Акомпанемент (accompaniment) – (франц. accompagnement, від accompagner – супроводжувати) – музичний супровід сольної партії або партій. Може бути як інструментальним, так і вокальним. Акомпанементом також називають усі голоси музичного твору, що супроводжують основну мелодію.
Акорд (chord) (італ. аccordо, франц. аccord – згода) – співзвучність, спільне звучання декількох (не менше трьох) звуків, різних за висотою, назвою, що видобуваються зазвичай одночасно.
Амбушюр (mouthpiece) (франц. embouchure, від bouche – рот) – спосіб складання губ і язика під час гри на мідних духових музичних інструментах.
Ансамбль (ensemble) (від франц. еnsemble – разом) – 1. Група виконавців, які виступають разом. 2. Стрункість, злагодженість колективного виконання. 3. Музичний твір для ансамблю виконавців: дует, тріо, квартет і т.д. 4. Завершений номер опери, ораторії, кантати, що виконується групою співаків у супроводі оркестру або без супроводу.
Аранжування (arrangement) (франц. arranger – упорядковувати) – 1. Перекладення музичного твору для іншого складу виконавців. 2. Обробка мелодії для виконання на музичному інструменті або для голосу з супроводом. 3. Полегшений виклад музичного твору для виконання на одному і тому самому інструменті. 4. У джазовій музиці – пов'язані з імпровізаційним стилем музикування гармонічні, фактурні зміни, які виконавці вносять у твір під час гри. 5. У популярній музиці – створення інструментального супроводу до мелодії пісні для різного складу виконавців.
Балалайка (balalaika) – російський народний триструнний щипковий інструмент із дерев'яним корпусом трикутної форми й трьома (раніше двома) струнами, досить поширений і в Україні.
Бандурист (bandura player) – український народний співець, у минулому – мандрівний сліпий музикант із поводирем. Бандурист виконував думи, народні пісні та інші твори, часто власні, супроводжуючи свій спів грою на бандурі.
Варіації (variations) (лат. variatio – зміна) – твір, що являє собою виклад завершеної за формою теми і низку її повторень, щоразу у повному обсязі, але у зміненому вигляді.
Виконавець (performer) – музикант (співак чи інструменталіст), який співає чи грає певний музичний твір.
Гармонія (harmony) (від грец. harmonia – співзвучність; у загальному значенні – узгодженість між частинами єдиного цілого). 1. Закономірне поєднання тонів в одночасному звучанні. 2. Наука про акорди, їх зв'язки та послідовності, за допомогою яких утворюються різні музичні побудови. 3. Назва окремих акордів чи співзвуч при характеристиці їх виразності. 4. Назва низки виразних акордів, які використовуються в певному творі або є характерними для музики певного композитора.
Гриф (finger–board) (нім. griff, досл. рукоятка, захват, прийом) – деталь музичних інструментів. У струнних – вузька, наклеєна на шийку, дерев'яна чи пластмасова пластинка, на якій натягнуті струни. У гармоніки, баяна, акордеона – деталь корпуса, на якій закріплена клавіатура для правої руки.
Дека (sound–board) (від нім. decke, досл. – кришка) – частина корпуса деяких струнних інструментів, що слугує для посилення і відображення звука.
Демпфер (damper) – механічний пристрій у багатострунних музичних інструментах, призначений для обмеження коливань струн та їх заглушування.
Джаз (jazz) (англ. jazz) – вид професійного музичного мистецтва, який виник на півдні США в кінці XIX – на початку XX ст. у результаті взаємодії африканської і європейської музичної культур.
Динаміка (dynamics) (від грец. dynamikos – силовий) – одна зі сторін організації музики як процесу, тісно пов'язана з силою звучання, дією різних акустичних компонентів.
Диригент (conductor) (від франц. diriger – направляти, керувати) – керівник колективу музикантів, який об'єднує виконавців з оркестру, хору, ансамблю, оперної або балетної вистави з метою досягнення єдиного трактування та художньої досконалості.
