3.1.2 Скрипка – «королева музики»

     Учені зазначають, що слово «скрипка» походить від старослов’янського «скрипати», тобто скрипіти. Вперше воно зустрічається для позначення музичного інструмента в Польщі в 1434 р. [13, с. 159]. Дослідники вважають, що ця назва стосувалася тоді ще випадкового і примітивного скрипкоподібного інструмента.

      Час виникнення і походження скрипки з’ясувати дуже важко. Сьогодні найбільш поширеною є теорія синтезу походження скрипки від середньовічних, головним чином смичкових, інструментів південних слов’ян. Дослідження археологічних розкопок, іконографічних знахідок, інших історичних та літературних джерел красномовно свідчать про безумовний зв’язок скрипки з народним інструментарієм Польщі, України і Білорусі, де ще з XIV ст. зустрічається смичковий інструмент «скрипица» з квінтовим строєм без ладів [3, с. 61 – 65]. А прямим попередником скрипки учені вважають старовинні смичкові інструменти – віоли, що в загальних рисах схожі зі скрипковими.

      Класичний тип скрипки виробився у XV – XVI ст. одночасно в Італії та Франції. Розвиток та удосконалення цього інструмента відбувалися шляхом встановлення класичних пропорцій її будови, відбору дерева, пошуків лаку, форми підставки, подовження шийки і грифа.

      У другій половині XVI ст. італійський майстер Гаспаро Бартолотті (Гаспар да Сало – від назви міста, в якому народився) почав виготовляти скрипки, зовнішній вигляд яких був близьким до сучасної скрипки. Інструмент саме цього майстра визнано зразком класичної скрипки. Учнем і продовжувачем справи Г. Бартолотті став прославлений майстер Джованні Паоло Маджіні (близько 1580 – 1632 або 1640). Його мистецтво ознаменувало найвищий злет скрипкової школи у Бреші. Брешанська школа стала єдиною, яка зуміла зберегти свою славу, конкуруючи з відомою кремонською школою.

      Засновником школи скрипкових майстрів у Кремоні став Андреа Аматі (1520 – 1580). Майстрам цієї школи вдалося довести форму скрипки до найвищої досконалості і вишуканості, а її звук став близьким до людського голосу. Серед найяскравіших представників кремонської школи – Ніколо Аматі (1596 – 1684), Андреа Гварнері (близько 1626 – 1698), Антоніо Страдиварі (Страдиваріус) (близько 1644 – 1737). Дослідники зазначають, що кожен із них мав власний майстровий почерк, але всі вони в практиці створення смичкових інструментів втілили найважливіші закони музичної акустики, а саме: залежність сили звука та його тембру від деревини, з якої виготовлено інструмент, від параметрів і пропорцій різних частин інструмента, товщини дек та їх рельєфу, форми ефів та їхніх розмірів, висоти обичайки, душки, підставки, об’єму повітря в корпусі, характеру лакового покриття тощо [13, с. 158].

      Однак скрипка не відразу здобула популярність у музичному світі, тому що на той час її попередниця віола впевнено посіла місце традиційного камерного інструмента. Її м’який, приглушений матовий голос відповідав невеликим концертним залам аристократичних салонів, вузькому колу слухачів. Скрипка ж була інструментом істинно народним, її можна було почути у трактирах, на ярмарках, площах. Її сильний, глибокий, насичений, з багатьма тембральними відтінками звук був водночас рухливим, здатним занурювати слухачів у глибину людських почуттів і миттєво змінювати настрій. Тільки завдяки творчості відомих скрипалів, які, вражаючи публіку небаченою технікою гри, розкрили величезні можливості, красу і багатство цього інструмента, скрипка по праву стала царицею музики.

      У XVII – XVIII ст. такими скрипалями-віртуозами були Арканджело Кореллі, Джузеппе Тартіні, Жан-Марі Леклер, пізніше – Ніколо Паганіні (1782 – 1840). Цей геніальний музикант здійснив переворот у скрипковому виконавському мистецтві, збагативши і розширивши можливості скрипки. До своїх скрипкових творів Н. Паганіні ввів нові колористичні й технічні ефекти (широко використовував увесь діапазон інструмента, техніку подвійних нот, гру на одній струні та інші прийоми). Серед його творів найбільш відомими є «24 каприси» для скрипки соло, 1‑й і 2-й концерти для скрипки з оркестром. Упродовж тривалого часу після смерті митця деякі його твори вважалися непридатними для виконання через те, що були занадто складними. Виконавська і композиторська діяльність Н. Паганіні справила величезний вплив на подальший розвиток інструментальної музики. Із 1954 р. в Генуї щорічно проводиться Міжнародний конкурс скрипалів імені Н. Паганіні. Традиції Н. Паганіні продовжили чудові польські скрипалі К. Липиньский, Г. Венявский, німецький – Г. Ернст, іспанський – П. Сарасате.

      Велике значення для розвитку скрипки мала творчість композитора і скрипаля Антоніо Вівальді (1678 – 1741), який створив жанр концерту для скрипки з оркестром.

     У подальшому з розвитком світової музичної культури виготовляти смичкові інструменти, зокрема скрипки, окрім італійських, почали французькі, німецькі, англійські, австрійські майстри, які належали до різних шкіл. У XVIII – XIX ст. створюються також польська, чеська, російська та українська школи.

