3 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА XIV – ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVII СТ.

3.1 Соціально-політична і культурна ситуація
на українських землях

Розвиток української культури XIV – першої половини XVII ст. відбувався у складних історичних умовах. Українські землі розпорошилися і втратили єдиний політичний центр, так само, як і державну незалежність (якийсь час лише Галичина утримувала свою незалежність та власну державність).

У середині XIV ст. частина українських земель (Київщина, Чернігівщина, Переяславщина, Поділля та частина Волині) увійшла до складу Великого князівства Литовського.

Литовське панування спочатку виявилося більш сприятливим для розвитку української культури, ніж період монголо-татарського ярма. Литовці дотримувалися правила: «Ми старину не рушимо, а новини не вводимо». Чимало литовських аристократів-язичників, відчуваючи тяжіння до більш високої християнської культури та недосконалість власного духовного ґрунту, приймали православ'я, поріднившись з українськими князями. Руська (українська) мова стала офіційною мовою уряду, нею була написана конституція Литви. Але саме по собі Литовське князівство не було достатньо міцним чи впливовим, аби втриматися разом з Україною в цивілізованому просторі.

У 1569 р. була проголошена Люблінська унія, згідно з якою Велике князівство Литовське було об’єднане з Польським королівством в єдину державу – Річ Посполиту. Українська православна культура зазнала гноблення, тому що умовою нового союзу стало впровадження католицизму.

Соціально-економічні умови, історичні обставини зумовили підписання Берестейської церковної унії у жовтні 1596 р. Внаслідок цієї унії з’явилася греко-католицька церква, в якій зберігалися грецько-православне богослужіння й усі східні обряди, однак Папа Римський визнавався главою церкви і був прийнятий догмат про походження Святого Духа також від Сина.

Із прийняттям Берестейської церковної унії католицизм став активно поширюватись на українських землях. Продовжується денаціоналізація української шляхти, ціла низка знатних родів переходить в унію або католицтво, полонізується. Православні вважали уніатів зрадниками, а римо-католики принижували православних.

Влучну оцінку Берестейській унії дав І. Франко: «Укладена за мотивами далеко більш політичними і адміністративно-дисциплінарними, ніж догматично-релігійними, Брестська унія відразу внесла величезний фермент в лоно руського народу, спричинила тимчасовий запал, пожвавлення, інтелектуальний рух, жваві диспути, … та в кінцевому підсумку ослабила Русь, деморалізувала її ненавистю братів до братів, взаємним недовір’ям і нетерпимістю і була однією з причин козацьких війн, які принесли Україні “руїну”, а Польщі зародок політичного занепаду» [5, с. 401].

Отже, територіальний поділ України, міжконфесійна боротьба роз'єднали український народ і на тривалий час розпалили вогнище боротьби, що не давало можливості для об’єднання і протидії зовнішній експансії.

3.2 Розвиток освіти і науки

Навчання і виховання на українських землях у XIV – XVII ст. ґрунтувалося на освітніх традиціях Київської Русі. Найбільш освіченим у цю добу було духовенство, тому більшість шкіл існували при монастирях і церквах, рідше – при дворах багатих феодалів. У цих школах здобували елементарні знання з арифметики, навчалися письму, але до середини XVI ст. вони перестали відповідати вимогам часу. З’явився новий тип школи – слов’яно-греко-латинська, в якій традиції освіти Київської Русі поєднувалися із західноєвропейськими.

Значний вплив на розвиток української культури загалом і освіти зокрема мали ідеї Гуманізму та Реформації, що набули поширення в культурі Західної Європи. Ці ідеї суперечили світоглядній системі середньовічного суспільства, в основі якого був бог. Гуманісти звернули увагу на людину, її місце у світі. Людське щастя, на думку гуманістів, полягає в особистій свободі й освіченості людини, справедливому устрої суспільства. Водночас з’являється зацікавленість рідною мовою, культурою, історією, постає потреба в освіті та наукових знаннях.

Поширенню ідей Гуманізму та Реформації в Україні сприяли українські інтелектуали, які здобували освіту в Італії та інших європейських країнах. Зокрема у Сорбонському університеті в 1353 р. навчалися магістр Петро Кордован і його «товариші з Рутенії», у 1369 р. тут навчався Іван з «Рутенії», у 1397 р. – Герман Вілевич «рутенської нації з Києва» та ін. Із XV ст. при Празькому та Краківському університетах існували спеціальні бурси (гуртожитки) для студентів з України. Лише в одному Краківському університеті упродовж XV – XVI ст. здобули освіту 800 вихідців з України. Українські студенти вчилися також у Болонському, Базельському, Падуанському, Гейдельберзькому, Лейденському та інших університетах. Багато з них стало вчителями, поетами, відомими громадськими і політичними діячами.

Відомим ученим, проповідником гуманістичних ідей і нових досягнень науки був Юрій Котермак, відомий світові як Юрій Дрогобич (бл. 1450 – 1494). Український вчений народився в Дрогобичі, навчався у Ягеллонському університеті в Кракові, із 1473 р. продовжив навчання у найславетнішому тоді в Європі Болонському університеті. У 1478 р. отримав ступінь доктора філософії, став професором. Упродовж 1478 – 1482 рр. Ю. Дрогобич читає лекції з астрономії в Болонському університеті, а в 1481 – 1482 рр. перебував на посаді ректора цього університету. У 1482 р. вчений отримав ступінь доктора медицини ‑ перший серед вихідців з України.

