2 КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ,
ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА

2.1 Вплив християнства на формування нового типу культури

Київська Русь – могутня давньоукраїнська держава, що проіснувала з IX ст. до її завоювання в середині XIII ст. монголо-татарами. Центром зародження державності східних слов’ян стало середнє Подніпров’я, де у VI – VII ст. жило слов’янське плем’я полян. На чолі зі своїм напівлегендарним вождем Києм поляни утворили міцний племінний союз, що мав владу над сусідніми племенами і вів жваву торгівлю із Візантією та іншими країнами. На межі V – VI ст. було засновано місто Київ, що швидко стало великим торговельним центром, оскільки знаходилося на перехресті торговельних шляхів із Заходу на Схід.

Поступово поляни-русичі підкорили сусідні споріднені племена древлян, сіверян, кривичів, в’ятичів, половчан, а згодом й етнічно чужорідні племена в єдину державу, що простяглася від Північного Причорномор’я до Ладозького озера і від Карпат до Волги. Ця держава й одержала назву Київська Русь.

Найважливішою культурною подією тієї доби учені вважають хрещення Київської Русі, що відбулося у 988 р. Відомо, що язичництво в період Київської Русі дедалі більше сприймалося як анахронізм. Багато русичів відчували ізольованість від світової спільноти, назріла потреба у необхідності зміни релігії, змін у духовному та суспільному житті загалом.

Християнство ж наприкінці I тисячоліття н.е. стало світовою релігією, яку сповідували Візантія та Західна Європа, що оточували Київську Русь. Наприкінці X ст. київська княгиня Ольга прийняла хрещення, причому її хрещеним батьком став сам візантійський імператор, що є свідченням великого інтересу Візантії до Київської Русі, бажанням мати стабільні стосунки з Руссю й тримати її під своїм впливом. Однак син Ольги, князь Святослав, який займав тоді великокнязівський престол, не приймав нової релігії.

Зміни у релігії сталися вже після вбивства Святослава печенігами, коли на чолі держави став син загиблого Володимир Святославич. Він спробував спочатку упорядкувати й централізувати язичницькі вірування на основі традиційних слов’янських культів. На чолі пантеону старих богів був поставлений Перун, якому над Дніпром спорудили дерев’яний ідол, інкрустований золотом і сріблом. Однак реформа давніх язичницьких вірувань не мала успіху. Язичництво не сприяло об’єднанню держави, підвищенню її міжнародного авторитету. Київська Русь серед інших країн була державою варварською, тобто язичницькою, хоча за своїм соціально-економічним і політичним розвитком вона нічим не поступалася своїм могутнім сусідам, зокрема Візантії. Отже, давньоруська державність мала потребу у монотеїстичній релігії.

Спочатку відбулося хрещення киян. У Києві знесли ідоли Перуна та інших язичницьких богів, зруйнували їх і спорудили християнські храми. Згодом розпочалося хрещення мешканців інших давньоруських земель. Запровадження християнства було складною і суперечливою подією в історії Київської Русі. Нова релігія не завжди приймалася мирним шляхом. Так, у літописах згадується, що у Новгороді два волхви учинили бунт, який був придушений силою.

Водночас з’явився новий тип культури, новий світогляд. Людина раптом почала усвідомлювати власну роль у світі, розуміти свою відмінність від іншої природи. Згідно з християнським твердженням, людина була створена за образом і подобою Божою, це тлумачиться як визнання людини духовним феноменом, особистістю, а тому її завданням, метою людського буття є досягнення стану божественної досконалості (подоби), тобто обожнення. Християнство, на відміну від античної раціоналістичної філософії, зверталося не стільки до розуму, скільки до почуття, до душі. Православ’я використовувало не стільки раціоналістичні словесні форми, скільки образи, одухотворені символи, притчі, що були більш зрозумілими.

Християнізація поступово наповнювала усі сфери суспільного життя. Розпочинається будівництво церков та соборів, що ставали головними осередками громадського та освітнього життя. При церквах і монастирях відкривалися і діяли школи, переписувалися й зберігалися книги, створювалися літописи. У країні неписьменній, що ще вчора жила подекуди «звичаєм звіриним» (вираз Нестора-літописця), виникають могутні й численні центри цивілізації.

Введення християнства відіграло прогресивну роль в історичному розвитку українського народу, сприяло зміцненню єдності держави, всебічному збагаченню культури, встановленню та зміцненню економічних, політичних і культурних зв’язків Київської Русі з країнами Близького Сходу й Західної Європи.

2.2 Розвиток освіти та наукових знань

Показником рівня розвитку культури будь-якого суспільства або держави завжди була писемність. Учені на основі аналізу археологічних джерел доходять висновку, що неупорядковане письмо існувало у слов’ян ще до IX ст. Болгарський письменник початку X ст. чорноризець Храбр визначає три періоди розвитку слов’янської писемності. Коли слов’яни ще були язичниками для ворожіння і лічби вони використовували «черти і різи» (риски й зарубки). Це найпростіші календарні чи родові знаки, знаки власності – піктографічне письмо, що виникло приблизно у середині I ст. н.е. Згодом були спроби записувати слов’янську мову за допомогою грецьких та латинських літер. Третій етап розвитку слов’янської писемності пов'язаний з діяльністю братів Кирила і Мефодія, які створили слов’янську абетку – кирилицю, що мала 43 літери, з яких 24 грецьких і 19 оригінальних слов’янських. Після запровадження християнства на Русі кирилиця набула значного поширення.

