4 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ
XVII – XVIII СТ.

Розвиток культури України другої половини XVII – кінця XVIII ст. відбувався у складних умовах розгортання соціальної та національно-визвольної боротьби народу проти іноземних поневолювачів за незалежність та державність. Головну роль у цій боротьбі відіграло запорізьке козацтво, яке в боротьбі зі своїми сусідами вибороло фактичну незалежність України. Ця доба характеризується, з одного боку, розквітом української культури в період гетьманування Івана Мазепи, з іншого – її нищенням російським царизмом після ліквідації Запорізької Січі у 1775 р. і створенням умов, за яких вона втратила ідентичність і пристосовувалась до російських зразків.

4.1 Особливості українського бароко

Бароко (італ. barocco – дивний, химерний) є важливим періодом всієї загальнолюдської культури XVI – XVIII ст. Це перехід від доби Відродження до нової якості світосприймання, мислення, творчості.

У західноєвропейській культурі бароко прийшло на зміну Відродженню, заперечуючи певною мірою його духовні відкриття. Ренесансному світобаченню, що опиралося на безмежну віру у розумність і логічність світу, його гармонійність, в те, що людина є мірою всіх речей протиставлялося світобачення, сповнене відчуттям трагічної суперечливості людини і світу, в якому вона посідає зовсім не провідне місце, а розчиняється у його багатоманітності, підпорядковується середовищу, суспільству, державі. Колишній красі тепер протиставляють силу, спокою – рух, гармонії – боротьбу.

Дослідники визначають характерні риси барокового світовідчуття ‑ це тривога, поривання, відчуття потужності і ніби недовершеності, намагання поєднати протилежності, навіть суперечності [6, с. 426]. Тому й українському бароковому мистецтву притаманні прагнення неможливого й песимізм; пафос боротьби і перемоги та примирення з думкою, що зло сильніше за добро, а смерть сильніша від життя; звеличування слави і смуток, образа за людей, які перебувають в полоні марнославства.

У Західній Європі бароко було дворянським стилем і переважно світським мистецтвом. Воно набуло розвитку насамперед у тих країнах, де перемогли феодальні сили й католицька церква – це Італія, Іспанія, Португалія, пізніше – Німеччина, Австрія, Англія, Скандинавія. Серед країн православно-слов’янського регіону мистецтво бароко набуло найбільшого розквіту саме в Україні. На відміну від західноєвропейського і російського, українське бароко не було аристократичним стилем. Певні елітарні мотиви спостерігаються лише в літературі українського бароко, а всі інші види мистецтва бароко безпосередньо пов’язані з народною творчістю і народною свідомістю. Отже, бароко – це художній стиль, що характеризується декоративною пишністю, динамічними, складними формами й живописністю.

Стиль українського бароко поширився на всі види мистецтва: літературу, архітектуру, скульптуру, живопис, графіку, музику. Українському бароко притаманні ті самі зовнішні ознаки, що й західноєвропейському: динамічність форм, нерівність та розірваність ліній, потяг до вияву внутрішнього руху та драматизму, широке використання декоративних оздоблень, символічних та алегоричних образів. Однак українське бароко має власні духовні витоки. Великий вплив на його формування мали народне мистецтво, народні естетичні смаки та ідеали. Величезне бажання українського народу до самоутвердження попри вкрай несприятливі історичні обставини сповнило твори мистецтва життєрадісним, піднесеним настроєм.

4.2 Освіта і наука

Розвиток освіти і наукових знань в Україні другої половини XVII – кінця XVIII ст. є яскравим свідченням духовного прогресу українського народу. Іноземці, які бували на Україні, були вражені освіченістю українського народу. Так, сирійський диякон Петро Алеппський, який у 1653 р. мандрував Україною, писав: «Люди вчені, кохаються в науках та законах, гарні знавці риторики, логіки і всякої філософії…», по всій козацькій землі… спостерігали ми давній та гарний факт – всі вони, за малим винятком, грамотні, навіть більшість їх жонок та дочок уміють читати та знають порядок служб церковних та церковні співи; священики навчають сиріт і не дають їм тинятися по вулицях… А дітей у їх більше, ніж трави, і всі діти вміють читати, навіть сироти» [5, с. 137].

В Україні функціонувала широка мережа початкових шкіл, народних училищ, гімназій і середніх спеціальних навчальних закладів (колегіумів), у яких навчалися діти старшини, шляхти і духовенства, а також заможних прошарків міщан, козаків і селян.

У Лівобережній та Слобідській Україні у 80-х рр. XVIII ст. з’явилися народні училища, які поділялися на головні і малі. Головні училища мали чотири класи і призначалися для дворян. Вони були відкриті у Києві, Чернігові, Харкові, Катеринославі й інших містах. У цих навчальних закладах учні вивчали основи граматики, арифметики, Святого Письма, малювання, загальні розділи російської та європейської історії, географії, фізики, архітектури. Малі училища мали два класи, тут навчалися діти купців, заможних міщан, урядовців. Учнів навчали читання, письма і лічби.

На Правобережжі та західноукраїнських землях діяли братські школи. Однак порівняно із попереднім періодом вони поступово втрачали провідну роль у розвитку освіти. Діти шляхти навчалися в єзуїтських та василіанських школах.

Важливе значення для розвитку освіти в Україні мала діяльність колегіумів – середніх навчальних закладів, в яких здійснювалась підготовка служителів релігійного культу, службовців державних установ, учителів початкових класів. У колегіумах здобували освіту переважно діти старшини, духовенства, заможних міщан і козаків. У 1700 р. у Чернігові було відкрито Малоросійський колегіум, у 1721 р. заснований Харківський, а у 1738 р. – Переяславський колегіуми.

Важливим центром культурно-освітнього життя була Києво-Могилянська академія. За 150 років існування цього навчального закладу тут здобули освіту близько 25 тисяч українців. Серед вихованців академії – відомі письменники І. Гізель, Л. Баранович, Т. Сафонович, Д. Туптало, А. Радивиловський, історики П. Симоновський, В. Рубан, М. Бантиш-Каменський, М. Берлінський, математик І. Фальковський, медики Н. Амбодік, М. Тереховський, І. Полетика, художники Д. Левицький, Д. Галяховський, Л. Тарасевич та інші.

Завдяки потужній фінансовій підтримці гетьмана І. Мазепи Києво-Могилянська академія на початку XVIII ст. стала одним із провідних науково-освітніх центрів православного світу. В цей період в ній щороку навчалося 2 тисячі студентів, переважно діти української шляхти, старшини, духовенства, заможних міщан і козаків. Іноді до неї потрапляли діти селян та міської бідноти.

