Упродовж багатьох століть в Україні побутував розмаїтий народний музичний інструментарій, що формувався у процесі історичного розвитку суспільства й еволюції музичної культури. Його становлення і розвиток відбувалися у напрямку підсилення звука і розширення звукоряду у струнних інструментів та шляхом удосконалення механізму звуковидобування у духових. Розвиток виражальних можливостей народного музичного інструментарію стає у подальшому однією з передумов створення оркестру народних інструментів.

         На формування народно-оркестрового виконавства у кінці 1920-х – другій половині 1950-х років мали вплив суспільно-політичні та соціокультурні чинники, зокрема, спрямована на розвиток самодіяльного мистецтва культурна політика держави. Важливу роль відіграли удосконалення та реконструкція народного музичного інструментарію, що відбувалися в напрямку хроматизації духових і струнних інструментів, розширення їхнього діапазону, технічних і динамічних можливостей. Велике значення мав розвиток професійного навчання на народних інструментах, результатом якого стало заснування кафедр народних інструментів у консерваторіях України.

         Провідними тенденціями народно-оркестрового виконавства на сучасному етапі є використання удосконаленого народного музичного інструментарію; усталеність інструментального складу, що відповідає всім вимогам оркестрового виконавства; професійна підготовленість складу виконавців; стильове й жанрове оновлення, технічне ускладнення репертуару (масштабні тематичні програми, великі циклічні твори, літературно-музичні композиції та ін.); поєднання народного мелосу з музично-стильовими особливостями професійної музики.

         Становлення народно-оркестрового виконавства відбувалося в тісному зв'язку з відродженням та удосконаленням народного музичного інструментарію, формуванням репертуару і розвитком навчання на народних інструментах. Упродовж XX ст. відбулася зміна форм оркестру народних інструментів – оркестр пройшов історичний шлях від простих самодіяльних колективів до складного органічного утворення з удосконаленим музичним інструментарієм, високохудожнім репертуаром, високою майстерністю виконавців.

         На сучасному етапі помітними є ознаки спаду популярності народно-оркестрового виконавства. Тому нагальною є потреба його збереження і розвитку. Хотілося б, щоб мистецтвознавці ретельніше досліджували культурні надбання і давні українські мистецькі традиції, частіше цікавилися проблемами традиційного для української культури музикування на народних інструментах. Особливо пильну увагу слід приділити знавцям народних традицій, безпосереднім учасникам мистецького процесу. Адже керівники музичних колективів і виконавці на народних інструментах володіють надзвичайно цінною інформацією, унікальними знаннями і вміннями, які у складних умовах хронічного безгрошів’я, відсутності державної підтримки та спонсорської допомоги можуть бути навіки втраченими. Тому, поки ще не пізно, слід дбайливо збирати, ретельно вивчати, наполегливо пропагувати і вміло рекламувати ці скарби народної культури. Необхідно всіма можливими засобами привернути увагу до цієї проблеми державних працівників, меценатів, загалом шанувальників мистецтва – усіх, хто може посприяти розвитку народно-оркестрового виконавства. Надзвичайно актуальним завданням сьогодення є створення у різних куточках нашої країни оркестрів народних інструментів струнно-смичкового і струнно-щипкового типу, вивчення досвіду роботи таких колективів шляхом інтерв’ювання їхніх керівників, аналізу репертуару, дослідження характеру впливу на слухачів тощо.

         Необхідним є також подальше наукове осмислення зібраних матеріалів і публікація таких наукових праць. Адже збереження народних інструментальних та пісенних традицій, їх наукове дослідження, а ще державна і громадська підтримка мають не стільки культурне, скільки загальнонаціональне значення. Бо втрата цих мистецьких здобутків, нехтування віковічними спадкоємними культурними традиціями загрожує українцям національним нівелюванням, а Україні – втратою державності.