5 УКРАЇНСЬКЕ КУЛЬТУРНЕ ВІДРОДЖЕННЯ XIX СТ.

Розвиток української культури у XIX ст. відбувався в доволі складних умовах. Саме в цей період було завершено послідовну політику позбавлення України державності й національних досягнень та культурних здобутків попередніх десятиліть. Територія України входила до складу Російської й Австро-Угорської імперій, де український народ зазнавав важкого соціального й національного гноблення. Жорстока русифікаторська політика царату була спрямована на нівелювання української національної культури (Валуєвський циркуляр і Емський указ). Згідно з Валуєвським циркуляром 1863 р. заборонялося видавати українською мовою релігійні та наукові твори. Емським указом 1876 р. уводилася жорстка цензура на українські книги, які ввозилися з-за кордону, заборонялося вживання української мови на сцені. З обов’язковим застосуванням російського правопису українською мовою дозволялося публікувати тільки оригінальні художні твори та історичні документи. Аналогічні заборонні заходи вживав й австрійський уряд на західноукраїнських землях – Галичині, Закарпатті, Буковині. Водночас в Україні спостерігається зародження загальноєвропейських просвітницьких ідей, їх національно орієнтований вияв на ґрунті нових соціокультурних процесів. Починає формуватися нове поняття спільності, яке спиралось на спільність мови та культури. Значна кількість людей сприймає ідею про те, що носієм суверенітету є народ. Зростає зацікавленість мовою українського народу, його історичним минулим, побутом, звичаями, традиціями. Розпочинається процес творення національної свідомості.

Вагому роль в обґрунтуванні та поширенні цих ідей відіграла національно свідома інтелігенція, яка вийшла на соціальну арену в Україні. На відміну від імперської верхівки, яка не виявляла зацікавленості новими ідеями й вільнодумством, новопостала інтелігенція, захоплюючись ними, прагнула усунути недоліки існуючого суспільства, змінити його звичаї, політику, побут розповсюдженням ідей добра, справедливості, наукових знань. У своїй діяльності інтелігенція прагнула спиратися на народ, вважаючи його джерелом свідомості й національної сили.

Отже, попри складні умови розвитку української культури XIX ст. наш народ виявив велику життєздатність, талановитість і незламну силу волелюбного духу.

5.1 Освіта і наука

На початку XIX ст. у розвитку освіти відбуваються значні зміни. У 1802 р. в Російській імперії було створено Міністерство освіти, яке здійснювало керівництво шкільною освітою. Система шкіл в Україні не охоплювала початковим навчанням усіх дітей шкільного віку. Русифікаторська політика царизму в Україні уповільнювала розвиток національної школи. Наприкінці 50-х рр. XIX ст. на території України функціонувало лише 1300 початкових шкіл, в яких навчалося 67 тис. учнів.

Із 1803 р. почали діяти чотири типи навчальних закладів:

• парафіяльні школи;
• повітові училища;
• гімназії;
• університети.

Парафіяльні школи були початковими, тут навчалися упродовж 4 – 6 місяців у селах і до одного року в містах. Парафіяльні школи були російськими, дітей навчали читати, писати, арифметиці, основам православної релігії.

У повітових училищах і професійних навчальних закладах (сільськогосподарських, фельдшерських) здобували освіту діти із заможних родин.

Дворянство навчалося у гімназіях. Упродовж першої половини XIX ст. гімназії було відкрито в Одесі, Харкові, Києві, Чернігові, Полтаві, Катеринославі та інших містах. Із 1828 р. навчання в них тривало 7 років. Функціонували також приватні пансіони, в яких навчання відбувалося за програмою середніх навчальних закладів. Доньки дворян здобували освіту і виховувалися в інститутах шляхетних дівчат, які діяли в Харкові, Полтаві, Одесі, Керчі, Києві. Із початку XIX ст. в Україні існували також три ліцеї, що давали освіту дітям із привілейованих сімей. Курс наук тут поєднував шкільні та вузівські дисципліни. Це були Рішельєвський в Одесі (1817), Кременецький на Волині (1819) та Ніжинський (1820) ліцеї.

Розвиток промисловості спонукав до створення мережі професійних навчальних закладів. Так, у 1804 р. в Чернігові було відкрито перше в Україні ремісниче училище. Згодом у Полтаві й Херсоні відкрилися училища для підготовки службовців державних установ. В Одесі було відкрито садівниче училище, у Харкові – землеробське, у Кременці – землемірне, у Херсоні – училище торгового мореплавства.

У 60 – 70-х рр. XIX ст. у сфері було проведено низку реформ. У 1874 р. усі типи початкових шкіл стали початковими народними училищами. У початкових народних училищах навчання здійснювалося за єдиним планом і програмою: тут вивчали закон Божий, письмо, читання, чотири дії арифметики, церковний спів. Були відкриті двокласні початкові училища, де викладали історію, географію, малювання тощо. У 1872 р. більшість повітових початкових училищ було реорганізовано в 6-річні міські училища. Наприкінці XIX ст. кількість початкових шкіл в Україні порівняно з 1856 р. зросла і досягла майже 17 тис. [4, с. 211]. Проте початкової освіти були позбавлені ще понад 70% дітей.

Прогресивні представники української інтелігенції організовували недільні школи для селян, робітників. У цих школах викладали гуманітарні та природничі дисципліни. Т. Шевченко написав «Букварь южнорусский». Проте за царським указом 1862 р. недільні школи було закрито.

У 1864 р. було створено два типи гімназій: класичні і реальні. У класичних гімназіях третину навчального часу відводили грецькій і латинській мовам, а природознавство, хімію майже не вивчали. Випускники цих закладів без іспитів могли вступати до університетів. У реальних гімназіях давні мови не вивчали, ширше викладали природознавство, хімію, фізику, математику, креслення, нові мови. Завершивши навчання, учні могли вступати лише до вищих технічних навчальних закладів. Жінки здобували освіту в жіночих гімназіях, на вищих жіночих курсах, які готували дівчат – матерів сім’ї. Наприкінці XIX ст. в Україні діяло 29 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ [4, с. 211].

Набула розвитку й вища освіта. У 1805 р. з ініціативи відомого вченого, громадського і культурного діяча Василя Каразіна було засновано Харківський університет. Першим ректором цього навчального закладу став професор російської словесності, член Російської академії наук Іван Рижський, діяльність якого сприяла розвитку філософії в Харківському університеті, а його думки та ідеї сприяли формуванню впливової школи харківських мовників.

Університет мав чотири факультети: історико-філологічний, медичний, фізико-математичний та юридичний. Основну форму навчання становили лекції й спецкурси, що сприяли ґрунтовному засвоєнню матеріалу, розвитку наукових інтересів, формуванню світогляду студентів. Одним із найважливіших завдань університетської освіти була підготовка педагогічних кадрів.

У межах Харківського університету були створені наукові товариства, друкувалися періодичні видання і фундаментальні наукові праці. Навколо цього навчального закладу гуртувалися найкращі представники української науки і культури.

6 жовтня 1833 р. вийшов указ про заснування університету Св. Володимира в Києві. Він складався тоді з філософського та юридичного факультетів. Відкриття університету відбулося 15 липня 1834 р. У 1841 р. було відкрито факультет медицини, а у 1850 р. філософський факультет поділено на два: історико-філологічний та фізико-математичний. Першим ректором Київського університету став відомий дослідник історії й археології України, професор Михайло Максимович.

Третім університетом в Україні був Новоросійський (в Одесі), заснований у 1865 р.

