Бобир Андрій Матвійович (1915–1994) – український бандурист, диригент, педагог, народний артист УРСР. У 1931–1937 рр. навчався у Київському музичному технікумі за спеціальністю "хорове диригування", у 1937–1941, 1945–1947 рр. – у Київській консерваторії (клас Г. Верьовки і Г. Компанійця), у 1948–1951 рр. був аспірантом кафедри оперно-хорового диригування цього ж закладу (клас О. Клімова). З 1936 р. був солістом, з 1946–1965 рр. – художнім керівником Ансамблю бандуристів (з 1959 р. – Ансамбль пісні) Українського радіо. У 1965–1992 рр. А. Бобир – художній керівник і головний диригент оркестру народних інструментів Українського радіо і телебачення. Свою плідну творчу діяльність А. Бобир уміло поєднував із педагогічною: у 1965–1992 рр. був викладачем по класу бандури у Київській консерваторії. Серед його вихованців – відомі бандуристи В. Кухта, А. Голуб, А. Грицай, А. Маціяка, А. Омельченко, В. Герасименко, М. Гвоздь, Н. Москвіна, Ю. Гамова, А. Шутько, Ю. Демчук та ін. А. Бобир є автором більше 500 обробок та перекладень творів для бандури.

 

 

       Гайдамака Леонід Григорович (1898–1991) – український бандурист, диригент, композитор, педагог. У 1926–1929 рр. навчався у Харківському музично-драматичному інституті по класу бандури Г. Хоткевича, додатково опанував також віолончель і контрабас. Одночасно закінчив технологічний інститут. Організатор і диригент українських оркестрів народних інструментів: при клубі "Металіст" (1927–1940) і палаці піонерів (1934–1940) у Харкові. Опублікував низку статей із проблем створення українського народного оркестру. У середині 1940-х рр. емігрував до Західної Європи, згодом – до США, де працював інженером. Водночас кілька разів виступав із сольними концертами як бандурист і читав лекції для української громади Нью-Йорка. Л. Гайдамака є автором п'єс, перекладень творів композиторів-класиків для бандури харківського типу, ансамблю бандуристів і українського народного оркестру. Серед його учнів – талановитий бандурист, дослідник народно-інструментального мистецтва П. Іванов.

 

 

       Гуцал Віктор Омелянович – видатний діяч народно-інструментального мистецтва, диригент, педагог. Народився 02.01.1944 р. в селі Трибухівка Летичівського району Хмельницької області. Музичну освіту здобув у Львівській середній спеціальній музичній школі-інтернаті імені С. Крушельницької (1950–1961, клас домри Л. Бендерського) і Київській консерваторії (1961–1966, клас домри М. Геліса, клас диригування Ю. Тарнопольського). Працював артистом Державного українського народного хору імені Г. Г. Верьовки (1966–1969), диригентом Оркестру українських народних інструментів МХТ УРСР (1969–1979), диригентом оркестру Українського радіо і телебачення (1979–1984). Із 1984 р. В. Гуцал є художнім керівником і головним диригентом Київського оркестру народних інструментів (у 1987 р. цей колектив перейменовано в Державний оркестр народних інструментів Української РСР, Указом Президента України від 17.04.1997 р. оркестру надано статус "Національний"). Поруч із цим В. Гуцал у 1970–1980 рр. – викладач Київського державного інституту культури, у 1994–1995 рр. – доцент Київської консерваторії, у 1996–1999 рр. – завідувач кафедри бандури і кобзарського мистецтва, професор Київського національного університету культури і мистецтв.

       Плідну творчу і викладацьку діяльність В. Гуцал поєднував із науковою. Він є автором монографії "Грає оркестр українських народних музичних інструментів" (К., 1978), посібника "Інструментовка для українського оркестру народних інструментів" (К., 1988), збірників "Інструментальні твори" (К., 1981), "Репертуарний збірник для ансамблю сопілкарів" (К., 1982), "П'єси для оркестру народних інструментів" (К., 1984), "Украинские народные наигрыши" (М., 1986), опублікував низку статей із проблем народно–інструментального мистецтва України.