Питання виникнення і формування давньоруської писемно-літературної мови є об’єктом дослідження вже понад 150 років. Учені вважають, що у формуванні давньоруської писемної мови старослов’янській (церковнослов’янській) мові належала значна роль, тому що це були генетично споріднені мови. Головним чинником виникнення і формування давньоруської писемно-літературної мови вважають об’єднання всіх східнослов’янських племен у єдиній державі. Давньоруська літературна мова була державною мовою, вона виконувала всі державні та світські культурні функції. Нею писалися різні документи, велося приватне й офіційне листування, судочинство. У релігійній сфері, передусім у богослужінні, головною була старослов’янська мова, яку створили вже згадані Кирило і Мефодій. Старослов’янська мова була багатою, високорозвиненою, з понад столітньою традицією. Отже, в Київській Русі співіснували і активно взаємодіяли дві літературні мови: старослов’янська, яка використовувалася у церковній сфері та давньоруська, що функціонувала у світському середовищі.

Запровадження християнства дало могутній поштовх поширенню освіти на Русі. Питаннями освіти переймалися не лише церковники, а й князівська влада.

Є відомості, що перші школи були відкриті в 988 р. Володимиром при Десятинній церкві (30 учнів), 1030 р. Ярославом Мудрим в Новгороді (300 учнів) і в 1037 р. в Києві (двірцева школа). Навчання у школах проводилося рідною (слов’янською) мовою, навчали читанню, письму, основам віровчення та лічбі. Цікавим є той факт, що на відміну від Європи освіта в Київській Русі була доступною і для дівчат. Так, у 1086 р. Ганна Всеволодівна відкрила жіночу школу в Києві, де навчали письму, музиці, співу, рукоділлю. Згодом такі ж школи були відкриті в Суздалі та Полоцьку. Існують свідчення про високу освіченість жінок, насамперед, у князівському середовищі. Це підвищувало авторитет київського двору серед монархів Європи.

Створення шкіл і поширення писемності було пов’язане із потребами життя давньоруського суспільства. Освічені люди були необхідні для церкви, для держави, для встановлення і підтримання міжнародних зв’язків, торгівлі.

В XI ст. існували такі основні типи шкіл:

• школа «книжного вчення»;
• монастирська школа;
• школа грамоти;
• годувальництво.

Школи «книжного вчення» були державними школами підвищеного типу, у яких викладали «сім вільних мистецтв» (граматику, діалектику, риторику, арифметику, музику, геометрію, астрономію). Учнів готували до діяльності в різних сферах державного, культурного та культурного життя.

Монастирські школи функціонували при монастирях. Вони готували ченців, священнослужителів. Навчання мало індивідуальний характер. Як і в Європі, у Київській Русі існував поділ таких шкіл на зовнішні (в яких навчалися миряни) і внутрішні (де навчалися майбутні монахи). Освіта була диференційованою: діти із заможних родин оволодівали здобутками середньовічної європейської освіти і готувалися зайняти високі посади у церковній ієрархії, учні ж із простих родин вчилися читанню та письму і готувалися до службових відправ.

Школи грамоти існували переважно у містах. У них здобували освіту діти бояр, посадників, купців, лихварів, заможних ремісників. Ці школи утримували на кошти батьків.

Поруч із державними та церковними школами у Київській Русі існувало і приватне навчання. Годувальництво – форма домашнього виховання феодальної знаті. Для малолітніх княжичів (віком 5 – 7 років) князі підбирали годувальників із числа воєвод і знатних бояр. До обов’язків годувальника входило розумове, моральне і військово-фізичне виховання княжича, його раннє залучення до державних справ, військового і політичного життя.

Діти простих людей виховувались у сім’ях. Вони навчалися сільськогосподарській праці, різній домашній роботі, інколи дітей віддавали майстрові для оволодіння ремеслом, де вони також вивчали грамоту і хоровий спів.

Вищу освіту здобували лише талановиті особистості, які прагнули зайняти найвищі посади у церковному уряді або відзначитися як проповідники й письменники. Для здобуття вищої освіти обов’язковим було вивчення богословсько-філософських дисциплін: богослов’я, філософії, риторики, граматики, співів та іноземних мов, насамперед, грецької. Таку освіту отримували в XI ст. у київській писемній школі при Софійському соборі, а у XII ст. при Печерському або Видубицькому монастирях, в Чернігові, Переяславі, Галичі – в школах при єпископіях.

Варто зазначити, що окрім загальноосвітніх шкіл у Київській Русі функціонували спеціалізовані школи співу, малярства, різьбярства, гутництва, художнього ковальства тощо.

Вагому роль у поширенні освіти відіграли монастирі. Насамперед, Києво-Печерська лавра – перший в Київській Русі монастир, заснований у 1051 р., що була великим культурним центром, де готували майбутніх кліриків, художників, книжників, перекладачів, лікарів. У монастирях і церквах переписувалися книги й організовувались бібліотеки. Найперша і найбільша бібліотека була у Софії Київській (заснована у 1037 р.). При бібліотеці діяла рукописна майстерня – скипторій, де здійснювалось переписування та перекладення книг з грецької мови на слов’янську.

Бібліотека була сховищем богослужебних книг, а також тут зберігалася література зі світової історії, географії, астрономії, філософські та юридичні трактати та різні державні документи. На думку вчених, Софійська бібліотека налічувала понад 950 томів.

Функціонували також бібліотеки Києво-Печерської лаври і Видубицького монастиря, заснованого 1070 р. князем Всеволодом Ярославичем.

Окрім Києва бібліотеки були організовані в Чернігові, Переяславі, Галичі, Володимирі та інших містах.

Поява і поширення писемності та розвиток освіти в Київській Русі спричинили розвиток наукових знань. Науковими центрами на Русі були Київ, Новгород, Полоцьк, Чернігів, Галич, Володимир-Волинський.

Основою тогочасної науки була теологія, що часто мала філософський зміст. У творах висвітлювались не лише думки святих отців Церкви й античної філософії, а й власна народна мудрість. Поруч із цим розвиваються також інші галузі знання – історія, право, природознавство, математика, фізика, хімія, астрономія, географія, медицина.

