення і стає типовою нормою. Поглиблюється диференціація в сферах як наукового (природничого, гуманітарного), так і науково-технічного знання.

      Процеси диференціації в науці, техніці, виробництві, суспільному житті ускладнюються тим, що здійснюється не просто розгалуження, а поділ цілого на якісно відмінні частини. Нечуваними темпами зростає кількість спеціальностей і спеціалізацій. Нові знання (здебільшого досить далекі від сущих потреб людини) не тільки постійно збільшуються, але й оновлюються, змінюються. Тепер обсяг і зміст знань кожного спеціаліста визначають конкретні завдання і потреби певної галузі. Кількість завдань, задач в межах кожної галузі, кожної спеціальності наростає. Прискорений темп змін потребує від фахівця дотримуватись чітко визначених вузьких меж спеціалізації, передбачає такі риси як раціональність, прагматизм, певні інформаційні обмеження. Прагнення адаптуватися до постійних зовнішніх змін, встигати за прискореним темпом технічних інновацій у фаховій сфері потребує прийняття чітко сформульованого недвозначного рішення.

     Девіз – «Нічого зайвого, окрім спеціального фахового!» – здається рятівним. Тобто, вузька спеціалізація стає формою захисту галузевих потреб.

    Відтак і виникає проблема, як збалансувати споконвічний імператив HOMO SUM (Я – Людина) з швидкоплинною вимогою вузької спеціалізації, яка призводить до штучного обмеження людського потенціалу і прихованого наміру РОБОТизувати людину.

      А втім, що таке справжній фахівець?

   Уявна несумісність або Tertium quid (дещо третє). Фахова спрямованість – не може бути повною характеристикою людських якостей особистості, рівня її духовних потреб, смисложиттєвих цінностей. (Все якраз навпаки).

      Фах означає тільки вибір напрямку діяльності, здатність (схильність) до тих чи інших її видів. Вибір, найчастіше, обумовлюється переважною активністю або лівої, або правої півкулі мозку. Але будь-яка спеціальність (чи технічна, чи гуманітарна) потребують потенціалу обох півкуль мозку.

     Логічне мислення, здатність до аналізу, диференціації, до здійснення математичних розрахунків, до прагматичної конкретики, точної визначеності – ці характеристики лівої півкулі відповідають потребам науково-технічної, науково-природничої діяльності. Образне, асоціативне мислення, варіативність, інтуїція, здатність до уявлень, фантазування, мрій, прагнення до синкретичності, цілісності світосприйняття – ці характеристики правої півкулі стимулюють в людині гуманітарні, мистецькі обдарування.

    Але нормальну творчу життєдіяльність людини будь-якого фахового спрямування (чи то технічного, чи гуманітарно-мистецького) забезпечує робота обох півкуль мозку. Блокування роботи або млява робота однієї з півкуль призводить до суттєвих психічних і фізіологічних розладів.

      Варто згадати: Що саме допомогло людині піднятися на вищий щабель розвитку живих організмів? Які параметри визначили повноцінний розвиток людського мозку? Яку роль в цьому процесі зіграло МИСТЕЦТВО? Як мистецтво змінило світ?

      Незаперечними є висновки науковців про те, що активна гармонійна діяльність двох півкуль мозку (за умов перманентного перенесення навантаження з однієї півкулі на іншу) забезпечує повноцінну життєдіяльність і є свідченням високого фахового професіоналізму, універсальності, таланту. Саме такими були і є видатні мислителі, вчені, науковці всіх сфер людської діяльності – природничої, технічної, гуманітарної, мистецької тощо. (Безперечно, нетиповий незбагненний виняток є у всьому, але незворотний процес деформації особистості і фатальна руйнація здоров’я завершували діяльність таких людей у віці, далекому від старості).

      Мабуть важко уявити собі фахівця технічного спрямування без розвиненої інтуїції, уявлень, образного мислення (які, до речі, забезпечують здатність до прогнозування); фахівця запрограмованого на стандартне, шаблонне мислення, неспроможного до пошуку варіантів в робочому процесі або у нестандартних непередбачуваних ситуаціях. Але найстрашніше, коли в повсякденній діяльності такий «технізований» фахівець глухий до моральних вимог, нехтує потребами екології, не здатний на співчуття і милосердя, байдужий до краси і добра.