       В. Гуцал створив більше 2000 оркестровок та оригінальних творів для оркестру народних інструментів, написав музику до кінофільмів "Пропала грамота" (1972, Київська кіностудія ім. О. Довженка, режисер Б. Івченко), "Ой, не ходи, Грицю" (1978, Київська кіностудія ім. О. Довженка, режисер Р. Синько). Здійснив низку фондових записів на Українському радіо. Концертна діяльність митця відома в Україні, Росії, Азербайджані, Польщі, Канаді.

 

 

       Дубина Анатолій Степанович – відомий діяч народно-оркестрового мистецтва, талановитий диригент, інструментатор, баяніст, заслужений діяч мистецтв України, професор. Народився 09.03.1952 р. в Мелітополі в робітничій сім'ї. Навчався в Мелітопольській дитячій музичній школі (клас Л. М. Булгакової), Київському музичному училищі (1968–1971, клас І. І. Журомського, з диригування – В. М. Сліченка) та Київській державній консерваторії (1971–1975, клас М. А. Давидова, з диригування – В. М. Шелеста), факультет оперно-симфонічного диригування (1985–1988, клас Р. І. Кофмана).

Працював диригентом оркестру народних інструментів Національного академічного українського народного хору імені Г. Г. Верьовки (1976–1988). З 1988 р. почав педагогічну діяльність у Київській державній консерваторії.

       Автор серії оригінальних концертних програм для Українського народного хору з оркестром, записаних у фонд Держтелерадіо, серед яких цикл із 50-ти обробок народного мелосу, ораторія І. Іващенка "Золоті ворота", опера Є. Станковича "Цвіт папороті". Цикл "Пісні народів світу", записаний на платівку, отримав приз "Золотий диск". А. С. Дубина видав збірку обробок пісень "Співає Ніна Матвієнко", оркестрував міні-оперу "Карась і Султан" за мотивами опери С. Гулака-Артемовського "Запорожець за Дунаєм", написав концертну фантазію "Байда" для хору й оркестру.

       А. С. Дубина – художній керівник оркестру народних інструментів Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. Він створив для народного оркестру понад 150 партитур із творів світової класики. З цього репертуару записано у фонд Держтелерадіо шедеври популярної класичної музики, серед них твори Дж. Россіні, В. Белліні, Ж. Бізе, П. Чайковського, М. Римського-Корсакова, Е. Гріга, М. Лисенка, В. Барвінського, М. Калачевського, Л. Ревуцького, А. Штогаренка, Є. Станковича та ін.

 

 

       Зуляк Василь Олександрович (1921–1988) – народний музикант, музичний майстер, заслужений працівник культури УРСР. Йому належить створення першого в Західній Україні самодіяльного українського оркестру народних інструментів (1948). 1959 р. В. Зуляк організував і очолив у смт. Мельниця-Подільська Тернопільської області експериментальну майстерню з виготовлення народних музичних інструментів.

 

 

       Іванов Перекоп Гаврилович (1924–1973) – український співак-бандурист, педагог, учений. У 1939–1940 рр. навчався гри на бандурі у Л. Гайдамаки. У 1962 р. закінчив Київську консерваторію по класу бандури М. Геліса. У 1957–1962 рр. був викладачем Харківської, з 1962 р. – Київської консерваторій. Водночас у 1962–1967 рр. – артист і концертмейстер Державної заслуженої капели бандуристів УРСР.

       П. Іванов автор праць "Музики з Поділля" (К., 1972), "Оркестр українських народних інструментів" (К., 1981), низки статей про народні оркестри та народні музичні інструменти. Створив п'єси, обробки народних пісень, етюди для бандури.

 

 

       Комаренко Володимир Андрійович (1887–1969) – український диригент, педагог, музикознавець, громадський діяч. Музичну освіту здобув у Харківському музичному училищі (клас кларнета Г. Гека). Він є засновником перших домрово-балалаєчних оркестрів в Україні. У 1920–1952 рр. В. Комаренко очолював домрово-балалаєчний оркестр при Харківському губернському відділі народної освіти, що став першим професійним оркестром народних інструментів. У 1922 р. В. Комаренко – викладач гри на домрі Харківської музичної професійної школи. З 1924 р. вів клас домри і оркестровий клас у Харківському музично-драматичному інституті, у 1926 р. очолив кафедру народних інструментів цього ж закладу. У 1937–1947 рр. – завідувач кафедри диригування Харківської консерваторії. У 1947–1969 рр. – організатор і керівник дитячого духового оркестру Харківської середньої школи № 97. У 1965–1969 рр. працює в Харківській середній спеціальній школі, де керує духовим оркестром. У 1930 р. був одним із організаторів Технікуму Музичної промисловості у Харкові, що готував кадри для музичних фабрик України. В. Комаренко є автором методичних посібників "Український оркестр народних інструментів" (К, 1960), "Робота з самодіяльним оркестром народних інструментів" (К, 1955), "Методика навчання на чотириструнній домрі" (К, 1962). Здійснив перекладення класичних творів вітчизняних та зарубіжних композиторів, обробок народного мелосу та створив оригінальні твори для оркестрів народних інструментів.

