1 ДЖЕРЕЛА ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

1.1 Первісні культури на території сучасної України

Перші сліди людського життя на теренах України належать до періоду палеоліту (давньокам’яного віку), що охоплює величезний проміжок часу від 1,5 млн. до 12 тис. рр. до н.е. Своєї черги, палеоліт поділяється на верхній (1,5 – 1 млн. рр. до н.е.), середній (100 – 40 тис. рр. до н.е.) і нижній (40 – 12 тис. рр. до н.е.). У кожному з цих періодів існували археологічні культури, назви яких відповідають найбільш характерним місцям їх знайдення. Однак учені зазначають, що в такій періодизації не повністю враховані досягнення культурного розвитку, вони зводяться лише до матеріалу й техніки обробки каменю, виготовлення з нього знарядь праці, зброї, житла тощо. Ранньому палеоліту відповідають шельська та ашельська, середньому – мустьєрська, а пізньому (верхньому) палеоліту – оріньякська, солютрейська та мадленська культури. Носіями культур раннього палеоліту були Homo habilis (людина вміла), (пітекантроп, синантроп тощо), середнього – неандерталець, а пізнього – кроманьйонець.

У добу палеоліту люди використовували грубо оброблені кам’яні знаряддя поруч із кістяними та дерев’яними. Займалися мисливством, збиральництвом, вміли добувати і підтримувати вогонь, що було найбільшим досягненням людства кам’яного віку. Первісні люди навчилися будувати примітивні житла – землянки та напівземлянки, в яких рятувалися від холоду. На сьогодні на території України відкрито і досліджено близько 800 стоянок людей пізнього палеоліту. Вони поділені в археології на п’ять груп: закарпатську, дністровську, волинську, середньодніпровську і степову. Причому вітчизняні вчені зазначають, що Мезинська, Кирилівська, Межиріцька, Гінцівська стоянки не мали аналогів у Європі. Це підтверджується численними матеріалізованими пам’ятками духовної культури палеоліту. До них відносять розписані червоною вохрою лопатку і дві щелепи мамонта (Мезин), розписаний череп мамонта (Межиріч), прикрашені різноманітними лініями, крапками, геометричними фігурами бивні мамонта (Гінці й Кирилівська стоянка), а також низку виробів із кістки, рогу, каменю. Так, на Мезинській стоянці знайдено багато музичних інструментів з кісток мамонта: флейти, ударні тощо. Також тут знайшли стилізовані й реалістичні жіночі статуетки – культ Матері-Землі як продовжувачки роду людського. На основі аналізу пам’яток матеріальної та духовної культури палеоліту вчені дійшли висновку, що саме в цей період відбулося зародження мистецтва.

У добу мезоліту (12 – 6 рр. до н.е.) в Україні існували Азільська й Тарденуазька культури, для яких притаманні поява макролітів, мікролітів, лука, стріл, кам’яних сокир, приручення собаки. Печерний живопис змінився наскельним. Пам’ятки цього виду мистецтва відкриті в Криму, Одеській та Запорізькій областях.

Визначною пам’яткою духовного життя населення періоду мезоліту є Кам’яна Могила поблизу с. Терпіння Мелітопольського району Запорізької області. Це курганоподібна височина із численними скелями, печерами і гротами. Тут знайдено велику кількість різноманітних зображень: схематизовані фігури людей, тварин, знаки у вигляді геометричних фігур тощо.

Доба неоліту (7 – 4 тис. років до н.е.) характеризується величезними змінами у розвитку людської цивілізації. Досягнення людства у неоліті називають неолітичною революцією, тому що в цей період люди перейшли від привласнюючого типу господарства до відтворюючого. Вони почали вести осілий спосіб життя, приручили диких травоїдних тварин і перейшли до скотарства, масово почали займатися землеробством. У техніці обробки кам’яних знарядь праці починають застосовуватися нові прийоми: шліфування, розпилювання, свердління тощо. З’являється керамічний посуд, прикрашений орнаментом.

У період неоліту виникають нові культури – ямково-гребінцева і лінійно-стрічкова кераміка, Буго-Дністровська, а також культура Боян. Останню визначають не як окрему культуру, а як пратрипільську. На теренах України вчені налічують близько 700 неолітичних стоянок. Мистецтво доби неоліту представлено багато орнаментованою керамікою, реалістичною скульптурою, наскельними зображеннями.