У 1483 р. Ю. Дрогобич видав у Римі книжку «Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії та медицини університету Болоньї» і став, таким чином, першим українським автором друкованої книги. Окрім астрології у книзі подаються окремі наукові відомості з астрономії, метеорології, філософії, економіки, географії.

У 1488 р. Ю. Дрогобич переїхав до Краківського університету, де почав читати лекції з астрономії, медицини, теорії мистецтв. Деякі дослідники вважають, що лекції професора «вільних мистецтв» Ю. Дрогобича слухав майбутній польський учений Миколай Коперник – автор вчення про геліоцентричну систему, який почав учитися саме на цьому факультеті з осені 1491 р.

Носіями нових ідей в Україні також стали Павло Русин із Кросна, Лукаш із Нового Міста, Станіслав Оріховський та ін. Павло Русин навчався у Краківському та Грейсвальдському університетах. Згодом викладав римську літературу у Краківському університеті і очолював там поетичний гурток молоді. Власні вірші писав латинською мовою. Вагомим надбанням новолатинської поезії XVI ст. була віршова збірка «Пісні Павла Русина з Кросна» (1509). П. Русин відіграв важливу роль у культурно-освітньому русі не тільки України, а й Польщі.

Відомий вітчизняний гуманіст Станіслав Оріховський більшу частину життя прожив у Італії, але слава про нього поширилася по всій Європі. Блискучими зразками української полемічної літератури є прозові та публіцистичні твори С. Оріховського «Про турецьку загрозу слово…», «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу», «Хрещення в русинів» та ін. Він був талановитим оратором, публіцистом, істориком, філософом. Більшість учених вважає С. Оріховського засновником полемічної літератури. С. Оріховський одним із перших серед представників європейської політичної думки заперечив божественне походження влади та держави, категорично висловився проти підпорядкування світської влади духовній, відстоював невтручання церкви у державні справи.

Варто відзначити, що перебуваючи за межами України, і П. Русин, і С. Оріховський завжди підкреслювали своє русинське походження, звеличуючи власну Батьківщину в очах європейської громадськості.

Після Люблінської унії почала зростати роль латинських шкіл, католицьких навчальних закладів. Освітою в Україні почали займатися єзуїти, що з’явилися в Польщі у 1560 р. для боротьби з Реформацією. Єзуїти організували свої осередки в Києві, Луцьку, Львові, Вінниці, Острозі. У єзуїтських колегіях пропагували католицьку культуру.

Діяльність єзуїтів в Україні оцінюють неоднозначно. З одного боку, вони сприяли поширенню освіти, знайомили українців із надбаннями європейської науки і культури, тому молоді люди, переважно з вищих верств, прагнули вчитися в єзуїтських колегіях. З іншого боку, платою за навчання у цих навчальних закладах було зречення православної віри, а відтак, в тих умовах, і національності. Молодь у таких школах полонізувалася [1, с. 49].

Водночас на межі XVI – XVII ст. в українській освіті сталися істотні зміни. Виникли нові навчальні заклади, які ґрунтувалися на національних освітніх традиціях, тут відбувалося поєднання вітчизняної досвіду із європейським.

Видатний діяч української культури князь Костянтин (Василь) Острозький заснував у 1576 р. у м. Острог культурно-освітній осередок. До нього входили колегія, літературно-науковий гурток, бібліотека і друкарня. Острозька колегія була першою вищою школою європейського зразка в українських землях, що згодом дістала назву академії. Навчання в Острозькій колегії здійснювалося за програмами європейських університетів. Тут викладалися так звані «сім вільних мистецтв», які складались з предметів «тривіума» – граматики, риторики, діалектики та «квадривіума» – арифметики, геометрії, астрономії, музики. Вивчали переважно три мови: давньоукраїнську (слов’яно-руську), грецьку та латинську, тому сучасники називали колегію «тримовним ліцеєм» чи «тримовною гімназією».

Першим ректором Острозької академії був відомий письменник-полеміст і культурно-освітній діяч Герасим Смотрицький, а викладачами – визначні педагоги Дем’ян Наливайко, Христофор Філарет, Ян Лятос, Кирило Лукаріс та ін.

В академії здобули освіту відомі діячі України – учений і письменник Мелетій Смотрицький, Захарій Копистенський, Іов Борецький, гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, Іов Княгинецький.

Після смерті князя К. Острозького школа занепала і в 1640 р. припинила існування.

Важливу роль у поширенні та розвитку освіти, поглибленню її зв’язків з національним життям відігравали братські школи. Братства були світськими організаціями, які відстоювали релігійні, політичні, національні, культурні, станові права українців. До них входили освічені міщани, шляхтичі, духовенство, козаки. Діяльність братств відіграла велику роль у справі збереження української православної традиції, у становленні громадянського суспільства, його етнонаціональної консолідації, у підвищенні рівня освіти та культури. Особливе значення мала діяльність Львівського, Луцького, Київського та деяких інших братств. При братствах організовувалися школи, у яких навчання велося українською мовою. Тут вивчали як основні предмети мови (грецьку, латину, польську); окрім цього, до програм шкіл входило вивчення курсу «семи вільних мистецтв». Головна роль належала, як і у західних університетах, богослов'ю. Братські школи були відкриті для дітей усіх верств населення. Діти з бідних сімей та сироти навчались безкоштовно.

Зміст навчання і виховання в братських школах був проникнутий ідеями гуманізму, свідченням чого є зацікавленість античною літературою й філософією, звернення до європейської філософської думки. Але найяскравіше дух гуманізм відображений у педагогічних засадах братських шкіл. Основою педагогічної діяльності було усвідомлення цінності людської особистості, суспільної значимості освіти й виховання.