У Західній Україні продовжував інтенсивну науково-освітянську діяльність Львівський університет (з 1661 р.), хоча тут простежувалося тяжіння до всього польського. Водночас у 1849 р. в університеті вперше було створено кафедру української мови та літератури, яку очолив Я. Головацький, а у 1894 р. – кафедру історії України, якою керував М. Грушевський.

У 1875 р. було засновано Чернівецький університет. Навчання тут здійснювалося німецькою мовою, але були також кафедри української мови та літератури, церковнослов’янської мови й практичного богослов’я.

Поруч із цим були відкриті вищі спеціальні навчальні заклади – Ніжинський історико-філологічний інститут, Харківський ветеринарний інститут, Південноросійський технологічний інститут у Харкові, Київський політехнічний інститут, Вищу гірниче училище в Катеринославі та ін.

Поступальним, хоча і складним, суперечливим, був розвиток науки в Україні, що, починаючи з другої половини XIX ст. зосередився переважно в університетах та спеціальних вищих навчальних закладах. Уряди Російської та Австро-Угорської імперії виділяли недостатньо коштів для проведення наукових досліджень, мало дбали про практичне використання здобутків науки, недовірливо ставилися до прогресивних учених. Особливо тяжко відбивалась офіційна ідеологія на розвиткові суспільних наук. Однак багато талановитих вчених плідно працювали на науковій ниві і досягли великих результатів.

Важливу роль у науковій діяльності вчених відіграли численні наукові товариства, що виникли у 70 – 90-х роках: «Харківське математичне товариство», «Київське фізико-математичне товариство», «Історичне товариство Нестора-літописця», «Південно-Західний відділ Російського географічного товариства», історико-філологічні товариства при Харківському, Новоросійському університетах, Ніжинському історико-філологічному інституті та ін. Усі вони видавали свої періодичні журнали, які читали не лише науковці, а й широкі кола громадськості.

Важливе місце у розвитку демократичної думки в Україні посідала творчість Михайла Драгоманова (1841 – 1895) – відомого українського мислителя, історика, публіциста, етнографа, літературного критика.

Він різко засуджував заборону царськими указами народної мови. М. Драгоманова переслідували, тому він змушений був емігрувати і видавав у Женеві український суспільно-політичний альманах «Громада» (1878 – 1882). Мислитель вважав себе «громадянином світу», космополітом, водночас стверджуючи право кожного народу на вільний розвиток власної мови і культури, маючи на увазі, насамперед, рідний український народ.

Значні зрушення відбулися в історичній науці. Вагомим є доробок Миколи Костомарова (1817 – 1885). Йому належать праці «Богдан Хмельницький», «Гетьманство Виговського», «Гетьманство Юрія Хмельницького», «Руина», «Мазепа», «Павел Полуботок» та ін. У численних дослідженнях він намагався вирішити ним же поставлену проблему – висвітлення історії широких народних мас як основного предмета історичної науки.

Роботи відомого історика Олександра Лазаревського (1834 – 1902) присвячені історії Лівобережної України другої половини XVII – XVIII ст. У працях «Малороссийские посполитые крестьяне», «Описание старой Малороссии», «Люди старой Малороссии»та інших учений досліджував проблеми формування на Лівобережжі феодального землеволодіння, перетворення козацької старшини на поміщиків та закріпачення нею селян і козаків.

Важливою була діяльність Володимира Антоновича (1834 – 1908) – історика, археолога, етнографа і фольклориста. Він очолював «Історичне товариство Нестора-літописця» при Київському університеті, брав активну участь у підготовці до видання багатотомної праці «Архив Юго-Западной России».

Високого розвитку наприкінці XIX ст. набула філологічна наука. Проблеми вітчизняного мовознавства, теорії словесності, фольклору, етнографії ґрунтовно досліджував професор Харківського університету Олександр Потебня (1835 – 1891). Дослідник рішуче засуджував горезвісний Емський указ про заборону української мови і так висловився про неї у 1884 р., коли багато учених російського походження відверто насміхалися з української мови, пророкуючи швидку загибель і повне забуття: «Этот язык есть один из богатейших языков славянских, что он едва ли уступит богемскому в обилии слов и выражений, польскому в живописности, сербскому в приятности, что это язык, который будучи еще не обработан может уже сравниваться с языками образованными по гибкости и богатству синтаксическому, – язык поэтический, музыкальный, живописный» [4, с. 191]. О. Потебня відстоював також «право національних культур, тобто право народів на самостійне існування і розвиток» [4, с. 191].

Цілу низку праць з історії української мови, літератури й фольклору написав Павло Житецький (1837 – 1911) – «Очерк звуковой истории малорусского наречия», «Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII в.» та ін.

Філософська думка 60 – 70-х pp. XIX ст. в Україні найяскравіше представлена самобутньою гуманістичною концепцією, котра отримала назву «філософії серця». Її автором був Памфіл Юркевич (1826 – 1874).

Розум, вважав він, виявляє загальне в діяльності людей, серце ж – основа неповторності й унікальності людської особистості. Тому в серці творяться ті явища й події історії, які принципово неможливо вивести із загальних законів. «У серці людини, – зазначає мислитель, – лежить джерело тих явищ, які закарбовані особливостями, не випливають з жодного поняття чи закону» [5, с. 470]. Звичайно, розум, «голова» керує, планує, диригує, але серце – породжує.

5.2 Розвиток літератури

Національне відродження в літературі пов’язане з творчістю Івана Котляревського (1769 – 1838) – автора поеми «Енеїда» (1798), що започаткувала нову українську літературу. «Енеїда» з’явилася в той період, коли українська мова і вся українська культура опинилася під загрозою зникнення. З одного боку, намагання Польщі все полонізувати, а з іншого – здійснення русифікації, якій піддавалася навіть інтелігенція. Але І. Котляревський, як справжній патріот, залишився на рідній землі й високо підніс рідне слово. Саме завдяки творам письменника українська мова завоювала право на своє існування. Вона збагатилася творчими здобутками у прозі, поезії, драматургії, публіцистиці.

Основоположником художньої прози нової української літератури був Григорій Квітка-Основ’яненко (1778 – 1843). Антикріпосницькими ідеями пронизані його роман «Пан Халявський», повісті «Українські дипломати», «Життя і пригоди Петра Столбикова». Окремі його твори («Маруся», «Сердешна Оксана», «Козир дівка», «Сватання на Гончарівці») є гостро психологічними, відзначаються сентименталізмом.

Значний вплив на подальший розвиток літератури мав художній напрям романтизм, що знайшов відображення в українській культурі наприкінці 20 – 30-х рр. XIX ст.

Романтизм виник у Західній Європі наприкінці XVIII ст. як противага класицизму. Як загальноєвропейське явище романтизм у кожній національній літературі проявив себе самобутньо і відіграв важливу роль у процесі формування націй.

Український романтизм мав власні характерні ознаки. У ньому знайшли відображення народна поезія, побут, історичне минуле народу і його національна самобутність. Поети-романтики оспівували образ національного героя – козака, мужнього захисника рідної землі. Романтизм збагатив українську літературу новими жанрами – баладою, драмою, історичною поемою.

У цей період в українській літературі з’явилася ціла плеяда письменників та поетів-романтиків – Є. Гребінка, Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Шашкевич, Т. Шевченко та інші. Першим осередком появи романтизму в Україні став Харківський університет, який на початку XIX ст. був центром духовного життя не лише Слобожанщини, а й усієї України.