Основу господарської культури в період неоліту та енеоліту становили землеробство і скотарство, технічна творчість і архітектура. В VI ст. до н.е. люди починають будувати наземні житла, в конструкції яких використовувалися глина, лоза, очерет. У цей час виникають архітектурні споруди з великих каменів (мегалітів). До мегалітичної архітектури належать менгіри, дольмени та кромлехи, що мали релігійно-культове призначення.

У добу неоліту виникає трипільська культура, що існувала у IV – II тис. до н.е. на території, яка охоплює землі нинішніх Правобережної України, Румунії, Молдови та Польщі. Назву цій культурі дано за першим місцем її виявлення біля с. Трипілля поблизу Києва. Трипільську культуру відкрив наприкінці XIX ст. відомий український археолог В. Хвойка.

Трипільські племена мешкали поселеннями на берегах річок. Поселення складалося з десятків будинків, розташованих по колу. Будинки трипільців були одно- чи двоповерховими і мали прямокутну форму. Житла мали округлі вікна, двосхилий дах, піч з лежанкою, комору, жертовник і місце для роботи. Стіни були дерев’яні, обмащені глиною. Фасад будівлі фарбували у жовтий або червоний колір. Поряд із житлами у трипільських поселеннях були будівлі ритуального призначення.

Основними заняттями трипільців були скотарство та землеробство. Вони вирощували пшеницю, ячмінь, овес, розводили велику рогату худобу, коней, свиней. Займалися полюванням та рибальством.

Яскравим виявом матеріального і культурного розвитку трипільців є їх керамічне виробництво. Посуд трипільців поділяють на дві великі групи: кухонний і столовий. Кухонний був простим за формою, прикрашався небагатим орнаментом. Більш вишуканим був столовий посуд, який виготовляли із якіснішої глини і добре випалювали. Посуд прикрашали орнаментом із хвилястих ліній і завитків, що виконували магічну роль оберегу, та сонячними символами. Серед орнаментальних знаків також зустрічаються зображення тварин і людей.

Учені зазначають, що трипільцям був притаманний політеїзм, анімізм і фетишизм. У житлах трипільців обов’язково були глиняні фігурки тих сил, яким вони поклонялися: Богині-Матері (символу материнства й родючості), бику (символу обробки землі й багатства), змії (символу спритності), голубу (символу неба) та ін. Світосприйняття трипільців, їх космологічні уявлення втілено не лише у статуетках, але й у візерунках на кераміці – це зображення сонця, спіралі, хреста, кола, хвиль, «всевидящого ока Долі» [2, с. 34].

Важливе місце у житті трипільців належало храму, що був яскраво розфарбований, з орнаментом, високими арками, вівтарем і жертовною чашею. Учені зазначають, що в основі храму втілено ідею Відродження: виконуючи певні ритуали, людина прагнула досягти безсмертя власної душі [2, с. 34].

У IV тис. до н.е. із прирученням коня скотарські племена починають освоювати широку смугу євразійських степів. У Північному Причорномор’ї, на Півдні і Сході від трипільців проживало населення ямної, середньостогівської та інших культур. У Криму й прилеглих територіях у цей період сформувалася кемі-обинська культура. Згадані культури прискорили технічний прогрес. В кінці неоліту люди винайшли бронзу, що була міцніша та легкоплавкіша за мідь. Поява бронзоливарних центрів та майстрів, які вміли виготовляти бронзові знаряддя праці та зброю зумовили другий великий поділ праці – відокремлення ремесла від скотарства і землеробства. Цей період учені назвали бронзовим віком, що тривав на території сучасної України із III по I тис. до н.е.

У добу бронзового віку формуються катакомбна, багатопружкової кераміки культури, а в період пізньої бронзи вони змінилися зрубною, середньостогівською, сабатинівською, білозерською та іншими археологічними культурами. На думку учених, ці культури створив один народ, який формувався арійськими племенами. Упродовж декількох тисячоліть цей народ мав різні культури свого вираження. Їх називають культурами народів «курганних поховань з вохрою» [2, с. 36].