Історичні знання представлені перекладами візантійських хронік Іоанна Малали, Георгія Амартола і Георгія Синкелла, «Історії іудейської війни» Йосифа Флавія; природознавству присвячений «Шестоднев» болгарського екзарха Іоанна, у якому охарактеризовані окремі царства природи відповідно до днів їх творення за Біблією; «Фізіолог» є збіркою відомостей про звірів, птахів, комах, риб; у «Християнській топографії» Козьми Індикоплова подається загальна характеристика світобудови.

Для будівництва храмів були необхідні знання з математики. Вони обмежувались простими чотирма діями, дробами і обчислюванням процентів. Здійснювались також різні обчислення, записувались міри довжини, обсягу, відстані між містами.

Для виготовлення смальти для мозаїк, скляних виробів, різнокольорових емалей, поліхромної поливи для кераміки необхідні були знання з практичної хімії. Багато різних фарб і барвників використовувались для фарбування тканин, шкір, розпису фресок, ікон, рукописів тощо. На Русі знали про хімічні властивості розчинів і речовин (для обробки шкіри, хутра, виготовлення різних напоїв тощо). Русичам був відомий так званий грецький вогонь – легкозаймиста речовина в спеціальних посудинах – своєрідні запалювальні бомби старовини. Через половців нашим пращурам став відомий порох, винайдений китайцями, слов’яни його використовували для залякування, а вогнепальна зброя з’явилася вже наприкінці XIII – XIV ст.

Вагоме місце у системі позитивних знань Київської Русі займала астрономія. Із астрологічного трактату, вміщеного в «Ізборнику» 1037 р. дізнаємося, що у центрі Всесвіту знаходилася Земля, навколо якої обертаються декілька небесних тіл. Окрім Сонця і Місяця було відомо ще п’ять планет; решту відкрили вже після винайдення телескопа. Планети рахували у протилежному напрямі – від периферії до центру. Деякі автори восьмою сферою вважали нерухоме небо. У літописах існують свідчення про велику увагу до небесних явищ (сонячні і місячні затемнення, комети та метеорити, північне сяйво, атмосферні явища).

Досить розвиненими були географічні знання, які накопичувались у результаті практичного освоєння шляхів і через вивчення географічних трактатів того часу. У давньоруських літописах описана величезна територія від Гібралтара й Британії на заході до Уралу і півночі Західного Сибіру на сході, від Білого та Баренцового морів на півночі до індійського океану і Південно-Китайського моря на півдні та південному сході. На Русі були добре знані Середземномор’я, Північна Африка, Мала Азія, Персія, Середня Азія, Індія. Київська Русь мислилась як складова частина тогочасного єдиного світу.

Нашим предкам була відома і географія власної країни. У літопису вказано місця проживання всіх слов’янських племен, які локалізуються за ріками, озерами, горами. Подано детальний опис шляху «із Варяг у Греки» по Дніпру.

Високого рівня розвитку на Русі набули медичні знання, успадковані від язичництва. Народними лікарями («лечцами») були волхви, знахарі, віщуни, які використовували для лікування лікарські рослини, лазні, масаж, кровопускання. Учені вважають, що давньоруська медицина опиралася на психотерапію, фітотерапію і фізіотерапію.

В «Ізборнику» вміщено спеціальні медичні статті про різні людські недуги і рекомендації щодо їх лікування. Акушерство та хірургія були найдавнішими розділами медицини.

Найвідомішим медиком був київський ченець Агапіт, який жив наприкінці XI – в першій половині XII ст. Він лікував хвороби шкіри, запалення, широко використовуючи при цьому відвари з трав і коренів.

2.3 Література

Одним із головних видів мистецтва у Київській Русі, основним носієм християнських ідей була література. Існувало два напрями літератури – перекладна, твори якої потрапляли на Русь з Візантії, Болгарії, Моравії та інших країн і оригінальна, яку створювали свої автори на місцевому, національному ґрунті.

Перекладну літературу складали: релігійні книги – Євангеліє, Апостол, Псалтир, П’ятикнижжя, Мойсеєве буття; а також мінеї, прологи й патерики, у яких описувалося життя святих. Біблійні книги були обов’язковою церковною літературою і основним джерелом утвердження християнської церковної ідеології.

Великого поширення на Русі набули апокрифи (від грец. прихований, таємничий) – твори релігійного змісту, які, однак, не визнавалися церквою канонічними і заборонялися нею. У них розповідалося про створення світу, про Адама і Єву, про народження, життя і діяльність Ісуса Христа, про діяння апостолів, про кінець світу, про рай і пекло. Це твори християнського фольклору і письменства.

Після хрещення Русі з’явився новий вид літератури – житія святих (агіографія) – релігійно-біографічні твори, у яких розповідалося про життя церковних і державних діячів, визнаних церквою святими. Відомими були переклади житій Антонія Великого, Федора Студита, Василя Нового, Іоанна Златоуста, Георгія Побідоносця, Олексія – «чоловіка Божого» та ін. У житіях відображено історичні події того періоду, моральні, філософські, естетичні уявлення тогочасного суспільства.

Найдавнішою пам’яткою писемності Київської Русі учені вважають «Ізборник Святослава», що був укладений у 1073 і 1076 рр. для київського князя Святослава Ярославича. Цей збірник дійшов до наших днів і був переписаний з болгарського оригіналу. Поруч із творами церковно-релігійного характеру у ньому містяться публіцистичні твори давньоруських письменників, у яких порушуються питання християнської моралі, фіксуються норми поведінки людини в різних побутових обставинах.

Вагоме місце в давньоруському письменстві займає літописання. Спочатку це були записи подій, які ченці вели в монастирях, а згодом вони перетворилися на літературно-наукові твори. Літописи мали декількох авторів, які висловлювали в них свої погляди, власну ідеологію; існувала певна літописна стилістична традиція, яка не змінювалася.