Розвитку романтизму сприяла творчість Євгена Гребінки (1812 – 1848). Поет оспівував у своїх творах високі людські якості – гуманність, працьовитість, доброту. Поезія митця пройнята палкою любов’ю до України, захопленням її героїчною історією. Серед його поетизованих переказів про минуле рідного краю виділяється романтична поема «Богдан» (1843), що є одним із найкращих тогочасних творів про Б. Хмельницького.

У Харкові з'явилися перші альманахи та збірники українського романтизму. До них належать «Украинский альманах» (1831), «Утренняя звезда» (1838), «Запорожская старина» (1833 – 1838), «Украинский сборник» (1838 – 1841). Тут друкувалися твори І. Котляревського, Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського, а також історичні перекази, українські народні думи.

Формування нової української літератури завершилося у творчості великого українського поета, художника, мислителя Тараса Шевченка (1814 – 1861). Дослідники зазначають, що в історії світової літератури першої половини XIX ст. Т. Шевченко був єдиним поетом, який «повністю зосередився на ідеї визволення людини праці від рабства й імперської сваволі» [4, с. 185 – 186]. Своєю творчістю митець утвердив критичний реалізм в українській літературі, започаткував її революційно-демократичний напрям. Т. Шевченку вдалося пробудити у народі віру в краще майбутнє, у власну гідність, відродивши духовність свого народу, його сутність, мову, історію, культуру. Творчість Т. Шевченка є настільки видатним явищем в історії української культури, що учені стверджують про її визначальний вплив на формування національної свідомості й духовності українців XIX – першої половини XX ст.

Ім'я Т. Шевченка вперше стало відомим на просторах Російської імперії, коли у 1840 р. в Петербурзі вийшла його перша збірка українських поезій «Кобзар». Українські й російські критики палко її привітали, назвавши геніальним твором. «Ся маленька книжечка, писав І. Франко, – відразу відкрила немовби новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову» [8, с. 274]. У збірці «Кобзар» українська мова досягла літературної неперевершеності. Завершився процес формування української літературної мови на національній основі та відкрились надзвичайно широкі можливості для її подальшого розвитку, збагачення й удосконалення. Т. Шевченко спростував твердження російського критика В. Бєлінського, який зазначав, що мовою українських селян неможливо передавати витончені думки й почуття. Поет спростував також погляди свого сучасника – українця Миколи Гоголя, який вважав, що талановиті українці здатні прославитися лише в контексті російської літератури.

Ці спростування думок русофілів були великим науковим досягненням Т. Шевченка, вони доводили те, що барвисто-чистою, кришталево-витонченою, співочою і водночас дотепною українською мовою можна блискуче передавати найширше розмаїття почуттів і думок і що українцям зовсім непотрібно спиратися на російську мову як засіб досягнення величі. Дослідники відзначають, що поезія Т. Шевченка фактично стала проголошенням літературної та інтелектуальної незалежності українців, вона їх зцілила, воскресила й утвердила. У час, коли душилася воля, мова, звичаї українського народу дух поезії Т. Шевченка звеличував покривджених «рабів німих», повертаючи їм національну самосвідомість та гідність [4, с. 187].

Національне відродження, що відбувалося на Лівобережній Україні, мало вплив і на зростання національної свідомості на західноукраїнських землях. Визначною подією у національно-культурному відродженні краю став вихід у світ 1837 р. збірки «Русалка Дністровая», авторами якої були молоді ідеалістично налаштовані львівські семінаристи Маркіян Шашкевич (1811 – 1843), Іван Вагилевич (1811 – 1866) та Яків Головацький (1814 – 1888). Вони утворили славнозвісну «Руську трійцю», метою якої було наблизити український діалект до рівня літературної мови, що, на думку членів організації, допомогло б селянству здобути знання і полегшило б його долю.

До збірки «Русалка Дністровая» входили твори українського писемного фольклору, об’єднані у цикли: «думи і думки», «обрядові пісні», «колядки», переклади сербських народних пісень та оригінальні авторські твори (вірші, балади, оповідання). Продовженням «Русалки Дністрової» був альманах «Вінок русинам на обжинки», який у двох частинах видавав у Відні у 1846 – 1847 рр. Я. Головацький.

Важливу роль у національно-культурному та духовному відродженні українського народу відіграла творчість Івана Франка (1856 – 1916) – видатного українського письменника, філософа, історика, фольклориста, етнографа, громадського і культурного діяча. Митець сповідував принципи демократизму та обстоював соціальну справедливість. Він відчував себе «сином народу, що вгору йде, хоч був запертий в льох».

Велику популярність мали поетичні збірки І. Франка «З вершин і низин», «Мій Ізмарагд», «Зів'яле листя». Серед художніх творів письменника особливе місце посідають твори на історичну та соціальну тематику: «Захар Беркут», «Борислав сміється» та ін. Вершиною поетичної творчості І. Франка вважають поему «Мойсей». Головна її тема – смерть пророка, якого не прийняв власний народ.

І. Франко був також відомим перекладачем, його переклади з європейських мов помітно збагатили українську культуру слова. Завдяки його багатогранній діяльності було визначено місце української літератури серед інших літератур слов’янства і світу, запропоновано самобутнє вирішення важливих суспільних, етико-філософських і художніх проблем, створено естетичні цінності, що вивели українську літературу на світовий рівень.

Відомими українськими прозаїками ХІХ ст. були Марко Вовчок, Панас Мирний, Іван Нечуй-Левицький, у чиїй творчості утвердилися реалізм, велика зацікавленість національною тематикою та демократична естетика. Особливу увагу приділяли ці письменники селянському побутові України. Їх цікавили багатство й драматизм характерів, соціально-психологічні колізії. Такі твори, як «Інститутка» Марка Вовчка, «Хіба ревуть волі, як ясла повні?» П. Мирного, «Кайдашева сім'я» І. Нечуя-Левицького стали українською класикою.

Визначне місце в українській літературі посідає Леся Українка (1871 – 1913). Її поезія є гімном мужності й протистоянню лихій долі («Contra spem spero»):

Так, я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні.

Без надії таки сподіватись –

Буду жити, геть думи сумні!

Поетеса написала понад 20 драматичних творів, втіливши у «вічних» образах, узятих із світової історії, літератури, міфології, актуальні філолофсько-етичні проблеми української свідомості («Касандра», «Іфігенія в Тавриді»); яскраво виражена ідея свободи як найвищої цінності у п'єсі «Оргія», яка створена на основі давньоримського сюжету. Прикладом новаторського підходу до жанру є драма-феєрія «Лісова пісня», в якій Леся Українка філософськи осмислює буття людини, спираючись на міфологічні ілюзії та фольклорну естетику. Леся Українка вільно володіла дванадцятьма мовами, знала культуру багатьох країн Європи, Азії, Африки.

На рубіж XIX – XX ст. припадає творчість таких цікавих письменників-новаторів, як Михайло Коцюбинський (1864 – 1913) та Володимир Винниченко (1880 – 1951). М. Коцюбинського справедливо вважають «українським імпресіоністом», який надав українському слову повітряної легкості, барвистості й тонкості колориту. У своїх творах письменник глибокого розкрив соціальну тему («Фата моргана»), яскраво змалював поетичний світ гуцульських Карпат («Тіні забутих предків»).

Творчість В. Винниченка характеризується жорстким натуралістичним стилем. Письменник приділив велику увагу психології революціонера, гнобленого непосильними ідейними завданнями, що обирає долю зрадника й обивателя («Записки кирпатого Мефістофеля»).