Основними досягненнями культур періоду бронзового віку та пізньої бронзи було широке використання каменю у будівництві, спорудження великих кам’яних будівель, кам’яних захисних споруд, розвиток обробки металу і виникнення металургії, широке застосування бронзи, поява колісного транспорту, збільшення питомої ваги ремісництва, розвиток знань про природу й суспільство.

1.2 Культура кімерійців, скіфів, сарматів

Кімерійці є найдавнішим етносом на теренах сучасної України, який згадується у писемних джерелах (свідчення ассирійських хронік, Геродота). Кіммерійці жили у Причорномор’ї, Приазов’ї і Середньому Подніпров’ї, вони були носіями культури бронзи.

Дослідники зазначають, що етнічно кімерійці були іранськими племенами, які панували у той час у степовій зоні Євразії. Вони займалися скотарством і вели кочовий спосіб життя.

Релігійному світогляду кімерійців притаманна віра в життя після смерті. Про це свідчать поховання, де знаходять речі, які мав покійник за життя. Поруч із заупокійним культом предків у кімерійців побутував також культ Богині-Матері, свідченням якого є стели із зображенням жінок.

У добу кімерійської культури на території України починають використовувати залізо, що витісняє бронзу завдяки своїм технічним якостям. Залізний вік датується XII ст. до н.е. – IV ст. н.е., в його ранній період сформувалися білозерська, білогрудівська, кімерійська, чорноліська, фракійська та інші культури.

Мистецтво кімерійців мало прикладний характер. Складним геометричним орнаментом вони прикрашали посуд, зброю, збрую. Найяскравішими зразками кімерійського геометричного стилю учені вважають різьблені кістяні прикраси кінської вузди з кургану поблизу с. Зольне в Криму. До нашого часу збереглися деякі зразки кімерійської монументальної скульптури – статуї, що зображували воїнів. Це були кам’яні стовпи, на яких рельєфно зображувалися предмети одягу і зброї. Такі статуї встановлювалися над похованнями знатних кочівників.

На початку VII ст. до н.е. кімерійська культура частково розчинилася у культурі скіфів. Скіфська культура – це синкретичний культурний феномен, що поєднав творчість багатьох кочових і землеробських племен, які жили на території України упродовж VII ст. до н.е. –  III ст. н.е.

Згадка про скіфів зустрічається у «Історії» Геродота, який розповідає, що біля Меотіди (Азовське море) жили царські скіфи, а на північ від Борисфена (Дніпро) і на схід – скіфи-кочівники. Основою господарської діяльності скіфів було скотарство та хліборобство. Поруч із цим скіфи займалися рибальством, мисливством, збирали мед та віск, приручали диких коней.

У скіфів остаточно склалася релігійна система. Пантеон їх божеств очолювали жіноча богиня Табіті, батько богів Папая та богиня родючості Апія. Також шанували бога сонця – Гойтосира, бога моря – Тагимасаду, богиню кохання та плодючості – Аргімпасу. Однак найбільше скіфи поклонялися богу війни Арею, символом якого був меч.

Яскравими зразками монументального мистецтва скіфського періоду є рукотворні кургани, в яких ховали знатних скіфів. Деякі кургани завершувалися кам’яними скульптурами. Одним із найбільших скіфських курганів вчені називають Чортомлицький поблизу м. Нікополя Дніпропетровської області. Він мав висоту приблизно 20 м., а окружність – 350 м. У поховальних камерах були поховані цар, цариця, шість воїнів та 11 бойових коней. Біля похованих знайшли велику кількість дорогоцінних речей, мечі, сагайдаки зі стрілами, головні убори і одяг із золотими та срібними прикрасами, золотий, срібний посуд.