Першою школою була Львівська братська школа, яку засновано у 1585 р. Це був перший в Україні утримуваний на громадські кошти всестановий навчальний заклад, у якому початкове навчання поєднувалося зі школою вищого типу.

На початку XVII ст. провідну роль в українській освіті стала відігравати Київська братська школа, що була відкрита у 1615 р. на кошти Гальшки Гулечівни. Першим її ректором став Іов Борецький, а опікуном був гетьман П. Конашевич-Сагайдачний. Тут викладали відомі вчені – вищезгаданий перший ректор І. Борецький, М. Смотрицький, К. Сакович, З. Копистенський та ін.

У 1631 р. архімандрит Києво-Печерської Лаври Петро Могила заснував при лаврі школу вищого типу. За ініціативи Київського братства й митрополита І. Борецького у 1632 р. лаврську школу було об’єднано з братською. Об’єднаний навчальний заклад дістав назву Києво-Могилянської колегії (із 1701 р. – Києво-Могилянська академія). За рівнем викладання і програмами Києво-Могилянська колегія не поступалася західноєвропейським університетам. Тут викладалися згадані «сім вільних мистецтв», студенти ґрунтовно вивчали класичну літературу, історію, географію, математику, медицину і філософію. Багато уваги приділяли вивченню мов, зокрема старослов’янської, грецької, латинської, польської, а згодом французької і староєврейської. Курс навчання в колегії тривав 12 років.

У цьому навчальному закладі працювали відомі вчені того часу: Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Лазар Баранович, Антоній Радивиловський, Теодозій Сафонович та ін.

Тривалий час колегія була єдиним вищим навчальним закладом Східної Європи, де готувались кадри для всього православного світу. Її діяльність мала великий вплив на сусідні країни, особливо на Росію, де такого наукового центру не існувало. Багато письменників і вчених, випускників академії, перебралися до Росії і працювали там. Серед них Симеон Полоцький, який у XVIII ст. заснував у Москві Слов'яно-греко-латинську академію. У XVIII ст. Дмитро Туптало став видатним церковним діячем Росії, із 1702 р. – митрополитом Ростовським, автором донині уживаного величного зводу житій святих, відомим проповідником. Феофан Прокопович, який читав у Києво-Могилянській академії поетику (з якої написав і підручник), із переїздом у Москву став активним помічником Петра І у його реформаторській діяльності.

Отже, Києво-Могилянська академія відіграла значну роль у розвитку освіти, науки і культури XVII – XVIII ст. не лише в Україні, а й в країнах Східної Європи.

3.3 Розвиток друкарства. Перші українські стародруки

Значною віхою у розвитку української культури XVI ст. стала поява книгодрукування. Перші друковані книги, виконані кирилицею, з’явилися у 1491 р. у краківській друкарні Швайпольта Фіоля. Німецький друкар видав «Октоїх», «Часословець», «Тріозь пісна», «Тріозь цвітну», «Осьмигласник». У 1517 р. білоруський друкар Франциск Скорина видав «Празький Псалтир» церковнослов’янською мовою та 19 окремих книг «Біблії» у власному перекладі на білоруську мову. Близько 1522 р. Ф. Скорина надрукував «Малу подорожню книгу», а у 1525 р. – «Апостол». Його книги набули поширення на українських та литовських землях.

Першою українською друкованою книжкою вважається «Апостол», який у 1574 р. у Львові надрукував Іван Федоров. До переїзду в Україну Іван Федоров працював у Москві разом зі своїм помічником Петром Мстиславцем, заснував там друкарню і надрукував уже згаданий «Апостол» та два видання «Часословника». Згодом ченці-переписувачі книг звинуватили друкарів у сатанинських намірах і вони змушені були покинути Москву. Переїхавши до Львова, І. Федоров у 1573 р. заснував тут друкарню, що стало початком українського друкарства. Однак деякі дослідники стверджують, що ще наприкінці XV ст. у Львові існувала друкарня, яку заснував багатий львівський міщанин Степан Дропон. Тому відомий історик І. Огієнко вважає І. Федорова не засновником, а фундатором постійного друкарства в українських землях.

У 1574 р. світ побачив «Буквар», що складався з двох частин – азбуки та матеріалів для читання. Ця книга є цінною пам’яткою тогочасної навчальної літератури.

Згодом І. Федоров переїздить до Острога, до маєтку князя К. Острозького, де засновує друкарню. У 1581 р. було надруковано перше повне видання Біблії православних слов’янських народів церковнослов’янською мовою – знаменита «Острозька Біблія» – видатна пам’ятка історії української культури.

Окрім «Біблії» І. Федоров також надрукував «Читанку», «Новий Заповіт з Псалтирем», «Хронологію» Андрія Римші. Характерною особливістю острозьких видань є поєднання вітчизняних традицій з традиціями східнослов’янських народів. Вони оздоблені декоративно-орнаментальними прикрасами.

Після смерті І. Федорова у 1583 р. його справу продовжило Львівське Успенське братство, що мало власну друкарню. У Львівській братській друкарні були здійснені спроби реформувати церковнослов’янський кириличний шрифт, збагатити книгу новими високохудожніми прикрасами, в яких поєднувались елементи мистецтва Відродження з творчістю українських народних майстрів.

На початку XVII ст. провідну роль в українському книгодрукуванні відігравала друкарня Києво-Печерської лаври, засновником якої був архімандрит Єлисей Плетенецький. У 1616 р. тут був надрукований «Часослов», згодом «Лексикон словено-руський», ціла низка граматик, букварів, словників, різні зразки полемічної та богослужебної літератури.