Диригування (conducting) (від франц. diriger – направляти, керувати) – один із видів музично-виконавського мистецтва, керівництво колективом музикантів (оркестром, хором, ансамблем, оперною трупою тощо) під час вивчення, підготовки та публічного виконання музичного твору.
Діапазон (range, diapason) (від грец. diapason (chordon) – через усі (струни) – 1. Звуковий обсяг співацького голосу, музичного інструмента, мелодії, звукоряду, що визначається відстанню (інтервалом) між найнижчим і найвищим звуками. 2. Загальний музичний діапазон – обсяг звукоряду, який використовується в музичній практиці – від 16,35 Гц (до субконтроктави) до 7901,4 Гц (сі п'ятої октави). 3. Стара назва інтервалу октави. 4. Англійська назва регістрів органа. 5. Модель, за якою виготовляють труби органа і роблять отвори в дерев'яних духових інструментах. 6. У Франції – мензура духових інструментів або органних труб, а також тон для настроювання інструментів.
Домра (domra) – старовинний народний струнно-щипковий інструмент із грушовидним корпусом, довгим грифом, трьома або чотирма струнами.
Дума (duma) – український народний твір ліро-епічного жанру; у творі розповідається про героїко-історичні та соціально-побутові події минулого і сучасності.
Духовий оркестр (brass band) – оркестр із виконавців на різних духових музичних інструментах: дерев'яних (флейта, гобой, кларнет, англійський ріжок, фагот та ін.), мідних (корнет, труба, альт, валторна, тенор, баритон, тромбон, бас, гелікон та ін.), а також ударних (малий і великий барабан, тарілки, трикутник, литаври та ін.).
Естрадна музика (variety music) – термін, що використовується для позначення різноманітних форм розважальної музики XIX–XX ст.
Жанр (genre) (від франц. genre – рід, тип, манера) – різновид музичних творів, що часто визначається за різними ознаками (будовою, складом виконавців, характером тощо).
Звук (sound) – результат коливання пружного тіла (струни, наявного в трубці повітря, металу, натягнутої шкіри тощо).
Звукоряд (scale) – низка звуків, розташованих за висотою; найпростіша первинна систематизація звуків для осмислення чи вивчення їх, за якою встановлюється висота та кількість будь-яких звуків незалежно від їх зв'язку між собою.
Імпровізація (improvisation) (від лат. improvises – раптовий, непередбачений) – одночасне творення і виконання твору.
Інструментальна музика (instrumental music) – музика, призначена для виконання на музичних інструментах.
Інструментовка (instrumentation) – виклад музичного твору для виконання певним складом оркестру (наприклад, симфонічним, духовим, камерним, естрадним, народним та ін.) або інструментальним ансамблем (тріо, квартетом, квінтетом тощо).
Інструментознавство (Instrumental Studies) – галузь музикознавства, що вивчає походження, розвиток, конструкцію, класифікацію, акустичні, музично-виражальні можливості та інші відомості про різноманітні музичні інструменти, технологію їх виготовлення і реставрації, використання, відображення в художній літературі та образотворчому мистецтві.
Інтервал (interval) (від лат. intervallum – проміжок, відстань, також – різниця) – висотне співвідношення двох звуків.
Кант (cantus) (від лат. cantus – спів, наспів, пісня) – старовинна триголосна куплетна пісня, яка виконувалась ансамблем співаків або хором без інструментального супроводу.
Клавіатура (keyboard) (нім. klaviatur, від лат. clavis – ключ) – система розташованих у певному порядку клавіш – пластин, що приводять у дію важільний механізм чи електронне управління для видобування звуків різної висоти на клавішних інструментах різного типу (струнних, пневматичних, ідіофонах, електронних).
Кобзар (kobza–player) – український народний мандрівний співак-музикант (часто сліпий), який виконував свої пісні та думи у супроводі кобзи (бандури).
Композитор (composer) (лат. compositor – творець) – музикант, який створює музику; автор музичного твору.
Композиція (composition) (від лат. composition – створення, складання) – 1. Процес створення музичного твору, музична творчість. 2. Закінчений музичний твір. 3. Побудова музичного твору, розташування та співвідношення його частин. 4. Наука про гармонію, поліфонію, музичну форму та інструментовку. 5. Навчальний курс, який вивчають у вищих спеціальних музичних навчальних закладах (академіях, інститутах, консерваторіях).