Значний внесок у розвиток соціально-психологічної школи в українській літературі кінця XIX – початку XX ст. зробила письменниця Ольга Кобилянська (1863 – 1942). Вона створила твори малої прози («Природа», «Некультурна», «До світла»), які відзначаються художнім новаторством, глибиною соціально-психологічних характеристик персонажів. Одним із найкращих творів письменниці вважається соціально-психологічна повість «Земля», яка характеризується розумінням психології селянина, новаторською стилістикою, невимушеним використанням біблійного архетипу Каїна. Однією з перших в українській літературі О. Кобилянська звернулася до проблеми емансипації жінки, створила образи жінок-інтелігенток у повісті «Ніоба» та ін.

5.3 Архітектура та образотворче мистецтво

Ще наприкінці XVIII ст. в архітектурі та образотворчому мистецтві утвердився новий напрям – класицизм, що базувався на традиціях мистецтва Давньої Греції та Давнього Риму. На зміну бурхливості й динамізму бароко прийшли врівноваженість і простота. Головним принципом архітектури було застосування античної ордерної системи на тлі простих і чітких геометричних форм.

Як і й всій Європі, в Україні з кінця XVIII ст. відбувається будівництво поміщицьких маєтків з великими парками, пишними палацами й численними службовими приміщеннями. У цих палацово-паркових ансамблях поєдналися риси класицизму й романтизму. Саме для романтизму притаманне використання таких декоративних паркових споруд, як гроти, арки, вежі. Для представників колишньої української козацької старшини, яка здобула російські дворянські титули, визначні тогочасні архітектори будували величні палаци, навколо яких розбивалися романтичні парки. Так, за проектом архітектора Чарлза Камерона для гетьмана Кирила Розумовського було збудовано палац в м. Батурині на Чернігівщині. Це єдиний гетьманський палац, що зберігся до наших днів.

Одним із найкращих в Україні садибних комплексів, який збудовано в 20 – 30-х рр. XIX ст. є комплекс у родовому маєтку Галаганів у с. Сокиринці на Чернігівщині.Більшу частину його території займає парк, типовий для доби класицизму. Від європейських парків доби бароко з їх регулярними низькими насадженнями та квітниками такі парки відрізнялися штучно створеними романтичними краєвидами. Палац у Сокиринцях, збудований за проектом архітектора Павла Дубровського, є типовим зразком класицизму в архітектурі. Його центральний корпус увінчує баня, фасади прикрашають багатоколонні портики. Схожі палацово-паркові комплекси було створено також у Качанівці на Чернігівщині, у Тульчині та у Вороновиці на Вінниччині, у Білій Церкві (парк «Олександрія»), в Умані (парк «Софіївка») та інших регіонах України.

На зміну класицизму на початку XIX ст. приходить стиль ампір (від франц. empire – імперія) з тяжінням до монументальних форм римського вигляду. Церковні споруди в стилі ампір були відомі переважно на Полтавщині та Слобожанщині. Їхні форми розвивалися на тих самих зразках класицизму, які були відомі у другій половині XVIII ст.

Такими були церкви в Хоролі, Ромнах, Лубнах, Пирятині й Прилуках. Стиль ампір мав поступитися українським будівничим традиціям, зокрема в спорудженні малих будівель, провінційних палат, галерейок, ґанків, що мали своєрідні українські прикмети.

У першій половині XIX ст. при новому адміністративному поділі України в стилі ампір збудовано більшість державних будівель Полтави, Чернігова, Києва, Одеси. Значного поширення набув тип повністю округлих споруд (ротонд), ампірних форм з колонадою або без неї. Такими є церква в с. Кукавка на Поділлі (проект В. Трощинського), церква Різдва на Подолі в Києві, Вознесенська церква Фролівського монастиря в Києві, церква Гошівського монастиря в Галичині, а також церква на Аскольдовій могилі в Києві.

Видатними архітекторами цієї доби були Петро Ярославський (1750 – 1810) з Харкова та Андрій Меленський (1766 – 1833) з Києва.

П. Ярославському належить будівництво ряду будівель на Харківщині та Херсонщині. А. Меленський спроектував і перебудував велику кількість споруд Києва, у тому числі дерев’яний будинок театру (не зберігся), бурсу Київської академії. Йому належить також проектування і будівництво вже згаданих ротонди «Аскольдова могила» та будівель Фролівського монастиря на Подолі в Києві.

У Львові у 20 – 30-х рр. XIX ст. у стилі ампір зведено так звану Губернаторську палату, або Намісництво (на Підваллі), бібліотеку Оссолінських, бібліотеку та музей Баворовських, Львівську ратушу (1835), Народний дім на вулиці Рутовського і десяток житлових будинків.

В Одесі також зберігся ряд житлових будівель, виконаних у цьому стилі, їх проектували французькі та італійські архітектори. З українських варто згадати ім’я Андрія Шостака. У 1837 – 1842 рр. тут за проектом Франца Боффо було споруджено знамениті Потьомкінські сходи, що ведуть з одеського порту на Приморський бульвар.

Остання стадія класицизму, що припала на першу половину XIX ст. характеризується особливою лаконічністю і чіткістю архітектурних форм. Таким є головний корпус Київського університету, який спорудив у 1837 – 1842 рр. видатний архітектор Вікентій Беретті (1781 – 1842), що викладав архітектуру в Київському університеті.

Розвиток капіталізму наклав значний відбиток на розмах міського будівництва, сприяв удосконаленню будівельної техніки, появі нових матеріалів і конструкцій. В архітектурі другої половини XIX ст. переважала еклектика – змішування ознак різних стилів. У цей час у Києві було споруджено будинки Міської думи (арх. О. Шілле), готелю «Континенталь», політехнічного інституту, першої гімназії (арх. О. В. Беретті), театру Соловцова та ін.

Видатною пам’яткою архітектури того часу є Володимирський собор у Києві (1862 – 1896, арх. І. Штром, П. Спарро, О. В. Беретті, К. Маєвський, В. Ніколаєв). У його художньому вирішенні було використано прийоми візантійської архітектури. Володимирський собор є також визначною пам’яткою монументального живопису. У розписах його інтер’єрів брали участь видатні російські та українські художники М. Врубель, В. Васнецов, М. Пимоненко, М. Нестеров та ін.

Наприкінці XIX ст. у зв’язку зі зростанням популярності оперного мистецтва було зведено чудові споруди театрів у Львові (арх. З. Горголевський), в Одесі (арх. Ф. Фельнер, Г. Гельмер) та Києві (арх. В. Шребер), виконані у віденському стилі «рінгштрассе», який у період розквіту еклектики набув інтернаціонального значення.

На західноукраїнських землях також з'явилося чимало визначних споруд: у Львові – будинки політехнічного інституту (арх. Ю. О. Захаревич), Галицького крайового сейму (арх. Ю. Гохбергер), у Чернівцях – будинок резиденції митрополита Буковини (арх. Й. Главка), на Закарпатті – мисливський палац графів Шенборнів, будинок ужгородської синагоги, комітетський будинок у Береговому.

Досить складним був розвиток української скульптури, яка у першій половині XIX ст. перебувала цілком під впливом класицизму і була підпорядкована завданням будівництва міст і декоративного оздоблення споруд.