      Такою ж мірою неможливо уявити спеціаліста гуманітарних знань або митця без розвиненої логіки, здатності аналізувати, зіставляти, рахувати, диференціювати; без вміння бути конкретним і прагматичним, якщо цього потребує справа. В Історії культури, до речі, існує багато прикладів, коли митці, філософи, психологи попередньо мали або фундаментально-природничу, або науково-технічну освіту. Чимало прикладів, коли талановита людина (тим паче геніальна) успішно поєднувала різні напрямки діяльності.

      Унікальною в цьому відношенні є постать Леонардо да Вінчі (1452  1519). У 2002 році, коли людство відзначало 550 років від дня його народження, ЮНЕСКО проголосило 15 квітня (саме в цей день народився Леонардо) Всесвітнім Днем Винахідника.

      В історії людства це, мабуть, єдиний феномен (ще і досі до кінця не розгаданий), коли природа так щедро наділила одну людину таким розмаїттям талантів, здібностей, достоїнств і досконалостей, яких би вистачило на велику кількість видатних особистостей. Ось неповний перелік характеристик, залишених його сучасниками, а також науковцями, дослідниками, що вивчали його творчість: зовні надзвичайно красива людина античної статури, учасник всіх змагань і турнірів, чудовий плавець, фехтувальник, майстерний вершник, жартівник і дотепник, блискучий оповідач, ерудит-оратор, галантний кавалер, танцюрист, поет, музикант і конструктор музичних інструментів, геніальний художник і теоретик мистецтва, математик, механік, астроном, геолог, ботанік, анатом, фізіолог, військовий інженер, мислитель.

      Саме він, Леонардо, ввів математичні знаки «+» і «‑»; пояснив розповсюдження звукових хвиль; за 40 років до Коперніка написав трактат про обертання Землі; зі слів Амеріго Веспучі накреслив першу карту Нового Світу; першим висловив думку про те, що білий колір є основою всіх кольорів. Коли на початку ХХ століття вчені почали аналізувати його рукописи і численні малюнки, в них виявили всі відкриття механіки ХІХ сторіччя. Перелік можна було б продовжувати, торкнувшись і його винаходів щодо саморушних приладів (зародки роботехніки) і літальних апаратів, а також теорій космічної динаміки і методик вимірювання. Леонардо да Вінчі був наділений даром величезної наукової інтуїції, а також блискучим, віртуозним талантом вигадувати безкінечні технічні дрібниці. На завершення цієї міні-інформації про Леонардо, хотіли б звернути Вашу увагу лише на дві тези, на яких він наполягав і в різних рукописах коментував: Живопис – це наука. До того ж, перша серед інших. ... Справжня наука та, яку досвід примушує пройти крізь почуття.

      Повертаючись до початку розмови, ще раз акцентуємо увагу, що критеріями повноцінності спеціаліста будь-якої фахової спрямованості є постійний розвиток можливостей обох півкуль, який потребує активізації протягом усього життя людини.

      Тому намагання будь-якої людини обмежити діяльність однієї з півкуль схоже на самознищення. Навіть в страшних умовах концтаборів при щоденній одноманітній виснажливій праці, в’язні, що були приречені на смерть, намагались утримувати (за їх власними спогадами) та відновлювати в пам’яті всі знання, які свого часу сформували їх як професіоналів – носіїв культури. Читаючи їх болючі спогади про ті часи, вражала думка, яка поєднувала певною мірою їх авторів: лише ті, хто змогли занурювати свою свідомість до глибин віршованого ритму – здобували духовну свободу.

      Вивчаючи життя і творчість Василя Стуса (1938 – 1985), відчуваєш потрясіння від незбагненної внутрішньої свободи і духовної сили, яку він мав. Там у таборах, на засланні поет написав близько 1000 віршів, зробив понад 400 блискучих перекладів, там він знайшов нову поетичну мову. Його принижували, знищували написане, а він відновлював і продовжував творчу діяльність всупереч тим нелюдським обставинам. Звідки він брав сили підніматися кожен раз, коли не було вже ніяких надій? Як зберігав велич духу і людську гідність? Можливо і справді в поетичному слові, в мистецтві є якась утаємничена духовна енергія і сила.

      Якщо проаналізувати роль мистецтва в науково-технічній творчості, варто звернути увагу на те, що, на щастя, не всі представники науково-технічного знання є «вузькими спеціалістами». Багато з них – люди різнобічні, широко освічені, інтелігентні, висококультурні, які належать до науково-технічної інтелігенції.