Феноменом скіфського мистецтва є вироби із золота, бронзи та інших металів, що були предметами культу, розкоші, прикрас, зброї, збруї тощо. Всесвітню популярність отримали такі шедеври мистецтва, як золотий гребінь з кургану Солоха, на якому зображений бій скіфів з греками, срібна амфора з кургану Чортомлик та ін. Світове визнання здобула золота пектораль з кургану Товста Могила на Дніпропетровщині. Цю прикрасу на замовлення скіфів виготовив талановитий давньогрецький майстер, використовуючи різні мистецькі прийоми (лиття, гравірування, паяння, інкрустацію). Золота пектораль має три яруси, у яких відображене світобачення скіфів. У середньому ярусі зображені птахи і рослинні мотиви. На двох інших – сцени боротьби звірів та сюжети зі скіфського життя. Вражає реалізм, гармонійність та пропорційність образів, динаміка сцен боротьби тварин.

Самобутнім проявом скіфської культури є звіриний стиль у мистецтві. Зображення птахів, риб, оленів, вовків прикрашають зброю, кінську вузду, предмети побуту. Учені вважають, що в основу звіриного стилю покладені магічні уявлення скіфів про намагання оволодіти якостями, які притаманні звіру: прудкість, сила, довершеність. Інші дослідники спостерігають зв’язок між звіриним стилем і міфологією, коли скіфські боги мали зооморфний образ. Звіриний стиль також трактують як символічно-знакову систему, у якій були втілені загальні уявлення про світобудову [2, с. 41].

Отже, у IV ст. до н.е. скіфська культура досягла свого найвищого злету, про що свідчить багатий археологічний спадок скіфської доби.

У III ст. до н.е. територію Скіфії починають займати іраномовні племена сарматів, яких античні автори спочатку називали савроматами. Лише з IV ст. до н.е. з'явився етнонім «Сарматія» і стали відомими окремі сарматські племена: царські сармати, язиги, роксолани, аорси, сіраки, алани. Сармати панували у Північному Причорномор’ї з II ст. до н.е. по IV ст. н.е., коли їх культура була знищена навалою гуннів.

Сармати були типовими кочовиками, їх матеріальна культура, побут, релігійні вірування, міфологія подібні до культури скіфів-кочовиків та інших кочових культур Євразії. Зокрема пам’ятки матеріальної культури мають спільні риси зі скіфськими: схожі орнаменти на посуді, литі з бронзи казани, які, які, мабуть, використовувалися як ритуальний посуд. У мистецтві сарматів, як і у скіфів, також існував звіриний стиль. Водночас на основі скіфського ужиткового мистецтва сармати створили так званий новий звіриний, поліхромно-інкрустаційний стиль. У золоті прикраси, які грецькі майстри виготовляли на замовлення сарматської знаті, вони вмонтовували велику кількість дорогоцінних каменів.

Серед відомих пам’яток сарматського мистецтва привертає увагу великий комплекс золотарських виробів, відкритий у 1980-х рр. в одному з курганів на південно-східній околиці м. Азова. Тут знайдено багато декорованих золотом предметів. Серед них – накидка на коня, два стяги, декоровані вісьмома видами нашитих із тонкого штампового золота бляшок. Також тут виявлено парадний вуздечний набір для коня, від якого збереглися прикраси кінської збруї високого художнього рівня [2, с. 43]. Однією із найбагатших пам’яток культури сарматів є могила цариці в кургані Хохлач на Подонні, що відома як «Новочеркаський скарб», оскільки тут було знайдено 700 золотих бляшок. Визначним є поховання сарматської жриці I ст. н.е. в Соколовій Могилі на Південному Бузі поблизу с. Ковалівка Миколаївської області.

Релігійні вірування сарматів багато в чому подібні до скіфських. Головними у сарматів були культи сонця та вогню, Великої Богині-матері Астарти, а також культ бога війни, якого уособлював меч. Великого значення у віруваннях сарматів набув культ предків. Поруч із цим визначне місце в релігійно-культових уявленнях сарматів посідали образи тварин. Одним із головних культів був культ коня. Часто до могили померлого клали кінську вуздечку.

У чоловічих могилах найчастіше виявляють зброю і кінське спорядження, у жіночих – посуд, прикраси (браслети, діадеми, персні, намиста, бронзові круглі люстерка, фібули-застібки тощо).

Посуд сарматів представлений горщиками з кулястим тулубом, циліндричною шийкою, відігнутими вінцями, що орнаментовані горизонтальними лініями та зигзагами. Згодом з’явилися горщики з широким дном і високими вінцями.