Великого розвитку набула монументальна скульптура. На вулицях і площах міст почали встановлювати пам’ятники, завдяки чому мистецтво скульптури набуло громадського значення. Одним із найвидатніших скульпторів Російської імперії того часу був Іван Мартос (1754 – 1835), який народився в м. Ічня Чернігівської губернії. Він став професором, а потім ректором Петербурзької академії мистецтв. Найвідомішим його твором є монумент Мініну і Пожарському на Красній площі у Москві. В Україні скульптор виконав надгробки гетьману К. Розумовському в Батурині, генерал-фельдмаршалу П. Румянцеву-Задунайському в Успенському соборі в Києві, пам’ятник А. – Е. Рішельє в Одесі та інші твори монументального мистецтва. Творам митця притаманні довершеність пропорцій, простота та врівноваженість композицій, гармонійність та благородство. Творчість І. Мартоса справила великий вплив на розвиток скульптури в Україні та Росії упродовж усього XIX ст.

Яскравим прикладом класицизму в скульптурі є пам’ятник князю Володимиру в Києві, встановлений у 1853 р. на ознаменування хрещення Русі. Його автори – скульптори Василь Демут-Малиновський, Петро Клодт і архітектор Костянтин Тон. Пам’ятник чудово вписується в ландшафт пагорбів правого берега Дніпра. Він є окрасою столиці України і в наш час.

У Західній Україні найвизначнішим мистецьким центром залишався Львів. Там працювало багато місцевих і зарубіжних майстрів. Значний вплив на їхню творчість справила віденська художня школа, в якій поєдналися ознаки бароко та класицизму. Великого поширення у Львові в той час набула меморіальна скульптура, багато пам’яток якої збереглося на славнозвісному Личаківському кладовищі. Талановитим майстром цього виду пластики був Гартман Вітвер, який у своїх меморіальних скульптурах втілював образ зажуреної жінки в античному хітоні. Серед найкращих творів з доробку Г. Вітвера – чотири фонтани на площі Ринок у Львові з постатями Нептуна, Діани, Амфітрити й Адоніса.

У скульптурі другої половини XIX ст. розвивалися реалістичні тенденції. Монументальна скульптура набувала дедалі більшого громадського звучання. Так, у різних містах України на кошти громадськості було встановлено пам’ятники Б. Хмельницькому, І. Котляревському, М. Гоголю, А. Міцкевичу, О. Пушкіну. Кінний пам’ятник гетьману Б. Хмельницькому на Софійському майдані в Києві (1888 р., скульптор М. Микешин) став одним із символів міста.

У станковій скульптурі набув поширення побутовий жанр. Основоположником української жанрової скульптури дослідники вважають Леоніда Позена (1849 – 1921). Митець добре знав життя народу, фольклор і з тонкою спостережливістю та віртуозним володінням формою втілював їх у своїх творах. Його персонажами є лірник, жебрак, шинкар, прості трудівниці. Працював скульптор також в історичному жанрі. Одними з найкращих творів історичної тематики є «Скіф» і «Запорожець у розвідці».

Портретний жанр в українській скульптурі набув значного розвитку у творчості Федора Балавенського (1865 – 1943), автора погрудних портретів Т. Шевченка, М. Кропивницького, І. Котляревського, М. Лисенка та інших діячів культури. Його твори відзначаються високим професіоналізмом виконання, експресивністю ліплення форми, вмінням передати цілісність і неповторність індивідуальності героя.

У Західній Україні працювали талановиті скульптори Петро Війтович, Антон Попель, Михайло Паращук, Григорій Кузневич та інші. У Львові та інших містах високого рівня розвитку набули декоративна пластика, скульптурні оздоблення фасадів та інтер’єрів споруд. Так, окрасою Львова став уже згаданий Театр опери та балету, щедро оздоблений скульптурою. Фасад театру прикрашають три скульптурні групи: на вершині підноситься постать крилатої жінки з пальмовою гілкою – «Слава»; з боків встановлено дві групи: «Комедія і драма» і «Музика». Їх створив скульптор П. Війтович. Митцю належать також чудові скульптури в інтер’єрі театру – «Любов цілує Амура», «Заздрість, зневажена Любов’ю», «Материнство».

У згаданий період відбувається активний розвиток образотворчого мистецтва, зокрема у першій половині XIX ст. розвиваються жанри станкового живопису: портретний, історичний, пейзажний та побутовий. Поряд з популярним парадним портретом поширюється так званий інтимний портрет. Основна увага в цьому жанрі зосереджується на правдивому відтворенні зовнішніх і психологічних рис людини.

Першим із художників, хто звернувся до образів українських селян був Василь Тропінін (1776 – 1857). Митець був кріпаком і майже двадцять років прожив на Поділлі. Один із найкращих творів художника циклу портретів – «Дівчина з Поділля», в якому він передав поетичний образ чарівної дівчини-українки. Дослідники вважають, що В. Тропінін намалював декілька варіантів портрета Устима Кармалюка. Він створив образ молодого, вродливого, мужнього, чистого душею українського селянина. Окрім портретів художник малював краєвиди села Кукавки, в якому жив, та інших подільських сіл.

Творчість Капітона Павлова (1792 – 1852) сприяла розвитку демократичних тенденцій в образотворчому мистецтві. Художник творив у царині жанрового мистецтва, про що свідчать назви його картин («Бондар», «Діти читають абетку», «Хлопчик з голубком» та ін.), в яких відтворено реальні сцени з життя пересічних людей.

Учень К. Павлова Аполлон Мокрицький (1810 – 1870) створив галерею портретів своїх сучасників, переважно людей творчої праці, а також жінок. Його творам притаманна романтична піднесеність. Найкращими з них вважають «Портрет дружини», портрети М. Гоголя, Є. Гребінки, автопортрет.

Визначне місце в українському образотворчому мистецтві XIX ст. належить творчості Тараса Шевченка (1814 – 1861). Художню освіту він здобув в Академії мистецтв у Петербурзі, де його вчителем був відомий живописець Карл Брюллов. Творчість Т. Шевченка і в образотворчому мистецтві, і в літературі позначена духом романтизму. Це знайшло відображення у зацікавленості духовним світом людини, її почуттями, мальовничими куточками природи, пам’ятками старовини, палкому бажанні відтворити у своїх творах певний настрій, стан душі, у зверненні до історичного минулого українського народу, образів видатних особистостей.

Талант Т. Шевченка яскраво виявився у сфері станкового живопису, графіки, монументально-декоративного розпису та скульптури, він майстерно працював у техніці акварелі, олії, офорта, малюнка олівцем і пером. Т. Шевченку належить понад тисяча творів образотворчого мистецтва.

Особливе місце в мистецькій спадщині художника посідає портретний жанр. Ще замолоду він став популярним портретистом. Героями Т. Шевченка були його сучасники: чоловіки, жінки, діти. Найбільшою витонченістю й одухотвореністю характеризуються жіночі портрети (Г. Закревської, Є. Кейкуатової та ін.). Найкращі портрети художник створив наприкінці життя. Це образи російського актора Михайла Щепкіна та американського – Айри Олдріджа. Вони відзначаються вільною, невимушеною манерою виконання, глибокою психологічною проникливістю.

Створював Т. Шевченко й автопортрети. У них він наче намагався зазирнути у власну душу, пізнати себе, осмислити власне життя. Його першому олійному автопортрету, написаному у 1840 р., притаманний дух романтизму. Це образ молодої, енергійної, сповненої творчої наснаги людини з натхненним блиском в очах. Таким був Т. Шевченко в найкращий період свого життя – в роки першого великого успіху, популярності, надій на майбутнє. В автопортреті останніх років життя створено образ людини, яка зазнала важких випробувань, проте не занепала духом. Загалом у портретному жанрі художник створив понад 130 робіт.