Найкраще історичні події періоду Київської Русі висвітлені у Лаврентіївському (1377) та Іпатіївському літописних зводах. Іпатіївський літопис був створений наприкінці XIII – на початку XIV ст., до нього входять три компоненти – «Повість минулих літ», Київський літопис та Галицько-Волинський літопис.

Першим вітчизняним літописом вважають Київський звід, що був написаний у 1037 – 1039 рр. при Софійському соборі, твір завершується прославленням будівельної та просвітницької діяльності князя Ярослава Мудрого. У 1073 р. ігумен Києво-Печерського монастиря Никон склав перший Печерський звід, який був використаний у 1093 – 1095 рр. ігуменом Іоанном – автором так званого Початкового літопису. Ці літописи не збереглися до наших днів.

Близько 1113 р. побачив світ найвидатніший історичний твір Русі «Повість минулих літ», який створив ченець Києво-Печерського монастиря Нестор. Це був за змістом складний твір, до якого увійшли всі попередні зводи та різні доповнення, здійснені як самим Нестором, так і його наступниками і редакторами. У «Повісті» автор здійснив спробу описати історію східних слов’ян, визначити місце Київської Русі в системі тодішнього світу, пов’язати історію своєї країни зі світовою.

Київський літопис був створений у 1199 р. ігуменом Видубицького монастиря Мойсеєм. У ньому висвітлюються події в Київській Русі з 1118 по 1199 рр.

У XIII ст. було складено Галицько-Волинський літопис, у якому відображалися події на Галицькій і Волинській землях від 1202 до 1292 рр. У ньому немає щорічних повідомлень й хронологічної сітки. До складу цього твору увійшли військові повісті, повісті про князів, акти, грамоти, уривки з інших літописів, місцеве літописання, витяги з різних історичних творів, в тому числі перекладних [4, с. 77]. У першій (галицькій) частині розповідається про життя і діяльність князя Данила Галицького аж до його смерті у 1264 р. У другій (волинській) частині йдеться про молодшого брата Василька та його нащадків. Головна ідея літопису виявляється в обґрунтуванні права князя Галицько-Волинської держави володіти Києвом і всією Південною Руссю. Літопис є важливим джерелом вивчення історії і культури не лише Галицько-Волинського князівства, а й сусідніх земель Польщі та Білорусі.

Значного розвитку у Київській Русі набула оригінальна література, хоча до нашого часу дійшла невелика кількість таких творів. Серед найвідоміших – «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Послання» Климента Смолятича, твори Кирила Туровського, «Повчання» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім», «Києво-Печерський патерик» тощо.

Блискучим зразком духовного красномовства є «Слово про закон і благодать» Іларіона, який був першим митрополитом, введеним у сан без згоди візантійського патріарха. Його обрання символізувало проголошення незалежності Київської церкви від Константинопольської. «Слово про закон і благодать» є урочистою промовою, що побудована за візантійськими зразками. У першій частині твору автор здійснює змістовне та догматично-ґрунтовне протиставлення Старого (Закону) та Нового (Благодаті) Заповітів. Автор висловлює думку про рівність народів у духовному і політичному житті. Зазначає, що руський народ не потребує ніякої опіки «старших», насамперед Візантії. У другій частині митрополит Іларіон прославляє князя Володимира, який приєднав Русь до Благодаті Божої. Також мислитель звеличує будівничу діяльність продовжувача справ Володимира – Ярослава Мудрого. Третя частина – молитва.

Климент Смолятич був другим після Іларіона українським митрополитом Київської Русі і його послідовником у боротьбі за незалежність української церкви від Візантії. Перу Климента Смолятича належать декілька «Слів», у тому числі «Послання до Фоми Пресвітера», в якому продемонстровані широка ерудиція, знання класичної філософії, висока майстерність тлумачення божественних писань.

Великим майстром урочистого красномовства був відомий церковний діяч, єпископ Кирило Туровський. Він є автором притч, повістей, послань, «Слів», молитов. У своїх творах мислитель висловлюється за свободу волі людини, трактуючи її як свободу вибору між добром і злом.

Велику цінність становить «Повчання Володимира Мономаха дітям», яке дійшло до нас за Лаврентіївським літописом 1377 р. Князь Володимир Мономах був однією із найвидатніших постатей княжих часів, мав велике захоплення до книжок і освіти. «Повчання» складається із трьох частин. Перша частина – це звернення від імені князя Ярослава Мудрого до синів і заклик, щоб вони жили у мирі, злагоді, любові, не порушували кордонів. У другій частині твору автор зазначає про обов’язки щодо ближнього та повинності доброго господаря. Він велить допомагати бідним, дбати про вдів і сиріт. Третя частина «Повчання» – це розповідь Володимира Мономаха про різні пригоди та небезпеки у своєму житті, які він успішно подолав. Головною причиною, на думку автора, є те, що без волі Божої у світі нічого не відбувається.

Шедевром давньоруської літератури є «Слово о полку Ігоревім», написане у XII ст. невідомим автором, у якому описується невдалий похід руських князів проти половців на чолі з князем Ігорем Святославовичем. Головною ідеєю твору є заклик до об’єднання руських князів перед зовнішньою небезпекою («за землю Руську»). «Слово» вважається скарбницею усної народної творчості; тут яскраво відображені патріотичні ідеали й поетична культура Київської Русі.

«Києво-Печерський патерик» – збірник творів про історію Києво-Печерського монастиря, заснованого в середині XI ст. Антонієм. Збірник було складено на початку XIII ст. У патерику містяться відомості про печерських монахів, описуються взаємовідносини князів, феодальні міжусобиці, висвітлюється похід руських князів на половців. Тут знаходять свідчення про побудову Успенського собору в Києві, про живописців і зодчих, лікарів і бібліотеку. Учені зазначають, що «Києво-Печерський патерик» упродовж багатьох століть залишається однією з найпопулярніших книг давньоруської літератури.