Отже, скіфи й сармати здійснили вагомий внесок у розвиток світової культури. Їхня культура стала своєрідним містком між Азією та Європою, у ній збереглися риси ранньозалізного віку.

1.3 Культура давніх слов’ян

Проблема походження слов’ян та їх культури є досить складною і суперечливою. Слов’яни з’явились на історичній арені досить пізно, але чисельність слов’янських племен, велика територія розселення на момент перших писемних згадок (перші століття н.е.) вказують на їх давність. В історіографії існує багато припущень щодо прабатьківщини слов’ян та походження їх культури. Учені виділяють чотири концепції.

Перша концепція є найдавнішою, вона пов’язана з ім’ям літописця Нестора. У «Повісті временних літ» він писав, що «по довгих же часах сіли слов’яни по Дунаєві, де є нині угорська земля і Болгарська. Від тих слов’ян розійшлися вони по всій землі і прозвалися іменами своїми, в залежності від того, де сиділи, на котрому місці». Ця концепція одержала назву дунайської і увійшла до літератури як карпато-дунайська теорія.

Авторами другої концепції є польські вчені Ю. Костишевський та М. Рудницький, які пов’язують походження слов’ян з приморсько-підкльошовою і пшеворською культурами, що існували на території Польщі. Ця концепція названа вісло-одерською теорією.

Прибічники третьої концепції здійснюють спроби розширити межі території можливого проживання стародавніх слов’ян між Дніпром і Віслою. Відомо, що низка культур цього регіону належали до слов’янського типу, проте ця схожість не виходить за межі першого тисячоліття н.е.

Згідно з четвертою концепцією на рубежі III – II тис. до н.е. з індоєвропейської етнічної спільноти виділилася германо-балто-слов’янська група, а у II тис. до н.е. з неї виділилися праслов’яни. Ця праслов’янська спільнота, на думку багатьох вчених, презентована тщинецько-комарівською культурою. Б. О. Рибаков вважає, що подальша диференціація праслов’ян у I тис. до н.е. пов’язана з лужицькою і поморсько-підкльошовою культурами в Середній Європі та скіфськими землеробськими культурами лісостепового регіону України.

Перші античні автори (Пліній Старший, Тацит, I ст. н.е.), у творах яких є згадки про слов’ян, називають їх венедами. У VI ст. візантійські вчені Йордан, Менандр Протиктор, Прокопій Кесарійський, Феофалій Сімокатта, Маврикій Стратег розповідають про слов’янські племена антів, венедів, склавинів. Учені доходять висновку, що вже у V ст. слов’янський етнічнокультурний елемент був широко представлений племенами антів та склавинів на Середньому Подніпров’ї, Волині, між Дністром і Дніпром, майбутній Сіверській землі, а також на території сучасної Молдови та Одеської області.

Із Наддніпрянщини у V – VI ст. слов’яни почали розселятися на північ, схід, північний схід, а також на захід. Згодом переселення продовжилося на Балкани, на захід до Ельби, Одеру, у Подунав’я, на північ – до Волги та Двіни. У процесі великого переселення відбувся поділ слов’ян на групи, що стали основою формування сучасних слов’янських народів. Племена, що залишилися на теренах України, об’єдналися у великі племінні союзи, заклавши підвалини української народності.

Дослідники вважають, що склавини, презентовані празько-корчакською археологічною культурою, були предками українців, словаків, моравів, чехів, україно-польського населення у верхній течії Вісли. Племена дзедзінської культури були прабатьками слов’янського населення середньої й північної Польщі. Антські племена сформували племінні союзи балканських слов’ян, антські племена лівобережної України пеньківської культури асимілювалися з прийшлими склавинами і створили сіверське племінне угруповання. Слов’яни, представлені колочинською культурою, які проживали на той час у верхній частині Дніпровського басейну серед угро-фінських та балтських племен, стали пращурами білорусів та росіян.

Формування східнослов’янського етносу та його самобутніх культурних традицій активно відбувалося у період так званої зарубинецької культури (I ст. до н.е. – I ст. н.е.).

