Важливим чинником становлення народно-оркестрового виконавства було запровадження академічного професійного навчання на народних інструментах. Так, у 1909 р. при гуртку "Просветительный досуг" Харківського товариства були відкриті класи народних інструментів (домра і балалайка). Викладачем гри на цих інструментах був В. Комаренко.

Весною 1921 р. було створено Відділ мистецької освіти, який розробив систему музичної освіти в УРСР за схемою: інститут, технікум, професійна школа. У 1921 р. в Харкові у музичній професійній школі було відкрито клас народних інструментів (домра, кобза, мандоліна, балалайка, бандура, цимбали). Випускники цього навчального закладу отримували кваліфікації оркестранта, соліста, інструктора народних інструментів. З 1922 р. в Україні функціонувало більше тридцяти музичних професійних шкіл. Серед них у Харкові – шість , Києві – дві, Одесі – дві, Кременчуці – одна, у Подільській губернії – чотири, Катеринославській – три, Волинській – одна, Чернігівській – одна, і в більшості з них створені класи народних інструментів. У 1924 р. в Києві у Державному музичному технікумі, що працював на засадах вищого навчального закладу, також почали навчати грі на народних інструментах. У цьому ж році у Харківському музично-драматичному інституті на базі капельмейстерсько-хорового факультету було відкрито клас народних інструментів. Першими викладачами були В. Комаренко (клас домри, оркестровий клас) та М. Даньшев (клас балалайки). У 1926 р. тут було відкрито клас бандури, який протягом 12 років вів Г. Хоткевич. Цього ж року у Харківському музично-драматичному інституті було організовано кафедру народних інструментів, яку очолив В. Комаренко. На кафедрі створювалися і запроваджувалися у життя програми підготовки виконавців на народних інструментах. Було організовано квартет бандуристів під орудою Г. Хоткевича, до складу якого входили студенти його класу – Олешко, Гаєвський, Л. Гайдамака, О. Геращенко, і порушено питання про створення українського народного оркестру.

Результатом діяльності квартету стало створення класів бандури в усіх ланках музичної освіти в Україні. Плідна педагогічна діяльність Г. Хоткевича у Харківському музично-драматичному інституті позначена створенням першого в музичній практиці вищої освіти України класу бандури й заснуванням професійної школи бандурного мистецтва писемної традиції. Учнями та послідовниками Г. Хоткевича стали В. Кабачок (майбутній організатор класів бандури у Київському музичному училищі і консерваторії), Л. Фінкельберг (лауреат I Всесоюзного конкурсу виконавців на бандурі харківського типу – 1939 р., Москва), Л. Левандо, Кривокобильський.

Саме Г. Хоткевичу належить розробка комплексної програми викладання на бандурі, у якій поєднувалися історико-теоретичний, технічний, репертуарний, художній та педагогічний аспекти. Однак після загибелі Г. Хоткевича у часи сталінських репресій (1938 р.) педагогічні традиції, які заклав митець, були забуті, і клас бандури у Харківській державній консерваторії було закрито. Його повноцінне відродження тут відбулося лише у 1989 р. з приходом на кафедру Харківського державного інституту мистецтв Л. Мандзюк – випускниці Київської консерваторії. А наприкінці XX ст. з ініціативи завідувача кафедри професора Б. Міхеєва на базі Харківського державного інституту мистецтв були започатковані конкурси виконавців на українських народних інструментах імені Г. Хоткевича.

У 1928 р. в Києві у Музично-драматичному інституті імені М. В. Лисенка було відкрито спеціальний відділ, що мав готувати керівників хору, духового та народного оркестрів. Цей відділ кілька разів змінював свою назву: "Політпрос", "Компрос", "Інструкторсько-педагогічний", "Диригентсько-народно-духовий". Тут навчали грі на народних інструментах. З метою зробити мистецьку освіту доступною для широких мас наприкінці 1920-х рр. було відкрито короткотермінові курси при Київському, Харківському й Одеському музично-драматичних інститутах. А для підготовки керівників художньої самодіяльності було створено народні оркестри. У 1928 р. у Києві, а в 1929 р. у Харкові було відкрито Робітничі консерваторії, у яких навчали грі на домрі, балалайці, гармоніці, фортепіано та смичкових інструментах. Тут же існували оркестр народних інструментів домрово-балалаєчного складу і хор.

Отже, підготовка виконавців на народних інструментах у цей період велася на всіх музично-освітніх рівнях та охоплювала вищий навчальний заклад (інститут), середню ланку (технікум) і початковий щабель (школу). Це свідчить про те, що у 1920-х рр. були закладені надійні підвалини розвитку академічного професійного навчання на народних інструментах у наступний період.