2.4 Архітектура та образотворче мистецтво

Із прийняттям християнства на Русі розпочався значний розвиток архітектури, зокрема поширилося муроване будівництво. До запровадження християнства на Русі церкви і будинки були дерев’яними.

На ранньому етапі розвитку культової архітектури домінувала візантійська традиція. Візантійські майстри розробили особливу систему будівництва культових споруд, що набула поширення в Київській Русі. Вона отримала назву хрестовобанної. За цією системою головний об’єм будівлі в плані утворює хрест. Центральну його частину увінчує баня (купол), навколо якої можуть розташовуватися менші за розмірами бані. Варто зазначити, що у Візантії храми будували лише під однією банею, а використання багатьох бань є давньоруським винаходом. Головна частина православного храму утворює три напівкруглі виступи – апсиди; вона завжди орієнтована на схід. У центральній апсиді розміщений вівтар – місце, де відбувається богослужіння, у бічних – підсобні приміщення (жертовник у лівій та дияконник у правій). У великих храмах приміщення рядами стовпів ділиться на поздовжні галереї – нефи (нави). У західній частині міститься вхідне приміщення – нартекс (притвор, бабинець). Така будова максимально задовольняла потреби богослужіння, тому упродовж багатьох століть вона майже не змінилася.

Християнський храм був не просто архітектурною спорудою, він являв собою своєрідну модель Всесвіту, де панує гармонія, а чітка ієрархія духовних сил зосереджена навколо головної – небесного Творця.

Першою кам’яною сакральною спорудою на Русі була Десятинна церква, побудована у Києві в 989 – 996 рр. На будівництво цього храму князь Володимир віддав десяту частину своїх прибутків, тому церква й отримала назву Десятинної. Це був великий хрестовобанний храм з трьома нефами, оточений галереями і мав багато куполів. Всередині церква була прикрашена мозаїкою, фресками, коштовними чашами, іконами. Особливо багато у храмі було мармуру, що дало підстави сучасникам називати її «мраморяною».

За свідченням літописців, Десятинну церкву будували грецькі зодчі. Цей перший кам’яний християнський храм був не просто палацовою церквою князя Володимира, а символізував перемогу та велич християнства на Русі.

Одна із найдавніших пам’яток архітектури Київської Русі, що збереглася до нашого часу – Спаський собор у Чернігові, збудований князем Мстиславом у 1036 р. Це велика тринефна восьмистовпна споруда, увінчана п’ятьма банями. Інтер’єр собору прикрашають фрески, декоративне різьблення та мозаїчна підлога.

Найвищого розквіту давньоруське мистецтво досягло за правління князя Ярослава Мудрого. Архітектурною перлиною цієї доби став славнозвісний Софійський собор у Києві, закладений князем у 1037 р. на місці переможної битви киян з печенігами. Собор був головним храмом держави, осередком її духовного життя. Окрім богослужінь у ньому відбувались урочисті державні церемонії, розміщувалися бібліотека та центр книгописання.

Софійський собор – це п’ятинефний хрестовобанний храм, увінчаний тринадцятьма банями. Собор оточений з трьох боків двома рядами галерей. Із заходу між зовнішніми галереями зведено дві круглі вежі, в яких були сходи, що вели на хори. Величній і монументальній зовнішній архітектурі Софійського собору відповідає й урочистість інтер’єру. Основою всієї композиції храму є яскравий центральний підкупольний простір з головним куполом, що спирається на чотири арки, і апсида, яка примикає зі сходу. Інтер’єр собору прикрашали фрески і мозаїки. Весь образ грандіозного Софійського собору мав втілити ідею прилученості Київської Русі до християнської релігії, до розумно впорядкованого світу.

Відомою пам’яткою давньоруської архітектури кінця XII – початку XIII ст. є П’ятницька церква у Чернігові. Це невеликий чотиристовпний храм, що мав стрункі пропорції і вишукану гармонійну композицію. Чотири восьмигранні стовпи утворюють широкий центральний і вузенькі бокові нефи. У західній стіні знаходяться сходи на хори, а в північній та південній – обхідні галереї. Головною конструктивною та композиційною особливістю є уступчасті склепіння, якими перекриті рамена середньохрестя.

Архітектура Київської Русі представлена не лише культовими спорудами, а й фортифікаційними. Зразком таких будівель є руїни Золотих воріт у Києві, що збереглися до наших днів. Золоті ворота були споруджені у 30-х рр. XI ст. і являли собою парадну міську браму. Споруда мала два поверхи: перший був власне ворітьми в земляному валу зі стінами, а на другому поверсі була церква Благовіщення з банею, вкритою золотими листами. Тут знаходилась міська охорона.

Близькою до київської була архітектура Галицько-Волинського князівства. Кріпосні, оборонні і культові споруди в головних містах будували у традиціях візантійської та місцевої народної архітектури. Наприкінці XI ст. в архітектурі спостерігається вплив романського стилю, особливо в Галичі і Володимирі на Волині. Наприклад, звичайний тип церков (так званий тринефний), видовжується в напрямку схід-захід через прибудову третьої пари стовпів. Такі церкви в середині мають шість пілонів, до них належать церкви Володимира, Галича, Холма та інших міст. Вони побудовані переважно з тесаного каміння, їх покриття, обробка фасадів з двома вежами, портали, капітелі, поліхромне різьблення, вітражі мають виразний романський стиль. Серед таких храмів – церква Святого Пантелеймона в Галичі, яка має розкішний романський портал та інші різьблені з каменю деталі.