Науково-просвітницька діяльність професорів Києво-Могилянської академії сприяла розвитку духовної культури українського народу. Так, деякі дослідники вважають, що відомий «Синопсис» (1674) – короткий нарис історії України і Росії від найдавніших часів до останньої чверті XVII ст., що використовувався як офіційний підручник, написав Інокентій Гізель [7, с. 451]. Книга набула поширення не лише в Україні та Росії, а й за кордоном, зокрема в грецькому і латинському перекладах.

Значним осередком освіти і науки в західноукраїнських землях був Львівський університет, відкритий у 1661 р. В університеті функціонували чотири факультети: філософський, теологічний, юридичний і медичний. Викладання здійснювалося латинською мовою. Австрійське панування, що розпочалося у 1772 р. спричинило певні зміни в університеті. Було дозволено створити окремі кафедри, які увійшли до так званого Українського інституту (Студіум Рутенум). У 1787 р. в університеті почали викладати українську мову. Однак викладання усіх дисциплін в університеті здійснювалося лише німецькою або польською мовами. Із 1790 р. його діяльність контролювала австрійська урядова установа, що займалася питаннями освіти.

Навколо Львівського університету згуртувалися відомі вчені того часу – історик К. Несєцький, математики Ф. Гродзіцький і Т. Секержинський, відомий освітній діяч і письменник Р. Пірамович, громадський діяч, письменник, філософ І. Красіцький. Університет підтримував зв’язки з навчальними закладами України – Києво-Могилянською академією, Чернігівським, Харківським і Переяславським колегіумами.

Поруч з історичними дослідженнями українські вчені також займалися складними питаннями астрономії, математики, медицини, географії. Так, І. Галятовський здійснив спробу пояснити причину таких природних явищ, як сонячне і місячне затемнення, хмарність, дощ, вітер, блискавка. Є. Славинецький переклав слов’янською мовою посібники з астрономії Везалія, зокрема його книгу «Космографія», за якою навчалися у медичних колегіумах. Ф. Прокопович створив курс лекцій з арифметики та геометрії для вихованців Києво-Могилянської академії.

У XVIІІ ст. набула розвитку медицина. Українські лікарі почали пошуки засобів і методів боротьби з епідемічними захворюваннями.

Так, Є. Мухін увів віспощеплення та різні запобіжні засоби боротьби з холерою. Відомий епідеміолог Д. Самойлович здійснив опис епідемії чуми, що спалахнула у Херсоні та Кременчуці 1784 р., і виклав методи її запобігання. Його праця про боротьбу з чумою вийшла французькою і німецькою мовами. Д. Самойловича обрали своїм членом 12 академій світу. У 1795 р. Н. Амбодик-Максимович видав перший вітчизняний підручник з ботаніки. Учений також створив перший класичний спеціалізований посібник «Врачебное веществословие, или описание целительных растений».

4.3 Література

У другій половині XVІІ – XVIІІ ст. значного розвитку набула література. Серед її характерних рис цього періоду дослідники відзначають збереження зв’язку літератури з релігійним світоглядом; література поступово ставала самостійною цариною творчості; все виразніше виявлялися світські й естетичні функції літератури, вироблялися нові форми і способи художньо-словесного зображення; головна увага письменників зосереджувалася на людині, а також її зв’язку з Богом, утверджувалися нові жанри художньої літератури, що розвивались під впливом соціально-економічних і культурно-освітніх умов [7, с. 454].

Література вказаного періоду була різножанровою і різноманітною за тематикою. Продовжувала розвиватись полемічна література – трактати, діалоги, диспути, памфлети. Їх створювали церковні діячі, письменники, вчені, зокрема Л. Баранович, Т. Сафонович. У своїх дискусіях полемісти порушували не лише теологічні, а й філософські, соціально-політичні проблеми. Серед творів полемічної літератури особливо відзначаються «Бесіда» І. Галятовського і «Нова міра старої віри» Л. Барановича.

Поруч із цим набула розвитку і ораторсько-проповідницька проза. Твори Л. Барановича («Меч духовний» (1666), «Труби словес проповідних»), І. Галятовського («Ключ разуменія» (1569), «Наука албо способ зложення казання» (1659), А. Радивиловського («Огородок Марії Богородиці» (1676), «Венец Христов» (1688), С. Яворського, Ф. Прокоповича, Г. Кониського, І. Леванди досягли високого мистецького рівня. У творах ораторсько-проповідницької прози головним було роз'яснення християнської догматики і моралі. У проповідях давалася висока оцінка доброчинним діянням людей – вірності ідеям православ'я, прагненню до миру, злагоди та спокою. Поруч із цим у них викривалися людські вади: заздрість, підступність, зрадливість, лицемірство, невдячність, жадоба, моральна розпуста.

Значного розвитку в літературному бароковому процесі набула українська віршована поезія. Авторами віршів були церковні ієрархи, священники та ченці, вчителі, студенти, урядовці, мандрівні дяки, селяни. Поезія другої половини XVІІ – XVIІІ ст. була різножанровою і різноманітною за змістом. Існувала релігійно-філософська, елітарно-міфологічна, шляхетська, панегірична (поезія хвалебного змісту), міщанська, громадсько-політична, історична, лірична, гумористично-сатирична поезія, що поєднувалася з народною пісенністю. Вітчизняні дослідники визначають характерні риси поетичних творів: «силабічний (рівноскладовий вірш), широке використання античної міфології та символіки, вигадливі поетичні образи та віршові структури, наповнення християнськими мотивами» [6, с. 432].

У XVII ст. великого поширення набули вірші емблематичні та панегіричні, а також поезія, в якій автори виявляють високу техніку версифікації. Це вірші, що мали різні примхливі форми – у вигляді хреста, вази, яйця, півмісяця; акровірші, в яких у перших літерах кожного рядка чи строфи подано ім’я автора, фігурні – вірші, в яких ім’я автора вміщено у найрізноманітніших формах, «раки» – вірші, які можна читати зліва направо і справа наліво. Відомими поетами того часу були Іван Величковський, автор емблематичних збірок «Млеко», «Зегар» та збірки епіграм; Климентій Зінов’єв, Дмитро Туптало, Стефан Яворський та ін.