У 1842 р. Т. Шевченко намалював велике живописне полотно «Катерина» – своєрідну ілюстрацію до однойменної поеми. Ця картина є абсолютно оригінальним витвором мистецтва, не схожим на жодну картину Т. Шевченка чи будь-якого іншого художника. В її композиції та яскравому колористичному вирішенні простежуються традиції українського іконопису, мистецтва бароко та народної картини. Тема твору також була для того часу незвичною. У цій картині Т. Шевченко першим в образотворчому мистецтві возвеличив образ жінки, на яку, за законами тогочасної моралі, очікували лише осуд з боку суспільства та важкі життєві поневіряння.

Під час подорожей Україною митець створив велику кількість рисунків та акварелей. У них художник реалістично змалював краєвиди України, життя і побут селянства. Широковідомі малюнки цієї серії «Хата батьків Шевченка в Кирилівці», «Вдовина хата на Україні» та інші, картини «На пасіці», «Селянська родина». У 1844 р. була створена серія графічних робіт «Живописна Україна», яку художник задумав як періодичне видання про історію, народний побут, звичаї, природу, історичні пам’ятки.

Творчість Шевченка-художника мала величезний вплив на весь подальший розвиток образотворчого мистецтва в Україні. Як і поезія великого Кобзаря, його живопис та графіка сприяли пробудженню національної свідомості. Українська тематика стала провідною для наступного покоління митців.

У другій половині XIX ст. мистецтво живопису досягло ще не знаного злету. Відбувається розвиток демократичних тенденцій, загострюється протистояння між реалістичним напрямом та академізмом. Помітний вплив на живопис цього періоду мала література. Художники надавали великого значення сюжету, різним деталям, намагалися живописними засобами створити відчуття розповіді.

Великий вплив на творчість багатьох українських художників мала діяльність Товариства пересувних художніх виставок, спрямована на утвердження реалізму в мистецтві. Активними учасниками цих виставок були українські художники М. Кузнецов, С. Світославський, М. Пимоненко, К. Костанді, П. Нілус, О. Мурашко, А. Куїнджі та ін.

Значні зміни сталися у царині художньої освіти. Так, у 1865 р. було засновано Одеську художню школу, у 1869 р. – Харківську художню школу М. Д. Раєвської-Іванової, у 1875 р. – Київську художню школу М. І. Мурашка. Діяльність цих навчальних закладів відіграла важливу роль у підготовці вітчизняних художніх кадрів і активізації художнього життя України.

У станковому живопису набули розвитку побутовий, історичний, портретний і пейзажний жанри. Під впливом демократичних тенденцій у розвитку культури перше місце посідає побутовий жанр, який безпосередньо відображає життя народу. Тематика цього жанру розширюється, він збагачується новими сюжетами й міцніше пов'язується із суспільною проблематикою. Художники намагаються зобразити нового героя часу, нові відносини, що складаються в суспільстві, знайти й утвердити нові мистецькі цінності. Живописцями, які піднесли український побутовий жанр на високий рівень, були Костянтин Трутовський (1826 – 1893, «Хворий», «Жінка з полотном»), Микола Пимоненко (1862 – 1912, «Весілля в Київській губернії», «Свати», «Святкове ворожіння», «Жнива», «Хлібороб», «Ярмарок»), Киріак Костанді (1852 – 1921, «В люди», «У хворого товариша»), Микола Кузнецов (1850 – 1929, «На заробітки», «У свято», «На сінокіс») та інші.

Зростання зацікавленості минулим України, національно-визвольною тематикою зумовило піднесення історичного жанру. Однією з найвідоміших картин цього жанру є полотно «В’їзд Богдана Хмельницького в Київ», що належить пензлю Миколи Івасюка (1865 – 1930). На початку свого творчого шляху в історичному жанрі також працював видатний український живописець Олександр Мурашко (1875 – 1919). Він створив велике полотно «Похорон кошового», у якому відчутний вплив творчої манери великого російського художника Іллі Рєпіна, який був вихідцем з України і навчав О. Мурашка.

Любов до рідного краю, оспівування неповторної краси його природи були основою формування пейзажного жанру, який набуває самостійного ідейно-естетичного значення. Серед українських пейзажистів вирізняються Володимир Орловський (1842 – 1914, «Хати в літній день», «Жнива»), Сергій Світославський (1857 – 1931, «Вечір у степу»), Петро Левченко (1856 – 1917, «Село», «На Україні», «На Харківщині», «Задвірки Софійського собору»), Архип Куїнджі (1841 – 1910, «Місячна ніч на Дніпрі», «Українська ніч»). Видатним майстром пейзажу був Сергій Васильківський (1854 – 1917), картини якого здобули європейське визнання. Він був одним із небагатьох художників, яким надавалося право виставляти свої картини на Паризькому салоні поза конкурсом. Митцеві вдалося майстерно поєднати здобутки реалізму з українською національною традицією і націй основі передати неповторну красу природи України. Пейзажі С. Васильківського «Козача левада», «Дніпровські плавні», «По Донцю» є справжніми шедеврами мистецтва.

Наприкінці XIX ст. розпочався творчий шлях відомого західноукраїнського художника Івана Труша (1869 – 1941). До його спадщини входять твори різних жанрів: побутові картини, пейзажі, портрети. Вагоме місце у його доробку посідає пейзажний жанр. Найвідоміші пейзажі – «Луки і поля», «Самотня сосна», «Сосни», «Старі пні», «Захід сонця в лісі». Але найбільше митця приваблювала природа Карпат, життя та звичаї їх мешканців. Ця тематика знайшла відображення в картинах «Гагілки», «Гуцулка з дитиною», «Трембітарі», «Пралі», «Йордан на Гуцульщині», «Сільський господар». І. Труш був також талановитим портретистом. Він створив серію чудових портретів діячів української культури: І. Франка, В. Стефаника, М. Лисенка, Лесі Українки.

5.4 Музична і театральна культура

У XIX ст. відбувається розвиток української національної музики. Як і в попередній період, провідною сферою творчості вітчизняних композиторів залишається хорова музика, однак її жанрова палітра значно розширюється. З’являється велика кількість обробок народних пісень, зразки духовної музики, які створювали майже всі українські композитори, хори акапельні і з супроводом, хорові мініатюри й твори великої форми – кантати.

В Україні, як і в Західній Європі, вагому національно-просвітницьку роль відігравала опера. Одним із перших видатних майстрів оперного жанру в українській музиці є Семен Гулак-Артемовський (1813 – 1873). Найвідоміший твір цього композитора – опера «Запорожець за Дунаєм», в якій використано зразки українського фольклору. «Запорожець за Дунаєм» належить до жанру лірико-комічної опери. Відповідно до особливостей цього жанру вона складається з невеликих музичних і танцювальних номерів, які чергуються з розмовною мовою. Склад дійових осіб також відповідає традиціям комічної опери: молоді закохані (ліричні персонажі) і старше подружжя, що свариться між собою (комічні персонажі). Виразна й доступна музична мова, реалістичне втілення українських народних образів, дотепний гумор – сприяли надзвичайній популярності цієї опери.

До другої половини XIX ст. належить становлення національної композиторської школи засновником якої був видатний музично-громадський діяч, талановитий композитор, непересічний хоровий диригент і фольклорист, високопрофесійний піаніст і педагог Микола Лисенко (1842 – 1912). Митець творив майже в усіх музичних жанрах, у багатьох з яких досяг вершин професіоналізму.