Конкурси музичні (music competitions) (від лат. concursus – зіткнення) – змагання музикантів, які проводяться зазвичай за попередньо оголошеними правилами.
Консерваторія (conservatory) (від лат. conservo – охороняю) – навчальний заклад, у якому готують фахівців у сфері музичного мистецтва – виконавців (інструменталістів, вокалістів, диригентів), композиторів, музикознавців.
Концерт (concert) (від лат. concertare – змагатися чи від італ. concerto – згода, гармонія) – 1. Публічне виконання музичних творів. 2. Жанр великого, віртуозного за характером, музичного твору для соліста (інколи двох-трьох) з оркестром у формі тричастинного сонатного циклу. 3. Поліфонічний вокальний або вокально-інструментальний твір, який ґрунтується на зіставленні двох або кількох партій (співацьких голосів, органа, інструментального ансамблю).
Концертина (concertina) (італ. concertina) – невеликий пневматичний кнопковий музичний інструмент, гармоніка з хроматичним звукорядом з обох боків шестигранного корпуса, з'єднаних міхом.
Концертні зали (concert halls) – приміщення для прилюдного виконання музичних творів, що відповідають певним акустичним та архітектурним вимогам.
Ксилофон (xylophone) (від грец. xylon – дерево і phone – звук) – ударний самозвучний інструмент. Складається з низки дерев'яних брусочків різної довжини, які при ударі видають тони різної висоти.
Лад (harmony) – 1. Естетично приємна узгодженість звуків висотної системи, основа для виникнення і закріплення у свідомості людини системних відношень між звуками, які ґрунтуються на тому, що в процесі музичного інтонування відбувається упорядковування звукового матеріалу в стрункі, узгоджені форми. 2. Доцільно впорядкована інтонаційна система висотних зв'язків музичних звуків, їх закономірна послідовність, а також структура взаємних зв'язків ступенів звукоряду. 3. Вузькі поперечини на грифі або шийці частини струнних інструментів (домри, балалайки, гітари, мандоліни та ін.), до яких виконавці притискають струни під час гри, змінюючи висоту звуків.
Лірник (lyre–player) – народний український музикант-співак, який складав і виконував думи та пісні, акомпануючи собі на лірі.
Медіатор (mediator) (лат. mediator – посередник) – пластинка з пластмаси, шкіри, деревини, металу, перо, кільце з "нігтем", за допомогою якого видобувають звук на щипкових інструментах (домрі, мандоліні, бандурі тощо).
Мелодія (melody, tune) (грец. melodia – спів, пісня) – 1. Одноголосне вираження образно-поетичного змісту музичної думки. 2. Послідовний ряд звуків, об'єднаних певними співвідношеннями висоти, тривалості, сили на ґрунті ладу, метра – на відміну від гармонії, що об'єднує звуки в одночасному звучанні. 3. Головний голос гомофонного викладу, що вирізняється наспівністю, зв'язністю, осмисленістю. 4. Смислова й образна єдність, концентрація музичної виразності та музичної думки.
Мелос (melos) (від гр. melos – пісня) – пісенний, мелодичний елемент, мелодичне начало в музиці.
Методика музичного навчання (methods of music education) – сукупність методів і прийомів навчання музики – сольного, ансамблевого і хорового співу, індивідуальної, ансамблевої та оркестрової гри, теорії та історії музики тощо, спрямованих на розвиток музичних здібностей учнів.
Мистецтво (art) – це особливий вид духовно-практичного освоєння дійсності за законами краси. Особливість цього освоєння полягає у тому, що воно виступає у художньо-образній формі.
Музика (music) (від гр. musike – мистецтво муз) – мистецтво, у якому дійсність відображається засобами звукових художніх образів.
Музикант (musician) – 1. Фахівець, який професійно володіє музичною спеціальністю, – композитор, диригент, хормейстер, співак, інструменталіст тощо. 2. Людина, яка може грати на музичному інструменті, співати, брати участь у аматорському колективі, хорі, оркестрі тощо.