Кінець XVІІ – початок XVIІІ ст. учені вважають останнім періодом розквіту народних дум та пісень про «козацьку славу». Після поразки І. Мазепи під Полтавою розвиток дум припинився. Занепад козацького життя спричинив занепад героїчного епосу. Проте самі думи ще довго були популярними серед народу.

Особливого розвитку у вказаний період набула драма. У цьому жанрі працювали Д. Туптало, Ф. Прокопович, Г. Кониський та ін. Існували драми різдвяні, великодні, про святих («Про Олексія, чоловіка Божого», (1673), на теми моралі («Царство натури людської», (1698), історичні, зокрема з української історії. Згадана драма «Про Олексія, чоловіка Божого» стала дуже популярною, тому що в ній були побутові сцени з народного життя.

У другій половині XVІІ – першій половині XVIІІ ст. відбувається розквіт історично-мемуарної прози. Окрім згадуваного вже «Синопсису» І. Гізеля слід також згадати «Густинський літопис» невідомого автора, який переписав монах Густинського монастиря біля Прилук М. Лосицький. У літописі описуються події від найдавніших часів у історії України до кінця XVI ст. Центральне місце в історичній літературі займають три фундаментальні козацькі літописи: «Літопис Самовидця», літописи гадяцького полковника Григорія Граб’янки та канцеляриста Війська Запорізького Самійла Величка. Дослідникам не вдалося остаточно встановити авторство «Літопису Самовидця». Серед істориків існує думка, що Самовидцем міг бути Роман Ракушка-Романовський – громадський діяч часів Руїни. В усіх трьох літописах описано історичні події, що відбувалися в Україні з 1648 р. до початку XVIІІ ст. Історію України автори розглядають у взаємозв'язках з історією сусідніх народів Польщі, Туреччини, Росії, Румунії й Угорщини. В усіх козацьких літописах є одна особливість. Літописці відтворюють дійсність не такою, якою вона була, а такою, якою мала бути за їх уявою. Про це влучно сказав І. Франко: «Власне в козацьких літописах Самовидця, Граб’янки, Величка і їх наступників і компіляторів таких, як Боболинський, Лукомський, Рігельман і т.п., було б інтересно прослідити зріст тої легенди про Хмельниччину, що в значній мірі заслонила перед ними правдиву дійсність. З літературного погляду се було явище дуже цінне, здібне будити запал у широких масах народу: аж у ХІХ віці ми побачили його значення для національного відродження і формування наших політичних ідеалів... Отся грандіозна конструкція Хмельниччини, конструкція більше літературна, аніж історична, була... головною заслугою козацьких літописів» [2, с. 85].

У другій половині XVIІІ ст. з’являються літературні твори, в яких відображається тогочасна суспільно-політична ситуація. До них належать полемічна поема «Разговор Великороссиис Малороссиею» (1762) С. Дівовича і «Ода на рабство» В. Капніста, яку дослідники датують початком 1780-х років. У цих творах автори висловлювали протест проти московської централістичної політики і обстоювали право України на автономію.

Величезна роль в історії культури українського народу та літератури зокрема належить видатному українському філософу, мислителю, гуманісту, просвітителю, письменнику, педагогу, музиканту Григорію Савичу Сковороді (1722 – 1794). Митець народився у сім’ї малоземельного козака в с. Чорнухи на Полтавщині. Вищу освіту здобув у Києво-Могилянській академії, майже три роки співав у придворній капелі в Петербурзі. Згодом відвідав країни Європи – Німеччину, Словаччину, Польщу, Італію, Австрію, Угорщину. У 1751 р. Г. Сковорода повернувся на батьківщину. Досить довго працював домашнім вчителем, а пізніше викладачем Переяславського і Харківського колегіумів. Однак світська і церковна влада переслідувала Г. Сковороду за його філософське вчення, що розходилося з офіційними концепціями православної церкви. Тому у 1769 р. він остаточно залишив педагогічну роботу і став мандрівним філософом. Символом життя Г. Сковороди була теза: «Світ ловив мене, та не впіймав».

Багатогранна творчість Г. Сковороди є останньою ланкою переходу від давньої української літератури до нової. Письменник написав 30 байок, об’єднаних у збірку «Басни харьковскія». У них виражений протест проти соціального гніту, високо оцінюються моральні якості людини: чесність, доброта, працьовитість, скромність, природний розум, засуджується гонитва за чинами, високими титулами. Г. Сковорода фактично завершив українську байкову традицію XVII – XVIII ст. і вивів байку як літературний жанр на шлях самостійного розвитку.

Окрім збірки байок Г. Сковорода написав ще близько двох десятків поезій, найкращі з яких об’єднані в збірці «Сад божественних пісень». Своєю поетичною творчістю митець завершив понад двохсотрічний шлях розвитку силабічного віршування в українській поезії і започаткував силабо-тонічне. Найкращі поезії Г. Сковороди ще за життя поета стали народними піснями.

Філософ переймався проблемами соціальної нерівності людей, пошуками шляху до людського щастя. Він вважав, що цей шлях лежить через самопізнання. Пізнати себе, на думку Г. Сковороди, – це пізнати божественне у собі. Теорія самопізнання була пов’язана з ідеєю суспільно-корисної «сродної» праці, яка полягала в утвердженні прав кожної людини на щастя відповідно до природних здібностей.

Мислитель не погоджується з ідеями епохи Відродження про «сильну особистість», яка багато бажає і багато досягає. Надмірну соціальну активність, прагнення оволодіти світом за допомогою розуму, знань, волі, зброї, філософ вважає однією із головних причин всіх бід сучасного йому життя. Бажання багатства, слави і влади вселяють у душу злобу, заздрість, жорстокість, вічне невдоволення собою і всім. Виходом із суперечності людського буття, на думку Г. Сковороди, є зречення зайвих бажань, в тому числі прагнення слави і влади, а також обмеження потреб людини шматком хліба і водою. «Бог зробив важкодоступне непотрібним, а потрібне – легкодоступним» – стверджує філософ.

Самобутня творчість Г. Сковороди є видатним досягненням української культури XVIII ст. У ній відображено протест проти тиранії, несправедливості й насильства над людською особистістю, набули подальшого розвитку ідеї гуманізму та Просвітництва. Г. Сковорода завершив давній період розвитку української літератури і став предтечею нової української літератури.

4.4 Архітектура

Найбільш яскраво стиль українського бароко виявився в архітектурі. Його характерними ознаками є багатство і пластичність форм, світлі потиньковані стіни, застосування декоративних деталей, ліпних орнаментів, церковних бань цибулястої та грушоподібної форми.