---

М. Лисенко. Увертюра до опери «Тарас Бульба»

---

М. Лисенко сприяв становленню української опери. Творчість майстра охоплює різні оперні жанри, зокрема історико-героїчну («Тарас Бульба»), лірико-побутову («Наталка Полтавка»), комічну («Різдвяна ніч»), лірико-фантастичну («Утоплена»), оперу-сатиру («Енеїда») та ін. Велику зацікавленість викликає реалістична опера «Тарас Бульба», музика якої сповнена волелюбними мотивами й патріотичним пафосом, узагальнено втіленими в музиці. Драматургія опери побудована на конфліктному зіставленні двох ворожих сил – українського народу і польської шляхти. Основний ідейно-образний зміст твору симфонічними засобами передано в увертюрі.

Композитор також був засновником жанру дитячої опери. На лібрето вітчизняної письменниці та поетеси Дніпрової Чайки (Людмила Василевська-Березіна) він написав одноактну музичну казку «Коза-дереза», сатиричну оперу «Пан Коцький», фантастичну казку «Зима і весна».

Яскраву сторінку спадщини М. Лисенка становить хорова музика. У цьому жанрі композитор писав як твори великої форми (урочиста кантата «Радуйся, ниво неполитая»), так і ліричні мініатюри («Сон» на слова О. Маковея, баркарола «Пливе човен»). Варто відзначити, що хор «Боже великий єдиний» М. Лисенка, який є високохудожнім зразком церковної хорової культури став духовним гімном України.

Вагомим внеском у вітчизняну музику став також цикл вокальних і хорових творів «Музика до “Кобзаря” Т. Г. Шевченка», в якому зображено цілу низку образів із народу. Солоспіви М. Лисенка відзначаються майстерним поєднанням прийомів народної та професійної музики, зокрема класичної й романтичної. Яскравими зразками цього жанру є романси «У мене був коханий рідний край», «Коли розлучаються двоє» на вірші Г. Гейне та ін.

Серед фортепіанних творів композитора є п’єси-мініатюри, як наприклад, лірична «Елегія», та епічні твори віртуозного плану, Друга рапсодія.

М. Лисенко створив праці «Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень, виконуваних кобзарем Остапом Вересаєм» і «Народні музичні інструменти на Україні». Збирацька і науково-теоретична діяльність композитора заклала основи української музичної фольклористики.

Різнобічна творча діяльність М. Лисенка мала виняткове значення для розвитку української культури: у процесі поєднання народної та класичної музики відбулося остаточне формування стилю української професійної музики в його загальнонаціональному масштабі.

Вагомий внесок у розвиток національної музики, популяризацію української народної пісні здійснили композитори: Петро Сокальський (1832 – 1887) – опери «Мазепа», «Майська ніч», «Облога Дубна», «Боротьба на Україні»; Петро Ніщинський (1832 – 1896) – музична картина «Вечорниці» до п’єси Т. Шевченка «Назар Стодоля»; Михайло Калачевський (1851 – між 1910 і 1912) – «Українська симфонія»; Микола Аркас (1852 – 1909) – опера «Катерина».

У середині XIX ст. активізується діяльність композиторів перемишльської школи, засновником якої став один із перших українських професійних композиторів Галичини Михайло Вербицький (1815 – 1870). Він створив музично-сценічні композиції під назвою співо-гри: «Верховинці», «Школяр на мандрівці», «Підгоряни» та ін. Хорова та інструментальна музика композитора була тісно пов’язана з галицькими народними піснями й танцями. Слід наголосити, що М. Вербицький написав музику на вірш поета і фольклориста П. Чубинського «Ще не вмерла України…», що зі здобуттям Україною незалежності став державним гімном, символом відродження й єдності українського народу.

Розвитку української музики на землях Західної України другій половині XIX – на початку XX ст. сприяла активна музично-громадська і творча діяльність композиторів Анатолія Вахнянина (1841 – 1908) – організатора й керівника музичних товариств «Торбан», «Боян», засновника і першого директора Львівського музичного інституту ім. М. Лисенка, автора першої в Галичині опери «Купало»; Остапа Нижанківського (1862 – 1919) – хорового диригента, засновника музичного видавництва «Бібліотека музикальна», автора чоловічих хорів без супроводу, фортепіанних композицій («Вітрогони»); Дениса Січинського (1865 – 1909), який заснував музичну школу і видавництво в Станіславі, створив оперу «Роксолана», хорові та вокальні твори («Лічу в неволі», «Не співай мені сеї пісні», «Як почуєш вночі»). Просвітницькою та педагогічною роботою займався у Чернівцях композитор, письменник і педагог Сидір Воробкевич (1836 – 1903). У хоровому доробку митця понад 400 творів, більшість з яких він написав на власні тексти. Окрім цього композитор створив оперети («Убога Марта», «Гнат Приблуда»).

Отже, творча та просвітницька діяльність українських композиторів сприяла піднесенню вітчизняної музичної культури на новий, якісно вищий професійний рівень.

Важливу роль у національно-культурному відродженні українського народу відіграло становлення сучасного театру. Основи українського професійного театру були закладені в Харкові та Полтаві, що були важливими центрами театрального життя України початку XIX ст. У 1808 р. після тривалої перерви було поновлено роботу Харківського театру, директором і режисером якого у 1812 р. став Григорій Квітка-Основ’яненко. До складу трупи театру входили талановиті актори, серед них – обдарований Михайло Щепкін(1788 – 1863).

Полтавський театр очолив Іван Котляревський, з ініціативи якого М. Щепкіна було викуплено з кріпацтва. М. Щепкін був справжнім новатором на ниві українського театрального мистецтва, здійснив перехід від класичної манери гри до сценічного реалізму, став першим виконавцем ролей Виборного у «Наталці Полтавці» та Чупруна в «Москалеві-чарівнику». Актор виступав на сценах Харкова, Полтави, Києва, пізніше працював у Москві. Разом зі М. Щепкіним із 1837 р. грав визначний український актор Карпо Соленик (1811 – 1851). Його театральна діяльність пов’язана з театрами Києва, Полтави, Одеси, і найдовше Харкова, де він очолював театральну трупу. На ниві вітчизняного театрального мистецтва успішно працював відомий на той час актор і режисер І. Дрейсіг (1791 – 1888), який чудово виконував ролі Виборного, Чупруна і Шельменка, а також уже згаданий талановитий оперний співак і композитор Семен Гулак-Артемовський.

Український театр базувався на національних традиціях театрального мистецтва, звертався до скарбів народної творчості. Давні традиційні ігри і обряди (сватання, вечорниці, весілля) використовували у своїх творах Г. Квітка-Основ’яненко, І. Котляревський, Т. Шевченко. Лірична пісня, дотепний народний гумор, побутова яскравість характерів стали важливими компонентами драматургії, зумовлюючи своєрідність жанрів і стильових особливостей українського театру.

Великої популярності в Україні набули російські комічні опери – драматичні твори, де розмовні сцени чергувалися з піснями – аріями, дуетами, вокальними ансамблями. Українські драматурги використовували досвід російської комічної опери, проте вони пішли значно далі, створивши реалістичні п’єси, в яких правдиво відбивалася дійсність, змальовувалися життєві, багатогранні характери, означилися характерні для того часу соціальні конфлікти.

Найкращими зразками української драматургії першої половини XIX ст. вважають «Наталку Полтавку» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка, «Назара Стодолю» Т. Шевченка.