Музикознавство (musicology) – наука, що вивчає музику як особливу форму художнього осягнення світу, її зв'язки з дійсністю та іншими галузями людської культури, а також закономірності та особливості музичного мистецтва, що визначають його специфічний характер.
Музична акустика (musical acoustics) (від гр. akuein – чути) – наука, що вивчає природу музичних звуків, звукових сполучень, музичні системи і строї, специфіку звуків співацького голосу, музичних інструментів тощо.
Музична освіта (music education) – професійне вивчення музичного мистецтва (композиції, творчості, виконавства тощо), а також комплекс знань, умінь і навичок, набутих у процесі та внаслідок систематичних занять.
Музична самодіяльність (music amateur talent activities) – непрофесійна діяльність у сфері музичного мистецтва, форма вияву творчої ініціативи в композиції, індивідуальному або колективному виконавстві.
Музичне виховання (music education, bringing up) – галузь естетичного виховання, сфера залучення суспільства до музичної культури, цілеспрямований системний розвиток музичних здібностей і музичної культури особистості, виховання цілісного відчуття, переживання і розуміння образного змісту музичних творів, засвоєння суспільно-історичного досвіду музичної діяльності.
Музичні інструменти (musical instruments) – інструменти, призначені для видобування музичних звуків і ритмічно організованих шумів у процесі сольного та групового виконання музичних творів.
Мундштук (mouthpiece) – частина духового інструмента, що безпосередньо взаємодіє з ротом, губами, зубами та язиком виконавця.
Народна музика, музичний фольклор (folk music, folklore) – вокальна, інструментальна, вокально-інструментальна та музично-танцювальна творчість народу, що ґрунтується на історичних традиціях.
Народні музичні інструменти (folk musical instruments) – це інструменти, які виготовляються народними умільцями і використовуються в побуті й музично-художньому виконавстві.
Обичайка (treble nut) – бічна частина корпуса струнних дерев'яних музичних інструментів, що з'єднує нижню і верхню деки.
Обробка (processing) – видозмінювання музичного твору шляхом гармонізації, аранжування або транскрипції.
Опера (opera) (італ. оpera, досл. – праця, справа, твір) – вид музично-театрального мистецтва; музично-драматичний твір, побудований на синтезі слова, сценічної дії та музики.
Оркестр (orchestra) (від грец. orchestra – майданчик перед сценою в давньогрецькому театрі, де розміщувався хор) – великий колектив музикантів, які грають на різних інструментах і разом виконують музичний твір, написаний для цього інструментального складу. Оркестром також називають сукупність самих музичних інструментів, на яких грають учасники колективу.
Оркестр народних інструментів (folk instruments orchestra) – колектив виконавців на народних інструментах, які застосовуються в автентичному або реконструйованому вигляді та історично побутують у культурі певного етносу.
Парафраз (paraphrase) (від грец. paraphrasis – опис, переказ, перефразування) – твір, переважно віртуозного характеру, на одну чи кілька запозичених тем, які прикрашаються, варіюються, причому окремі варіації пов'язуються між собою різноманітними переходами (пасажами).
Партитура (score) (італ. partitura – розподіл) – система роздільного запису усіх голосів багатоголосного твору на кількох нотоносцях, розташованих колонкою і поділених спільними тактовими рисками; для виконання ансамблем, оркестром або хором.
Партія (part) (від лат. pars – частина, група) – у багатоголосній вокальній, вокально-інструментальній, ансамблевій та оркестровій музиці одна зі складових фактури музичних творів, призначених для виконання окремим голосом чи на окремому музичному інструменті.
Перекладення (arrangement) – обробка музичного твору для виконання іншими голосами або інструментами; інакше – аранжування.
П'єса (play) (франц. piece) – 1. Невеликий за обсягом сольний або ансамблевий завершений музичний твір. 2. Драматичний твір, призначений для сценічного втілення.
Пісня (song) – найбільш поширений жанр вокальної музики, а також загальне позначення поетичного твору, призначеного для співу.