На формування українського бароко в архітектурі мали вплив два чинники – давні традиції мурованого будівництва, започаткованого в княжу добу, й дерев’яного народного будівництва. Перший тип споруд виник у результаті об’єднання тринефної церкви, що здавна пристосована до літургічних потреб східної обрядовості, із західноєвропейською базилікою. До таких споруд належать великі церкви в Бережанах, Троїцька церква в Чернігові, собор Мгарського монастиря поблизу Лубен, Михайлівський Золотоверхий собор, Михайлівська церква Видубицького монастиря. Хоч у цих спорудах переважають західноєвропейські впливи, але окремі форми й деталі, зокрема декорація, набувають оригінальних форм, що пов’язані з народним мистецтвом.

Іншим типом є споруди, на зведення яких впливали давні традиції українського дерев’яного будівництва. Це тридільні та п’ятидільні храми із трьома й п’ятьма банями. До трибанних церков із тридільним заложенням належать Покровський собор у Харкові, дві церкви Києво-Печерської лаври, собор у Ромнах і менші споруди в Сумах, Богодухові та ін.

Провідним типом споруд в архітектурі українського бароко стає так званий козацький собор – п’ятикупольний, з чотирма однаковими фасадами. До таких споруд належать Миколаївський собор в Ніжині, Георгіївський – у Видубицькому монастирі, церкви Усіх Святих, Воскресіння, Петра та Павла Києво-Печерської лаври та ін.

Окрім нових споруд, у XVIІ ст. на кошти козацької старшини були перебудовані у новому бароковому стилі древні Софійський і Михайлівський Золотоверхий собори, церкви Києво-Печерської лаври. Фасади храмів були оштукатурені й декоровані, більш складної форми набули куполи соборів.

Особливого розквіту будівництво досягло в період гетьманування І. Мазепи, який був великим меценатом і засновником низки пишних храмів. Д. Антонович називав добу І. Мазепи другою золотою добою українського мистецтва після доби Володимира Великого і Ярослава Мудрого [1, с. 193]. Саме в період його гетьманування в архітектурному будівництві визначилися два напрями: один українізував західноєвропейську барокову традицію, а інший надавав барокового вигляду українській архітектурній традиції. Таким чином, взаємодоповнення і взаємозбагачення світової та національної мистецьких традицій витворили феномен українського архітектурного бароко.

Завдяки І. Мазепі були зведені величні храми у Києві: Братського та Микольського монастирів, церкви Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі, там же збудував Економічну браму з церквою над нею. Дослідники нарахували 12 храмів, що збудовані І. Мазепою у 1690 – 1705 роках та завершені після його смерті.

До того ж налічується до 20 храмів, які реставрував І. Мазепа. Це Софія Київська, Михайлівсько-Золотоверхий монастир, Успенський собор і Троїцька надбрамна церква Києво-Печерської лаври, церкви в Переяславі, Глухові, Чернігові, Батурині, Межигір’ї, Мгарський монастир.

Дослідники зазначають, що ніхто не міг зрівнятися з І. Мазепою в справі церковного будівництва. Його заслуги визнавали навіть вороги. Так, Петро І казав, що І. Мазепа «великий строитель святым церквам», а старшина в Бендерах, після смерті гетьмана не могла полічити всього, що І. Мазепа «розкинув і видав … щедрою рукою побожному намірі на будову церков і монастирів» [5, с. 155].

Риси українського бароко своєрідно виявилися також у цивільному будівництві. Яскравим зразком таких споруд є житловий будинок чернігівського козацького полковника Якова Лизогуба. Декор фасадів будівлі виконаний з цегли, оцинкований і побілений. Він справляє враження скульптурної обробки: досить рельєфно на тлі білих стін вимальовуються архітектурні деталі – півколонки, кронштейни, фігурні, лучкові, трикутні суцільні чи розірвані фронтончики. Дивлячись на архітектурні деталі можна зробити висновок, що автор добре знав європейську архітектуру.

Серед видатних українських архітекторів варто назвати Степана Ковніра (1695 – 1786), який був творцем так званого Ковнірівського корпусу та дзвіниць на Дальніх і Ближніх печерах Києво-Печерської лаври, Кловського палацу у Києві, Троїцької церкви в Китаївській пустині поблизу Києва, церкви Антонія і Феодосія у Василькові. Відоме також ім’я Івана Григоровича-Барського (1713 – 1785) – автора Покровської церкви та церкви Миколи Набережного у Києві.

Успішно працювали в Україні й іноземні зодчі. Глибоко зрозуміти суть українського бароко вдалося німцю Йоганну Готфріду Шеделю (1680 – 1752). Він створив найяскравіші споруди цього стилю: дзвіниці Києво-Печерської лаври та Софійського собору, яківражають надзвичайною пишнотою ліпного орнаменту, що свідчить про вплив на творчість архітектора народного мистецтва. Убрамі Заборовського Й. Шедельвдало поєднав багатство декору і тріумфальну пишність з ліризмом і задушевністю.

Своєрідністю та неповторністю відзначаються споруди славетного італійського архітектора Бартоломео Растреллі (1700 – 1771). Будівлям митця притаманна елегантність архітектурних форм, стриманість декору. У Києві за його проектами збудовано Андріївську церкву, яка завершувала перспективу головної вулиці міста. Церква невелика за розміром, легка й витончена, а її кольори – блакитний, білий і золотий гармонують із київським небом. Б. Растреллі також створив у Києві Імператорський палац, який пізніше був названий Маріїнським. Сьогодні Маріїнський палац використовується для урочистих президентських прийомів. Андріївська церква і Маріїнський палац напрочуд вдало вписалися в природний ландшафт Києва.

У стилі українського бароко зводилися не лише муровані, а й дерев’яні церкви. Це високі, багатоверхі храми, що мали складні й динамічні форми. Яскравим прикладом таких церков є Троїцький собор у м. Новомосковську Дніпропетровської області. Ця складна пірамідальна композиція, виконана з надзвичайно високою майстерністю, створює враження стрімкого руху, спрямованого вгору, до неба.

На землях Західної України монументальна архітектура цього періоду розвивалася за інших умов. Перебування у складі Речі Посполитої, прийняття унії зумовили зміцнення тут художніх традицій, пов’язаних з католицькою культурою. На Галичині збереглося чимало споруд у стилі пізнього європейського, зокрема польського, бароко. Їх не можна ототожнювати із самобутнім явищем саме українського бароко, що набуло поширення на Придніпров’ї та Лівобережній Україні.