За допомогою друкованих видань населення різних земель відкривало для себе останні досягнення суспільно-політичної й наукової думки, відчувало приналежність до одного етносу. У 1574 – 1648 рр. в Україні функціонувало понад 20 друкарень. Тут працювали найкращі інтелектуальні сили, які видавали навчальні посібники, біблії, книги церковного та полемічного змісту. Завдяки тому, що у виданнях поряд із церковнослов’янською дедалі частіше використовувалася українська мова, вони ставали більш доступними для широких верств населення. Книги було ілюстровано гравюрами, заставками. Отже, друкарство в Україні набуло значного розвитку.

3.4 Література

У складних історичних умовах розвитку української культури особливого піднесення набуває усна народна творчість. Однією з головних тем фольклору стає оспівування перемог українського народу проти іноземних загарбників.

У XV ст. в Україні зароджується фольклорна історична поезія. Поява історичних пісень і дум пов'язана з боротьбою українського народу проти польсько-литовського панування, а також із виникненням козацтва. Головним героєм творів є козак, воїн, захисник рідної землі. До нашого часу дійшли думи про Самійла Кішку, Марусю Богуславку, козака Байду, пісні «Корсунська перемога», «Богдан Хмельницький», «Василь Молдавський» та ін.

Найвизначнішою пам’яткою перекладної літератури XVI ст. є Пересопницьке Євангеліє. Ця рукописна книга XVI ст. є унікальною пам’яткою української ренесансної культури. Переклад книги з болгарської мови на руську здійснили Михайло Василевич та архімандрит Пересопницького монастиря Григорій в с. Пересопниця Рівненської області. У рукописі налічується 964 сторінки, він оправлений у дубові дошки, обгорнуті зеленим оксамитом. Текст написаний чорним чорнилом на пергаменті каліграфічним напівуставом. В оформленні використані ренесансні орнаментальні мотиви й композиції. За багатством графічного оздоблення Пересопницьке Євангеліє посідає перше місце серед східнослов’янських рукописів.

Із проголошенням державної незалежності України в 1991 р. Пересопницьке Євангеліє стало відомим чи не кожному її національно свідомому громадянину. Адже, поклавши руку на цю безцінну найдавнішу письмову пам’ятку духовної культури і мови українського народу, складають присягу на вірність народу й Україні її президенти.

Яскравим зразком історично-мемуарної літератури того часу дослідники вважають «Заповіт» (1577) брацлавського каштеляна Василя Загоровського, який потрапив у татарський полон і написав цей твір для своїх двох синів. За змістом цей твір нагадує «Повчання Володимира Мономаха дітям».

Світська література того періоду презентована збірником «Ізмарагд», у якому містяться твори на морально-побутові теми – про книжну мудрість, про багатих і бідних, про гріх та цноту, повагу до старших тощо.

Наприкінці XVI ст. в Україні зароджується полемічна література. Українські письменники виступали проти духовного наступу католицизму, відстоювали права українців на свою віру, мову, культуру. Першу хвилю полеміки викликала книга відомого польського єзуїта, письменника Петра Скарги «Про єдність Церкви Божої під єдиним пастирем і про грецьке, від тієї єдності відступлення» (1577). Тут він здійснив спробу обґрунтувати законність королівської влади в Польщі та її панування на українських і білоруських землях. П. Скарга дійшов висновку, що всі мають об’єднатися під верховенством папи римського і польського короля, зректися православної віри й національних традицій.

Гостро розкритикував вказаний твір П. Скарги і книгу ідеолога єзуїтства Б. Гербеста згаданий уже визначний український полеміст Герасим Смотрицький. У своєму трактаті «Ключ царства небесного» (1587) він закликає український та білоруський народи стати на захист рідної вітчизни, її національних традицій. Книга пронизана ідеями суспільної рівності, свободи віросповідання та патріотизму.

Визначним полемістом був Христофор Філарет, якого вважають одним із найяскравіших прибічників протестантизму та реформації в Україні. У власному творі «Апокрисис» автор критикує діяльність папи римського, гостро викриває і засуджує політику польського уряду стосовно українського народу та обґрунтовує права українців на власну віру і культуру.

Вершиною полемічної літератури вчені вважають творчість українського релігійного діяча та яскравого письменника-полеміста Івана Вишенського. У посланнях, які він надсилав з Афону в Україну («Посланіе к утекшим от православное веры епископам», «Посланіе до всех обще в Лядской земле живущих» та ін.) він гнівно звинувачував верхівку православного духовенства у зраді національних інтересів народу, моральному занепаді. І. Вишенський одним із перших виступив проти кріпацької неволі.

Важливу роль у церковній полеміці відіграла творчість відомого культурно-громадського діяча, автора низки яскравих полемічних творів Мелетія Смотрицького. У своїх трактатах («Антиграфе», 1609 p., «Тренос», 1610 p., «Верифікація прав народу руського», 1621 p.) митець показав важке становище українського і білоруського народів, відстоював їх право на власну віру та звичаї, закликав до гуманності, толерантності. М. Смотрицький стверджував, що лише церква спроможна консолідувати народ і сприяти розвитку культури, тому він виступав за моральну чистоту церкви. Коли ж утратив віру в те, що зможе змінити хід подій і переконання православних ієрархів-провідників народу, то став греко-католиком. Варто відзначити, що це було одним із характерних моментів духовного життя епохи.

У 1619 р. М. Смотрицький видав фундаментальну працю «Граматика слов’янська», яку М. Ломоносов назвав «воротами своєї вченості». Вона була перекладена на всі слов’янські мови. Аж до кінця XVIII ст. «Граматика слов’янська» була основним підручником з мови, за яким викладали у південно-слов’янських країнах, а також у Молдавії та Румунії.