На жаль, архітектурних пам’яток періоду Галицько-Волинського князівства збереглося дуже мало. Відомо про рештки півтора десятка монументальних споруд XII – першої половини XIII ст. Серед шедеврів архітектури Галичини і Волині варто назвати Успенський собор і Васильківську церкву у Володимирі, білокам’яні храми в Перемишлі (нині – у Польщі), Святоіванівський собор у Холмі (нині – у Польщі), Спаський монастир поблизу Самбора.

Найбільшою спорудою у Галичині був Успенський собор, побудований у 1157 р. Ярославом Осмомислом. Він був за розмірами третім храмом Київської Русі. Собор був оздоблений скульптурними композиціями та різьбленими капітелями, оточений з трьох боків галереями. Споруда була чотиристовпною, одноверхою, тринефною.

Отже, в період Київської Русі і Галицько-Волинського князівства значного розвитку набула архітектура, зросли масштаби кам’яного будівництва. На основі візантійських традицій давньоруським зодчим вдалося сформувати власний самобутній стиль, що у подальшому здійснить великий вплив на розвиток української архітектури.

З культовою архітектурою тісно пов’язане образотворче мистецтво – мозаїка, фреска, іконопис, книжкова мініатюра. Мозаїка – це зображення, виконані зі смальти – кольорового непрозорого скла у вигляді кубиків або пластинок. У Софійському соборі у 30 – 40-х роках XI ст. грецькі майстри та їхні місцеві учні створили величний ансамбль мозаїчного живопису, що не мав рівних у світовому мистецтві того періоду (до нашого часу збереглося 260 м2 мозаїк). Мозаїки були найдовговічнішим і найкоштовнішим видом монументального живопису, тому у цій техніці виконано найважливіші за змістом зображення, розташовані в східній та центральній частинах храму. У центральній бані, що символізує небо, зображено величну напівпостать Христа Вседержителя в оточенні архангелів. Правою рукою Христос посилає благословення, а у лівій тримає Євангеліє – книгу, в якій висвітлено основи віри. Вражає прекрасне і водночас суворе обличчя Христа, оскільки Вседержитель – це той, перед ким кожна людина, згідно з християнським віровченням, відповість за свої думки та вчинки. Христос Вседержитель – це той, що все тримає: і Небо, і Землю, і Всесвіт. Тому його зображення і займає центральне місце в системі декорації храму.

У верхній частині головної апсиди Софійського собору зображена Богоматір Оранта (з лат. «Оранта» – та, що молиться). Учені зазначають, що це найбільша за розмірами фігура в усьому давньоруському мистецтві (висота сягає 5,45 м). Марія зображена у повний ріст з піднесеними догори руками, вона ніби заступається за весь рід людський. На думку дослідників, русичі були прихильними до образу Оранти тому, що він нагадував близьку їм язичницьку Велику Богиню, «Непорушну Стіну», яку зображали стоячи, з піднятими до неба руками. Богоматір Оранта одягнена в довгу синю сорочку – хітон та пурпуровий плащ – мафорій, складки якого підкреслені золотом. Постать Марії вишукана за колоритом, є дуже виразною на мерехтливому золотому тлі, що символізує Царство Небесне – місце, де знаходиться Бог, Богоматір, ангели та святі.

Під образом Богоматері Оранти розташована велична багатофігурна композиція «Євхаристія» (причастя апостолів), а ще нижче – постаті найпопулярніших у православному світі святителів. Їхні обличчя виразно індивідуалізовані, вражають глибоким психологізмом.

Прекрасні мозаїки прикрашали також Михайлівський Золотоверхий собор, Успенський собор Києво-Печерської лаври та інші храми Києва.

Найпоширенішим видом монументального мистецтва Київської Русі був фресковий живопис. Фреска – це композиція, виконана водяними фарбами на вогкій штукатурці. В Україні фрески збереглися до нашого часу у храмах Києва та Чернігова. У Софійському соборі є майже три тисячі квадратних метрів фресок XI ст. Фресковий живопис храму стилістично близький до мозаїк. Це своєрідні ілюстрації до Святого Письма – євангельські та біблійні сюжети, житія Святого Георгія та архангела Михаїла. Поруч із цим у західній частині храму і на стінах веж собору розміщені розписи на світські теми. До них належить велика композиція із зображенням сім’ї Ярослава Мудрого, більша частина якої, на жаль, втрачена. Велику зацікавленість викликають сцени полювання – улюбленої князівської розваги, зображення константинопольського іподрому, на якому присутні візантійський імператор і київська княгиня Ольга. Зображено також борців, жонглерів, скоморохів, музикантів, які грають на різних інструментах.

Важливим елементом інтер’єру Софійського собору є рослинні орнаменти на всіх стінах і стовпах храму, віконних арках. Орнаменти об’єднують сюжетні композиції, підкреслюють архітектурні деталі, надаючи будівлі урочистого вигляду.

Фрагменти фрескових розписів збереглися також у Спаському соборі Чернігова, у храмі Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві. Особливою майстерністю відзначається відомий фресковий комплекс Кирилівської церкви в Києві, створений у XII ст. Персонажі, зображені на фресках, наділені індивідуальними психологічними рисами.

Окрім монументального, на Русі значного розвитку набув станковий живопис, зокрема такий його вид як іконопис. Перші ікони потрапили на Русь із Візантії та Болгарії. Найвідомішою з них є візантійська ікона «Володимирська Богоматір», що знаходилася у храмі Бориса і Гліба у Вишгороді. Звідти у 1155 р. під час одного зі своїх спустошливих набігів на Київську землю її вивіз володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський.

Найславетнішою іконописною школою кінця XI – початку XII ст. була київська школа. У писемних джерелах згадується ім’я відомого давньоруського іконописця, ченця Києво-Печерського монастиря Алімпія (Аліпія, Олімпія), який навчався у грецьких майстрів. Дослідники вважають, що митець розмальовував Успенський собор Києво-Печерської лаври і брав участь у розписах Михайлівського Золотоверхого собору (1108 – 1113 рр.).