Серед найкращих споруд барокової архітектури західноєвропейського зразка варто відзначити Домініканський костел, який збудували архітектори Ян де Вітте та Мартин Урбанік. Чудовою пам’яткою барокової архітектури є собор Святого Юра у Львові – велична споруда масивних динамічних форм та ажурних тендітних прикрас. Собор зведено за проектом львівського архітектора Бернарда Меретина. Його творчості притаманні рафінована архітектурна композиція і широке використання монументально-декоративної скульптури – статуй, ваз. В архітектурі собору Святого Юра гармонійно поєднані популярний тоді на Заході стиль рококо із рисами українського бароко. Б. Меретин є також автором проекту барокової ратуші в м. Бучачі на Тернопільщині. До визначних пам’яток культури доби бароко належить також величний ансамбль Почаївської лаври – одного з найбільших релігійних осередків України.

У другій половині XVIІІ ст. барокову традицію доповнив галантний стиль рококо. Від бароко цей стиль відрізнявся значною декоративністю. Важкі й грандіозні форми пишного бароко змінила легша, витончена орнаментика ажурових прикрас. Архітектори намагалися використати світські елементи в архітектурних спорудах, існували будови, що мали перехідні форми: бароко-рококо, рококо-класицизм. До них належать уже згадані Андріївська церква та Маріїнський палац у Києві, собор Святого Юра у Львові, домініканські костьоли, дзвіниця Києво-Печерської лаври та ін. У стилі рококо також здійснювали внутрішнє оформлення храмів, палаців, житлових приміщень. Примхливість, витонченість, симетричність цього стилю надавали мистецьким творам неповторного колориту.

4.5 Образотворче мистецтво

У XVIII ст. в Україні відбувається розквіт скульптури. Її широко використовували в оздобленні фасадів та інтер’єрів архітектурних споруд.

Найбільшого розвитку цей вид мистецтва традиційно набув у Західній Україні. Серед його видатних представників варто відзначити львівського скульптора Йоганна Пінзеля (роки народження і смерті невідомі). Його статуї прикрашають собор Святого Юра у Львові, ратушу в Бучачі. Митець створив багато образів міфологічних і релігійних героїв, серед яких привертає увагу український козак, сповнений високої людської гідності. До спадщини майстра входить багато витворів з дерева, виконаних з віртуозною майстерністю. Фігури ніби перебувають у постійному русі, найнесподіваніших ракурсах. Пози, жести, вирази облич передають бурхливі почуття. У своїх творах скульптору вдалося найвищою мірою втілити дух бароко: динаміку, мінливість, експресію. Творча манера Й. Пінзеля мала значний вплив на розвиток мистецтва скульптури в Галичині та за її межами.

У другій половині XVII ст. в українському образотворчому мистецтві набула розвитку барокова традиція, виникли нові, були переосмислені традиційні сюжети. На їх композиційне вирішення мали виплив зразки західноєвропейського мистецтва – твори Рубенса, графічні альбоми, присвячені темам Старого та Нового Заповітів.

Мистецькі твори того часу характеризуються пишним декоратизмом, захопленням формальною майстерністю і різноманітними художніми ефектами, барвистістю, мальовничістю композиції, багатою колористикою. У монументальному живописі, іконописі та портреті головним був образ людини, що формувався під впливом естетичних і етичних уявлень суспільства.

Серед зразків монументального живопису тієї доби збереглися фрагменти фресок Троїцького собору Густинського монастиря поблизу Прилук. У цій пам’ятці відображені зміни, що відбувалися у монументальному живописі. Українські митці вирішували нові творчі завдання: опановували засоби реалістичного мистецтва, долали традиційну площинність, намагалися створити ілюзію відкритого простору та руху.

У Києві в першій половині XVIII ст. великі монументально-живописні роботи були здійснені в Успенському соборі та Троїцькій надбрамній церкві Києво-Печерської лаври, в Софійському та Михайлівському Золотоверхому соборах, церкві Миколи Набережного та в інших храмах. Над живописом стін та іконостасів Києво-Печерської лаври працювали майстри лаврської школи, серед яких найбільш відомим був Алімпій Галик.

Настінні розписи слугували окрасою не лише мурованих, а й дерев’яних церков. Найбільш ранні їх пам’ятки збереглися в Західній Україні. Це розписи храмів Святого Юра та Чесного Хреста в Дрогобичі, Святого Духа в с. Потеличі. У них відобразилися світогляд і художні смаки міщан, селян, ремісників. Ці розписи були виконані в дещо наївній манері народного мистецтва, вони сповнені щирих почуттів. Постаті й обличчя святих та інших персонажів нагадують звичайних українських людей.

Дослідники відзначають, що настінні розписи в дерев’яних церквах – це самобутнє явище, що не має аналогів у мистецтві жодного іншого народу [10, с. 80].

У станковому живопису, як і в попередній період, провідну роль продовжував відігравати іконопис. Видатними іконописцями кінця XVII – XVIII ст. були західноукраїнські художники Іван Руткович та Йов Кондзелевич. Їхня творчість пов’язана з містом Жовква, яке було на той час великим культурним осередком. Живопис жовківських митців характеризується героїзацією й ідеалізацією людини, онтологічною умовністю зображуваного, ефектною видовищністю композиції.

Іван Руткович (1667 – 1707) був одним із найяскравіших представників Жовківської школи. На його творчість мало вплив тогочасне західноєвропейське мистецтво. Митець, створюючи свої композиції, використовував гравюри німецьких і голландських художників. Деякі ікони майстра – «Христос і Магдалина», «Втеча з Єгипту», «Дорога в Еммаус», «Христос у Марії та Марфи» та інші – більше схожі на світські жанрові картини. На них зображено реальних людей у реальному оточенні, на тлі реальних пейзажів або інтер’єрів, які займаються буденними справами. Ікони відзначаються яскравими, насиченими кольорами; обличчя Христа, Марії та святих на іконах привітні, ласкаві й радісні. Стає зрозумілим, що художник був справжнім життєлюбом і зміг поєднати у своїх творах любов до життя земного з любов’ю до бога.

Творчість Йова Кондзелевича (1667 – 1740) більш класицистична. Головне місце у творчості художника займає образ людини, сповнений глибокого внутрішнього життя і благородної краси. Й. Кондзелевич є автором славнозвісного Богородчанського іконостасу, створеного у 1698 – 1705 рр. для Воздвиженської церкви Манявського скиту (зараз експонується у Львівському національному музеї). Композиції Богородчанського іконостасу відзначаються високою майстерністю виконання, нестандартністю трактування традиційних сюжетів. Образи іконостасу сповнені високодуховної краси, глибокої внутрішньої зосередженості та величі. У міміці, жестах і позах персонажів розкривається ціла гама почуттів і переживань людей, що перебувають у різних драматичних ситуаціях (Вознесіння, Успіння).