 

 

       Литвиненко Святослав Іванович – відомий український диригент. Народився 22.02.1942 р. в селі Ромодан Миргородського району Полтавської області. Закінчив Ворошиловградське музичне училище (клас домри О. Васильєва), Київську консерваторію (1969, клас домри Є. Блінова, пізніше – Н. Комарової, з диригування – М. Гозулова), факультет оперно-симфонічного диригування (1970–1973, клас В. Гнєдаша).

       Працював у Сумському музичному училищі викладачем диригування, інструментовки та керівником симфонічного оркестру (1969–1970), диригентом заслуженого симфонічного оркестру Українського радіо і телебачення (1973–1983), викладачем диригування в Київському державному інституті культури (1971–1987), головним диригентом Київського театру оперети (1983–1989). З 1989 р. веде клас диригування у Київській державній консерваторії. З 1996 р. – художній керівник і головний диригент Оркестру народної та популярної музики Національної радіокомпанії України.

       С. Литвиненко здійснив понад 400 фондових записів класичних творів українських та зарубіжних композиторів, вітчизняної народної музики. Гастролював у багатьох містах України, Росії, Білорусії, Молдови, Польщі, Чехословаччини, Болгарії, Югославії. Створив понад 150 оркестровок для камерних ансамблів, симфонічного оркестру та оркестру народних інструментів.

 

 

       Незовибатько Олександр Дмитрович (1918–1977) – видатний цимбаліст, педагог, диригент, учений, заслужений артист УРСР. Навчався у Харківській (1935–1938), Московській (1936–1937, відділення ударних інструментів), Київській (1956–1960, заочне відділення по класу хорового та оркестрового диригування, клас О. Міньківського) консерваторіях. У 1940–1941 рр. – артист Державної зразкової капели бандуристів УРСР, у 1967–1973 рр. – завідувач кафедри методики музичного виховання, співу і диригування Київського педагогічного інституту, у 1972–1973 рр. – завідувач кафедри музики і співу Ніжинського педагогічного інституту, у 1973–1974 рр. – ректор Донецького музично-педагогічного інституту. У 1950–1973 рр. вів клас цимбалів у Київській консерваторії.

       О. Незовибатько був організатором і керівником оркестру народних інструментів Київського обласного управління трудових резервів (1955–1963). Він реконструював концертний зразок українських цимбалів і створив оркестрові зразки цих інструментів – прими, альти, баси, які використовувалися в організованому ним оркестрі.

       О. Незовибатько є засновником української професійної школи цимбального мистецтва. Серед його учнів – відомі цимбалісти М. Олейников, Д. Попічук, М. Щербань, І. Глушко, Р. Скира, А. Козиненко, В. Каптар. О. Незовибатько – автор методичних праць, серед яких "Поради майстрам мистецтва" (К., 1962), "Школа гри на українських цимбалах" (К, 1966), "Ознайомлення з музичними інструментами та організація інструментальних ансамблів" (К., 1966), "Українські цимбали" (К., 1976). О. Незовибатько писав також концертні твори й обробки народного мелосу для цимбалів і бандури.

 

       Орлов Яків Іванович (1923–1981) – український диригент, народний артист УРСР. У 1954 р. закінчив Київську консерваторію (клас диригування М. Вериківського). У 1955–1967 рр. керував армійським ансамблем, у 1956–1966 рр. очолював оркестрову групу Державного українського народного хору. У 1969–1981 рр. – художній керівник і головний диригент Оркестру українських народних інструментів МХТ УРСР. У 1980–1981 рр. викладав у Київському педагогічному інституті. Я. Орлов є автором оригінальних творів та обробок народного мелосу для українського оркестру народних інструментів та народно-інструментальних ансамблів.