3.5 Особливості архітектури та образотворчого мистецтва

У XIV – XV ст. архітектура набула значного розвитку в Галицько-Волинських землях. Постійна боротьба з іноземними поневолювачами, феодальні міжусобиці спричинили широке розгортання оборонного будівництва – замків, веж, укріплених садиб, монастирів з високими мурами. У цих спорудах відбулося поєднання архітектурних традицій Київської Русі й ще більш ранніх епох. Пам’ятки того періоду поділяють на дві групи: оборонні споруди та церкви. Упродовж XIV – XV ст. зростала кількість міст і фортець. Постійні війни потребували зводити укріплення, які б мали не лише муровані башти, а й цілком були побудовані з каменю або цегли. У цей час будуються справжні архітектурні перлини – замки в Кам’янці-Подільському, Меджибожі, Хотині, Олеську, Мукачевому, Кременці, Білгороді-Дністровському. У ті часи навіть церкви мали вигляд фортець. Так, до наших днів збереглася унікальна Покровська церква-фортеця в с. Сутківці Хмельницької області (XV ст.), яка могла виконувати оборонні функції.

Поруч із цим в західноукраїнських землях будуються так звані «зрубні храми» – трибанні та п’ятибанні церкви, в архітектурі яких відображені старовинні українські традиції. Такі храми до нашого часу майже не збереглися. Виняток становлять церква Св. Духа у с. Потеличі Львівської області (1555) та церква Св. Миколая в м. Чернівці (1607).

У XVI – на початку XVII ст. українська архітектура зазнає сильних впливів ренесансного стилю, який поширився в Україну із Венеції та італійської частини Швейцарії. Більшість українських міст набуває нового вигляду. Вони починають забудовуватися відповідно до плану. Регулярне планування характерне для Львова та Кам’янця-Подільського. Згідно з планом кожне місто мало вигляд прямокутника, поділеного на частини, що були місцями проживання основних громад – руської, польської, вірменської. У центрі кожної частини знаходилася ринкова площа, від якої паралельно розходились вулиці, у центрі міста була велика площа з ратушею.

Ренесансні віяння в архітектурі спричинили суттєві зміни у будівництві фортифікаційних споруд. Так, нових обрисів набув відомий Луцький замок, який збудував ще князь Любарт Гедимінович у XIV ст. У другій половині XVI ст. було перебудовано замок в Острозі. Круглу Башту і Луцьку браму цього замку вважають визначними спорудами Європи доби Відродження. Архітектурних змін зазнає також замок у Кам’янці-Подільському. Тут введений новий тип фортифікації – бастіонну систему, до якої входили численні башти, бастіони, складні шлюзові споруди. Їх прикрасили ренесансними порталами, обрамленнями вікон та бійниць.

У Львові найбільший розквіт ренесансного стилю відбувся у 70 – 90‑х рр. XVI ст. Видатні пам'ятки українського ренесансу, що знаходяться у Львові, увійшли до скарбниці не лише українського, але й загальноєвропейського мистецтва. До будівель львівського ренесансу належать численні будинки на площі Ринок, зокрема відома «Чорна кам'яниця» (архітектори П. Барбон, П. Римлянин, П. Красовський), будинок флорентійського різьбяра Бандінеллі та ін. Там же стоїть найбільша львівська кам’яниця – знаменитий будинок заможного купця Корнякта, який нагадує справжній палац. Його спорудив архітектор Петро Барбон у 80-х рр. XVI ст. Шестивіконний триповерховий фасад увінчано високим атиком – декоративною стінкою над карнизом. Пізніше, у XVII ст., на ньому встановили статуї лицарів. Вікна прикрашає гарне обрамлення. Чудова триярусна аркада внутрішнього дворика нагадує італійські палаци доби Відродження.

Найвищим злетом українського ренесансу у Львові є визначний архітектурний ансамбль, до якого увійшли Успенська церква, (архітектори П. Римлянин, В. Капинос, А. Прихильний), вежа Корнякта (архітектори П. Барбон і П. Римлянин) і каплиця Трьох святителів, (архітектор П. Красовський). У цих спорудах втілено традиції української народної дерев’яної архітектури – зведення тридільних церков, що складалися з трьох частин, розташованих на одній осі, та високих багатоярусних дзвіниць. У зовнішньому оформленні споруд було використано вишукані ренесансні форми.

Із архітектурою ренесансного стилю тісно пов’язана скульптура. У XIV – XV ст. найпоширенішим різновидом цього виду мистецтва було декоративне різьблення, в якому переважали народні традиції. Яскравим зразком гармонійного поєднання архітектури, скульптури, орнаментів з каменю, де поєднуються ренесансні та українські народні мотиви, є львівські каплиці Боїмів та Кампіанів. Обидві побудовані на початку XVII ст., архітектори і скульптори – П. Римлянин, А. Бемер, Г. Шольц, Я. Пфістер. Особливою пишнотою та врочистістю вражає каплиця Боїмів, що була усипальницею родини заможного купця Георгія Боїма. Її фасад становить суцільний декоративний рельєф, виконаний з надзвичайною майстерністю. Не поступається йому й вишукане оформлення інтер’єру. У ньому крім багатої декоративної пластики особливу увагу привертають алебастрові та мармурові бюсти.