У XVIII ст. найвищого розквіту набув український іконостас. Він став невід’ємним явищем українського бароко, органічним компонентом синтезу мистецтв в українській церкві. В іконостасі представлено різні види мистецтва: живопис, декоративну скульптуру та архітектуру. Характерною його ознакою є поєднання яскравого живопису із витонченим різьбленням, динамічним рухом архітектурних деталей. Видатною пам’яткою мистецтва є величний іконостас Спасо-Преображенської церкви в с. Великі Сорочинці на Полтавщині – резиденції гетьмана Данила Апостола.

У згаданий період набув розвитку український портретний живопис, що став дуже популярним у середовищі шляхти і козацької старшини. Новим явищем у світському мистецтві став портрет-парсуна, що наприкінці XVII ст. зберіг тісний зв'язок з іконописом. Його функція – показати певну особу в усій її красі та значущості. У таких портретах здійснювалася спроба максимально правдоподібно передати риси людини. Однак під впливом іконопису портрети цього періоду певною мірою ідеалізовані. Українські портретисти зображали визначних політичних, культурних діячів та міщан.

Типовими ознаками таких портретів були пишне вбрання, поважна поза, промовистий жест рук зображуваних на них людей, родовий герб, парадне оточення. Водночас художники майстерно відтворювали індивідуальні риси та характер своїх героїв.

Улюбленим персонажем художників другої половини XVII – XVIII ст. був славетний гетьман Богдан Хмельницький. Зразком для них слугувала відома гравюра гданського художника Вільгельма Гондіуса, створена за життя гетьмана в 1651 р. Своєї черги, Гондіус скористався малюнком голландського митця Авраама ван Вестерфельда, який було виконано з натури. Один із найкращих портретів гетьмана зберігається в Національному художньому музеї України.

У мистецькому середовищі та серед широкого загалу особливої популярності набули також портрети гетьманів І. Самойловича, І. Скоропадського, І. Мазепи, знаменитих воєначальників Леонтія Свічки, Семена Сулими, відомих учених І. Галятовського, Л. Барановича та ін.

Вагоме місце у храмовому живописі займав ктиторський портрет, це зображення відомих історичних осіб, які жертвували на будівництво храмів, займалися благодійництвом, князів і царів. Так, на стінах київської церкви Спаса на Берестові було написано портрет митрополита Петра Могили, в соборі Густинського монастиря на Чернігівщині – портрет гетьмана Івана Самойловича, в Успенському соборі Києво-Печерської лаври – цілу галерею образів князів, гетьманів і царів.

У зазначений період в Україні набув поширення також жанр народної картини «Козак Мамай», на якій був зображений козак-бандурист. У XVIII та в першій половині XIX ст. Козак Мамай став найпопулярнішим образом народного живопису, який можна було бачити і в багатих маєтках, і в бідних хатах. Його зображали не лише на полотнах, а й на дверях, скринях, віконницях, стінах і навіть на вуликах.

Композиція більшості картин має таку схему: козак сидить під дубом, що символізував його могутність, «по-турецьки» підібгавши ноги, і грає на кобзі чи бандурі. Поруч із козаком його вірний товариш – кінь, що символізував волю, навколо – речі, з якими козак нерозлучний – шабля, рушниця або пістоль, люлька. Часто такі картини підписували, написи були сумні або веселі, з добірним народним гумором. В яскравих образах козака-бандуриста знайшов мистецьке втілення ідеал вільної людини, яка понад усе цінує свободу.

У XVIII ст. відомим українським художником був Олекса Антропов, який малював ікони для Андріївської церкви в Києві. Серед визначних портретистів варто відзначити Дмитра Левицького, який створив 100 портретів, серед них портрети Катерини II, польського короля С. Лещинського і французького філософа Д. Дідро. Володимир Боровиковський малював ікони і створив близько 160 портретів. Творчість Д. Левицького і В. Боровиковського відіграла вирішальну роль у становленні російського портретного живопису. Їх вважають також видатними російськими художниками.

Великий вплив на творчість українських живописців мала діяльність Академії мистецтв, заснованої в Петербурзі у 1757 р. Серед перших випускників цього навчального закладу були вихідці з України – А. Лосенко, Г. Сребреницький, К. Головачевський, І. Саблуков.

4.6 Музика і театр

Високого розвитку в другій половині XVIІ – першій половині XVIІІ ст. досягла українська музика. Навчання музиці, що спочатку відбувалося лише у братських школах, згодом поширилося й на інші заклади. Нотну грамоту вивчали студенти Чернігівського, Харківського, Переяславського колегіумів. У Києво-Могилянській академії було організовано студентський хор, відкрито клас нотного співу, інструментальної музики. Вагомим осередком спеціальної музичної освіти була Глухівська музична школа, яка була відкрита у 1738 р. Тут викладали нотну грамоту, хоровий спів, гру на музичних інструментах – флейті, скрипці, гуслях, бандурі. Більшість випускників цієї школи відправляли до Петербурзької Придворної капели – відомого хорового колективу, більшу половину якого склали вихідці з України.

У зазначений період набув значного розвитку музичний епос – думи та історичні пісні. В них відображалися героїчні сторінки вітчизняної історії, змальовувалися образи реальних історичних осіб – Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Самійла Кішки, Петра Сагайдачного, Івана Богуна, Нестора Морозенка та ін.

У професійній музиці яскраво проявився стиль бароко, а в другій половині XVIІІ ст. – стиль класицизму. Провідною сферою музичного мистецтва була церковна музика, яка досягла найвищого розквіту у творчості М. Дилецького, М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя. У цей період виникли нові світські жанри – канти і псальми, пісня-романс, опера, інструментальна музика.

Різноманітну музику виконували у гетьманській резиденції та старшинських маєтках під час різних урочистостей, на прийомах, балах. У багатьох поміщицьких маєтках існували кріпосні капели, оркестри, оперні та балетні трупи. Дослідники вважають, що оркестр був у гетьмана І. Мазепи, у представників козацької старшини – А. Полуботка, Я. Марковича. Гетьман К. Розумовський від середини XVIІІ ст. у глухівській резиденції мав чудовий хор, оркестр і навіть театр.