Нестор у «Повісті временних літ» називає такі слов’янські племена: поляни, які жили на правому березі Дніпра, біля Києва; сіверяни – над Десною і Сеймом; древляни – між Тетеревом і Прип'яттю, дуліби, або бужани (їх називали також волинянами) – вздовж Західного Бугу; уличі – між Дністром і Південним Бугом; тиверці – між Південним Бугом і Прутом; білі хорвати – на Прикарпатті. Серед усіх слов’янських племен вагому роль починають відігравати поляни з центром у Києві, на яких у VII ст. вперше поширюється назва «Русь».

У питанні походження етноніма «Русь» існує багато гіпотез. Найважливішими з них вважають варязьку і автохтонну. Перша ґрунтується на припущенні, що «руссю» фіни називали одне з племен норманів-шведів. Однак М. Грушевський довів, що у Скандинавії ніколи не ототожнювали варягів з «руссю». Русь для них була чужою землею. Навпаки, існує багато підстав, щоб вважати, що назва «Русь» має місцеве походження. Це доводять арабські джерела. Зокрема, сирійський письменник «псевдо-Захарій» вже у 555 р. називає «руссю» «рослий могутній народ», що жив приблизно в Придніпров'ї. Жодне східне джерело не ототожнювало русів із скандинавами. І в грецьких джерелах, з приводу нападу Русі на Царгород у 860 p., їх названо росами, а не варягами, яких греки добре знали. Назви річок в Україні (Рось, Роска та ін.) також є свідченням того, що назва «Рось» – місцевого походження. Пізніше, в XI – XII ст., термін «Русь» був синонімом Київського князівства.

Світогляд давніх слов’ян був орієнтований на єдність з природою. На зорі власної історії праукраїнці спиралися на міфологічну картину світу, обожнюючи сили природи, вірячи у численних духів і демонів. Людина мислилася частиною природи, залежною від стихій. Отже, слов’яни були типовими язичниками. У міфологічній свідомості не існувало розподілу світу на природний і надприродний. Світ поділявся на «свій» – позитивний і «чужий» – негативний, ворожий. Світ вважався впорядкованим, якщо був оцінений за сімома координатами: схід – південь – захід – північ і верх – середина – низ. У центр цієї світової моделі людина поміщала себе.

Здавна кожне плем’я стародавніх слов’ян поклонялося власному богові, але поступово склався пантеон слов’янських богів, які уособлювали сили природи. Головними богами у східнослов’янському пантеоні були: Перун – бог дощу, грому і блискавки, а також бог війни та воїнів; Сварог – бог неба, вогню, заліза, ковальства і шлюбу; Даждьбог – син Сварога, бог сонця, який на зиму ховає живильні промені, а весною знову посилає їх на землю. Поруч із цими опікунами природних явищ, виробничої діяльності людини були Ярило – бог весняних робіт та плотської любові, Велес – бог скотарства, Лель – бог кохання і бджолярства.

Особливо шанованими у давніх слов’ян були жіночі божества. Богинею–матір’ю світу вважали Ладу, ім’я якої часто зустрічається в українському фольклорі. Матір‑Землю символізувала богиня Берегиня. Землю вважали центром Всесвіту, а його уособленням було Прадерево світу, яке й досі вишивають на рушниках у вигляді дивовижної квітки, дерева життя. Мокош вважалася богинею водяної стихії.

Поруч із цими богами слов’яни також поклонялися різним демонічним істотам – мавкам, русалкам, лісовикам, домовикам, водяникам та ін. До них люди зверталися за щастям, ворожили, приносили жертви.

Варто відзначити, що попри розвинену систему вірувань майже немає свідчень про наявність храмів та жерців у слов’ян, а також про зовнішній вигляд слов’янських ідолів. Часто вони поклонялися предметам, присвяченим божеству. Давні слов’яни молилися перед вівтарями, що споруджувалися на відкритих святилищах, обнесених дерев’яним частоколом. Святилища зводилися на березі річок, у гаях, на пагорбах. Це є свідченням прагнення слов’ян не відокремлювати божество від природи.

Слов’яни жили патріархальним родовим життям. На чолі родини стояв батько. Згодом з’явилися старшини, які узгоджували життя і працю групи, що поступово перетворювалася на плем’я.