      До речі, термін «інтелігенція», «інтелігент» (від лат. intelligens – освічений, культурний, розвинений), з’явився в 60-х роках ХІХ ст. з легкої руки письменника П. Д. Боборикіна і дуже швидко з російської мови перейшов в інші європейські мови. Цей термін став надзвичайно поширеним тому, що вирізняв категорію людей, які професійно займалися розумовою (переважно складною і творчою) працею, що спрямовувалась на розвиток, збагачення, поширення, розповсюдження культури.

      Великі учені, талановиті інженери, конструктори відчували і усвідомлювали могутній потенціал мистецтва і гуманістичного світогляду, тому назавжди залишаються у вдячній пам’яті людства не тільки як видатні науковці, видатні спеціалісти певної галузі, але як творці і послідовники високої культури.

      Думаю, кожен з Вас може навести безліч прикладів.

      Які імена згадуєте Ви?

      Українець, майже наш земляк (народився у Житомирі), Сергій Павлович Корольов (1907 – 1966) видатний (тепер вже всесвітньо відомий) учений і конструктор у галузі ракетобудування і космонавтики. У 30 років був засуджений «як ворог народу» на 10 років робіт в сталінських виправно-трудових таборах. Разом з таким же в’язнем Андрієм Миколайовичем Туполєвим у роки Вітчизняної війни працював над створенням літака ТУ-2.

      Зверніть увагу на життєвий шлях С. П. Корольова: спершу – студент механічного факультету Київського політехнічного інституту; пізніше – студент аеромеханічного факультету МВТУ ім. Баумана; далі – школи планеристів та пілотів-майстрів тривалого польоту; робота в Центральному аерогідродинамічному інституті ім. М. Є. Жуковського; начальник групи ракетних апаратів провідного відділу крилатих ракет Московського Реактивного науково-дослідного інституту; арешт, війна, робота під наглядом конвою з такими же як і він «ворогами народу» в Казані в проектному інституті (такі «ув’язнені» науково-дослідні інститути називали «шарошками»); дострокове звільнення (був в’язнем 6 років); робота у складі комісії у Німеччині з вивчення німецької професійної техніки; засекречений головний конструктор найбільшого в СРСР ракетного центру.

      Здавалось би «звідки?» (а, головне, «навіщо?») знання латинської мови, класичної музики (яку він любив і намагався знайти час, щоб слухати), поезії. За спогадами колег і друзів, він знав напам’ять вірші багатьох поетів. Читав їх вголос в коротких перервах робочого часу. Для тих, з ким він працював, це не було дивним, через те, що знали: він, Корольов Сергій Павлович, в будь-яких умовах постійно прагнув досконалості, всепоглинаючого самопізнання, досвіду в найрізноманітніших сферах.

      1919 – 1921 рр. першим президентом Української Академії Наук стає Володимир Іванович Вернадський (1863 – 1945). Він визнаний «Людиною століття». Вчений-універсал, мислитель і природознавець найширшого профілю, один із засновників геохімії і радіогеології, творець біогеохімії, вчень про біосферу і ноосферу. Закінчивши фізико-математичний факультет Петербурзького університету, почав наукову кар’єру з мінералогії і кристалографії. В автобіографії писав про те, що все життя його було пов’язане з Україною (дитинство пройшло у Харкові). Свій перший гімназичний вірш, написаний українською мовою, присвятив багатостраждальній Україні. В. І. Вернадський був людиною високої культури, чудовим знавцем мистецтва, вченим з глибокими гуманістичними переконаннями.

      Згадаймо також видатного українського вченого в галузі мостобудування і зварювання Євгена Оскаровича Патона (1870 – 1953). Людина високоосвічена, ерудована, володів декількома мовами, блискуче знав німецьку. Професор Дрезденського політехнічного інституту Вільгельм Френкель (фахівець світового рівня) помітив здібного студента Є. Патона саме тому, що той вирізнявся надзвичайним сумлінням і широкою обізнаністю, і запросив до себе асистентом на кафедру мостобудування. Протягом усього життя Євген Оскарович був мрійником і романтиком, а джерелом його натхнення були краса мистецтва і природи. Він був не тільки інженером, але ще мав витончені естетичні смаки. Тому і став Майстром. Парковий міст Є. О. Патона у Києві, який був зведений ще у далекому 1904 р., вирізняє вишуканість, легкість, романтизм. Але, попри всю свою тендітність і невагомість, міст абсолютно міцний і надійний; слугує вже понад 100 років і має назву «Міст закоханих».