Плектр (plectrum) (від грец. plektron – вдаряю), дерев'яна, кістяна, металева або пластмасова пластинка, за допомогою якої видобувають звук на щипкових інструментах – банджо, домрі, гітарі, мандоліні та ін.
Поліфонія (polyphony) (від грец. poly – багато і phone – звук, голос, досл. багатоголосся) – вид багатоголосся, що об'єднує в одночасному звучанні кілька рівноправних мелодій, кожна з яких має самостійне виразне значення. 2. Музичні твори, у яких використано зазначений вид багатоголосся, – фуга, фугета, інвенція, канон, поліфонічні варіації, мотет, мадригал та ін. 3. Навчальна дисципліна, що вивчає закономірності поліфонії і входить до системи музичної і музично-педагогічної освіти.
Псалтир (psaltery) – струнний щипковий інструмент із плоским корпусом у формі трапеції або трикутника, на якому грають пальцями або плектром.
Рапсодія (rhapsody) (грец. rhapsodia – уривок народно-епічної поеми, що виконувалася мандрівними співаками-рапсодами в Давній Греції) – віртуозний інструментальний твір у формі парафраза на народні теми; рідше – п'єса епічного складу, подібна до балади.
Регістр (register) (від сер.–віч. лат. registrum – список, перелік) – 1. Пристрій на низці інструментів (акордеон, баян, чембало), який дає можливість змінювати силу і тембр звука. 2. Частина діапазону інструмента чи співацького голосу, що характеризується єдиним тембром.
Резонатор (resonator) (від лат. resonare – відгукуватись) – пристрій, налаштований на певну частоту власних коливань, що під впливом коливань вібратора викликає інтенсивні коливання з такою ж або близькою частотою.
Резонаторні отвори (resonant cavity openings) – отвори в корпусі музичного інструмента, що поліпшують його акустичні й резонаторні якості.
Репертуар (repertoire) (від франц. repertoire – перелік, список) – 1. Сукупність творів, які виконують окремі виконавці або колективи. 2. Перелік музичних творів, які знає і може виконувати певний виконавець, ансамбль чи колектив (хор, оркестр тощо).
Ритм (rhythm) (від грец. rythmos – спокійна течія) – 1. Рівномірне чергування мовних, звукових, зображальних елементів у їх відповідній послідовності, періодичним рівномірним членуванням звуків, рухів, зображень за такими ознаками, як сила, тривалість тощо. 2. Один із трьох основних елементів музики, поряд із мелодією і гармонією, часова організація послідовності та групування тривалостей звуків і пауз, не пов'язана з їх висотним положенням.
Розтруб (funnel–shaped opening) – частина трубки духових музичних інструментів, яка розширюється, утворюючи вихідний отвір.
Симфонічний оркестр (symphony orchestra) – найбільш досконалий вид оркестру, до складу якого входять струнні, дерев'яні та мідні духові, ударні й інші інструменти.
Симфонія (symphony) (від грец. symphonia – співзвучність, благозвучне поєднання тонів) – 1. Провідний жанр оркестрової музики, що сформувався у середині XVIII ст. на основі оркестрової сюїти, концерту, тріо-сонати, увертюри та інших жанрів. 2. Великий твір для симфонічного оркестру в формі сонатного циклу.
Сім'я музичних інструментів (musical instruments family) – це об'єднання всіх різновидів певного музичного інструмента (враховуючи основного представника). Вони об'єднані за основним конструктивним принципом, інструменти однохарактерні за звучанням, але різні за розміром і регістровим розміщенням діапазону.
Скоморохи (skomorokhs, buffoons) – мандрівні народні музиканти, співаки, акробати часів Київської Русі, які виступали на базарах, площах.
Смичок (bow) (від старосл. смикати) – пристрій для звуковидобування на струнних інструментах; тонка вигнута дерев'яна тростина з натягненим пучком волосся.