У другій половині XVIІ – першій половині XVIІІ ст. в Україні набула розквіту багатоголоса церковна музика барокового стилю, яка за своєю мистецькою цінністю не поступалася українській бароковій літературі, архітектурі, живопису. Цей спів в Україні називали партесним (від лат. pars – частина, участь, партія), така назва збереглася до нашого часу. З’явився партесний концерт, в якому знайшли відображення риси стилю бароко – зіставлення емоційно-динамічних планів, чергування хорових, ансамблевих і сольних епізодів.

Найвизначнішим теоретиком партесного співу став відомий український композитор, хоровий диригент і педагог Микола Дилецький (близько 1650 – після 1723 рр.). Він перший у Східній Європі написав музично-теоретичну працю «Граматика музикальна» (1677), в якій обґрунтував засади партесного співу. У роботі містяться правила композиції, вправи з партесного співу та хорового диригування, поради щодо навчання музичної грамоти, розвитку слуху та ін. «Граматика музикальна» М. Дилецького стала дуже важливим посібником для композиторів, теоретиків музики та вчителів співу.

У другій половині XVIІІ ст. під впливом західноєвропейської професійної музики на зміну одночастинному партесному концерту доби бароко приходить циклічний духовний концерт періоду класицизму, що побудований на контрастному зіставленні частин циклу.

Засновником жанру духовного хорового концерту циклічної структури в українській музиці був композитор і співак Максим Березовський (1745 – 1777). Митець народився в Глухові, там же здобув початкову музичну освіту. Згодом навчався у Києво-Могилянській академії. У 1758 р. його взяли до Петербурга у Придворну співацьку капелу, також він співав у трупі придворного театру, виконував головні партії в італійських операх. Із 1769 р. М. Березовський навчається в Італії у Болонській академії. У 1773 р. композитор повертається до Санкт-Петербурга. Хоча в Італії М. Березовський здобув високий титул, однак в Росії його не оцінили, ставилися до нього як до рядового співака капели. У 1777 р. композитор у розквіті сил, таланту покінчив життя самогубством.

М. Березовський. Концерт «Не отвержи мене во время старости»

М. Березовський написав оперу «Демофонт» і сонату для скрипки і чембало, які стали першими зразками музично-театрального і камерно-інструментального жанрів в українській музиці. Серед хорових творів композитора – концерти, літургії та ін. Його композиціям притаманна висока емоційність, витонченість композиторського письма, художня досконалість, краса й виразність. Четверта частина з літургії М. Березовського «Вірую» є одним із найпопулярніших церковних творів. Глибоким драматизмом і трагедійність відзначається концерт митця «Не отвержи мене во время старости». Тут відбувається зіставлення чотирьох частин циклу, ансамблевого і хорового виконання. Глибокий за змістом текст, в якому розповідається про життя і смерть, цінності людського буття, ніби перекликається зі сповненою трагізму біографією митця.

Митцем, який писав виключно сакральну хорову музику був український композитор, хоровий диригент, співак (тенор), педагог Артемій Ведель (1767 – 1808). Народився в Києві, загальну й музичну освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Маючи прекрасний голос, А. Ведель співав у хорі академії, а в старших класах диригував ним. Добре грав на скрипці в оркестрі. У 1788 – 1792 роках композитор жив у Москві, де керував хоровою капелою. Після повернення до Києва А. Ведель вступив на військову службу і був призначений капельмейстером корпусного хору. Останній період життя митця сповнений загадковостей. У 1799 р. А. Ведель став послушником Києво-Печерської лаври і пробув там короткий час, не ставши ченцем. Цього ж року через досі не до кінця з’ясовані обставини за розпорядженням губернатора його оголосили божевільним.

У своїй творчості композитор розвивав багатовікові традиції української хорової культури. Багато творів А. Веделя не дійшли до нашого часу. Відомі близько 30 хорових концертів, серед них – «Доколе, Господи…», а також частини з «Літургії», «Всенощна», «Покаянне тріо».

Музика А. Веделя відзначається експресивністю мелодики. Особливо виразними є тенорові соло – драматичні декламації імпровізаційного характеру, споріднені з українськими думами.

Традиції нового класичного стилю в церковній музиці розвинув всесвітньо відомий композитор Дмитро Бортнянський (1751 – 1825). Народився в Глухові, там і здобув початкову музичну освіту. У 1758 р. його взяли до Петербурга у Придворну співацьку капелу. Тринадцятирічним хлопчиком Д. Бортнянський співав у оперних виставах при дворі. Десять років (1769 – 1779) композитор навчався в Італії. Тут він засвоїв багаті здобутки італійської та західноєвропейської музики та вдосконалив власну композиторську майстерність.

Д. Бортнянський створив понад 100 хорових творів – дві літургії, хорові концерти для одного та двох хорів (чотириголосні та восьмиголосні) та ін. Стиль майстра відзначається інтонаційним багатством, оригінальністю прийомів поліфонічного письма, стрункістю форми. Хорова музика Д. Бортнянського і сьогодні звучить у багатьох країнах світу.

Окрім хорової музики Д. Бортнянський написав опери «Креонт», «Алкід», «Квінт Фабій», «Сокіл», «Син-суперник», «Свято сеньйора», «Концерт для чембало з оркестром», «Концертну симфонію», сонати для клавесина, квінтет.

У другій половині XVIІ – першій половині XVIІІ ст. відбувається подальший розвиток українського шкільного театру. Він виник у навчальних закладах – Києво-Могилянській академії, колегіумах, братських школах. Учні, вивчаючи поетику й риторику, навчалися складати декламації, віршовані панегірики у формі привітань, промов (плачів), послань на різні теми суспільного і шкільного життя. Філософсько-естетичне обґрунтування принципів шкільної драми здійснив реформатор українського барокового театру Феофан Прокопович, автор підручника «Поетика».

До шкільного репертуару входили переважно різдвяні й великодні драми, а також п’єси морально-дидактичного й історичного змісту. Деякі з тих, що дійшли до нашого часу – анонімні, як, наприклад, уже згадана перша відома шкільна драма «Олексій, чоловік Божий». Найкращою українською шкільною драмою типу мораліте (п’єса повчального характеру з алегоричними дійовими особами) є «Воскресіння мертвих» Г. Кониського. Тут зображено картину соціальної нерівності, жорстокої експлуатації панівною верхівкою простого люду, викривається хабарництво. Драми на історичні теми були присвячені реальним подіям і видатним постатям. Серед них – трагікомедія «Володимир» (1705) Ф. Прокоповича, «Іосиф Патріарха» (1708) Л. Горки, «Милость Божія…» (1728) невідомого автора.