Окремий жанр скульптури становить скульптурний портрет, що з’являється й набуває поширення в Україні у XVI ст. Найперші зразки скульптурного портрета зустрічаються у надгробних пам'ятниках. Надгробки замовляли заможні люди для увічнення та уславлення образу померлого. Одним із завдань скульптора було відтворення реальних портретних рис цієї людини. У цей період сформувалася композиційна схема надгробка, що складався зі скульптурного зображення померлого, який ніби спочиває, лежачи на саркофазі, обрамленому вишуканими архітектурно-орнаментальними композиціями. Найкращими зразками такої скульптури є надгробки князів Синявських з церкви-усипальниці м. Бережани (70 – 80-ті рр. XVI ст., скульптори Я. Пфістер та Г. Горст) та надгробок князя К. Острозького, що був встановлений 1579 р. в Успенському соборі Києво-Печерської лаври.

Ідеї епохи Відродження мали значний вплив і на розвиток образотворчого мистецтва, основними рисами якого були монументальність, витонченість колориту, гармонія пропорцій, яскравість малюнка, висока професійна майстерність. Відомими зразками монументального живопису є фрески «Різдво Христове» та «Успіння Богородиці» у Кирилівській церкві Києва (XIV ст.). У цих розписах спостерігається вплив ренесансних віянь. Релігійні образи, що були раніше статичними, скутими каноном, поступово набувають руху, збагачуються психологізмом та натурними деталями.

У XIV – XV ст. у духовному житті України зростає значення іконопису. Техніка мозаїки уже відійшла в минуле, а фрескові розписи могли собі дозволити далеко не всі церкви. Їх замінив іконостас – особлива перегородка, що закриває вівтарну частину храму і складається з кількох рядів ікон. Незважаючи на складні історичні умови саме в цей час український іконопис утверджується як суто національне явище, не схоже на аналогічне мистецтво інших країн східного обряду. Ікони увійшли в життя усіх верств суспільства.

До пам’яток київського іконопису цього періоду належать ікони «Богоматері Печерської-Свенської», «Микола з житієм», «Ігоревська Богоматір» і «Максимівська Богоматір», виконані з великою професійною майстерністю. Обличчям святих притаманна реалістичність, м’якість і простота, колоритно зображено одяг. Ці твори є яскравим свідченням високого рівня художньої культури Києва після татаро-монгольської навали.

Однією із найвизначніших пам’яток живопису початку XIV ст. є ікона «Волинської Богоматері», що вражає глядача особливою суворістю образів Богоматері та дитяти Ісуса, чого не було в іконах попереднього періоду.

Велику шану й популярність в Україні мали ікони із зображенням воїнів-переможців. Найвідомішою є ікона «Юрій Змієборець» (кінець XIV ст.), яка зберігається у церкві с. Станиля на Львівщині. На іконі зображено воїна у лицарському одязі, який на вороному коні зі списом у руках розтоптує змія. В образі Святого Юрія, або Георгія втілено ідеал середньовіччя – це лицар-герой, визволитель й захисник, святий зі зброєю в руках.

У XVI ст. в Україні набули поширення ікони, написані на сюжети «Страшного Суду». Вони виконували виховну функцію: мали нагадувати людям про те, як потрібно жити, щоб не зазнати пекельних мук. Народна фантазія найяскравіше виявилася у зображенні раю та пекла. У той період такі ікони набули важливого соціального й антифеодального спрямування.

Поступово іконопис збагачується елементами реального життя: зображенням рослин, архітектурного оточення, предметів побуту. Образи на іконах дедалі більше стають схожими на представників місцевого населення. Для українських ікон характерне також застосування світлотіні і прямої перспективи , що є засобами реалістичного відтворення дійсності.

Поруч із фресковим розписом та іконописом у образотворчому мистецтві тієї доби виникають і набувають розвитку світські жанри – портрет, історична, батальна картини, пейзаж. Головне місце серед них займав портретний живопис. Серед ранніх разків цього жанру відзначають портрети історика Яна Гербурта, польського короля Стефана Баторія (художник В. Стефанович), воєводи Івана Даниловича, знатних міщан Костянтина та Олександра Корняктів, старости Мнішека, на яких помітний вплив європейського парадного портрета. Тогочасні митці майстерно опановували реалістичні засоби відтворення дійсності: анатомічну будову тіла, просторове і світлотіньове моделювання та пластику.

Значного розвитку набуло українське образотворче мистецтво на західноукраїнських землях у XV – XVI ст. Найкращими живописцями того часу були митці львівського цеху Федір Сенькович, Лаврентій Пилипович, Микола Петрахнович, Севастьян Корунка, Лаврентій Пухало та ін. Творчості львівських художників притаманна висока професійна культура, обізнаність зі здобутками західноєвропейського мистецтва.

Яскравими зразками українського мистецтва початку XVII ст., сповненими ідей Відродження, є три іконостаси: П’ятницької та Успенської церков у Львові та церкви Святого Духа в Рогатині. Учені висловлюють припущення, що до створення обох львівських іконостасів причетні вищезгадані відомі художники Л. Пухало і Ф. Сенькович. Завершувати Успенський іконостас їм допомагав талановитий маляр, учень Ф. Сеньковича М. Петрахнович. Майстерно виконані сцени цих іконостасів демонструють передові суспільні та естетичні позиції їх творців. Надзвичайно реалістичними є образи Ісуса, апостолів, інших персонажів П’ятницького іконостаса, окремі євангельські сцени пронизані духом боротьби з католицизмом та уніатством. Пасійний ряд Успенського іконостаса, що є авторською роботою М. Петрахновича, вважається одним із найбільш зрілих і найбільш довершених в українському мистецтві творів, у якому розкрито ренесансну красу та шляхетність людських почуттів. У створенні Святодухівського іконостаса брали участь невідомі художники львівської школи першої половини XVII ст., але вони, без сумніву, були обізнані з досягненнями західноєвропейського ренесансного мистецтва. В образах Святодухівського іконостаса ренесансний гуманізм як свідчення духовної сили досяг найвищого злету в українському мистецтві.