      Не можна забувати також видатного українського математика і кібернетика Віктора Михайловича Глушкова (1932 – 1982), засновника і першого директора Інституту кібернетики Академії Наук України (Інститут тепер носить його ім’я). В. М. Глушков – автор загальної теорії автоматів і дискретних перетворювачів. Його праці зі створення штучного інтелекту мали міжнародний розголос.

     Наукові інтереси В. М. Глушкова були надзвичайно масштабними. Його цікавили всі найважливіші сфери людської діяльності. Він мав колосальний обсяг знань, закладений ще в молоді роки. Все це було міцним підґрунтям талановитого вміння генерувати нові ідеї, формулювати перспективну мету, організовувати і надихати наукові колективи на пошуки ефективних методів розв’язання економічних задач, на проведення наукових досліджень з обчислювальної математики і техніки. В автобіографії він писав про те, що з кожної книжки, навіть далекої від фахового спрямування, навчився здобувати знання для вирішення тієї чи іншої задачі: «Коли ви просто читаєте книгу – писав він – то вам здається, що все зрозуміли. А насправді в голові майже нічого не відклалося. Коли читаєш під кутом зору, як це можна застосувати до своїх задач, тоді прочитане запам’ятовується на все життя. Такого способу навчання я дотримувався завжди».

      Як тут не згадати Альберта Ейнштейна (1879 – 1955), який у своїй роботі «Творча автобіографія» писав, що розважальні книжки не читає, але любить читати і перечитувати М. де Сервантеса «Дон Кіхот», вірші Г. Гейне, В. Гете і особливо твори Ф. Достоєвського. «Достоєвський збагачує мене більше, ніж будь-який мислитель, навіть більше, ніж Гаусс!» (Зверніть, будь ласка, увагу, К. Ф. Гаусс (1777 – 1855), німецький математик, астроном, геодезист; довів у 1799 р. основну теорему алгебри; запропонував теорію земного магнетизму; йому належать дослідження з геометричної оптики, математичної фізики, механіки та ін.).

      Варто знати, що А. Ейнштейн упродовж всього життя був надзвичайним прихильником класичної музики (особливо В. А. Моцарта), грав на скрипці твори Баха, Гайдна, Шуберта і Моцарта. Згадуючи Майкла Фарадея (1791 – 1867 рр., англійський фізик, хімік, основоположник вчення про електромагнітне поле) писав: «Цей розум ніколи не був занурений у формули».

      Нагадаємо: А. Ейнштейн заклав основи теорії відносності, автор красивої, елегантної формули E = mc2, яка стала головною формулою ХХ ст., Лауреат Нобелівської премії 1921 р.

      Так от, А. Ейнштейн дуже любив повторювати слова Г. Лейбніца: «Музика є радістю душі, яка обчислює, навіть не усвідомлюючи це». Думаю, Ви пам’ятаєте про те, що Готфрід Лейбніц (1646 – 1716) німецький вчений, математик завершив, незалежно від І. Ньоютона, створення диференціального та інтегрального числень; відкрив закон збереження кінетичної енергії; в роботі «Про мистецтво комбінаторики» передбачив принцип сучасної математичної логіки. Але, можливо, Ви не знаєте, що до всього того він був політиком, істориком, юристом, педагогом, мандрівником, дипломатом, філософом (твори «Монадологія», «Нові досліди людського розуму»). Приклади на користь поєднання двох систем мислення формально-логічного і науково-технічного можна наводити до нескінченності, не минаючи і наших сучасників, і тих, хто поряд.

      Вищенаведене дає підстави зробити висновок:

      Різнорідність не є протиріччям.

      Відмінність ще не є причиною несумісності.

      Поєднання різного – сутність гармонії.

     У чому цінність гуманітарного мислення.

      А. Ейнштейн, характеризуючи роботи Нільса Бора (1885 – 1962) – датський фізик; створив першу квантову теорію атома; розробляв теорію атомного ядра; отримав у 1922 р. Нобелівську премію – писав: « ... людина з геніальною інтуїцією і витонченими відчуттями». А про його роботи казав: «Це найвища музичність думки». А під кінець життя в роздумах про творчу, пошукову діяльність людини великий Ейнштейн писав: «справжньою цінністю, власне кажучи, є тільки інтуїція».