Слов’яни жили переважно сільським життям; пасовище, косовиці, ліс – усе було зосереджене біля двору господаря. Згодом почали зводити «городи» – загороджені місця, добре укріплені. У центрі такого міста стояв дитинець (замок князя), оточений острогом, де збиралися жителі навколишніх сіл у часи ворожих нападів. Таких міст на нашій землі було дуже багато, тому скандинави називали цю території «Гардарикою», країною міст.

Навколо центрів, що привертали увагу купців, почали виникати ремісничі райони – слободи (від свобода), які спочатку були незалежними від основного міста.

Головними заняттями слов’ян були землеробство і скотарство. Вирощували пшеницю, просо, ячмінь, жито, горох, ріпу, боби. Землеробство у слов’ян вважалося священним заняттям. Хліборобська праця уявлялася найважливішою частиною світобудови, а хліб, продукт цієї нелегкої праці, – священним. Саме у сфері землеробства відбувається передусім удосконалення знарядь праці: з’являються серп, мотика, плуг і т.д.

Жили давні слов’яни переважно у напівземлянках. Стіни будували з дерева й обмазували глиною або переплітали хмизом вертикальні стовпи чи робили зруби. Спочатку хати опалювалися відкритим вогнищем, а у першій половині I тис. н.е. з’явилися глинобитні печі.

Найрозвинутішими галузями виробництва слов’ян були металообробка та залізоробне ремесло, оскільки від них залежали розвиток землеробства та військова могутність. Серед ремесел важливе місце займала ковальська справа: у поселеннях були знайдені залишки кузень, а також горнів з видобутку криці. Слов’яни майстерно виготовляли зброю – мечі, кинджали, сокири, щити, наконечники стріл та списів. Вміли також виробляти прикраси та деталі одягу з бронзи, свинцю, латуні й іноді зі срібла.

До нашого часу не дійшли пам’ятки зодчества давніх слов’ян, оскільки основним будівельним матеріалом було дерево. В його обробленні слов’яни досягли високої майстерності. Вони використовували різноманітні прийоми різьблення, зображували знаки-символи. Найбільшого поширення набули так звані солярні знаки (символи Сонця), що дійшли до нашого часу. У традиціях українського народного мистецтва вони найбільше збереглися на Гуцульщині.

Високого рівня розвитку досягло декоративно-ужиткове мистецтво слов’ян: гончарство, ткацтво, вишивка, виготовлення прикрас. Вироби щедро прикрашалися орнаментами, що мали оберігати людину від злих сил. Лінійний і хвилястий орнаменти символізували воду, річку. У давніх вишивках використовували символіку рослинного і тваринного світу.

Мистецтво скульптури у давніх слов’ян мало релігійний характер. У святилищах та капищах – місцях, де проходили відправи релігійних обрядів вони ставили стовпоподібні статуї богів, так звані ідоли, або кумири. Рештки одного з таких святилищ знайдено в Києві неподалік колишнього князівського палацу. Ідолів виготовляли з дерева або каменю, іноді – з металу. Оскільки після запровадження християнства ідолів знищували, то до наших днів дійшла лише незначна кількість пам’яток язичницької слов’янської культури. Найвідомішою з них є Збруцький ідол або Святовит (IX ст.), знайдений у 1848 р. у річці Збруч поблизу міста Гусятина на Тернопільщині. Зараз він зберігається у Краківському музеї.

Збруцький ідол є яскравим відображенням системи язичницького світогляду. Це був чотиригранний стовп висотою понад два метри, прикрашений рельєфними зображеннями. Учені припускають, що чотири грані й звернені на чотири сторони світу обличчя, ймовірно, означали для давніх слов’ян, що магічна сила цього ідола поширюється на весь світ. По вертикалі стовп ділиться на три частини, де містяться зображення, що символізують три світи: вищий (небесний), середній (земний) та нижній (підземний). На верхньому рівні зображено образи богів (на думку учених, це Мокош, Лада, Перун та Даждьбог), на середньому – маленькі фігурки людей, що взялися за руки, на нижньому – бога, який тримає Землю. Дослідники вважають, що це Велес. Завершує стовп гостроверха шапка, що об’єднує лики усіх чотирьох богів.