Соліст (soloist) (італ. solista) – виконавець соло, тобто: 1. Виконавець музичного твору для одного голосу чи інструмента. 2. Співак – виконавець самостійної партії в опері, ораторії, кантаті, ансамблі, хорі та інших творах з одночасним звучанням супроводу. 3. Інструменталіст – виконавець твору для одного інструмента (скрипки, фортепіано, труби, арфи, віолончелі тощо) з супроводом або без нього.
Сонористика (Sonority) (від лат. sonorous – дзвінкий, голосний) – один із методів композиторської творчості, що ґрунтується на використанні тембрових, яскраво забарвлених звучань – сонорів.
Стиль музичний (music style) (від грец. stylos – паличка для писання) – сукупність засобів та прийомів художньої виразності, що історично склалась, і відображає естетичні погляди різних суспільних груп певної епохи або творчого напрямку.
Стрій (pitch) – система найбільш типових звуковисотних співвідношень, що обумовлена національною та історичною своєрідністю музичних культур.
Струна (string) – пружна волосяна, жильна, металева, синтетична (капрон, нейлон та ін.), шовкова нитка, натягнена на музичному інструменті; вона є вібратором – джерелом звука.
Сюїта (suite) (від франц. suite – послідовність, ряд) – циклічний інструментальний твір, що складається з кількох самостійних п'єс, об'єднаних за художнім задумом.
Тембр (timbre) (від франц. timbre) – забарвлення звука; одна з ознак музичного звука (поряд із висотою, силою і тривалістю).
Тон (tone) (від грец. tonos – напруга, наголос) – 1. Звук, що має точну висоту, тобто який виникає в результаті коливання звучного тіла з постійною (періодичною) частотою. 2. Висотне співвідношення двох звуків рівномірно-темперованого звукоряду, що дорівнює двом півтонам; інакше – цілий тон. 3. Ступінь звукоряду, ладу, гами; звук акорду; елемент мелодії.
Торбан (torban) – український та польський струнно-щипковий інструмент, різновид басової лютні.
Транскрипція (transcription) (лат. transcription – переписування) – 1. Переклад музичного твору, який має відносно самостійне художнє значення. 2. Пристосування твору для іншого виконавця, його аранжування.
Український оркестр народних інструментів (Ukrainian folk instruments orchestra) – це колектив виконавців на найбільш характерних для українського народного побуту музичних інструментах.
Фантазія (fantasy) (грец. phantasia – уява, вигадка) – 1. Здатність людської свідомості до внутрішнього уявлення явищ дійсності та створення на цій основі художніх образів. 2. Музичний твір довільної форми, що не збігається з усталеними побудовами. 3. Інструментальна п'єса примхливого, фантастичного змісту і характеру музики, якій притаманний відхід від звичних композиційних схем. 4. Довільне трактування різних музичних жанрів. 5. Жанр інструментальної або оркестрової музики, що наближається до парафраза чи рапсодії. 6. Інструментальне "монтування" тем і уривків, схоже на попурі. 7. Синтез різних форм та програм у музиці XX ст.
Фестивалі музичні (music festivals) (від лат. festivus – веселий, святковий) – свята музичного мистецтва, на яких виконуються цикли концертів або вистав, об'єднані спільною назвою і програмою.
Філармонія (hilharmonic society) (від грец. philos – любов і harmonia – гармонія) – концертна організація, що пропагує музичні твори та виконавську майстерність.
Фольклор (folklore) (досл. народне знання, народна мудрість, від англ. folk – народ і lore – вчення) – вокальна, інструментальна, вокально-інструментальна і музично-танцювальна творчість народу.
Фольклористика (Science of folklore) – галузь музикознавства, наукова дисципліна, присвячена вивченню музики усної традиції.
Фортепіано (piano) (нім. hammerklavier, klavier; франц. і англ. piano; італ. pianoforte) – узагальнена назва клавішно-струнних молоточкових інструментів – роялів і піаніно.
Читання партитур (reading scores) – 1. Процес мисленнєвого сприймання музики, записаної у вигляді партитури. 2. Відтворення внутрішнім слухом звучання твору без допомоги інструмента. 3. Виконання партитури багатоголосного хорового твору на фортепіано. 4. Практична навчальна дисципліна в музично-педагогічних та музичних навчальних закладах.