3.6 Культура козацтва

Поява козацтва припадає на XV ст. Спочатку це були ватаги чоловіків, які зі зброєю в руках нападали на татар, відбираючи в них здобич-ясир. У XVI ст. козаки почали об’єднувалися у військову організацію. Велику роль у цьому відіграв Дмитро Байда Вишневецький, який у 1550 р. об’єднав розрізнені групи козаків, побудував фортецю на острові Хортиця на Дніпрі і заснував Запорізьку Січ.

Дослідники зазначають, що упродовж трьох століть запорізьке козацтво визначало напрями економічного, політичного і культурного розвитку України. Розвинута самобутня культура Січі домінувала тут у XVI – XVIII ст. і мала величезний вплив на національну самосвідомість українського народу.

На Запорізькій Січі сформувалася культура, що ґрунтувалася на глибоких традиціях українського народу. Водночас історичні особливості життя Січі мали вплив на її духовну культуру. На Січ прибували втікачі від кріпацтва, національних та релігійних переслідувань звідусіль – не лише з різних регіонів України, а й з усієї Російської імперії, а також з інших країн. Кожен, хто потрапляв на Січ, вносив у культурне середовище щось своє, особливості культури свого народу. У результаті змішування елементів культур різних народів сформувалася оригінальна, яскрава, різнобарвна культура, яка здійснила великий вплив на розвиток культури всієї України.

Існування Запорозької Січі на кордоні християнського світу, постійне перебування на межі життя і смерті визначили неповторні риси психології козацтва: «За соціально-культурним змістом Запоріжжя було такими собі дверима у «світ навиворіт», що означає парадоксальний, водночас аскетично-мілітарний і карнавально-сміховий характер його існування (суворі звичаї і кумедні ритуали, лицарство і волоцюжництво, дисципліна і анархія, взаємодія східних і західних впливів у побуті та методах ведення війни тощо)» [2, с. 311].

Вагому роль у житті запорожців відігравала церква та віра. Усі іновірці, які приходили на Січ, мусили обов’язково приймати православну віру. Запорожці власним коштом утримували лікарні, шпиталі, різні інституції при монастирях, а також цілі церковні парафії, будували храми та засновували монастирі.

Найбільш шанованими церковними святами були Різдво, Великдень, Покрова. Перед Великим Постом заборонялося страчувати злочинців. Козаки були глибоко віруючими людьми, кожен із них мав при собі носити «тілесний» хрест, будь-яка важлива справа починалася лише після молитви. Всі найважливіші питання, що стосувалися церковного життя, будівництва нових храмів, вирішувалися на загальновійськовій раді, учасниками якої були всі запорожці.

Серед святих, яких найбільше шанували козаки була Богоматір, під покровом якої запорожці не боялись ні ворожого вогню, ні грізної стихії. Особливо шанованим також був святий Миколай – захисник та заступник усіх, хто плаває, подорожує, а також Архистратиг Михаїл – глава небесного воїнства. Велику повагу серед козаків мав Андрій Первозванний, який перший поширював у придніпровських краях ідеї християнської віри.

Запорізький уряд на чолі з кошовим отаманом постійно дбав про створення розгалуженої системи освіти. На Січі існувало три типи шкіл: січові, монастирські та церковнопарафіяльні. У січовій школі навчалися діти, які з якихось причин потрапили на Січ – прийшли самі або ж їх звідкись вивезли й усиновили козаки. Січові школярі навчалися читанню, співу, письму, а також основам військового мистецтва. Головним учителем січової школи був ієромонах-уставник, який не лише навчав азам грамоти, а й був духівником хлопців, піклувався про їхнє здоров'я.

Монастирська школа на Січі функціонувала при Самарсько-Миколаївському монастирі ще із 70-х рр. XVI ст. Тут школярів навчали грамоти, письма, молитов та Закону Божого.

Церковнопарафіяльні школи ще називали школами «вокальної музики та церковного співу», вони існували при всіх січових парафіяльних церквах. Найбільш відомий навчальним закладом такого типу була школа в слободі Орловщина (на лівому березі р. Орелі). У 1770 р. її перенесли на Січ. Школярі тут вивчали мистецтво партесного співу. У школі готували читців і співаків для православних церков України.

Школи на Запоріжжі продовжували традиції братських шкіл, навчання у них обов’язково поєднувалося із вихованням. Головним у козацькій педагогіці було поєднання духовно-інтелектуального та фізичного ідеалу, віра у справедливість, мужність та мудрість. Діяльність козацьких шкіл є важливим етапом в історії освіти на Україні. Визначним було те, що навчання тут велося українською мовою.

У художньому житті Запорізької Січі важливе місце належало музиці, співу і танцям. Особливого розвитку набула військова музика. Важливе значення мали духові й ударні інструменти: труби, сурми, литаври, барабани, бубни. Так, труби й сурми застосовувалися як сигнальні (для передачі сигналу в походах, боях) і ритуальні (під час свят, урочистостей, зустрічі послів) інструменти. Кожен сигнал труби мав відповідне призначення: для військового збору, сідлання коня, виходу в похід тощо. Пізніше труби входили до полкової музики Війська Запорізького. Литаври також широко побутували в Запорізькій Січі. Вони використовувалися як військовий інструмент (для передачі сигналів, наказів), як ударний музичний інструмент у полковій музиці Війська Запорізького, входили до клейнодів Запорізької Січі. Литаври були різних розмірів, у найбільші з цих інструментів били одночасно вісім чоловік. Їх називали набатом і зберігали в Запорізькій Січі.