Важливе місце у житті східнослов’янських племен займала музика. Відомо, що наші предки ще в дохристиянські часи мали різноманітні музичні інструменти, обрядові традиції та різножанровий фольклор. Давні слов’яни вміли грати на гуслях, лютні, сопілці, бубнах. Культові відправи супроводжувалися хоровим співом, танцями й хороводами в супроводі музичних інструментів.

Народні пісні, хороводи та ігри були пов’язані із порами року і здавна складалися в календарно-обрядові цикли. До цього циклу входили веснянки та гаївки (гагілки), русальні та купальські пісні, жниварські пісні, колядки та щедрівки. Існували також родинно-обрядові пісні, до яких належали весільні, колискові пісні, а також плачі й голосіння.

Учені вважають, що у синтетичному обрядовому фольклорі слов’ян, у якому нерозривно поєдналися слово, музика, дія, пластика жестів і рухів поступово зароджується мистецтво театру. З давніх-давен невід’ємною складовою календарних обрядів були не лише пісні й танці, а й магічні ритуальні дії. В обрядах відбувалася імітація певних трудових процесів: засівання зерна, поливання рослин тощо. Виконуючи колядки і щедрівки, використовували спеціальні костюми, маски, розфарбовували обличчя. Усе це виразно свідчить про зародки театрального мистецтва у східних слов’ян.

Отже, хоча давні слов’яни пізно з’явились на історичній арені, їм вдалося акумулювати культурні досягнення попередніх культур та своїх сусідів, зберегти у боротьбі з чисельними ворогами власну самобутність і посісти гідне місце у сім’ї культурних націй, що здійснилося завдяки християнізації слов’янських народів.

Контрольні запитання

1. Розкрийте головні особливості розвитку культури в первісну добу.
2. Назвіть головні археологічні культури, які були виявлені археологами на території сучасної України.
3. Визначте характерні ознаки трипільської культури.
4. Яку назву має стиль, що був основою скіфського мистецтва?
5. Якими пам’ятками представлена культура сарматів?
6. Визначте особливості культурного розвитку античних полісів Північного Причорномор’я.
7. Назвіть основні концепції походження слов’ян та їх культури.
8. Охарактеризуйте мистецтво східних слов’ян дохристиянського періоду. Які види мистецтва переважали у слов’ян-язичників?

 

Список використаної та рекомендованої літератури

1. Абрамович С. Д. Світова та українська культура : навч. посіб. / С. Д. Абрамович, М. Ю. Чікарькова. – Львів, 2004.
2. Історія української культури [Текст] : курс лекцій / О. В. Ліхолат, П. А. Дігтяр, С. Ю. Боєва та ін. / [під заг. ред. д-ра іст. наук С. О. Костилєвої]. – К. : НТУУ «КПІ», 2010.
3. Історія світової і української культури : [підруч. для вищ. закл. освіти] / В. А. Греченко, І. В. Чорний, В. А. Кушнерук, В. А. Режко. – К. : Літера ЛТД, 2005.
4. Кордон М. В. Українська та зарубіжна культура : курс лекцій / Кордон. М. В.– К. : ЦУЛ, 2003.
5. Культурологія / Т. Б. Гриценко, С. П. Гриценко, С. П. Кондратюк та ін. / [за ред. Т. Б. Гриценко]. – [2-ге вид.]. – К. : Центр учбової літератури, 2009.
6. Попович М. Нарис історії культури України / Попович. М. – [2-ге вид., випр.]. – К. : АртЕк, 2001.
7. Художня культура України : [навч. посіб.] / Л. М. Масол, С. А. Ничкало, Г. І. Веселовська, О. І. Оніщенко; [за заг. ред. Л. М. Масол]. – К. : Вища школа, 2006.
8. Чмихов М. О. Археологія та стародавня культура України : курс лекцій / Чмихов М. О., Кравченко Н. М., Черняков І. Т. – К. : Либідь, 1992.
9. Чмихов М. О. Давня культура : навч. посіб. / Чмихов М. О. – К. : Либідь, 1994.
10. Шейко В. М. Історія української культури : навч. посіб. / В. М. Шейко, Л. Г. Тишевська. – К. : Кондор, 2006.