Творів іконопису періоду Київської Русі збереглося дуже мало. До них належать ікони «Ярославська Оранта», «Устюзьке благовіщення», «Ангел – золоте волосся», «Дмитрій Солунський», «Святий Георгій», «Спас Нерукотворний», «Богоматір Велика Панагія». Кожна з цих ікон є зразком високого мистецтва всесвітнього значення. На превеликий жаль, сьогодні більшість із них знаходиться за межами України – в музеях і храмах Москви та Санкт-Петербурга.

За стилем виконання київські ікони подібні до фресок і мозаїк. Усі вони великі за розміром, що також зближує їх з монументальним мистецтвом. У композиції ікони головне місце займає людина, її фігура, обличчя. Зазвичай фігури на іконах мають видовжені пропорції, тонкі ритмічні складки одягу роблять їх ніби невагомими. Обличчя зображували з підкреслено високим чолом, великими очима, маленькими вустами, тонким носом. Цим митці прагнули максимально передати стан людської душі. Звідси доходимо висновку, що мистецтво іконопису було засноване на традиціях античної художньої культури, які творчо переосмислили та пристосували до християнського віровчення.

У Галицько-Волинському князівстві інтер’єри давньоруських палаців, храмів, княжих дворів також оздоблювали мозаїками, фресками, різьбленим каменем, іконами. До нашого часу зберігся фрагмент фрески «Божественна служба», що була створена у XII ст. й прикрашала вівтарну арку Успенського собору у Володимирі. Цей фрагмент дозволяє дослідникам стверджувати, що місцеві малярі були на той час обізнані із передовими досягненнями візантійського мистецтва.

Окремим видом мистецтва Київської Русі була книжкова мініатюра. Рукописні книги були дуже дорогими, їх переплітали в міцні оправи з металевими замками, прикрашали ініціалами, заставками, мініатюрами. До нашого часу збереглося декілька рукописних книг XI – XII ст., переписаних та оздоблених київськими майстрами. Найдавніша з них – «Остромирове Євангеліє», написане в 1056 – 1057 рр. дияконом Григорієм на замовлення новгородського посадника Остромира. У ній вміщено три яскраві мініатюри із зображенням євангелістів Іоанна, Марка та Луки. Мініатюри «Остромирового Євангелія» відзначаються яскравим і водночас вишуканим колоритом, особливою співучістю ліній. Вони оздоблені орнаментами, схожими до орнаментів Софійського собору. Дослідники відзначають, що за манерою виконання, кольоровим і орнаментальним вирішенням ці мініатюри подібні до київських перегородчастих емалей – складна техніка обробки ювелірних виробів, що в XII – XIII ст. досягла надзвичайно високого рівня. Відомими також є мініатюри «Ізборника Святослава», «Юрієва Євангелія», «Трирського псалтиря» та ін.

Велику зацікавленість викликають мініатюри Радзивіллівського літопису XV ст., який є копією Володимирського літописного зводу 1206 р. У книзі вміщено 618 кольорових мініатюр, в яких відображено головні події історії Київської Русі. З них ми дізнаємося про архітектурні споруди Русі, одяг, зброю, речі домашнього вжитку.

Особливостями мініатюри Київської Русі є площинність, графічна манера письма. Часто використовувалися стилізовані силуети храмів, геометричний і стилізований рослинний орнамент.

Традиції книжкової мініатюри Київської Русі започаткували окремий вид образотворчого мистецтва – книжкову графіку, що згодом досягне в Україні високого рівня.

2.5 Музична культурa

Музика і театр, як й інші види мистецтва, набули значного розвитку в Київській Русі. Музика відігравала важливу роль у житті народу, княжому побуті, церковних богослужіннях. У Київській Русі існували народна, професійна інструментальна музика і церковний спів.

Про народну музику ми дізнаємося лише з писемних джерел (оскільки її записів не існує) та давніх зображень, а також українського фольклору, що сягає язичницьких часів. Народна музика була пов’язана з календарною обрядовістю (колядки й щедрівки, гаївки й веснянки, купальські й обжинкові пісні тощо), з трудовою діяльністю, шлюбно-сімейними відносинами.

Першими професійними акторами, музикантами, танцівниками, акробатами були скоморохи. Представники християнської церкви жорстоко переслідували скоморохів і забороняли їхні «бісівські» видовища, тому що вони ґрунтувалися на архаїчних язичницьких обрядах і віруваннях. Скоморохи мандрували по країні, виступаючи як перед народом, так і перед князівською знаттю. Їхнє мистецтво поєднувало у собі особливості давнього обрядового театру і деякі риси княжого театру, що мав зародки професіоналізму. Княжий театр спирався на лицарську пісню речитативно-величального характеру, що виконувалась у супроводі музичних інструментів. Із занепадом Київської держави персонажі княжого театру («князь», «княгиня», «бояри», «дружина») перейшли до народного театру.

Із музичних інструментів використовувались: духові – ріг, труба, сурна, сопілка, флейта, свиріль; струнні – гусла, гудок (смик), лютня, ліра, арфа; ударні – бубон, тарілки, литаври, дзвіночки.