      У відомого фізика-теоретика Є. Л. Фейнберга (наукові праці з проблем: розповсюдження радіохвиль, акустика, фізика атомного ядра, космічні промені тощо) є надзвичайно цікава робота – «Кибернетика. Логика. Искусство». В ній він розглядає проблему співвідношення Логічного і Позалогічного (чуттєвого) в процесі пізнання і практичної діяльності. Ця проблема, що постає в філософії давніх часів тільки як розумова абстракція, пройшовши довгий тернистий шлях в надрах науково-технічного поступу, переживши випробування сучасною математичною логікою, в наш час набуває актуальності і значення, як проблема сполучення формально-логічного способу мислення з позалогічним, оціночним, інтуїтивним судженням.

      Автор доводить, що потреба саме в таких судженнях, що лежать за межами логіки, існує в будь-якій науці, але її, констатує автор, або не хочуть помічати, або ігнорують, оцінюючи як другорядну. Аналізуючи мистецтво не як зібрання конкретних творів, а як своєрідний спосіб (метод) пізнання світу, автор (фізик-теоретик) робить спробу дати вичерпні обґрунтування необхідності мистецтва, яке є надзвичайно важливою умовою людського існування. Цінність гуманітарного мистецького погляду на світ в тому, що передбачає різнобічне, багатоаспектне, а інколи і парадоксальне мислення, що надає нових імпульсів для роздумів, ідей в процесі розв’язання будь-яких задач і проблем. Англійське прислів’я застерігає: «Where all think a like, no one thinks very much» (Там, де всі думають однаково, ніхто особливо не думає).

      Сьогодні в світовому науковому просторі стає тенденцією пошук динамічної рівноваги між різними системами мислення. З цього приводу Вернер Гейзенберг писав: «По-видимому, истинно то универсальное утверждение, что на протяжении всей истории человеческой мысли наиболее плодотворные открытия происходят на пересечении двух различных систем мышления. Последние могут принадлежать к совершенно различным эпохам, религиозным и культурным традициям и областям знания; поэтому, если они действительно пересекаются и становится возможным их подлинное взаимодействие, то от этой встречи можно ожидать новых интересных событий» (В. Гейзенберг (Хайзенберг) (Heisenberg) (1901 – 1976) німецький фізик-теоретик один зі створювачів квантової механіки; запропонував матричний варіант квантової механіки (1925 р.); сформулював принцип невизначеності (1927 р.); Нобелівська премія 1932 р.).

      Чому ж поглиблюється протистояння? або Ubi mel ibi fel (де мед там і отрута).

      Проблема в тому, що феномен технократичного мислення сьогодні лежить, власне кажучи, не тільки і не стільки в сфері науково-технічного знання, скільки в сферах освітянського, гуманітарного і навіть мистецького простору (коли його поглинає шоу-бізнес і коли безвихідь штовхає мистецтво в обійми комерції). Вимоги стандартизації, підкореність штампам, зміщення ціннісних акцентів та безліч інших негативів – все це нові хвороби сучасної культури, освіти, людини. З одного боку, досягнення науково-технічного прогресу вражають, захоплюють, окрилюють новими сподіваннями і надіями; з іншого – шокують екологічними катастрофами, моральною безвідповідальністю, все більшою залежністю людини від матеріальних благ, комфорту, від техніки, машин.

   Нові наукові досягнення у всіх галузях знань, незбагненні можливості людського інтелекту, взаємопроникнення, взаємозбагачення і взаємовплив науково-природничого, технічного, гуманітарного, мистецького – теж позитивна ознака часу. До того ж надзвичайне зростання комунікативних можливостей людства відкриває нові горизонти прогресу. Але, разом із тим, активізуються ентропійні процеси у всіх сферах людської життєдіяльності; технократичні тенденції, форми, способи існування заповнюють гуманітарний і освітянський простір; навіть гуманітарії втрачають якість і специфіку гуманітарного мислення, гуманітарної мови; спеціалісти різних фахових спрямувань не розуміють один одного; поглиблюються тенденції роз’єднання, відокремлення людей один від одного; процесам інтеграції постійно протистоять процеси дезінтеграції, динаміка яких значно помітніша. Окрім того, збільшення кількості субкультурних угрупувань по всіх усюдах і на різних рівнях (науково-технічний, культурно-мистецький, соціально-економічний, політичний, віковий – від тінейджерів до людей похилого віку тощо), загрожують створити ефект відцентрових сил, коли традиційні загальнолюдські культурні цінності будуть зруйновані вщент; все частіше відчуваємо дефіцит людяності, доброти, милосердя.