Поряд із новоствореним професійним театром в Україні активно розвивається аматорський театральний рух. Аматорські театральні вистави стали важливим чинником національно-культурного відродження в Україні. У 50 – 60-х роках XIX ст. такі вистави відбувалися у Чернігові, Єлисаветграді, Немирові.

У 1864 р. у Львові при товаристві «Руська бесіда» було створено Руський народний театр, який очолив О. Бачинський. До його репертуару входили твори наддніпрянських і західноукраїнських письменників, найкращі зразки європейської драматургії. Колектив давав вистави у містах Східної Галичини та Північної Буковини. Однак незабаром через гостре суперництво між москвофілами і народовцями за вплив на нього театр почав занепадати.

Після Емського указу (1876 р.) театральне життя в Україні практично завмерло, бо українські вистави були заборонені. У 80-х роках губернатори отримали право давати дозвіл на українські вистави і театральна справа в Україні пожвавилася. У 1882 р. в Єлисаветграді за активної участі Марка Кропивницького (1840 – 1910) було створено професійний театр. До провідної трупи ввійшли відомі зірки української сцени Микола Садовський (1856 – 1933), Панас Саксаганський (1859 – 1940), Марія Заньковецька (1854 – 1934), Іван Карпенко-Карий (1845 – 1907) та інші. Організатором хору, оркестру, декорацій був Михайло Старицький (1840 – 1904). Репертуар трупи становили переважно твори української класики – «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Чорноморці» М. Старицького, «Сватання на Гончарівці» й «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ'яненка та ін. Вистави трупи різко виділялися на тлі тодішнього театру як змістом, так і виконанням. Кропивницький-режисер прагнув до ідейно-художньої цілісності спектаклів, до гармонійного поєднання таких компонентів, як акторська гра, художнє оформлення, музика, співи, танці. Кожна трупа утримувалась лише з касової виручки. Колектив не мав стаціонарного приміщення і був приречений на мандрівне життя. Вистави театру з великим успіхом проходили у Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові та інших містах України.

У 1885 р. трупа, до складу якої входило близько ста осіб, розділилася на дві – під керівництвом М. Кропивницького та під керівництвом М. Старицького.

Наприкінці XIX ст. в українському театральному мистецтві розвивається реалістично-побутовий напрям з елементами етнографізму. Великий внесок в оновлення репертуару здійснили М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий.

У драматургічній спадщині Марка Кропивницького понад 40 п'єс. Серед них: «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж павук», «Дві сім'ї», водевіль «По ревізії», жарт «Пошились у дурні» та ін. У своїх творах драматург показав себе глибоким знавцем життя українського народу, його звичаїв, побуту, мови.

Чільне місце в українському театральному мистецтві посідає творчість письменника, драматурга Михайла Старицького. Дбаючи про розширення репертуару українського театру, М. Старицький інсценізував багато прозових творів українських, російських, зарубіжних письменників – «За двома зайцями», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Сорочинський ярмарок», «Утоплена», «Юрко Довбиш», «Циганка Аза» тощо. Переосмислені та значно художньо ускладнені, ці обробки стали по суті новими самостійними творами. Серед власних п'єс М. Старицького найвідоміші соціально-побутові драми «Не судилось», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Талан», історичні драми «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Остання ніч», «Облога Буші», низка дотепних водевілів. Творчість М. Старицького реалістична, демократична за змістом і спрямуванням, сповнена глибоким почуттям любові до рідного народу та його героїчного минулого.

Найвизначнішою постаттю в українській драматургії другої половини XIX ст. є Іван Карпенко-Карий. Його драми та комедії поряд із п'єсами М. Кропивницького і М. Старицького становили міцну основу репертуару українського реалістичного театру. У плані психологічної соціально-побутової драми написані відомі п'єси «Наймичка», «Безталанна». Невмирущу славу драматургові принесли його сатиричні комедії «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», у яких висміюється гонитва багатіїв за наживою, їхня глитайська психологія. Декілька п'єс І. Карпенко-Карий присвятив історичному минулому України («Бондарівна», «Сава Чалий»). Твори драматурга характеризуються незвичайною емоційністю, ліричністю, напруженістю ситуації, яскравістю мови персонажів, показом органічних зв'язків людини з її оточенням. «Я взяв життя», – говорив драматург і цим визначив основний принцип своєї творчості.

Ідейна глибина, демократичний пафос соціального викриття, сила реалістичного проникнення в суспільні відносини, в морально-етичні засади пореформеної доби – все це свідчило про новаторський характер української драматургії другої половини XIX ст.

Отже, попри доволі складні умови розвитку української культури в XIX ст. у цей період відбувався процес формування української нації. З’явилася українська інтелігенція, яка стала основною рушійною силою національно-визвольного руху й культурного відродження України. У згаданий період в культурному розвитку спостерігалася активізація антиукраїнської політики у сфері освіти, літератури, художньої культури. Русифікаторська політика царизму на українських теренах стримувала розвиток національної школи та освіти. Однак ці обставини слугували об’єднанню національних сил для розбудови української культури.

Контрольні запитання

1. Які типи навчальних закладів діяли в Україні у XIX ст.?
2. Розкажіть про романтичний стиль в українській літературі. Назвіть вітчизняних письменників та поетів – представників цього стилю.
3. Які художні стилі набули розвитку в архітектурі та образотворчому мистецтві України XIX ст.? Охарактеризуйте їх особливості.
4. Які пам’ятки архітектури та образотворчого мистецтва класицизму ви знаєте?
5. Назвіть відомих українських художників XIX ст. та їхні твори. Чим вас приваблює їхня творчість?
6. Яке значення мала творчість Шевченка-поета і Шевченка-художника для розвитку української культури?
7. У чому полягає історико-культурне значення діяльності М. Лисенка?
8. Охарактеризуйте творчість видатних українських драматургів XIX ст.

Список використаної та рекомендованої літератури

1. Антонович Д. Українська культура : лекції / Антонович. Д. – К. : Либідь, 1993.
2. Асеев Ю. Стили в архитектуре Украины / Асеев Ю. – К. : Будівельник, 1989.
3. Буяльська Т. Б. Практична культурологія : Частина I : навч. посіб. / Т. Б. Буяльська, Т. І. Сідлецька. – Вінниця : ВНТУ, 2012.
4. Історія української та зарубіжної культури : навч. посіб. / С. М. Клапчук, Б. І. Білик, Ю. А. Горбань та ін. / [за ред. С. М. Клапчука]. – [6-те вид., випр. і доп.]. – К. : Знання-Прес, 2007.
5. Культурологія : українська та зарубіжна культура : навч. посіб. / М. М. Закович, І. А. Зязюн, О. М. Семашко та ін. / за ред. М. М. Заковича. – [3-тє вид., стер.]. – К. : Знання, 2007.
6. Лисенко М. Народні музичні інструменти на Україні / Лисенко М. / [передмова М. Щоголя]. – К. : Мистецтво, 1955.
7. Семчишин М. Тисяча років української культури / Семчишин М. – К., 1993.
8. Франко І. Я. Зібрання творів: у 50 т. / Франко І. Я. – К., 1974. – Т.41.
9. Художня культура України : [навч. посіб.] / Л. М. Масол, С. А. Ничкало, Г. І. Веселовська, О. І. Оніщенко; [за заг. ред. Л. М. Масол]. – К. : Вища школа, 2006.
10. Шейко В. М. Історія української культури: навч. посіб. / В. М. Шейко, Л. Г. Тишевська. – К. : Кондор, 2010.