Про високий рівень музичної культури свідчать твори давньоруської літератури, графічні сюжети книжкових мініатюр, фрески. Так, у «Слові о полку Ігоревім» згадується ім’я співця Бояна, який жив при дворі князя Святослава Ярославича. У Галицько-Волинському літописі знаходимо свідчення про відомого співця Митусу. На одній із фресок Софійського собору зображено музиканта, який грає на струнно-смичковому інструменті, подібному до скрипки. Учені зазначають, що це гудок. Інша фреска, яка збереглася на стіні південної вежі Софійського собору має назву «Скоморохи». Тут зображена група музикантів, що грають на різних музичних інструментах – поперечній флейті, металевих тарілках, трубах, лютнях, щипковій лірі, металевих дзвонах і парних барабанчиках. Ряд дослідників також висловили припущення, що на фресці також зображено пневматичний (від грец. вітер – духовий) орган, за яким сидить органіст, поклавши руки на клавіатуру. Отже, згадані фрески є яскравим свідченням того, що інструментальна музика була в пошані в Київській Русі і досягла високого ступеня розвитку.

Значного піднесення також набула й військова музика. Військові музиканти супроводжували князів у походах, вітали послів іноземних держав на офіційних прийомах, музика звучала під час святкових трапез. Найчастіше у військових оркестрах використовували труби, роги, сурни, бубни, литаври, тарілки, дзвіночки.

Церковна музика потрапила на Русь із Візантії. Разом із грецьким духівництвом до Києва приїздили і грецькі та болгарські професійні співаки-доместики, які були першими вчителями музики та диригентами церковних хорів. Головним осередком церковної музики була Києво-Печерська лавра, звідти вона поширилася на церкви й монастирі всієї Русі. До нашого часу дійшли імена деяких співаків, наприклад, Стефана – учня преподобного Феодосія Печерського.

Церковні піснеспіви записувалися спеціальними грецькими знаками, які на Русі називали «крюками» або «знаменами», через це й самі церковні співи отримали назву «знаменного розспіву». Спів був одноголосний і мав декламаційний характер. Основою знаменного розспіву була система з восьми ладів (гласів) – так зване осьмигласіє. На Русі сформувалося власне оригінальне осьмигласіє, що ґрунтувалося на місцевих мелодичних традиціях. Згодом це спричинило певні зміни у знаменному розспіві і привело до появи нових його варіантів, зокрема, знаменитого Київського розспіву. В XI ст. виникли власні місцеві святкові богослужіння, яких не існувало у Візантії.

Також на Русі набула поширення так звана кондакарна нотація, якою записувались мелодії кондаків – коротких церковних пісень, що славили Бога, Богородицю, святих. Ця нотація була близька до знаменної, але у ній використовували додаткові особливі знаки.

Важливою складовою вітчизняної музичної культури є дзвонова музика. Дзвони використовувались у різних сферах життя народу – повідомляли про нашестя ворога, пожежу, збирали людей на віче, супроводжували будь-яке церковне свято.

Отже, мистецтво Київської Русі є однією із найяскравіших сторінок історії художньої культури доби Середньовіччя. Великий вплив на давньоруське мистецтво мали культури інших народів, особливо Візантії. Водночас до скарбниці світової культури багато нового і цінного внесли давньоруські митці. Загалом культурний розвиток Київської Русі IX – XIII ст. перебував на високому європейському рівні. На жаль, монголо-татарське нашестя перервало цей яскравий період української історії. Але культура Київської Русі в усіх своїх видах і жанрах продемонструвала яскраву самобутність і заклала підвалини для подальшого розвитку української культури.

Контрольні запитання

1. Який вплив здійснило християнство на процеси розвитку культури Київської Русі?
2. Назвіть основні типи шкіл, що існували в Київській Русі.
3. Охарактеризуйте найвизначніші пам’ятки перекладної та оригінальної літератури Київської Русі.
4. Який тип храмів набув поширення в церковній архітектурі?
5. Назвіть пам’ятки давньоруської архітектури, які збереглися до наших днів.
6. Які види образотворчого мистецтва набули поширення в Київській Русі?
7. Яку пам’ятку мистецтва можна вважати символом доби Київської Русі? Чому?
8. Яку роль відігравала музика в житті давньоруського суспільства?

Список використаної та рекомендованої літератури

1. Андріяненко В. І. Історія і теорія української і зарубіжної культури : навч. посіб. / Андріяненко В. І. – Луганськ, 2007.
2. Бакалець О. А. Історія України з найдавніших часів до початку XXI століття : навч. посіб. / Бакалець О. А. – Львів, 2010.
3. Зінько О. В. Нариси української культури : навч. посіб. / О. В. Зінько, Ю. А. Зінько. – Вінниця, ТОВ «Нілан-ЛТД», 2012.
4. Історія української культури [Текст] : курс лекцій / О. В. Ліхолат, П. А. Дігтяр, С. Ю. Боєва та ін. / [під заг. ред. д-ра іст. наук С. О. Костилєвої]. – К. : НТУУ «КПІ», 2010.
5. Історія української культури : [конспекти лекцій, хрестоматія, наукові статті, ілюстрації] / Г. В. Кравченко, Б. Я. Клепалов, І. В. Піддубська, І. В. Шаповалова. – Донецьк, 2010.
6. Історія української культури / [за заг. ред. І. Крип’якевича]. – [4-те вид., стер.]. – К. : Либідь, 2002.
7. Культурологія : українська та зарубіжна культура : навч. посіб. / М. М. Закович, І. А. Зязюн, О. М. Семашко та ін. / [за ред. М. М. Заковича]. – [3-тє вид., стер.]. – К. : Знання, 2007.
8. Українська культура в європейському контексті / Ю. П. Богуцький, В. П. Андрущенко, Ж. О. Безвершук, Л. М. Новохатько / [за ред. Ю. П. Богуцького]. – К. : Знання, 2007.
9. Українська і зарубіжна культура : навч. посіб. / [під заг. ред. К. В. Заблоцької]. – Донецьк : «Східний видавничий дім», 2001.
10. Художня культура України : [навч. посіб.] / Л. М. Масол, С. А. Ничкало, Г. І. Веселовська, О. І. Оніщенко; [за заг. ред. Л. М. Масол]. – К. : Вища школа, 2006.