У трагікомедії «Володимир» йдеться про події прийняття християнства на Русі, але насправді тут висвітлюється державно-культурницька діяльність гетьмана Івана Мазепи, якому присвячено цю п’єсу.

Великої популярності у цей період набули інтермедії (від лат. intermedia – проміжний, середній) – невеликі п’єси комедійного характеру, які виконувалися між частинами шкільної драми. Інтермедії мали веселий, жартівливий характер, їх виконували доступною народною мовою, насиченою прислів’ями та приказками. В інтермедіях зображалися сцени з побуту селян, козаків, міщан. Поступово інтермедія вийшла на майдани та ярмаркові площі й стала самостійним театральним жанром – своєрідною попередницею жанру комедії.

У другій половині XVII – XVIII ст. подальшого розвитку набув ляльковий народний театр вертеп. Час виникнення його ще досі не встановлено. Перше документальне свідчення про ходіння з ляльками в Україні фіксується 1573 р., але невідомо, чи це був той своєрідний театр, що дійшов до нас у пізніших зразках. Слово «вертеп» походить від назви печери поблизу Віфлеєма, де народився Ісус Христос. Поширенню вертепу серед народу сприяли мандрівні дяки, студенти Києво-Могилянської академії, які ходили під час Різдвяних свят із вертепом селами й хуторами, відвідували панські садиби й козацькі хати, заробляючи собі на хліб.

Вистава розігрувалася у великій дерев’яній скрині, що мала два (інколи) три поверхи. Ляльки рухались за допомогою ниток. На верхньому поверсі розігрувалася традиційна різдвяна драма – легенда про народження Христа. На нижньому – народно-побутові сцени, наповнені характерним українським гумором. Дійовими вертепних вистав були селяни, козаки, «москалі», «ляхи», євреї, попи та інші герої, широко відображалися народний побут і звичаї.

На Галичини, Буковині й Закарпатті набув поширення так званий живий вертеп, в якому замість ляльок грали люди-актори. Упродовж XVIII ст. вертепна драма була улюбленим видовищем широких мас народу, попередницею демократичного театру.

За зразком театру російського дворянства у XVIII ст. українські магнати створили кріпацький театр. У театральних виставах, які влаштовували у маєтках поміщики, акторами були кріпаки. Кріпацькі трупи ставили п’єси українською й російською мовами, до їх репертуару входили оперні та балетні вистави. Найвідомішим був театр поміщика Трощинського в с. Кобинці на Полтавщині, що здобув славу «Нових Атен». Популярними на той час були трупи акторів-кріпаків поміщика Гавриленка в с. Озерки на Полтавщині та у с. Качанівка Чернігівської губернії. Театральні трупи також існували в Харкові, Полтаві, Ніжині, Києві, Одесі.

Виникнення професійного театру в Україні відбулося наприкінці XVIII ст. Першим постійним театром став Харківський, заснований у 1798 р. До його репертуару входили «Недоросток» Д. Фонвізіна, «Мельник-чаклун» О. Аблесимова, «Наніна» Вольтера та ін. Схожі професійні трупи з’явилися й в інших містах. Безумовно, що виконавська майстерність акторів ще не завжди була на високому рівні, але їхня творчість сприяла розвитку українського професійного театру.

Отже, український театр другої половини XVII – XVIII ст., в якому поєдналися поетичне слово, акторська гра, декоративний живопис, музика і танець, став яскравим утіленням стилю бароко.

Таким чином, другу половину XVII – XVIII ст. вважають золотим віком української культури. У цей період відбувається становлення та утвердження стилю українського бароко, який поширився на всі види мистецтва. Культура дедалі більше набуває національних та оригінальних рис. Однак розділ українських земель між двома імперіями, згортання автономії України російським царатом, ліквідація гетьманщини, заборона публікацій українською мовою, русифікація верхівки українського суспільства до кінця XVIII ст. знову створили важку ситуацію для української культури.

Контрольні запитання

  1. Визначте особливості українського бароко. Чим українське бароко відрізнялося від європейського?
  2. Охарактеризуйте стан української освіти і науки другої половини XVII – XVIII ст.
  3. Які жанри літератури набули розвитку в другій половині XVII – XVIII ст.?
  4. Охарактеризуйте основні ідеї Г. Сковороди.
  5. Назвіть пам’ятки української барокової архітектури й архітекторів – представників цього стилю.
  6. У яких напрямах розвивався український живопис другої половини XVII – XVIII ст.? Які риси бароко виявилися в ньому?
  7. Із творчістю яких композиторів пов'язаний розквіт української музики в другій половині XVII – XVIII ст.? Охарактеризуйте їх внесок до скарбниці вітчизняної музичної культури.
  8. Розкрийте особливості української шкільної драми.

Список використаної та рекомендованої літератури

  1. Антонович Д. Українська культура : лекції / Антонович. Д. – К. : Либідь, 1993.
  2. Бокань В. Історія культури України : навч. посіб. / В. Бокань, Л. Польовий. – К. : МАУП, 2002.
  3. Буяльська Т. Б. Практична культурологія : Частина I : навч. посіб. / Т. Б. Буяльська, Т. І. Сідлецька. – Вінниця : ВНТУ, 2012.
  4. Історія світової і української культури : [підруч. для вищ. закл. освіти] / В. А. Греченко, І. В. Чорний, В. А. Кушнерук, В. А. Режко. – К. : Літера ЛТД, 2005.
  5. Історія української культури [Текст] : курс лекцій / О. В. Ліхолат, П. А. Дігтяр, С. Ю. Боєва та ін. / [під заг. ред. д-ра іст. наук С. О. Костилєвої]. – К. : НТУУ «КПІ», 2010.
  6. Культурологія : українська та зарубіжна культура : навч. посіб. / М. М. Закович, І. А. Зязюн, О. М. Семашко та ін. / [за ред. М. М. Заковича]. – [3-тє вид., стер.]. – К. : Знання, 2007.
  7. Лекції з історії світової та вітчизняної культури : навч. посіб. / А. В. Яртись, В. П. Мельник. – [2-ге вид.]. – Львів : Світоч, 2005.
  8. Макаров А. Світло українського бароко / Макаров. А. – К. : Мистецтво, 1994.
  9. Попович М. Нарис історії культури України / Попович. М. – [2-ге вид., випр.]. – К. : АртЕк, 2001.