У культурі Запорізької Січі особливого розвитку набула пісенна творчість, що досягла вершин у новому оригінальному епічному жанрі – думах. Вони мали своєрідну художню форму і виконувалися під акомпанемент бандури, кобзи або ліри. Головна тематика дум – це відображення героїчних сторінок української історії, а також морально-етичні аспекти й непересічні події суспільного життя. Думи виконували козаки-кобзарі, яких називали «народними гомерами України». Ці талановиті сліпі музиканти, мандруючи містами й селами України, співали думи та пісні, в яких прославляли подвиги хоробрих козаків з легендарного минулого, закликали до боротьби проти гнобителів. Важлива роль кобзарів у врятуванні невільників. Багато з них побували і в Туреччині, і в Криму. Саме кобзарі передавали вісті про невільників в Україну. Однак найбільш важливим було те, що кобзарі самі брали участь у боях і походах. Вони офіційно входили до складу Війська Запорізького і разом із довбишами (виконавцями на литаврах), сурмачами, трубачами виконували козацьку військову музику. Отже, кобзарство – це самобутнє явище української народної культури, видатне мистецьке досягнення запорізького козацтва.

Велику популярність у козацькому середовищі мали танці, улюбленим серед яких був гопак. Його виконували тільки чоловіки, під час танцю вони демонстрували свою силу і спритність. У техніці танцю проста присядка пов'язана з образом завзятого вершника, який, підстрибуючи в сідлі, нестримно мчить на ворога. Подібні за характером виконання танцювальні рухи «повзунець», «яструб», «присядка» з розтяжкою внизу. Виконувались танці як у супроводі бандури, так й інструментальних ансамблів.

У січовій музичній школі, де навчали вокальній музиці і церковному співу, були створені спеціальні групи виконавців, що ставили народні лялькові вистави – вертеп у супроводі ансамблів троїстих музик. У цих видовищах головна роль належала козаку-запорожцю, який добре грав на бандурі, співав і танцював. У своїх монологах, піснях і танцях виконавці виявляли думки і сподівання, близькі українському народові. Це сприяло поширенню вертепної драми в художньому побуті українського народу.

Отже, культура козаків була багатогранною і самобутньою. Згодом вона стала частиною духовного життя українців. Відомо, що в зарубіжній публіцистиці виникло визначення Запорозької Січі як «української Спарти».

Таким чином, у XIV – першій половині XVII ст. українська культура розвивалася в надзвичайно складних і несприятливих історичних умовах. Проте вітчизняним митцям вдалося не лише зберегти існуючі, а й створити нові національні культурні надбання. Водночас мистецтво України розвивалося в контексті європейської культури. Вплив ідей Ренесансу відкривав у ньому нові обрії. І хоч українські митці не сформували власної ренесансної культури або стилю, зате їм вдалося творчо переробити найкращі досягнення Західної Європи і використати їх для розвитку власної нації, формування власної державності.

Контрольні запитання

1. Назвіть відомих українських вчених XIV – XV ст., творчість яких відіграла важливу роль не лише на терені української, а й європейських культур.
2. Яке значення мала діяльність Острозької колегії для української культури?
3. Яку роль відіграла діяльність Києво-Могилянської академії в історії української культури та культури інших слов’янських народів?
4. Назвіть українські стародруки.
5. Що таке полемічна література? Назвіть імена визначних письменників-полемістів і охарактеризуйте їхні твори.
6. Які характерні ознаки ренесансу виявилися в мистецтві України?
7. Розкрийте роль братств у національному відродженні України.
8. Охарактеризуйте культуру козацтва та її роль в історії українства в цілому.

Список використаної та рекомендованої літератури

1. Антонович Д. Українська культура : лекції / Антонович. Д. – К. : Либідь, 1993.
2. Історія світової і української культури : [підруч. для вищ. закл. освіти] / В. А. Греченко, І. В. Чорний, В. А. Кушнерук, В. А. Режко. – К. : Літера ЛТД, 2005.
3. Історія української культури [Текст] : курс лекцій / О. В. Ліхолат, П. А. Дігтяр, С. Ю. Боєва та ін. / [під заг. ред. д-ра іст. наук С. О. Костилєвої]. – К. : НТУУ «КПІ», 2010.
4. Крип’якевич І. Перший український друкар / Крип’якевич. І. – Л., 1924.
5. Культурологія : українська та зарубіжна культура : навч. посіб. / М. М. Закович, І. А. Зязюн, О. М. Семашко та ін. / [за ред. М. М. Заковича]. – [3-тє вид., стер.]. – К. : Знання, 2007.
6. Лисенко М. Народні музичні інструменти на Україні / Лисенко М. / [передмова М. Щоголя]. – К. : Мистецтво, 1955.
7. Огієнко І. Історія українського друкарства / Огієнко. І. – К., 1994.
8. Сідлецька Т. І. Практична культурологія. Історія народно-оркестрового виконавства України. Частина I : навч. посіб. / Сідлецька. Т. І. – Вінниця : ВНТУ, 2011.
9. Українська художня культура : навч. посіб. / [за ред. І. Ляшенка]. – К. : Либідь, 1996.
10. Художня культура України : [навч. посіб.] / Л. М. Масол, С. А. Ничкало, Г. І. Веселовська, О. І. Оніщенко; [за заг. ред. Л. М. Масол]. – К. : Вища школа, 2006.