      Сукупність проблем викликає питання – Хто винен? Питання активізує пошуки винних. Пошук спрямовує погляд на тих, хто «інші». Гуманітарії дорікають представникам технічних галузей, звинувачуючи їх в надмірному прагматизмі, вузькій спеціалізації, технократизмі. А «технократи» кидають безліч своїх докорів, підозрюючи гуманітаріїв в зарозумілості і байдужому ставленні до науково-технічних знань.

      Як запобігти невиправданому (штучному) протистоянню?

   Перше – варто визнати, що вузька спеціалізація, це та неминучість, що притаманна всім без винятку спеціальностям.

      Друге – необхідно зрозуміти сутність терміну «вузький спеціаліст». «Вузький спеціаліст» не може бути синонімом «обмежений в знаннях», тому, що це є дуже близьким до характеристики «обмежена людина». А в такому випадку всім зрозуміло, якщо «обмежений» (тобто, примітивний) то це вже – не спеціаліст.

      Але тоді чому «вузький»? Саме тому, що ЗДАТНИЙ обмежити себе колом завдань, які саме він зможе і повинен вирішити. А для цього безмежним має бути інтелектуально-духовний простір людського досвіду і знань, який є джерелом пошуку відповідей на нагальні запитання і проблеми.

      Саме в такий спосіб «вузький спеціаліст» зможе адаптуватися до швидкоплинних змін, збагачувати себе новою духовною енергією, зберігати і оновлювати свій інтелектуальний і фізичний потенціал. Згадаймо М. М. Коцюбинського (1864 – 1913) – нашого земляка, великого українського письменника. Він писав: «Обмежувати джерела творчості зовсім не наша програма».

     NOTA BENE (NB)

      Англійський філософ Френсіс Бекон (1561 – 1626), який проголосив: «Knowledge is power» (Знання – це сила) писав: «Світ не можна звужувати до рівня нашої власної свідомості, навпаки, нашу свідомість ми маємо розширювати до масштабів Всесвіту».

      І ще одна думка: «Раціоналісти – чудові люди; раціоналізм, що претендує на владу – страшенний монстр ... Я не закликаю до обмеження влади розуму, я закликаю віддати належне тому в нас, що його освячує» (М. Ганді. 1869 – 1948).

      Різні складові, різні якості інтелекту здатні відточувати, шліфувати одні одних. Талант, професіоналізм – результат їх взаємного впливу. Цією тезою ми керуємось при викладанні гуманітарних дисциплін. Методика викладання враховує також два головних принципи: принцип ДІАЛОГУ і принцип КОМПЛЕМЕНТАРНОСТІ (висунутий фізиками ще на початку ХХ століття, який засвідчував, що класично нез’єднанні риси атомної дійсності не виключають, а доповнюють одні одних).

      Зараз, коли техніка бере на себе багато функцій людини (як фізичних, так і розумових), єдиний шлях не бути підкореним машиною – це необхідність усвідомлення ідеї універсальності в Новому контексті сучасного буття. Універсальність не як всеядність і всезнайство (часи енциклопедистів вже минули), а як відкритість до будь-якого знання, здатність не бути чужими жодному культурно-цивілізаційному простору.

      Шляхи до високого професіоналізму, до творчого мислення, до справжньої культури почуттів не варто шукати, лякаючи себе альтернативою улюблених казок: куди б не пішов (чи направо, чи наліво), неодмінно щось втратиш. Альтернативи немає. Сучасні інтеграційні шляхи, що ведуть до подальшого науково-технічного і культурного розвитку, варто долати разом і одночасно.

      Навчально-виховний процес в нашому університеті ілюструє можливість інтеграції різних знань, які формують ЛЮДИНУ, тому випускники ВНТУ це, здебільшого, люди високої професійності і культури.

Продовження діалогу

     P.S. Запитання для творчих завдань, які ми зазвичай пропонуємо студентам на кожному занятті «Практичної культурології», передбачають, що Ваші відповіді будуть щирими, відвертими й суб’єктивними. Ми завжди з цікавістю й повагою ставимося до кожної Вашої думки і завжди вдячні за співпрацю та участь в діалогах.