      У цей же період з'являється велика кількість творів, на яких дотепер вчаться скрипалі всіх країн. Це концерти Р. Крейцера, І. Роде , Д. Віотті, Л. Шпора, Ш. Беріо. Учнем Ш. Беріо був видатний скрипаль і композитор Анрі В’єтан (1820 – 1881), який написав низку п'єс і концертів для скрипки.

      Досі нез’ясованим залишається питання щодо появи скрипки в Україні. Вітчизняні вчені вважають, що скрипка потрапила в Україну у XVI – XVII ст. із Західної Європи.

      На вітчизняних теренах скрипка набула великого поширення. Тут без цього інструмента не обходилося жодне свято, весілля. Скрипка входила до складу полкової музики Війська Запорізького, на ній супроводжували вертепне видовище, інструмент став основою ансамблю троїстих музик.

      Сьогодні класичне скрипкове мистецтво в Україні гідно представляють відомі вітчизняні скрипалі Богодар Которович, Кирило Стеценко, Олег Криса, Ольга Рівняк, Остап Шутко, Ігор Андрієвський, Роман Кофман, Лідія Шутко.

      Серед зарубіжних віртуозів-скрипалів XX століття варто назвати імена бельгійця Ежена Ізаі, австрійця Фріца Крейслера, американців Іегуді Менухіна та Ісака Стерна, французів Жака Тібо і Зіно Франческатті, великого румунського музиканта Джорджу Енеску.

      Для скрипки створено багато прекрасної музики: п'єс, сонат, концертів. Скрипкові концерти Й. С. Баха, В. А. Моцарта, Л. Бетховена, Й. Брамса, П. Чайковського, А. Глазунова, Я. Сібеліуса, П. Хіндеміта, А. Берга, І. Стравінського, С. Прокоф'єва, Д. Шостаковича, А. Хачатуряна, В. Сильвестрова, М. Скорика належать до найкращих здобутків музичної класики.

      Як Ви гадаєте, з чим можна порівняти звучання скрипки?

      Безперечно, його часто порівнюють з прекрасним співом. Інструмент справді співає, коли музикант водить по струнах смичком, але краса голосу скрипки залежить не лише від уміння водити смичком. На звук скрипки впливає абсолютно все – розмір і форма корпуса, поєднання порід дерева, з якого виготовлені різні деталі, якість клею, яким скріплені частини скрипки, і склад лаку, яким покривається інструмент. Скрипалям відомі декілька прийомів гри на цьому чудовому інструменті: ведення смичка по струнах, а також гра щипком – піццикато (pizzicato).

     Завдяки своєму неповторному прекрасному звуку і безмежним технічним можливостям скрипка широко використовується в інструментальній музиці. Скрипкова сім’я (скрипка I, II, альт, віолончель, контрабас) склала основу симфонічного, камерного оркестрів, струнного квартету, інструмент входить до складу ансамблів та оркестрів народних інструментів, естрадних колективів, що мають різний склад.

Н. Паганіні. Каприс № 24

Контрольні запитання

1. Назвіть імена відомих скрипалів-віртуозів. Хто з них подобається Вам найбільше? Чому?
2. Які твори, створені для скрипки Вам відомі?
3. Поясніть причини незгасаючої популярності скрипки в різні історичні періоди.

Список використаної та рекомендованої літератури

1. Газарян С. В мире музыкальных инструментов / Газарян С. – М. : Просвещение, 1985.
2. Гинзбург Л. История скрипичного искусства / Гинзбург Л., Григорьев В. – М. : Музыка, 1990.
3. Григорьев В. Н. Паганини. Жизнь и творчество / Григорьев В. – М., 1987.
4. Грица С. Украинская народная эпика / Грица С. – М. : Советский композитор, 1990.
5. Кленов А. Секрет Страдивари / Кленов А. – М. : Музыка, 1977.
6. Лисенко М. Народні музичні інструменти на Україні / Лисенко М. / [передмова М. Щоголя]. – К. : Мистецтво, 1955.
7. Музыкальный энциклопедический словарь / [гл. ред. Г. Келдыш]. – М. : Советская энциклопедия, 1990.
8. Павлоцкая Н. История музыкальных инструментов / Павлоцкая Н. – СПб. : Каро, 2006. – 176 с.
9. Раабен Л. Скрипка / Раабен Л. – М., 1963.
10. Стахов В. Творчество скрипичного мастера / Стахов В. – Л. : Музыка, 1988.
11. Струве Б. Процесс формирования виол и скрипок / Струве Б. – М. : Музгиз, 1959.
12. Тибальди-Кьеза М. Паганини / Тибальди-Кьеза М. – М., 1986.
13. Черкаський Л. Українські народні музичні інструменти / Черкаський Л. – К. : Техніка, 2003.
14. Ямпольский И. Русское скрипичное искусство. Очерки и материалы: в 2. ч. / Ямпольский И. – Ч. 1. – М. – Л. : Музгиз, 1951.
15. Юцевич Є. Музичні інструменти / Юцевич Є. – К. : Держ. вид-во образотворчого мистецтва і муз. літератури УРСР, 1960.