Протягом усієї історії музичної культури вчені цікавилися проблемами систематики та класифікації музичного інструментарію. Вони робили спроби за певними ознаками об'єднати інструменти у спільні групи. У різні періоди і в кожного народу ці критерії відрізнялися. Наприклад, у Стародавньому Китаї головною ознакою поділу музичних інструментів на групи був матеріал, з якого виготовляли той чи інший інструмент. Залежно від цього, вони поділялися на вісім класів: кам'яні, металеві, мідні, дерев'яні, шкіряні, гарбузові, земляні (глиняні) і шовкові.

Одна із давніх класифікацій – система Боеція (VI ст.), якою користувався ще древній філософ, лікар, поет і натураліст Ібн Сіна (Авіценна), базувалася на способі видобування звука. Інструменти ділилися на щипкові, ударні й духові.

У середньовічній Європі людські голоси вважалися природними інструментами ("гармонічними"), духові – "органічними", струнні та ударні – "ритмічними". Розрізняли: духові дерев'яні та мідні, з ігровими отворами і без них; струнні – з кишковими, жильними та металевими струнами, щипкові і смичкові; "голосні" (переважно духові, призначені для гри на повітрі) і "тихі" (здебільшого струнні, які використовувалися в камерній музиці).

Італійські теоретики наприкінці XVI – на початку XVII ст. Дж. Царліно, Л. Цакконі, Е. Ботрігарі здійснювали класифікацію інструментів за типами темперації, а також відповідно до настройки звукоряду: фіксованою (instrumenti stabili, у яких висота тону не залежить від волі виконавця, це всі клавішні), нефіксованою (mobili, liberi – тромбон, скрипка), частково фіксованою (stabili, ma alterabili, у яких висота тону може коригуватися виконавськими прийомами, усі духові з ігровими отворами і струнні з ладками). Схожа класифікація і в наш час використовується в акустичній музиці.

М. Преторіус (кінець XVI – початок XVII ст.) поділяв інструменти лише на дві групи: духові та ударні. Причому до ударних інструментів відносив також струнні… І хоча його поділ інструментів всередині груп ґрунтувався на науковому принципі – способі звуковидобування, у конкретному розташуванні інструментів він також не досяг чіткості. Крім того, М. Преторіус часто розділяв інструменти на фундаментальні й розважальні. Певною мірою його наслідував і композитор М. Римський-Корсаков, який класифікував інструменти на співучі, ударні й ті, що дзвенять.

У середині XIX ст. Ф. Геварт і Г. Берліоз запропонували систему поділу інструментів на струнні, духові й ударні. Автори намагалися об'єднати оркестрову практику з видимими ознаками інструмента [18, c. 17]. Однак принцип поділу інструментів на групи в цій системі не досить логічний, тому що струнні та духові згруповані за джерелом звука, а ударні – за способом звуковидобування.

Наукову концепцію сучасної кваліфікації музичних інструментів на початку XX ст. сформулював В. Маійон. Він поділив усі музичні інструменти на чотири групи за єдиним критерієм – залежно від джерела звука: самозвучні (у яких джерелом звука є природна пружність тіла), перетинкові (джерело звука – натягнута мембрана, перетинка), струнні (звук утворюється вібруючою струною), духові (звучить стискуване повітря). Але В. Маійон не запропонував єдиного наукового критерію для поділу музичних інструментів усередині груп. Це зробили Е. Горнбостель і К. Закс, поділивши інструменти кожної групи на підгрупи залежно від способу видобування звука. Вони запропонували багаторозрядну систему індексації музичних інструментів, яка в дійсності стала міжнародною мовою інструментознавців. За наявності великої кількості синонімічних, омонімічних, співзвучних назв народних інструментів лише завдяки відповідному індексові можна зрозуміти, що це за інструмент, які його конструктивні особливості, спосіб звуковидобування тощо.